Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

рАДА ЄВРОПИ

єВРОПЕЙСЬКА КОМІСІЯ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ формування ПРАВОвої держави в УКРАЇНі

До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод

У 2-х частинах

Ч. 1

Харків

2000

Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

рАДА ЄВРОПИ

єВРОПЕЙСЬКА КОМІСІЯ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ формування ПРАВОвої

держави в УКРАЇНі

До 50-ї річниці Конвенції про захист прав

людини та основних свобод

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

У 2-х частинах

Частина 1

Харків

2000

Актуальні проблеми формування правової держави в Україні До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – Ч. 1 / За ред. проф. М.І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – 245 с.

Редакційна колегія: д-р юрид. наук М.І. Панов (відп.ред.), д-р. юрид. наук М.І. Бажанов, д-р юрид. наук Ю.В. Баулін, канд. юрид. наук Ю.П. Битяк, д-р юрид. наук М.В. Буроменський, канд. юрид. наук М.П. Воронов, д-р юрид. наук А.П. Гетьман, д-р юрид. наук В.В. Голіна, д-р юрид. наук В.Д. Гончаренко, д-р юрид. наук Ю.М. Грошевой, д-р філос. наук О.Г. Даніл’ян, д-р юрид. наук І.М. Даньшин, канд. юрид. наук В.М. Ігнатенко, канд. юрид. наук П.І. Жигалкін, канд. юрид. наук В.П. Жушман, канд. юрид. наук. Д.В. Задихайло, д-р юрид. наук В.О. Коновалова, канд. юрид. наук В.В. Комаров, канд. юрид. наук Л.М. Кривоченко, канд. юрид. наук О.В. Лисодєд (відп. секретар), канд. юрид. наук І.Є. Марочкін, д-р філос. наук Н.П. Осипова, д-р юрид. наук В.К. Попов, канд. юрид. наук В.О. Ріяка, д-р філос. наук В.Д. Титов, канд. юрид. наук В.Д. Ткаченко, д-р юрид. наук Ю.М. Тодика, д-р юрид. наук В.М. Трубников, д-р юрид. наук М.В. Цвік, д-р юрид. наук В.Ю. Шепітько.

У збірнику публікуються наукові доповіді, а також тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 50-й річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Матеріали конференції друкуються мовою авторів.

Scientific reports and theses of the reports of international scientific-practical conference devoted to the 50-th anniversary of the convention about the defence of the Human Rights and Freedoms are published in the collection. The conference’s materials are published on the authors’ language.

Адреса редакційної колегії:Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

© Національна юридична академія України, 2000

З м і с т

доповіді та наукові повідомлення на ПЛЕНАРНому ЗАСІДАННі КОНФЕРЕНЦІЇ
Скомороха В. Є.	Практика Конституційного Суду України як засіб імплементації європейських стандартів прав і свобод людини в Україні……………..	3
Горбунова Л.І.	Проблеми імплементації Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод в Україні………………….	16
Стефанюк В.С.	Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні……………..……………..…………	26
Рабінович П.М.	Вплив Конвенції про захист прав людини та основних свобод на юридичну практику держав – членів Ради Європи……………….	30
Буроменский М. В.	Национальное законодательство в практике рассмотрения дел Европейским судом по правам человека……………..………………..	33
Петришин О.В.	Права людини як фундаментальна цінність правової демократичної державності……….	39
Скрипнюк О.В.	Права людини і громадянина у правовій і соціальній державі……………..……………..	42
Тодика Ю.М.	Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод і становлення конституціоналізму в Україні……………….	46
Цвік М.В.	Верховенство права в контексті прав людини……………..……………..…………...	49
Пересунько С.І.	Права людини в реалізації "концепції правової реформи в Україні"………………..	53
Грошевий Ю.М.	Актуальні проблеми кримінально-процесуальної теорії у світлі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод……………..……………….	59
доповіді та наукові повідомлення у секціях Загальні проблеми теорії, історії становлення інституту прав і свобод людини
Копейчиков В.В.	Соціальна держава як людська цінність, захисник прав людини……………………….	62
Страхов М.М.	Права людини і громадянина: історія і сучасність……………..……………..………..	66
Копиленко О.	До проблеми української традиції захисту прав людини……………..……………………	68
Осипова Н.П.	Конституційні засади соціальних критеріїв реалізації прав і свобод людини…………….	72
Михайленко О.Р.	До питання про концепцію системи ознак правової держави……………..………………	76
Максимов С.І.	Зміст і статус прав людини в сучасній правовій державі ……………..………………	78
Герасіна Л.М.	Розвиток проблеми прав людини в ліберальній традиції філософії права……….	81
Розенфельд Ю.М.	Співвідношення політики і прав людини…...	84
Гарник О.В.	Проблема філософського осмислення прав людини……………..……………..…………..	87
Антонович М.М.	Універсальність прав людини чи культурний релятивізм?……………………..	91
Олейников С.Н.	Правовые формы деятельности государства в контексте прав и свобод человека ………..	94
Ткаченко В.Д.	Принцип законності як класифікаційний критерій типології держав: до постановки питання……………..……………..…………..	96
Воронина М.А.	О сбалансированности частных и публичных интересов при реализации права собственности……………..………………….	100
Єрмолаєв В.М.	Реалізація ідей мирних зборів в історії Української держави Б. Хмельницького (серед. хуіі ст.)……………..………………..	103
Титов В.Д.	Пошуки універсальних концептів прав у ранній англо-американській аналітичній юриспруденції……………..………………….	106
Бисага Ю.М.	Порівняльний аналіз міжнародно-правових та конституційно-державних норм, які регулювали систему прав і свобод людини і громадянина в країнах Центральної Європи в новітній період (на прикладі Чехословаччини)……………..……………..……………..	111
Європейські стандарти прав людини та проблеми їх імплементації у державно-юридичну практику України
Мироненко О.	Внесок української юридичної науки і практики в концептуальне підґрунтя Конвенції про захист прав та основних свобод людини ……………..………………...	116
Яценко С.С.	Ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції про захист прав людини та основних свобод): аспекти реалізації………	125
Коновалов В.Н., Коновалов С.Н.	Европейская конвенция прав человека и основных свобод – гарант права человека на справедливый суд……………..……………..	128
Семенов В.С.	Национальные и международно-правовые аспекты защиты прав национальных меньшинств в Украине……………..………..	133
Мармазов В.	Щодо імплементації норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод у законодавство України…	139
Харитонова О.І.	До питання про галузеву належність Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод…………………	143
Лук’янець Д.М.	Практика застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод і її значення для теорії юридичної відповідальності...	146
Тарасов О. В.	Правосуб’єктність індивіда у світлі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод…………………	149
Федик С.Є.	Конвенція про захист прав людини та основних свобод: особливості її тлумачення	151
Рісний М.Б.	Застосування національними державними органами норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод: проблеми розсуду……………..……………..…………...	155
Добрянський С.П.	Системи захисту прав людини в Раді Європи та Європейському Союзі: порівняльна характеристика……………..…………………	159
Проблеми реалізації конституційних прав ТА свобод людини і громадянина в Україні: шляхи їх розв'язання
Шаповал В.М.	Роль Конституційного Суду України в захисті прав людини…………………………	163
Малинникова Л.Ф.	Проблеми забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина у процесі здійснення державно-правової реформи в Україні……………..……………..	166
Кривенко Л.Т.	Право громадян України брати участь у всеукраїнському референдумі: теоретичні та конституційні проблеми……………………..	170
Комарова А.И.	Реалізація положень Європейської конвенції щодо прав і свобод жінок: реалії та перспективи розвитку жіночого руху в Україні……………..………………………….	175
Фомін А.І.	Конституції країн Європейського Союзу про державну мову……………..…………………	180
Битяк Ю.П.	Гарантії прав громадян України на державну службу……………..………………	183
Загоруй І.С.	Гуманістичні засади конституційного ладу України як засіб забезпечення прав людини	186
Прилуцький В.О.	Конституційні права і свободи громадян України та проблеми їх забезпечення…….	190
Колiсник В.П.	Конституцiйно-правовi проблеми реалiзацiї прав людини в нацiонально-культурнiй сферi……………..……………..……………..	191
Серьогіна С.Г.	Повноваження Президента України у сфері забезпечення основних прав людини: питання правового регулювання та реалізації……………..……………..…………	195
Журавльова Г.С.	Конституційний інститут вето Президента у правовій державі……………..……………….	199
Зуй В.В.	Забезпечення прав громадян у галузі культури……………..……………..………….	203
Компанієць І.М.	Деякі проблеми правового забезпечення свободи совісті в Україні……………………	206
Слінько Т.М.	Конституційно-правові аспекти права на інформацію в Україні……………..…………	208
Лукаш С.Ю.	Щодо проблеми особистих гарантій реалізації прав громадян на свободу об’єднань у політичні партії………………..	211
Глухачов Є.Ф.	Законодавство України про місцеве самоврядування і забезпечення конституційних прав людини і громадянина	215
Трубавіна І.М.	Проблеми реалізації в Україні права на рівність у сім’ї……………..…………………	218
Гаращук В.М.	Розвиток системи міжнародних контролюючих органів………………………	222
Бойко І.В.	Деякі особливості адміністративно-правового статусу іноземців та осіб без громадянства……………..…………………...	224
Настюк В.Я.	Про захист честі, гідності та ділової репутації громадян у сфері митних відносин	227
Шульга М.В.	Співвідношення публічного та приватного в новому Земельному кодексі України……….	230
Писаренко Н.Б.	Захист конституційного права на якісну й безпечну продукцію………………………….	233
Панкевич І.М.	Проблема правообмежень у застосуванні Конвенції про захист прав людини та основних свобод……………..……………….	236

доповіді та наукові повідомлення

на ПЛЕНАРНому ЗАСІДАННі КОНФЕРЕНЦІЇ

В.Є. Скомороха,

Голова Конституційного Суду України

практика конституційного суду україни ЯК ЗАСІБ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В україні

У контексті обговорюваної проблеми, змістом якої є права людини й основні свободи, є всі підстави зупинитися на імплементації (трансформації) у правову систему України їх європейських стандартів. Будучи представником органу конституційної юрисдикції, вважаю за доцільне зосередити увагу на питаннях практики здійснення повноважень Конституційним Судом України з урахуванням чинних міжнародних договорів як складової частини національного законодавства України.

Імплементація - термін, який увійшов у вітчизняний юридичний обіг порівняно недавно. За визначенням окремих правників, імплементація являє собою "встановлений державою порядок застосування норм міжнародного права на її території".[1] Таке трактування, на мою думку, є неповним, оскільки обмежується сферою використання названих норм і не охоплює стадію впровадження їх у національну правову систему, що є складником імплементації.

О.Ф. Скакун вважає, що імплементація - це перенесення (введення) в національне право норм і принципів міжнародних актів. Г.К.Дмитрієва трансформацію міжнародно-правових норм у національну правову систему пов'язує з необхідністю надання їм юридичної сили норм національного права. П. Апраксій пов'язує її зі створенням механізмів застосування цих норм на національному рівні. Імплементація, на його думку, - безперервний процес, що зачіпає різні сфери державної діяльності і, відповідно, різні державні органи. Вона вимагає тісної співпраці й координації зусиль органів державної влади та інших структур.[2]

Становлення протягом останнього десятиріччя демократичної державності в країнах Центральної та Східної Європи, а також на пострадянському просторі зумовило необхідність звернення до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права для використання їх як засадничих орієнтирів, що окреслюють зміст і спрямованість національних правових систем. Особливо це стало в нагоді при розробленні та прийнятті новітніх конституцій держав молодої демократії, коли постала нагальна потреба у визначенні не тільки підходів до встановлення співвідношення міжнародного і національного права, а й належні механізми їх реальної взаємодії.

Порівняльний правовий аналіз положень конституцій нових держав Європи й Азії свідчить про те, що процес сучасного державотворення здійснюється з урахуванням прогресивної практики світового конституціоналізму. Зрозуміло, що в основу національного державотворення в кожній окремо взятій країні (не є винятком у цьому аспекті й Україна) було покладено особливості власної соціально-політичної історії, стан суспільства на час реформування інститутів влади, сприйняття ним демократичних новацій, зумовлених визначенням напрямків подальшого конституційно-правового розвитку тощо.

Актуальним у розв'язанні проблем державотворення на сучасному етапі є, скажімо, використання демократичних форм і процедур, особливо при формуванні інститутів влади, структур місцевого самоврядування, що здійснюється шляхом безпосереднього народовладдя. Звичайно, в умовах авторитарних чи тоталітарних форм правління сфера застосування демократичних процедур була вкрай обмеженою. Останні зводилися, як правило, до проведення масових заходів, метою яких були підтвердження “одностайності”, “монолітності” в діяльності структур панівної політичної організації, беззастережне схвалення загальнообов'язкових рішень, підтримання й поширення всіляких закликів, звернень, починів тощо.

Багатий арсенал засобів демократичного вирішення нагальних питань суспільного розвитку, залучення громадян до процесів державотворення, управління державними справами, реальної захищеності прав і свобод людини, що був досягнутий зарубіжними країнами й успішно використовувався ними в суспільно-політичній практиці, не знаходив застосування в країнах, де панували антидемократичні режими.

3

3

Реалії практики конституціоналізму, пов'язані зі зміною політичної карти й виникненням нових держав як у Європі, так і в Азії, поставили на порядок денний необхідність використання здобутків цивілізованих держав світу, передусім у політичній і правовій сферах, у сфері захисту прав людини й основних свобод. Цим переважно пояснюється інтерес нових незалежних держав до стандартів (еталонів, моделей) взаємовідносин між людьми, між людиною і державою, між громадянами, між громадянами й державою, між структурами громадянського суспільства й державою, що стали нормами життя в цивілізованих країнах.

Зрозуміло, що особливий інтерес викликає досвід запровадження зазначених стандартів державами, які першими звільнилися від тоталітарних режимів, вирішують (або вже вирішили) економічні й суспільно-політичні проблеми, аналогічні чи подібні до тих, які ще вирішуються державами, що запозичують відповідний досвід.

Нинішні реалії багатьох країн Європи та Азії свідчать, що успіх у здійсненні намічених прогресивних перетворень в окремо взятій країні досягається не механічним копіюванням чужої теорії та практики державотворення, а глибоким попереднім аналізом власної соціально-політичної теорії, врахуванням об'єктивних і суб'єктивних чинників впливу на процеси трансформації суспільства, прогнозуванням наслідків запровадження нововведень, вибором оптимального співвідношення їх із проголошуваними намірами, орієнтацією на забезпечення демократичних засад функціонування державності, захистом прав та свобод людини і громадянина.

Характерною особливістю конституцій новітніх держав світу є те, що в них знайшли своє відбиття притаманні цивілізованим державам тенденції до розширення конституційно-правової регламентації засад організації суспільного буття, посилення гарантій здійснення прав і свобод людини, окреслення обов'язків перед суспільством тощо. Помітним є посилення впливу міжнародного права на внутрішньодержавний правопорядок.

Важливим для кожної держави, в національному законодавстві якої певне місце посідають норми міжнародного права, є визначення порядку взаємодії внутрішньодержавного (національного) й міжнародного права. Виходячи із засад суверенності й незалежності, закріплених у конституціях новітніх держав, можна дійти висновку, що таке визначення - суверенне право держави.

Раніше серед науковців у галузі державного (конституційного) права, фахівців-практиків побутувала думка, що трансформація норм міжнародного права в національне законодавство конкретної держави може здійснюватися переважно шляхом законодавчого втілення їх у норми національного права. Іншими словами, без відповідної адаптації норма міжнародного права не могла застосовуватися в національній правовій системі. Такий підхід іменувався індивідуальною імплементацією. Проте вирішення цих питань багатьма державами молодої демократії пішло іншим шляхом - переважно у формі загальної трансформації. Сутність її в тому, що після надання органом відповідної держави згоди на обов'язковість міжнародний договір і норми міжнародного права вважаються складовою частиною національного законодавства без попередньої адаптації і діють, як правило, безпосередньо.

Послідовники такої форми імплементації посилаються на Конституцію ФРН, зокрема на положення ст. 25, відповідно до якої "загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу перед законами і безпосередньо породжують права й обов'язки для жителів федеральної території".

Конституцією Російської Федерації 1993 р. закріплено положення щодо загальної трансформації норм міжнародного права. Згідно з ч. 4 ст. 15 цієї Конституції загальновизнані принципи й норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи.

Як бачимо, в Основному Законі Російської Федерації повніше визначено предмет імплементації, оскільки йдеться не тільки про норми міжнародного права, як це має місце в Конституції ФРН, а й про загальновизнані міжнародні принципи та міжнародні договори Російської Федерації.

Чинна Конституція України дещо по-іншому визначає порядок імплементації норм міжнародного права в правову систему нашої держави. Відповідно до приписів ст. 9 Основного Закону предметом імплементації є лише чинні міжнародні договори. Причому вони стають частиною національного законодавства лише після надання Верховною Радою згоди на їх обов'язковість для України.

Частиною 2 згаданої статті Конституції України визначено, що укладення міжнародних договорів, які їй суперечать, можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. Іншими словами, укладення міжнародних договорів має узгоджуватися з приписами Конституції України.

Заслуговують на увагу особливості правової природи тієї частини національного законодавства України, що складається з міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою. З огляду на те, що міжнародний договір є щонайменше двосторонньою угодою, що його умови розроблялися, приймалися (підписувалися) й були ратифіковані різними державами (незрідка з відповідними застереженнями окремої держави чи кількох окремих держав), вбачається, що він хоча й стає частиною національного законодавства, але не може змінюватися в односторонньому порядку відповідним національним законодавцем, оскільки це, з одного боку, не відповідає міжнародно-правовій практиці, а з другого - мало б наслідком втрату ним своєї правової природи як міжнародно-правового акта.

Відмова держави від окремих чинних положень міжнародного договору чи договору в цілому можлива лише у формі денонсації, яка здійснюється в порядку, що визначається, як правило, цим договором.

Міжнародні договори, будучи частиною національного законодавства, застосовуються у правовій системі держави згідно з метою та принципами власного (національного) права в контексті певних положень міжнародного права. В окремих випадках реалізація норм міжнародного права, що стали частиною національного законодавства, супроводжується прийняттям відповідних внутрішньодержавних правових актів.

Виходячи зі смислу ч. 1 ст. 9 Конституції України, вважаємо, що особливістю норм чинних міжнародних договорів є те, що, ставши частиною національного законодавства України, їх відповідна норма договору не трансформується в нову національну норму України, а реалізується самостійно, а в окремих випадках - разом із прийнятим внутрішньодержавним правовим актом.

Заслуговує на увагу питання щодо місця норм міжнародного права в системі джерел національного права. В окремих державах таким нормам надано силу, що перевищує силу національного закону. Скажімо, ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації встановлено співвідношення між дією закону і міжнародного договору, згідно з яким віддається перевага в застосуванні міжнародного договору Російської Федерації, яким встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законом.

Маючи пріоритет щодо національного закону, норми міжнародного права, що стали частиною національного законодавства, не наділені таким пріоритетом щодо конституції певної держави. Це зумовлено дією у правовій системі держави принципу, згідно з яким конституція має найвищу юридичну силу. Не є винятком у регулюванні подібних питань і Конституція України, якого визначено, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на підставі Конституції і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8).

Таким чином, можна стверджувати, що у правовій системі України розглядувані чинні міжнародні договори за принципом ієрархії підпорядковані Основному Закону нашої держави. За зверненням Президента або Кабінету Міністрів чинні міжнародні договори України, як і ті міжнародні договори, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість, можуть бути перевірені Конституційним Судом України щодо їх відповідності Конституції України (ч. 1 ст. 151). Зрозуміло, що в разі надання Конституційним Судом висновку про невідповідність зазначених міжнародних договорів Конституції України, вони втрачають обов'язковість для України або ж можливість стати обов'язковими для неї (у випадку, коли йдеться про договори, які ще не пройшли процедуру надання на це згоди).

Практика нормотворення держав новітньої хвилі історії конституціоналізму свідчить про зростаючий вплив міжнародного права на внутрішньодержавний правопорядок, звичайно ж, із забезпеченням суверенного права конкретної держави на встановлення порядку взаємодії норм внутрішньодержавного (національного) та міжнародного права.

У контексті практики конституціоналізму щодо посилення уваги до захисту прав і свобод людини цілком природним є вияв інтересу народів країн молодої демократії до стандартів прав і свобод людини, що забезпечуються в традиційно демократичних державах світу, зокрема європейських, до міжнародних засобів правового захисту людини і громадянина. Зрештою, демократичні стандарти одних держав "запозичуються" іншими державами. Форми такого запозичення можуть бути різними. Вирішення засадничих питань здійснюється, як правило, на конституційному рівні, інших - на законодавчому.

Важливою функцією Конституційного Суду України є захист конституційних прав та свобод людини і громадянина. Приймаючи рішення і даючи висновки, Суд зосереджує увагу в першу чергу на тих питаннях, які прямо або опосередковано пов'язані із забезпеченням прав та свобод людини і громадянина або можуть їх обмежити. Цього принципу Конституційний Суд неухильно додержується під час розгляду кожної справи.

Конституція та Закон "Про Конституційний Суд України" передбачили можливість звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб до Конституційного Суду за захистом своїх конституційних прав і свобод. Такий захист здійснюється шляхом офіційного тлумачення Конституційним Судом положень Конституції та законів України з питань, що стосуються цих звернень.

Відповідні тлумачення було дано за зверненнями громадян: Г.Дзюби - щодо права на оскарження в суді неправомірних дій начальника військового гарнізону; К.Устименка - щодо збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу; О.Барабаша - щодо дня набуття чинності Конституцією України; групи мешканців м. Жовті Води - щодо відмови судів загальної юрисдикції у прийнятті позовних заяв до Кабінету Міністрів України про виконання зобов'язань за облігаціями Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. та відшкодування моральної шкоди. Окремі справи стосувалися захисту права громадян на користування пільгами, що надаються державою. Узагальнюючи наведене вище, можна сказати, що своїми рішеннями Конституційний Суд України захистив такі конституційні права і свободи, як-то:

- право на свободу об'єднання;

- право брати участь в управлінні державними справами;

- право голосу на виборах і референдумах (стосується осіб, які за вироком суду загальної юрисдикції відбувають покарання в місцях позбавлення волі);

- свободу від втручання в особисте життя;

- право на свободу профспілкової діяльності;

- право на справедливий судовий розгляд;

- інші права і свободи.

Вирішуючи справу щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка), Конституційний Суд керувався не тільки положеннями Конституції та Закону "Про Конституційний Суд України", а й загальновизнаними принципами права.

У п. 2 мотивувальної частини свого Рішення від 30 квітня 1997 р. Суд констатував наявність у нормативно-правовій базі України в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Було відзначено, що законодавство України поки що не приведено у відповідність із європейськими стандартами в галузі захисту персональних даних (даних про особу) у зв'язку з прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, у тому числі й інформаційного характеру, через відсутність власної нормативної бази регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР, незважаючи на те, що чимало норм таких актів суперечать статтям 3, 23, 31, 47, 48, іншим нормам Закону України "Про інформацію", Основ законодавства України про охорону здоров'я, загальновизнаним міжнародним принципам рекомендаційного характеру, зафіксованим у Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї (вересень 1948 р., з наступними поправками), Міжнародному кодексі медичної етики (жовтень 1949 р., з наступними поправками), Положенні про захист прав і конфіденційності пацієнта (жовтень 1993 р.) та у численних деклараціях, хартіях і конвенціях щодо прав людини.

Принагідне слід підкреслити, що право людини на повагу її особистого й сімейного життя закріплено в ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (у редакції Протоколу № 11 від 1 листопада 1998 р.), яка є частиною національного законодавства України. Реалізація положень цієї Конвенції увійшла в практику діяльності правозастосовних інституцій України.

У Рішенні від 25 грудня 1997 р. по справі за конституційним зверненням громадян Проценко Р.М., Ярошенко П.П. та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України Конституційний Суд з метою тлумачення ч. 1 ст. 55 Основного Закону держави щодо захисту судом прав та свобод людини і громадянина керувався ратифікованими Україною Міжнародним пактом про громадянські й політичні права, Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 р.), які згідно зі ст. 9 Конституції України теж становлять частину національного законодавства.

Конституційний Суд України за результатами розгляду згаданої справи дійшов висновку, що ч. 1 ст. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не вправі відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, що їм створено або створюються перешкоди для реалізації прав та свобод або має місце інші ущемлення останніх.

У п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що відмова суду в прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частина 1 ст. 55 Конституції України зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадках відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Практика здійснення конституційного правосуддя в нашій державі перебуває у стадії формування. Звичайно, вона ще не охоплює всіх питань, вирішення яких згідно з Основним Законом держави належить до повноважень Конституційного Суду. Чимало з них будуть предметом розгляду Суду в майбутньому. Ми готуємось до цього, вивчаємо світовий досвід у цій сфері і, звісна річ, у першу чергу - досвід органів конституційної юрисдикції європейських держав.

Конституцією України закріплено положення, згідно з якими права та свободи людини і громадянина, їх гарантії основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92). Прийняття законів в Україні належить до повноважень Верховної Ради України (п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції). Лише Верховна Рада України відповідно до ст. 9 Основного Закону держави надає згоду на обов'язковість для України чинних міжнародних договорів, і лише після надання такої згоди міжнародний договір стає частиною національного законодавства держави.

Згода на обов'язковість міжнародного договору надається шляхом прийняття закону (згідно з Законом "Про міжнародні договори України" від 22.02.1993 р. - шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію міжнародного договору, який підписується Головою Верховної Ради України). Прийнятий закон має бути підписаний і офіційно оприлюднений відповідно до вимог ч. 1 і 2 ст. 94 Конституції України.

У зв'язку з порушенням конституційно встановлених правил підписання й офіційного оприлюднення законів України Конституційний Суд своїм Рішенням від 12 липня 2000 р. визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." від 24.02.1999 р. № 1350-ХІУ. Цим же Рішенням визнано неконституційними положення ч. 1 ст. 7 Закону "Про міжнародні договори України" від 22.02.1993 р. щодо порядку підписання закону про ратифікацію міжнародного договору України, оскільки ними не передбачалося невідкладного направлення закону про ратифікацію міжнародного договору після його підписання Головою Верховної Ради України Президентові України для наступного його підписання й офіційного оприлюднення.

Ставши частиною національного законодавства України після надання Верховною Радою згоди на обов'язковість (ратифікації) міжнародний договір не втрачає своєї міжнародно-правової природи і стає обов'язковим для країн, які його підписали або приєдналися до нього. Міжнародний договір не набуває статусу національного правового акта, не стає, скажімо, законом України.

12

З огляду на таку правову природу міжнародного договору на нього не поширюється юрисдикція національних конституційних судів щодо офіційного тлумачення. Це стосується і Конституційного Суду України, до повноважень якого відповідно до ст. 147, 150 Основного Закону держави, крім вирішення інших питань, належить офіційне тлумачення Конституції та законів України. Тлумачення ж міжнародних договорів не належить до його відання.

Так, відмовляючи у відкритті конституційного провадження за зверненням гр. Кривоноса О.О. щодо офіційного тлумачення п. 2 ст. 17 Міжнародної хартії прав людини, Конституційний Суд України в своїй Ухвалі від 3 грудня 1997 р. відзначив, що згідно з ч. 2 ст. 147 Основного Закону держави Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення тільки Конституції та законів України і що цей перелік є вичерпним. Правом офіційно тлумачити міжнародні правові акти, у тому числі й положення Міжнародної хартії прав людини як міжнародного правового акта, Конституційний Суд не наділений.

Найважливішою нині міжнародною інституцією захисту прав і свобод людини в Європі є Рада Європи, створена в 1949 р.[3] На день її 50-ї річниці (05.05.1999 р.) її членами нараховувалася 41 європейська держава.

Ставши в листопаді 1995 р. членом Ради Європи, Україна ратифікувала її основоположний акт - Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, Перший протокол і протоколи № 2, 4, 6, 7, 11 до Конвенції (закони України від 17 липня 1997 р. та від 22.02.2000 р.).

Конвенція є своєрідним продовженням і поглибленням Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних націй 10 грудня 1948 р. Проте, на відміну від Декларації, Конвенція[4] не лише проголосила основоположні права людини, а й запровадила особливий механізм їх міжнародного захисту - постійно діючий Європейський суд з прав людини.

Після ратифікації Конвенція набрала чинності на території України і згідно з приписами ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

Як на мене, може бути декілька шляхів застосування у правовій системі України положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод, зокрема:

- прийняття спеціальних законів або доповнення чинних законів нормами, що випливають безпосередньо з Конвенції;

- тлумачення чинних законів на основі або в контексті положень Конвенції;

- застосування конвенційних норм відповідно до приписів ст. 9 Конституції України.

Застосовуючи міжнародні норми з прав людини та основних свобод, органи державної влади України утверджуватимуть в нашій державі загальновизнані стандарти, що стосуються цієї надзвичайно важливої сфери. Визначальним у практиці застосування таких норм має бути захист інтересів людини.

Що стосується Європейського суду з прав людини, то він покликаний забезпечувати неухильне додержання й виконання норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод державами - учасницями Ради Європи. Він здійснює це завдання шляхом розгляду й вирішення конкретних справ, провадження в яких ним відкрито на підставі індивідуальних скарг, поданих фізичною особою, групою осіб або неурядовою організацією. Передбачена можливість також подання скарги на порушення Конвенції державою - членом Ради Європи з боку іншої держави – члена цієї Ради.

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод дає можливість кожному громадянинові України, кожній іншій особі, яка на законних підставах перебуває на її території, звертатися до Європейського суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод, якщо вони вважають, що відповідні їх права та свободи порушені і не були захищені національними засобами правового захисту в Україні. Це випливає з приписів ч. 4 ст. 55 Конституції України.

Чимало з тих, хто звертається до Європейського суду з прав людини, не завжди досконало ознайомленні з відповідними положеннями Статуту Ради Європи, Конвенції про захист прав людини та основних свобод і вважають Європейський суд найвищою інстанцією щодо судової системи держави - члена Ради Європи, хоча в дійсності він не має такого статусу.

14

Відомо, що Європейський суд не може скасовувати (визнавати недійсними) рішення, винесені органами законодавчої, виконавчої чи судової влади держави, на яку поширюється його юрисдикція, не здійснює абстрактного контролю щодо національного законодавства або судової практики, у тому числі практики здійснення конституційного правосуддя, не наділений правом давати вказівки чи розпорядження стосовно вжиття заходів, що мають юридичне значення.

14

Європейський суд з прав людини наділено повноваженнями щодо розгляду конкретних скарг з метою з'ясування, чи дійсно були допущені порушення Конвенції, на які посилається заявник. Якщо порушення мали місце, Суд має право присудити "справедливе задоволення претензії" у формі фінансової компенсації матеріальних збитків чи моральної шкоди, а також відшкодування стороні, на користь якої винесено постанову, понесених нею судових витрат.

За даними Комітету з питань правової політики Верховної Ради України за станом на липень 2000 р. на розгляді в Європейському суді з прав людини знаходилося близько 5 тис. заяв громадян України (переважно з питань заборгованості у виплаті заробітної плати, повернення втрачених вкладів в установах Ощадного банку, діяльності довірчих товариств). Імовірно, що Європейський суд може відкрити за ними близько 20 справ.1

Скарга, що подається до Європейського суду, має бути спрямована проти держави, органи якої припускаються порушень прав і свобод людини, а не проти приватних осіб чи громадських об'єднань. З урахуванням цієї обставини постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.1998 р. № 557 запроваджено посаду Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав людини та основних свобод, який за посадою є заступником Міністра юстиції України.

Цією ж постановою затверджено Положення про Уповноваженого, яким визначено його завдання, функції та повноваження. Виконання Уповноваженим своїх функцій забезпечується Національним бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яке утворено у складі центрального апарату Міністерства юстиції України. Витрати, пов'язані з діяльністю зазначеного Національного бюро, фінансуються з державного бюджету.

Слід підкреслити, що завданням Уповноваженого є, власне, не захист прав і свобод людини, а представництво Кабінету Міністрів України в Європейському суді з прав людини при розгляді питань дотримання Україною зобов'язань, що випливають із Конвенції, тобто Уповноважений є представником держави в разі подання проти останньої відповідної скарги до цього Суду. Разом із тим він зобов'язаний подавати Кабінету Міністрів України пропозиції про запобігання порушенням прав людини в Україні й вести переговори з метою врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди з позивачем.

Постанова Європейського суду юридично обов'язкова лише для держави - своєрідного відповідача у справі. Проте, як свідчить практика, незрідка значимість постанов Суду виходить за національні межі, справляє вплив на право й судову практику інших держав - членів Ради Європи.

Поки що цей Європейський суд не розглянув жодної справи проти Української держави, тому зараз складно вести мову щодо оцінки дієвості правових механізмів практичного забезпечення в Україні прав та свобод людини і громадянина в контексті міжнародних стандартів з прав людини.

Верховна Рада України в липні 2000 р. прийняла в першому читанні низку законопроектів, що стосуються забезпечення виконання рішень Європейського суду з прав людини.[5] Постанови в конкретних розглянутих ним справах включені до переліку рішень, що підлягають виконанню в Україні органами державної виконавчої служби. Умисне невиконання посадовими особами цих постанов віднесено до діянь, які являють собою злочини. Передбачено визначити покарання за таке невиконання у вигляді позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на відповідні строки. Йдеться також про можливість встановлення матеріальної відповідальності Кабінету Міністрів України за порушення строків виконання постанов Європейського суду з прав людини.

16

Особливістю діяльності Європейського суду з прав людини є те, що чимало прав безпосередньо в Конвенції про захист прав людини та основних свобод або ж у відповідних протоколах до неї не сформульовано, а випливають з рішень самого Суду в результаті трактувань відповідних положень Конвенції та протоколів до неї. Цілком слушною є думка П.М.Рабіновича про те, що "...справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, конституюється, з'ясовується лише після їх тлумачення і застосування у рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його "правового менталітету" - одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб'єктами захисту прав людини в Україні".1

Інші вчені в галузі права вважають, що в недалекому майбутньому суди України повинні будуть у своїх рішеннях застосовувати не тільки норми Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а й постанови Європейського суду з прав людини, у яких дається трактування Конвенції. За таких обставин, на їх думку, знати прецедентне право Європейського суду українські судді та інші суб'єкти захисту прав людини будуть зобов'язані.[6]

Застосовуючи міжнародні норми з прав людини та основних свобод, органи державної влади України утверджують у нашій державі міжнародні стандарти щодо цієї надзвичайно важливої сфери.

Загальний підсумок з усього висловленого може бути таким. У нашій державі створені і продовжують вдосконалюватися належні правові механізми забезпечення прав та свобод людини і громадянина з урахуванням міжнародних стандартів з прав людини. Завданням органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади є реалізація можливостей належного застосування цих механізмів в інтересах людини.

Л.І. Горбунова,

заступник Міністра юстиції

Міністерства юстиції України

м. Київ

Проблеми імплементації ЄВРОПЕЙСЬКОЇ конвенції про захист прав людини та основних свобод

в Україні

Обравши шлях незалежного розвитку і закріпивши це в Конституції, Україна підтвердила своє прагнення розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, одним з основних принципів якої є забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Підтвердженням цього стала ратифікація нашою державою Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція).

15

Відповідно до вимог Конвенції права і свободи людини становлять абсолютну цінність, є невід'ємними і належать кожному від народження. У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюються правовий статус особи, межі вторгнення в її особисту сферу, встановлюються гарантії захисту й реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення – одна з найголовніших функцій держави.

Не випадково, що центральне місце в конституціях сучасних держав відводиться правам і свободам людини і громадянина. Так, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституція України, яка містить норми прямої дії, проголосила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Конституція ставить права людини в центр державної політики і встановлює, що держава відповідає перед нею за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Для гарантування можливості користування всіма правами та свободами людини і громадянина, закріплених у Європейській конвенції, держава повинна забезпечити механізм їх реалізації.

Становище з дотриманням прав людини в Україні є неоднаковим: у деяких сферах відзначається певний прогрес, але ще існують серйозні проблеми. Багато положень Конвенції все ще очікують на прийняття відповідних законів, тому практика додержання прав людини часто не відповідає європейським стандартам.

Розвиток і конкретизація прав та свобод нормами галузевого законодавства, відповідними законами мають свої особливості, що ґрунтуються на специфічному змісті прав і свобод, закріплених Конституцією України та Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод.

Закони, що приймаються з метою конкретизації цих прав і свобод, не можуть обмежувати останніх у їх змісті, а мають повністю відповідати змісту прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією, відповідати міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної.

Отже, можна зробити висновок про те, що Конвенція про захист прав людини та основних свобод є основою для подальшої нормотворчої діяльності, її норми мають особливе, пріоритетне значення у правовій системі України.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади України у межах своєї компетенції спрямовують свою роботу в напрямках законодавчого врегулювання існуючих проблем, організаційного сприяння дотриманню прав і свобод людини. На сьогоднішній день можна констатувати певні досягнення в цій сфері.

Так, однією з гарантій дотримання прав та свобод людини і громадянина, закріплених у Конвенції, є їх кримінально-правовий захист.

Урахування ст. 3 Конвенції, яка забороняє катування, міситься в ч. 2 ст. 28 Конституції України; "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”. Ця норма вказує також на відповідні положення прийнятої в 1984 р. Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, учасницею якої є Україна.

Згідно з національним законодавством вчинення катувань чи інших видів жорстокого поводження з людиною з боку будь-якої особи становлять собою тяжкий злочин, щодо якого заборонені всякі посилання на "наказ вищестоящого начальника або державної влади", "виключні обставини" тощо.

Низка положень Конвенції, що стосуються прав людини на свободу й особисту недоторканність, було закріплено в Конституції України, зокрема в ст. 29, яка проголошує право на свободу і особисту недоторканість кожної людини Законними обмеженнями цього права визнано лише арешт, затримання та позбавлення волі особи в порядку, передбаченому законом.

3 метою реалізації права, закріпленого цією статтею, держава гарантує кожній особі з моменту затримання право на захист шляхом закріплення у законі сукупності процесуальних прав, використання яких надає можливості особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні правопорушення, відстоювати свої законні інтереси.

Крім цього Конституція надає людині право користуватися допомогою захисника. В окремих випадках, передбачених у законі, на осіб, які здійснюють досудове провадження, і на суд покладається обов'язок забезпечення участі захисника у справі.

Однак слід відмітити, що наведені конституційні положення в дію ще не увійшли. Відповідно до п. 13 "Перехідних положень" протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією ще зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою, затримання осіб, підозрюваних у злочину. Підстави тримання під вартою має визначати закон.

Усі шість підстав можливого обмеження свободи, визначені у ч. 1 ст. 5 Конвенції, знайшли своє відбиття у кримінально-процесуальному законодавстві України.

Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду" передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі за незаконне засудження, незаконне притягнення як обвинуваченого, незаконне взяття та тримання під вартою... (ч. 2 ст. 1); відшкодування заробітку та інших грошових доходів, не отриманих унаслідок незаконних дій (п. 1 ч. 1 ст. 3).

Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", зокрема ч. 2 ст. 5, встановлює грошову компенсацію для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення в лікувальні заклади і згодом реабілітованих відповідно до ст. 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.93 р. № 112 було затверджено Положення про порядок виплати грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам або їхнім спадкоємцям.

Право кожної людини при порушенні щодо неї кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону, закріплене в ч. 1 ст. 6 Конвенції, гарантовано Конституцією й законами України. Так, відповідно до вимог ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Конституційні вимоги щодо незалежності суддів знайшли своє відбиття у положеннях Кримінально-процесуального кодексу України. Наприклад, згідно з положенням ст. 18 Кодексу при здійсненні правосуддя в кримінальних справах судді незалежні і підкоряються тільки закону, вирішують кримінальні справи на основі закону в умова, що виключають сторонній вплив на них.

Суд вирішує передані йому справи безсторонньо, на підставі фактів і відповідно до закону.

Про забезпечення особі можливості захищатися від обвинувачення у пунктах “б” та "с" ст. 6 Конвенції.

Частина 3 ст. 46 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає випадки обов'язкової участі захисника.

Відмова від захисника не може бути прийнята також при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру п. 5 ст. 46 Кримінально-процесуального кодексу).

Знайшла своє втілення в законодавстві України також і ст. 7 Конвенції. Згідно з положенням, закріпленим ч. 2 ст. 58 Конституції України: “Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення".

“Права особи, визнаної судом винною у вчиненні кримінального злочину на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначеної міри покарання" (ст. 2) та “на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження” (ст. 3), визнані в Протоколі 7 Конвенції, забезпечуються в Україні згідно з вимогами чинного законодавства.

Право обвинуваченого на перегляд його справи вищою судовою інстанцією щодо виправлення судової помилки після вступу в силу кінцевого вироку у разі відкриття нових обставин (притому як фактичного, так і правового характеру) за Кримінально-процесуальним кодексом України забезпечено можливістю перегляду вироку, ухвал і постанов суду, які набрали законної сили, у касаційному порядку і (гл.29-30), у порядку нагляду (гл.31) та за нововиявленими обставинами (гл.32). Отже, судова помилка, допущена судом першої інстанції при вирішенні справи і не виправлена касаційною інстанцією, може і повинна бути виправлена судом наглядової інстанції.

Відповідно до положень Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного у засудження, підлягає відшкодуванню в повному обсязі (ст. 1).

Проект Кримінального кодексу України, робота над яким продовжувалася понад шість років і який схвалено Верховною Радою України в другому читанні, повною мірою відповідає досягненням наукової думки, вимогам законодавчої техніки, відбиває тенденції судової практики, зберігає необхідне наступництво основних інститутів кримінального права, спрямований на охорону прав і свобод громадян України, інтересів суспільства й держави.

У його основу лягли принципи, усталені в теорії кримінального права, апробовані багаторічною практикою, які дають змогу уникнути різних, тлумачень повністю відповідають нормам міжнародного права.

Так, у проекті Кодексу знайшли своє втілення такі принципи, як законність (немає злочину – немає покарання без вказівки на те в законі), принцип особистої відповідальності за наявності вини особи, гуманізм, справедливість (індивідуалізація, відповідальність та низка інших.

Прийняття нового Кримінального кодексу України, безумовно, дозволить забезпечити належний правопорядок у нашому суспільстві, сприятиме ефективнішому й дійовішому захисту прав і свобод громадян.

Суттєвим кроком на шляху реформування правової системи України з метою підвищення гарантій дотримання прав та свобод людини і громадянина стало прийняття 24 березня 1998 р. Закону України "Про державну виконавчу службу", яким визначаються основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців та їх соціальний захист.

21 квітня 1999 р. було прийнято Закон України "Про виконавче провадження”, яким визначаються умови й порядок у виконання рішень судій та інших органів (посадових осіб), що відповідно до законодавства підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.

У даний продовжується робота по доопрацюванню проектів Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів України. Зазначені проекти спрямовані на реформування цивільного та кримінального судочинства згідно з Конституцією України та Конвенцією і покликані в повному обсязі реалізувати права та свободи людини і громадянина.

Слід вважати, що певний і досить суттєвий крок зроблено Міністерством юстиції на шляху вдосконалення й реформування системи кримінального правосуддя в Україні, проведено роботу по організації й розробці Концепції державної правової політики в галузі прав людини.

Рамковий документ "Про засади державної політики України в галузі прав людини”, підготовлений Міністерством юстиції і затверджений Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р., розроблено на виконання зобов'язань, узятих Україною під час ії вступу до Ради Європи і зафіксованих у резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 від 26.09.95 р. Він є програмно зобов'язуючим актом, який спрямовує на найближчу перспективу діяльність усіх державних органів, службових і посадових осіб і якому мають відповідати проекти відповідних законів та інших нормативно-правових актів. Цей документ є визначником, критерієм їх соціальної обґрунтованості і прийнятності.

Головним його завданням є реалізація принципових положень ст. 3 Конституції України про те, що людина її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка має відповідати перед людиною за свою діяльність.

Уся робота з підготовки нормативно-правових актів, яка провадиться Міністерством, спрямована на додержання основних прав та свобод людини і громадянина, закріплених в Конституції України та в Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Серед першочергових завдань, що стоять перед Міністерством юстиції України, є забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина. Одним із засобів їх реалізації здійснення правової експертизи та державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, або мають міжвідомчий характер.

Уже понад 7 років ця робота провадиться Міністерством юстиції відповідно до указу Президента України від З жовтня 1992 р. № 493 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади (зі змінами від 21 травня 1998 р.) і спрямована на попередження порушень чинного законодавства, яких припускаються органи виконавчої влади, які за своїм статусом мають право видавати нормативно-правові акти.

Кожний нормативний акт, що проходить реєстрацію в Міністерстві юстиції України, проходить обов'язкову експертизу з точки його відповідності вимогам Європейської Конвенції.

Міністерством юстиції України розроблено низку проектів законів України в галузі прав та свобод людини і громадянина, які на даний час розглядаються Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України. Так, на виконання положень, закріплених у Конвенції, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33 Конституції). Міністерством юстиції розроблено й подано до Кабінету Міністрів України проект Закону України "Про єдиний державний реєстр фізичних осіб та порядок їх реєстрації", яким передбачається врегулювати питання щодо створення і ведіння Єдиного державного реєстру фізичних осіб, а також питання стосовно реєстрації останніх. Відповідно до цього проекту інститут прописки має замінити система реєстрації.

З метою захисту прав та свобод людини і громадянина Міністерством юстиції розроблено такі проекти Законів Україну:

а) “Про судоустрій”;

б) "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України" (щодо організаційно-правових основ надання дозволу на проникнення до житла чи / до іншого володіння особи та ін.);

в) "Про внесення змін до Кримінального кодексу України і Кодексу України про адміністративні правопорушення" (щодо порушення строків виплати заробітної плати);

г) "Про внесення доповнень до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні";

д) "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України" (стосовно захисту осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві) та низку інших законопроектів.

Для забезпечення нормальної реалізації відносин між людиною і державою, зокрема відносин власності, Міністерством юстиції розроблено два проекти законів України, які зараз знаходяться на розгляді у Верховній Раді України. Вони спрямовані на розвиток положень ст.1 Протоколу 1 Європейської конвенції.

Так, у проекті Закону "Про власність" запропоновано визначення правового режиму власності в Україні, зокрема приватної, правові основи набуття, здійснення і припинення, а також захисту прав власності. Це безпосередньо стосується права власності громадян.

Прийняття Закону "Про, державну реєстрацію прав на нерухоме майно" сприятиме створенню в Україні системи державної реєстрації прав на нерухоме майно, яка має забезпечувати реєстрацію всіх прав на нього, сприяти реалізації передбачених Конституцією України гарантій прав громадян на нерухоме майно, їх захищеності, забезпечуватиме право громадян на підприємницьку діяльність, передбачене у ст. 42 Конституції.

У Міністерстві юстиції України опрацьовувалися такі проекти законодавчих актів, які подані на розгляд Верховної Ради України і при опрацюванні яких враховувалися положення Конвенції про захист прав та основних свобод людини: “Про громадські організації", "Про мирні збори", "Про політичні партії", "Про вільність віросповідання і релігійну діяльність", "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про національні меншини в Україні", "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України", "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

На виконання вимог Конвенції щодо права на свободу вільних зборів і свободу асоціації з іншими було прийнято Закон України "Про благодійництво та благодійні організації", який визначає загальні засади благодійництва, забезпечує правове регулювання суспільних відносин, спрямованих на розвиток благодійної діяльності утвердження гуманізму й милосердя, гарантує державну підтримку учасникам, (утворює умови для діяльності благодійних організацій відповідно до законодавства України.

Крім того, Міністерством, юстиції та його органами на місцях здійснюється реєстрація громадських об'єднань. З кожним днем політична активність громадян підвищується, про що свідчить і зростаюча кількість зареєстрованих партій і громадських організацій. Наприклад, прийнято Закон України 1 грудня 1998 р. “Про молодіжні та дитячі громадські організації, який визначає державні гарантії забезпечення діяльності молодіжних і дитячих громадських організацій, спрямованих на реалізацію права громадян на свободу об'єднання у громадські організації, визначені в ст. 36 Конституції України. 17 вересня 1999 р. прийнято Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності".

З метою реалізації ст. 2 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод про право кожного на освіту прийнято Закони України "Про загальну середню освіту" і "Про професійно-технічну освіту". На реалізацію гарантій і держав щодо забезпечення доступності й безоплатності дошкільної та здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, розвитку позашкільної освіти розроблено проекти Законів України "Про дошкільну освіту", "Про державну підтримку позашкільної освіти", "Про вищу освіту".

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 р. № 557 "Про Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, представництво Кабінету Міністрів України в Європейському суді з прав людини покладається на Уповноваженого у справах дотримання Конвенції. Виконання ним своїх функцій забезпечується Національним бюро у справах дотримання зазначеної Конвенції, створеним у складі центрального апарату Міністерства юстиції України.

Для оперативнішого отримання інформації з усіх державних регіонів при Головному управлінні Міністерства юстиції України в Автономній республіці Крим, обласних, Київському й Севастопольському міських правліннях юстиції створені регіональні відділення Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав та основних свобод людини.

Відповідно до покладених на Національне бюро повноважень цим підрозділом Міністерства юстиції здійснюються заходи не тільки по захисту інтересів держави в Європейському суді з прав людини, а й по попередженню звернень громадян України до Європейського суду, а також по експертизі законопроектів на їх відповідність вимогам Європейської конвенції.

Однак на сьогоднішній день в Україні є чимало проблем з імплементацією Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Найголовніша з них – це, звичайно, та, що не все законодавство України приведено у відповідність із вимогами Конвенції. З метою покращання такого становища в рамках Спільної програми між Радою Європи та Європейською комісією в Україні здійснено низку заходів щодо порівняння українського національного законодавства і вимог Конвенції про захист прав людини та основних свобод з урахуванням прецедентної, практики Європейського суду з прав людини. В обговоренні цих проблем взяли участь також представники Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результатом має стати заключний семінар, на який будуть запрошені представники Верховної Ради України, Верховного Суду України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України підведення підсумків стосовно відповідності національного законодавства України з точки зору вимог Європейської конвенції.

Вважаємо за необхідне зауважити, що українські суди повинні враховувати Конвенцію в судовій практиці. А це означає, по-перше, необхідність мати текст Конвенції, а також прецедентну практику Європейського суду з прав людини викладені українською мовою. Адже Конвенція стала частиною національного законодавства України, і кожна особа може звернутися до національного суду з заявою про порушення його прав. На сьогоднішній день до Європейського суду з прав людини звернулось близько 1500 громадян України із заявами про порущення нашою державою вимог Європейської конвенції з прав людини. Щодо 35 заяв було прийнято рішення про взаємодію з Урядом України. Основні питання, що порушуються в заявах наших громадян, стосуються умов тримання осіб, засуджених до виняткової міри покарання, права на справедливий судовий розгляд та права вільного користування власністю. Сім заяв визнані Судом прийнятними до розгляду, дві заяви завдяки матеріалам, підготовленим Міністерством юстиції Україну, були виключені з реєстру Європейського суду.

Слід зазначити, що для вирішення питання застосування українськими судами вимог Європейської конвенції Міністерством юстиції правадиться велика освітницька робота. Так, протягом минулого року для західного, південного та центрального регіонів було проведено семінари, у яких взяли участь експерти Ради Європи та Європейського суду з прав людини, а також судді, представники Департаменту виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України. Крім того, в навчальній програмі на курсах підвищення кваліфікації працівників юстиції при Міністерстві юстиції України введено постійно діючі лекції з питань дотримання Конвенції про захист прав людини та основних свобод Міністерством юстиції України готуються методичні рекомендації для судів по дотриманню вимог Конвенції. Однак цього недостатньо для напрацювання цілої системи використання положень Конвенції судами України.

Звичайно, проблеми імплементації Європейської конвенції з прав людини в національне законодавство й національну судову практику існуватимуть ще певний проміжок часу. Спільними зусиллями необхідно подолати їх, що, безперечно, призведе до демократизації українського суспільства і всебічного дотримання прав людини в нашій державі.

В.С. Стефанюк,

канд. юрид. наук,

заслужений юрист України,

перший заступник Голови

Верховного Суду України,

м. Київ

СУДОВА ВЛАДА ЯК ОСНОВНА ЮРИДИЧНА ГАРАНТІЯ

ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

В УКРАЇНІ

Тема прав людини, механізмів її реалізації, забезпечення та захисту, зокрема судового, набула значного, якщо не першочергового значення в суспільстві з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Питання захисту прав людини і громадянина в Україні виявилися предметом серйозних наукових досліджень правників, науковців. Особливе місце в цих дослідженнях відводиться саме судовому захисту прав людини і ролі судової влади в розв’язанні конфліктів, що виникають між людиною і державою.

Значна частка зазначених досліджень призначена величезній сукупності різних нюансів щодо процесуального становища і процесуальних гарантій для людини на стадіях звернення до суду, судового розгляду справ, ролі судових інститутів у суспільстві та їх незалежності від впливу органів виконавчої і законодавчої влади під час ухвалення судових рішень, здатності суддів як носіїв судової влади виявити громадянську мужність і забезпечити верховенство права й компетентне й неупереджене застосування норм законів. Мають місце й дослідження, що аналізують організацію судової системи в цих аспектах, виходячи з доцільності її структури, історичного і правового надбання, фінансового стану країни та деяких інших чинників.

У державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним. Люди хочуть бачити в ньому не бюрократичну установу, довгу на розгляд і швидку на розправу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів, яке важливе крісло не займав би порушник, які впливові зв’язки не пускав би він у хід. “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”, – проголошує Конституція України. Однак, однієї цієї норми недостатньо. Потрібний сильний, всебічний судовий захист. Слабкий захист лише породжує ілюзії, здивування й озлобленість, дискредитує саму ідею звертання за допомогою до суду. Але сильний захист може здійснити тільки сильний суд, а створити саме такий – головне завдання судової реформи.

Щоб виконати це завдання, необхідний комплекс заходів – політичних, правових, організаційних, матеріальних. “Косметики” й раніше було вдосталь, а на серйозні перетворення рішучості не вистачало. Тим часом до успіху можуть призвести лише радикальні заходи, здійснювані сукупно й одночасно.

Зараз, поки ще не втратив силу чинний з 1961 р. Кримінально-процесуальний кодекс України, суд, виходячи з традиційної концепції, змушений виконувати визначені елементи обвинувальної функції (порушувати кримінальні справи, оголошувати обвинувальні вироки, першим допитувати підсудних і свідків, виносити обвинувальні вироки навіть при відмові прокурора від обвинувачення тощо). Від усіх цих обвинувальних рудиментів у діяльності суду відмовляється проект нового КПК. Але така відмова можлива на практиці тільки за умови, що суд перестане розглядатися як один із правоохоронних органів, як знаряддя боротьби зі злочинністю.

І от тепер, коли в Конституції України закріплено принцип поділу влади, коли в країні нарешті стала зароджуватися дійсно незалежна авторитетна судова влада, деякі практики та науковці нам пропонують повернутися до старої ідилії: судді і прокурори, слідчі і дізнавачі, дружно взявшись за руки створять таке коло, елегантно йменоване “правоохоронні органи”. Всупереч положенням Конституції, нормам галузевого законодавства, новому підходу теорії і практики до становища суду в правовій державі вони (як і раніше) чіпляються за деякі загальні, властиві всім органам влади характеристики, не бажаючи констатувати нову, цілком особливу, унікальну роль суду як носія такої влади, яку не має ніхто інший у суспільстві й державі.

Судову владу як одну з основних структур правової держави не можна зводити тільки до розгляду конкретних справ, передбачених нормами цивільного або кримінального права. Такий підхід себе зжив. Діюча судова влада виникла в результаті придбання судом якісно нових функцій. У контексті системи противаг судову владу характеризує юридична можливість активно впливати на рішення і дії законодавчої та виконавчої влади, “врівноважувати” їх. Ці повноваження, коли вони надані суду й ним використовуються, перетворюють його в могутню стабілізуючу силу, здатну захищати права і свободи громадян, оберігати суспільство від руйнівних соціальних спорів.

На жаль, про судовий захист у нас завжди було багато риторики, але мало діла. Особливо це стосується контролю суду за законодавчою діяльністю, точніше, за конституційністю законів та інших нормативних актів, де донедавна був цілковитий вакуум. Становище суттєво змінилося після створення Конституційного Суду України. Згідно з Законом про Конституційний Суд України, прийнятим 16 жовтня 1996 р., цей суд наділено повноваженнями розглядати справи про конституційність міжнародних договорів, здійснювати офіційне тлумачення Конституції та законів України, давати висновки у встановлених законом випадках. Рішення, прийняті цим Судом, спричиняли визначення неконституційного акта недіючим, не підлягаючим виконанню або ж зобов’язували орган, який видав суперечливий акт, усунути допущене в результаті його застосування порушення прав і свобод людини і громадянина. Практика показала, що Конституційний Суд не раз виступав гарантом прав особистості, діючи в кожному з передбачених законом напрямків.

Не ставлячи під сумнів важливу роль Конституційного Суду для зміцнення в країні конституційного ладу, затвердження основ законності в правотворчості та правозастосуванні, усе-таки було б невиправдано спрощення ситуації покладати виконання багатогранної функції конституційного контролю тільки на один, хоча й найбільш кваліфікований суд. Єдність судової системи вимагає, щоб ця стиржнева для всієї судової влади функція була тою чи іншою мірою властива кожній ланці, що входить у систему. Ось чому є перспективною і плідною практика виконання багатогранної функції конституційного контролю за органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування кожним судом. Тут важливо підкреслити, що всі носії судової влади покликані діяти в правовому просторі стосовно своєї юрисдикції як потенційні захисники Конституції.

Що ж до судового контролю за виконавчою владою, то вся історія його становлення – свідчення активного опору могутнього партійно-державного апарату будь-яким спробам хоч на йоту зменшити його визначальний вплив на життя країни, її внутрішню й зовнішню політику, на долю громадян.

Тим часом давно відомо, що судовий розгляд має величезні переваги перед вирішенням спорів в адміністративному порядку. Як би зовнішньо сприятливо не обставлялася для громадянина можливість оскаржити рішення посадової особи у вищий орган управління, відносини, що складаються в результаті подачі скарги, завжди будуть залишатися адміністративно-правовими.

Інша справа – подача скарги до суду. Незалежність суду, відсутність у суддів якої б то не було відомчої заінтересованості, широка гласність обговорення, усне й безпосереднє дослідження всіх доказів – загальновизначена характеристика судової процедури. Громадянин і орган влади або управління (посадова особа) постають перед судом як сторони, які мають рівні процесуальні можливості доказувати правильність своїх тверджень і оспорювати докази протилежної сторони. Не несміливий спір приниженого скаржника із всесильним хазяїном службового кабінету, а відкрите змагання рівноправних учасників судового розгляду. Додайте до цього можливість участі в суді прокурора й адвоката – і картина буде повна.

Наприклад, у 1995 р. до судів України надійшло 4830 скарг на дії органів управління та посадових осіб. Але в другій половині 1996 р., коли почала діяти Конституція України, поданих до суду скарг було вже 7726, у 1997 р. – 11033, у 1998 р. – 17217, а у 1999 р. – 28847. Таким чином, висновок очевидний: громадяни стали в декілька разів частіше звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання довіри до судової влади. І це один із безсумнівних позитивних результатів здійснюваної в Україні судової реформи.

П.М. Рабінович,

д-р юрид. наук,

член-коресподент

АПрН України

м. Львів

ВПЛИВ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ

ТА ОСНОВНИХ СВОБОД

НА ЮРИДИЧНУ ПРАКТИКУ ДЕРЖАВ – ЧЛЕНІВ РАДИ ЄВРОПИ

1. Однією з фундаментальних цілей, задля досягнення яких було утворено Раду Європи (далі – РЄ), є, як відзначається у ст. 1 її Статуту, підтримування й подальше здійснення прав людини та основних свобод. Головним міжнародним інструментом реалізації цієї мети стала прийнята РЄ 50 років тому Конвенція про захист прав людини та основних свобод (далі – ЄК).

Європейська нормативно-інституціональна правозахисна система, що виникла внаслідок цього, була своєрідним соціальним винаходом. Ефективність її функціонування є предметом постійної уваги РЄ, про що свідчать, зокрема, завершення в 1998 р. реформування Європейського суду з прав людини (далі – ЄС), а також утворення в 1998 р. нової правозахисної інституції – Комісара з прав людини РЄ.

Хіба що не найдійовішим засобом досягнення згаданої вище мети РЄ служить правозастосувальна діяльність ЄС та здійснювані з її урахуванням трансформації національної юридичної практики держав – членів РЄ.

У даній доповіді представлено спробу (можливо, першу в європейському просторі) визначити в кількісних показниках впливовість, тобто ефективність, ЄК щодо різних держав у тій частині, в якій ця ефективність опосередковується рішеннями ЄС.

2. Змістовний, якісний показник ефективності функціонування ЄК розкривається, можна вважати, в її ст. 1, де встановлено, що Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І ЄК.

У тих випадках, коли ЄС констатує у своєму рішення факт порушення прав заявника з боку держави-відповідача, у неї виникає обов’язок не тільки сплатити певну компенсацію (це – формально обов’язковий, тобто юридичний, безпосередній наслідок такого рішення),але й у багатьох випадках вжити певних заходів не індивідуального, а загального характеру. Останній обов’язок, обумовлюваний наведеною вище ст. 1 ЄК, є постійно діючим щодо кожної держави – члена РЄ. А згадане рішення не тільки так чи інше констатує його невиконання, але й “сигналізує” про необхідність усунення такої ситуації й недопущення її в майбутньому.

У цьому-то й слід вбачати хоча й опосередкований, проте найдійовіший соціально-правовий результат рішень ЄС. Вони начебто приводять у дію ст. 1 ЄК, конкретизуючи уявлення про ті дії, до яких має вдатися держава-відповідач задля її виконання. Змістовна конкретизація загального конвенційного обов’язку держави – ось насамперед у чому вбачається значення (регулятивний вплив) рішень ЄС. Інакше кажучи, знаючи, наскільки неухильно, оперативно й повно держава – член РЄ реагує на негативні щодо неї рішення ЄС вжиттям регулятивних заходів загального характеру, можна робити висновок і щодо рівня ефективності його актів. А саме вони, з урахуванням їх дієвості, як відомо, є стрижневим засобом захисту прав людини в РЄ.

3. Одним з основних показників досліджуваної ефективності, як вбачається, здатне виступати співвідношення кількості рішень ЄС, зважаючи на які держава-відповідач вдавалася до тих чи інших правозабезпечувальних, правогарантуючих регулятивних акцій загального значення, із кількістю всіх його рішень, ухвалених проти даної держави.

Реальне обчислення запропонованого математичного показника ефективності рішень ЄС стало можливим лише після нещодавнього оприлюднення в інформаційній мережі Іnternet (а потім і в деяких друкованих виданнях) узагальнюючих статистичних даних щодо: а) кількості рішень ЄС, ухвалених ним протягом 1960-1998 рр. проти кожної з тих держав – членів РЄ, які ратифікували ЄК, і б)кількості таких його рішень, після ухвалення яких держави-відповідачі вживали заходів загального характеру.

Результати вимірювання зазначеного показника ефективності застосування ЄК дають підставу дійти висновку про те, що найбільш дисципліновано ставилися до рішень ЄС (а тим самим і до вимог ст. 1 ЄК) такі держави, як Нідерланди, Швеція, Італія, Австрія, Бельгія (щодо них показники ефективності складають, відповідно, 82,7; 81,8; 81,2; 77,2; 75 відсотків). Такі висновки – навіть за деякої їх умовності, відносності – все ж, гадаємо, спроможні відбити ставлення держав – членів РЄ до обов’язку дотримуватися ЄК, а отже, здатні характеризувати суттєві аспекти ефективності цього міжнародно-правового акта.

Небезкорисним може виявитися й узагальнений стосовно всіх держав – членів РЄ показник досліджуваної ефективності, вираховуваний як середньоарифметичне від усіх “національних” показників. У даному випадку він становитиме 56%.

4. Наступним кроком у більш конкретному аналізі розглядуваної проблеми може бути встановлення поширеності (питомої ваги) певних видів вживаних державами заходів серед усіх заходів загального характеру. Ці види заходів можливо виокремити за різними критеріями.

По-перше, розглядувані заходи залежно від їх соціальної ролі, природи можна поділити на а) юридично значущі (що безпосередньо викликають певні юридичні наслідки, формально обов’язкові для виконання тими суб’єктами, яких вони стосуються) і б) юридично незначущі (або неюридичні, тобто позбавлені такої обов’язковості).

До других належить, скажімо, публікація в національних виданнях рішень ЄС для ознайомлення з ним якомога ширшого кола юристів, правозахисників та інших заінтересованих осіб. Заходи такого виду складають в усьому масиві національних наслідків досить незначну частину (15,6%).

Щодо заходів першого виду, то вони, зважаючи на їх власне юридичну природу, складаються з індивідуальних і загальних (нормативних). Індивідуально-юридичні заходи, вживані державою на виконання певного рішення ЄС (насамперед виплата нею потерпілому заявникові зазначеної ЄС компенсації), є неминучими, невідворотними, так би мовити, самоочевидними. і тому вони не відбиті в згаданій вище загальній інформації про наслідки рішень ЄС у 1960-1998 рр. У цій інформації відбито лише такі індивідуально-юридичні наслідки, які були “спродуковані” державою-відповідачем суто за її власним розсудом, за її ініціативою, а не тому, що вона була зобов’язана до цього ЄС (чи, скажімо, Комітетом Міністрів РЄ).

Не вимагає особливих пояснень питання. чому питома вага таких заходів серед усіх юридично значущих акцій держав-відповідачів є відносно незначною (10,4%): адже такі заходи самі по собі аж ніяк не впливають на усунення причин, що призвели до порушення права людини. Дійовий вплив на такі причини може бути здійснено головним чином за допомогою юридично значущих заходів саме загального (нормативного) характеру. Останні ж поділяються, як відомо, на правотворчі та правоінтерпретаційні (правороз’яснювальні). Питома вага власне правотворчих заходів серед усіх нормативних юридичних акцій держав-відповідачів виявилась, як і можна було очікувати, досить великою (96,%). Що ж стосується правоінтерпретаційних заходів, то вони можуть бути проілюстровані, скажімо, певними актами національних органів конституційного судочинства. В усьому масиві юридичних нормативних акцій держав-відповідачів правоінтерпретаційні заходи складають лише 4,4%.

Виявлена в результаті нашого дослідження кількісна характеристика співвідношення розглядуваних юридично значущих заходів, вжитих державами-членами РЄ після ухвалених проти них рішень ЄС, зумовлюється, вочевидь, тим, що саме відсутність відповідності національного законодавства нормам ЄК становить найпоширенішу причину порушень прав людини, відбитих у цьому міжнародному договорі.

Безперечно, охарактеризоване тут дослідження соціально-правової результативності рішень ЄС, як і будь-яка перша, “піонерська” наукова розвідка, не є абсолютно завершеним, вичерпним. Його висновки – навіть з викладених тут позицій (які , мабуть, не є єдино можливими) – можуть бути надалі дещо уточнені, доповнені. Однак це коректування навряд чи істотно вплине на загальну оцінку ефективності функціонування правозахисного механізму в РЄ.

Та якими б різноманітними не були підходи до дослідження зазначеної проблеми, беззаперечним видається те, що її розв’язання є однією з необхідних передумов визначення шляхів поліпшення захисту прав людини як органами РЄ, так й її державами-членами.

М. В. Буроменский,

д-р юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия

Украины имени Ярослава Мудрого

г. Харьков

Национальное законодательство

в практике рассмотрения дел

Европейским судом по правам человека

34

Европейский суд по правам человека, как следует из ч.1 ст.32 Европейской конвенции о правах человека и основных свободах (далее – ЕКПЧ), при принятии решений и консультативных заключений применяет Конвенцию и Протоколы к ней. Юрисдикция Суда также строго ограничена самой ЕКПЧ и в соответствии с ее ч.1 ст. 34 "...распространяется на все вопросы, которые касаются толкования и применения Конвенции и протоколов к ней, которые передаются ему для рассмотрения в соответствии со статьями 33, 34, 47".

Европейский суд по правам человека не применяет национальное право государств-участников ЕКПЧ о правах человека и основных свободах, не толкует это право и не выносит решения на его основе. Суд не вникает также в вопрос о том, было ли допущено какое-либо нарушение национального права в государстве-ответчике. Суд неоднократно отмечал, что в его обязанности не входит решение такого вопроса1. Но это не значит, что Суд при рассмотрении материалов дела вообще не обращается к национальному праву.

Как показывает практика работы Суда, обращения к законодательству государства-ответчика возможны с момента установления приемлемости жалобы. Направляемая в Суд, она должна быть сопровождена подробными ссылками на национальные нормативно-правовые акты, которые были (или не были) применены национальным судом при разрешении дела. Однако эта жалоба не может апеллировать к нарушениям иных правовых актов, помимо ЕКПЧ.

Наиболее активно Суд может обращаться к национальному законодательству государства-ответчика в ходе рассмотрения дела по существу, хотя решение при любых обстоятельствах может быть вынесено исключительно на основе норм ЕКПЧ или протоколов к ней. Естественно, что при этом в поле зрения Европейского суда по правам человека попадают решения национальных судов государства-ответчика, руководствовавшихся чаще всего нормами национального права. Но и здесь Европейский суд по правам человека не рассматривает обоснованность или необоснованность применения или неприменения национального права, исследует вопрос обоснованности решений национальных судебных органов с точки зрения ЕКПЧ или протоколов к ней2.

Обращение Европейского суда по правам человека к национальному праву может быть связно:

а) с установлением несоответствия или соответствия национального права нормам ЕКПЧ в связи с рассматриваемым делом. Это наиболее частая оценка Судом национального законодательства государства-участника ЕКПЧ. Если Суд устанавливает несоответствие национального права нормам ЕКПЧ, он исчерпывающе определяет степень такого несоответствия в своем решении. Например, в решении по делу Лингенса Суд оценил ст. 111 Уголовного кодекса Австрии:

"Согласно параграфу 3 статьи 111 Уголовного кодекса, применяемому совместно с параграфом 2, журналисты в случаях, подобных этому, не могут избежать осуждения за действия, указанные в параграфе 1, если не могут доказать правдивости их суждений.

По отношению к оценочным мнениям это требование невозможно выполнить и оно посягает на свободу выражения мнения, которая является фундаментальной частью права, гарантированного Статьей 10 Конвенции"3.

В то же время совсем не обязательно, чтобы Суд давал оценку национальному законодательству. Государство может избежать этого, самостоятельно изменив свое законодательство до вынесения решения Европейским судом. При этом дело может быть исключено из реестра Суда. Так, в деле Де Бекера против Бельгии заявителю было запрещено работать журналистом или быть писателем. Еще до вынесения Судом решения, Бельгия признала несоответствие своего законодательства в этой части ст. 10 ЕКПЧ, внеся необходимые изменения. В результате дело было исключено из реестра4.

б) с установлением пробелов в национальным праве в сфере действия ЕКПЧ.

Суд констатирует отсутствие в национальном праве нормы соответствующей ЕКПЧ, на основании которой должно было быть принято решение. Но он не рассматривает пробелы в национальном законодательстве как основание для неисполнения государствами своих обязательств по ЕКПЧ. Комментируя решение Окружного суда Вены по упомянутому делу Лингенса о том, что возложение бремени доказывания на ответчика является следствием закона и поэтому не суды, а законодательная власть должна изменить положение дел, Европейский суд сослался на собственное решение по делу Циммерманн и Штайнер против Швейцарии о том, что суд не должен определять, какая национальная власть ответственна за любое нарушение Конвенции; единственным вопросом является международная ответственность государства5. И в других решениях Суд неоднократно отмечал, что наличие пробела в национальном законодательстве не препятствует лицу апеллировать в национальном суде к нормам ЕКПЧ и не освобождает этот суд от обязанности применять нормы ЕКПЧ и выносить на их основании решение.

в) с рекомендациями относительно усовершенствования национального законодательства с целью его более полного соответствия нормам ЕКПЧ.

Примером может служить дело Мелоуна, где Суд в своем решении сформулировал требования к национальному закону об осуществлении органами государства сбора информации и наблюдения за лицами, указав, что положения закона должны быть:

– достаточно четкими, без расплывчатых и неопределенных формулировок (типа "может", "в подобных целях", "подобным образом");

- перечень преступлений, расследование которых может быть связано с наблюдением и прослушиванием, должен быть четким и установленным законом;

- не предоставлять исполнительной власти неограниченные дискретные полномочия;

- обеспечивать индивиду надлежащую защиту от произвольного вмешательства6.

Практика Суда явилась в конечном итоге основанием для внесения государствами-участниками ЕКПЧ значительных изменений в свое законодательство7. Совет Европы придает этому исключительно важное значение. В соответствии с рекомендацией № R (2000) государствам-членам Совета Европы Комитет министров Совета Европы призвал государства-участники ЕКПЧ "... до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнає порушення Конвенції, особливо:

і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленного на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатісфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

іі) коли рішення Суду понукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні"8.

г) с рекомендациями относительно применения национального права в отношениях с Судом.

Применительно к Украине в этом смысле интересно решение о приемлемости, принятое Судом по жалобе Кучеренко. По действующему в Украине законодательству последней судебной инстанцией, в которой может быть рассмотрено дело, является надзорная инстанция. При рассмотрении вопроса о приемлемости по жалобе Кучеренко против Украины (41974/98) заявителю было отказано на том основании, что последним в деле заявителя было признано решение кассационной инстанции, состоявшееся до 11 сентября 1997 г., т.е. до ратификации Украиной Конвенции. Отказ заявителю в принесении протеста в порядке надзора, полученный 9 апреля 1998 г. не был принят во внимание, поскольку "требовать окончательного судебного решения может только прокурор, председатель суда, вынесшего решение о пересмотре, или их заместители. Заявителю не было предоставлено такое право, что создало исключительное средство защиты, не предусмотренное пунктом 1 статьи 35. Поэтому оно не может быть принято во внимание при определении того, обладает ли Суд юрисдикцией рассматривать жалобу, учитывая ее несовместимость с положениями Конвенции"9.

Из вышеизложенного не следует, что для обращения в Европейский суд по правам человека обязательно в любом случае рассмотрение дела в двух судебных инстанциях в украинских судах общей юрисдикции. Дело может быть рассмотрено судом первой инстанции, и если принятое решение полностью удовлетворяет заявителя и другие стороны, они не подают кассационной жалобы и решение вступает в законную силу. Далее возникает вопрос об исполнении судебного решения. Формально заявитель не обязан обжаловать в суд бездействие должностных лиц государственной исполнительной службы10.

Обращение Европейского суда по правам человека к национальному законодательству является принципиально правомерным и не может рассматриваться как какая бы то ни было форма вмешательства во внутренние дела государства. В основе здесь лежит ставший общим принцип, согласно которому вопросы защиты прав человека не относятся к исключительной внутренней компетенции государства. Общие начала этого принципа были заложены Уставом ООН. В 1950 г. в консультативном заключении о толковании мирных договоров с Болгарией, Венгрией и Румынией Международный Суд признал, что Генеральная Ассамблея ООН, принявшая соответствующую резолюцию с осуждением правительств ряда государств в нарушении норм о правах человека, не вышла за пределы своей компетенции. При этом Международный суд сослался на обязанность "Объединенных Наций в соответствии со ст.55 Устава ООН добиваться всеобщего уважения и соблюдения прав человека и основных свобод для всех, без различия расы, пола, языка и религии"11. Еще более определенными были выводы Международного Суда о юридической силе ст.55 Устава ООН в консультативном заключении по Намибии. ЕКПЧ полностью приемлет такой подход. Признание обязательной юрисдикцию Европейского суда по правам человека является условием участия государства в ЕКПЧ. Оценка Судом национального законодательства государств-участников ЕКПЧ в связи с рассмотрением конкретных дел является неизбежным следствием юрисдикции Суда и условием повышения эффективности действия норм ЕКПЧ.

О.В.Петришин,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЦІННІСТЬ ПРАВОВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

У сучасному суспільстві, поділеному на різні соціальні групи, сформовані на засадах визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності найвищою соціальною цінністю, відбувається ускладнення міжсуб’єктного спілкування, соціальних взаємозв’язків, що обумовлює актуалізацію правових засад соціальної організації, яка набуває рис особливої правової реальності. Остання повинна спиратися на свою власну онтологію, засновану на правах людини як специфічних правових явищах, які мають особливі, властиві тільки їм характерні ознаки, що не дозволяє її зводити до економічної, політичної, моральної або іншої сфери соціальної життєдіяльності.

Права людини є органічними складовими елементами юридичної форми буття людини, її правової сутності, що виявляється у взаємовідносинах людини з іншими людьми, громадськими й політичними інститутами. Права людини виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин. Ця норма свободи не може не бути формальною, оскільки не повинна залежати від інших характеристик – раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але водночас вона має власний зміст – свободу, що визнається безпосереднім надбанням з огляду на проблеми гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на основі і довкола прав людини може функціонувати правова демократична державність. Визнання прав людини та їх юридична захищеність вважаються фундаментальними її цінностями, визначальними ознаками правової держави, на підставі яких остання відрізняється від організації політичної влади, заснованої на інших критеріях, зокрема, на законі, який за умов авторитарного режиму може бути несправедливим. Права людини виступають системотворчою ідеєю не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу, але й при конструюванні окремих законів, які так чи інакше пов'язані з регламентацією їх реалізації. Поняття прав людини безпосередньо визначає гуманістичну спрямованість теорії держави та права, є одним із центральних її понять, що концептуально вибудовує весь подальший зміст і понятійну структуру як загальної юридичної теорії, так і всієї системи правознавства.

Отже, під правами людини як фундаментальною цінністю правової демократичної державності розуміються правові можливості (надбання), які визнаються невід’ємними від особи, необхідними для її існування й гармонійного розвитку, мають бути загальними й рівними для кожного і повинні забезпечуватись і захищатися державою в обсязі міжнародних стандартів. Уперше в українській юридичній науці питання про права людини було розглянуто П. М. Рабіновичем.

Права людини – окреслюють певну сферу автономного існування людини, її життєдіяльності як правосуб'єктного члена суспільства. Вони формуються з розвитком людської спільноти; тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення можливостей за рахунок включення до їх складу нових. Права людини виступають критерієм розвитку особистості як суб’єкта права, показником рівня правової гідності людини. Вони є правовим надбанням ще й тому, що процес їх становлення відбувається на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади.

Права людини вважаються природними. Вони, звичайно, не можуть бути такими, як частини біологічного організму людини, а мають визнаватися природними тому, що орієнтоване на гуманітарні цінності суспільство виходить із необхідності опори на засади формальної рівності людей, їх рівні можливості, які не повинні залежати від неправових чинників – фізичних, економічних, етнічних, політичних тощо, і тому пов’язуються лише з фактом народження й існування людини. "Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах", проголошує Загальна декларації прав людини ООН (1948 р.).

Права людини є невід’ємними в тому смислі, що вони являють собою вагомий складник особистості людини, є її правовим надбанням, оскільки людина як істота, позбавлена прав, є не тільки безправною у вузькому юридичному тлумаченні, але і не може бути особистістю, тому що не має прийнятних можливостей для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно організованому суспільстві правовий складник особистості покликаний відігравати вирішальну роль, оскільки права людини опосередковують найважливіші напрямки життєдіяльності людини, функціонування суспільства й держави. Оскільки держава не дарує прав людині, то вона не може їх і відібрати, а якщо вона порушує або обмежує ці права, то повинна нести за це відповідальність.

Права людини є необхідними для її існування й розвитку. Насамперед вони є необхідними в екзістенціональному смислі як елемент буття людини, без чого вона не може бути соціально і юридично дієздатною реалізувати свої життєві прагнення. Перелік конкретних прав людини охоплює умови для задовільного існування й гармонійного розвитку особистості. Яскравим прикладом цього є закріплене в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права право на справедливі й сприятливі умови праці, яке включає: а)винагороду, що забезпечується як мінімум усім трудящим; б)справедливу заробітну платню; в)задовільне існування для них самих та їх сімей; г)умови роботи, що відповідають вимогам безпеки й гігієни, право на достатній життєвий рівень для працівника та його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, та право на безперервне покращання умов життя.

Права людини мають бути загальними й рівними для кожного. Вони є загальними в тому плані, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну чисельність, а в ідеалі – всіх людей як суб’єктів права. Формально-правова організація, як свідчить досвід розвинутих країн, найбільш відповідає завданням індустріального й постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму соціального спілкування, враховує інтереси автономних соціальних суб’єктів, необхідність досягнення соціального компромісу. Інститут прав людини формується у зв’язку з руйнуванням у суспільстві прошаркових перегородок у процесі переходу від феодалізму до буржуазного устрою. Не випадково тому для визначення кола суб’єктів прав людини використовується термін “кожний”. Але права людини мають бути не тільки загальними, але й рівними для всіх. Правова рівність у міжнародних документах про права людини трактується в двох аспектах: як природна рівність від народження в гідності і в правах і як юридична рівність перед законом незалежно від усіх інших умов. Визнання правової рівності має не тільки глибокий гуманістичний смисл; у практичному аспекті воно сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, активній реалізації їх потенціалу як особистостей.

Права людини повинні визнаватися й гарантуватись державою в обсязі міжнародних стандартів. Визнання державою прав людини шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах розглядається лише як перший крок до їх утвердження й реалізації. Держава повинна докладати всіх зусиль для гарантування, охорони й захисту прав людини, що визначає головний напрям гуманізації державної діяльності, цивілізовані риси правового демократичного устрою суспільства. Обсяг прав людини, закріплений у міжнародних документах про права людини, виконує роль взірця, до якого повинні прагнути всі народи й держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення й захисту, для діяльності спеціальних міжнародних органів по спостереженню за дотриманням і захистом прав людини.

О.В. Скрипнюк,

д-р юрид. наук, професор,

начальник відділу суспільних

і гуманітарних наук ВАК України

м. Київ

ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА У ПРАВОВІЙ

І СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ

Традиційно, коли йдеться про правову державу, мається на увазі така організація влади, при якій остання підпорядковується праву і вважає своєю головною метою забезпечення прав та свобод людини і громадянина. При цьому ми можемо вирізнити певну низку ознак, властивих такій державі. Найважливішими з них є зв'язок державної влади правом та його панування у всіх без виключення сферах суспільного життя, відповідність законів праву, обмеження держави змістом так званих позитивних і негативних прав, наявність ефективних форм контролю й нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів, верховенство конституції, незалежність судової влади.

Проголошуючи принцип верховенства права, який є, так би мовити, альфою й омегою правової держави, ми маємо постійно пам'ятати про те, що паралельно з ним завжди повинен діяти і принцип реальності права чи, як його ще доволі часто визначають у науково-юридичній літературі, принцип реального забезпечення конституційних прав людини і громадянина. При цьому ми фіксуємо певну відмінність між правами, які традиційно розподіляються за градацією "поколінь". Головною властивістю, яка розрізняє всі ці права, є те, що для реалізації одних із них достатньо формування відповідних правових інститутів і відлагодженого законодавства, у той час як для інших необхідно й те, щоб держава не лише створила механізми їх забезпечення, а й була спроможна постійно підтримувати їх дію та дієвість. Щоб ця відмінність сприймалася більш рельєфно, розглянемо як приклад право на свободу об'єднання в політичні партії (ст. 36) та право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), зафіксовані в Конституції України. Перше з них традиційно належить до політичних прав, друге – до соціальних. Із точки зору принципу верховенства права і зв'язаності держави правом обидва ці права є однаково важливими і держава повинна робити все можливе для їх забезпечення. Якщо використати термінологію сучасної фізики, спрацьовує, так би мовити, принцип "нерозрізнюваності часток", у нашому випадку – "принцип нерозрізнюваності прав". Інакше кажучи, механізм реалізації концепції правової держави не передбачає існування будь-яких правових ієрархій чи будь-якої відмінності в гарантуванні тих чи інших прав. Йдеться лише про те, що всяке закріплене в Конституції право має бути гарантовано – чи то право на свободу думки, чи на таємницю листування, чи на життя, чи на роботу тощо.

Якщо ці ж права розглянути в контексті того, що саме держава повинна зробити, аби їх забезпечити, ми повинні назвати низку відмінностей. Скажімо, право на об'єднання в політичні партії вимагає від держави тільки двох дій одноразового й негативного характеру. Перша дія — це прийняття відповідного законодавства, яке регулювало б процеси створення, реорганізації й діяльності політичних партій (наприклад, закону "Про політичні партії"), а друга – утримання держави від втручання в партійне життя, якщо воно, звичайно, не виходить за межі існуючого правового поля, тобто якщо партії у своїй діяльності не намагаються ліквідувати незалежність України, змінити конституційний лад насильницьким шляхом та ін. Фактично прийнявши необхідні правові норми, щодо гарантування цього права, держава може дозволити собі діяти, як “спостерігач” (якщо використовувати класичну ліберальну термінологію).

Що ж стосується права на достатній життєвий рівень, то, на відміну від права на об'єднання в політичні партії, для його забезпечення держава повинна діяти постійно й позитивно, тобто активно створювати економічні й соціальні умови для його реалізації. Якщо цього не буде і держава функціонуватиме в режимі "спостереження”, то й саме право на гідне життя ніколи не буде реалізовано, що, на жаль, зараз і відбувається в Україні.

Отже, обидва розглянуті нами права є однаково конституційними. Однак забезпечення кожного з них потребує наявності в держави двох ознак, які можна визначити як "негативну волю", коли держава свідомо обмежує ступінь свого втручання в діяльність низки правових інститутів, і "позитивну волю", коли держава повинна, навпаки, всіляко стимулювати розвиток певних інститутів (наприклад, розвиток інститутів соціальної допомоги, соціального страхування тощо). Зрозуміло, ці обидві волі повинні гармонійно поєднуватися як ми це спостерігаємо в розвинених демократичних державах. Але чи завжди це відбувається в політико-правовій практиці?

Важливість відповіді на це запитання, на нашу думку має, не лише практичне значення, а й містить у собі методологічну актуальність, яка полягає в тому, що тим самим ми намагаємося окреслити правомірність використання самого поняття “правова держава”. Адже сформульовану проблему можна подати й наступним чином: чи повинні ми вживати це поняття, якщо держава забезпечує виконання не всіх встановлених конституцією прав, а лише певної їх частини? Якщо ми погодимося з тим, що деякі з прав є більш "конституційними" за інші, виникне запитання: а на підставі яких саме ознак ми будемо визначати ступінь конституційної значущості цих прав? Цілком очевидно, що кількість проблем, які виникатимуть у цьому випадку, буде зростати навподіб снігової груди.

Тому краще повернемося до безпосередніх політико-правових реалій нашого сьогодення. Дійсно, важко не погодитися з тим, що Україна зробила принципові кроки на шляху до створення правової держави. Однак разом з тим з огляду на вказану нами відмінність у механізмах забезпечення різних прав треба наголосити на тому, що протягом останніх років держава здебільшого керувалася "негативною волею". На підтвердження цієї тези зауважимо, що найбільший прогрес щодо прав людини і громадянина було досягнуто саме у сфері політичних і громадянських прав. Маються на увазі такі права, як право на свободу совісті й віросповідання, на участь у відправленні правосуддя, на рівний доступ до державної служби, обирати й бути обраним, на мирні збори, на об'єднання і т.д.

Що ж до "позитивної волі" і пов'язаних з нею соціальних прав, тут ми стикаємося з чималою кількістю проблем. Чи справді на сьогоднішній день держава забезпечує кожному громадянинові України конституційне право на житло, освіту, працю, соціальний захист, охорону здоров'я, безпечне довкілля тощо? Судячи за все, навіть найбільші оптимісти захоплені, результатами стану щодо прав людини і громадянина в Україні, змушені будуть дати негативну відповідь на це запитання.

А якщо так, якщо держава реально не забезпечує всієї сукупності конституційних прав, то ми знову повертаємося до нашого першого запитання: а чи є вона правовою? Звісно, що в багатьох може виникнути інтенція відповісти "так, вона є правовою". При цьому дуже часто наводиться наступний аргумент: той факт, що держава не забезпечує реалізацію соціальних прав, означає лише те, що вона не є соціальною, але ж це немає жодного відношення до поняття “правова держава”.

Однак у тім то й полягає справжня проблема! Незважаючи на формальну переконливість цього аргументу, він є хибним за самою своєю суттю. Адже як правова і соціальна держава не становлять двох частин, які можуть поєднуватися чи роз’єднуватись, так і соціальна держава не є додатком до правової. Якщо в конституції держави закріплено соціальні права людини і громадянина, які в більшості випадків обертаються для держави її обов'язками, і держава забезпечує реалізацію цих прав поряд із політичними, екологічними та іншими правами, то така держава є і соціальною, і правовою водночас. Не може бути соціальної держави, якщо немає правої. Але справедлива і зворотна теза: сучасна правова держава не може не бути хоча би мінімально соціальною, тобто не може не забезпечувати принаймні мінімальний обсяг соціальних прав. Тому такий феномен як неправова соціальна держава в сучасній юридичній науці визначається як патерналістська держава, а "правова несоціальна держава" – як держава юстиції, тобто така, у якій зазначені в конституції норми дотримуються формально.

Отже, визначаючи права людини у правовій і соціальній державі, ми маємо справу не з двома різними сферами прав, коли, з одного боку розташовані соціальні права, а з другого – політичні і громадянські, а з усією сукупністю прав і тим, як вони забезпечуються.

Називаючи основні соціальні права, і міжнародне, і вітчизняне конституційне право виходять із того, що сама їх специфіка вимагає існування, так би мовити, подвійного юридичного механізму, який не лише визначає чи декларує ту чи іншу добірку прав, а й юридично встановлює такі механізми реалізації та контролю за додержанням означених прав у їх сукупності.

Підводячи логічний підсумок усьому викладеному в тезах, слід наголосити на тому, що розгляд правової держави скрізь призму того, як вона забезпечує соціальні права людини і громадянина, дозволяє нам не лише продемонструвати взаємозв'язок різних “поколінь” прав і систематизувати соціальні права, а й змістовнішо розкрити сутність самого поняття “правова держава”, тобто чітко зафіксувати в кожному конкретному випадку, чи дійсно маємо справу з правовою державою, ачи перед нами лише декларативна примара, де під проголошенням цілої низки демократичних і гуманних прав приховується відверта нездатність, а можливо,й небажання, забезпечувати їх.

Ю.М. Тодика,

д-р юрид. наук, професор,

член-кореспондент АПН України

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД

І СТАНОВЛЕННЯ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

Вступивши в Раду Європи, Україна взяла на себе обов’язок визнавати принцип верховенства закону і принцип, згідно з яким будь-яка особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави, повинна користуватися правами людини та основними свободами, як це зазначено в ст. 3 Статуту Ради Європи. На цих принципах має базуватися кожне демократичне суспільство. Конституція України 1996 р. закріпила, що наша держава є демократичною, правовою, соціальною. Встановлюється принцип верховенства права й закону (ст.8). Панування останнього й дотримання основних прав і свобод людини – сутність демократії. Не може бути демократії, якщо в суспільстві панує беззаконня і порушуються права людини. Тому становлення в Україні конституціоналізму на демократичних засадах безпосередньо пов’язано із забезпеченням прав та свобод людини і громадянина, підвищенням політико-правової культури населення, забезпеченням ефективної реалізації органами державної влади своїх завдань і функцій.

Процес формування в Україні демократичної правової держави – це вирішення комплексу складних проблем. Такій державі належить визнавати різноманітність думок, верховенство закону, принцип поділу влади, незалежність судової влади, гарантувати основні права і свободи людини. Ці принципи правової держави було закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка стала першою багатосторонньою регіональною міжнародною угодою, прийнятою державами – членами Ради Європи.

У Конвенції, як і в інших багатосторонніх міжнародних документах, ратифікованих європейськими країнами, є посилання на принцип справедливості, що складає основу правової державності. Його дотримування, як зазначається в преамбулі Європейської конвенції, залежить, з одного боку, від дійсно демократичної системи, а з другого – від загального розуміння й додержання прав людини. Такий підхід, закріплений у Конвенції та в інших європейських міжнародних документах, спирається на переконання, що права та свободи людини і громадянина є найголовнішим, найвищим критерієм і найважливішим принципом правової держави. З урахуванням цього ст. 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Держава, будучи учасником міжнародного договору, не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею договору. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України (ст.9 Конституції). Ратифікація державою Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод є важливою гарантією їх непорушності й реального забезпечення. Сутності цієї Конвенції відповідають конституційні положення, що всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними й непорушними (ст. 21), що вони не є вичерпними, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст.22).

Утвердження конституціоналізму неможливо без забезпечення прав і свобод особи. Правда, за сучасних економічних умов це зробити досить нелегко. Гострота проблеми обумовлюється й тим, що в нашому суспільстві склалася традиція неповаги до особи, її прав і свобод, законних інтересів. Особа часто сприймалася як носій багаточисленних обов’язків, відповідальності перед державою, а її інтереси трактувалися як щось несуттєве. Безумовний пріоритет віддавався інтересам держави. Між тим взаємовідносини особи й держави є один з аспектів свободи людини. Саме в них проявляється ступінь демократизму держави. Тому найтяжче, що необхідно перебороти, – це відмовитися від пріоритету інтересів держави в порівнянні з інтересами окремої особи, що насаджувався протягом усіх років Радянської влади. При цьому інтереси держави, по суті, ототожнювалися з інтересами суспільства. За таких умов не було підстав вважати, що в Україні існував конституціоналізм на демократичних засадах.

Новий етап у розвитку української державності, в становленні конституціоналізму пов’язано з визнанням загальногуманістичних цінностей, насамперед з ідеєю поваги прав людини, її правової захищеності, автономії особи, існуванням сфери, вільної від втручання держави, від свавілля посадових осіб. Це диктує необхідність нового підходу до проблем прав і свободи людини в демократичному суспільстві. У правовій державі закони, права і свободи людини повинні відповідати найвищим правовим принципам, які базуються на справедливості. Багато з цих принципів містяться в Європейській конвенції. Вони суттєво обмежують сферу компетенції держави щодо можливості її втручання в особисте життя людини, служать основою становлення й розвитку правової держави і структур громадянського суспільства. Вони є підгрунтям конкретних норм щодо основних прав і свобод людини. У Європейській конвенції спочатку не було закріплено всіх демократичних принципів. Як підкреслюється в преамбулі цього документа, його учасники поставили собі за мету зробити лише перші кроки для реалізації “деяких прав”, закріплених у Загальній декларації і міжнародних пактах про права людини. Але додаткові протоколи до Конвенції включили в систему європейського захисту прав людини багато важливих правових принципів, а також практично весь перелік громадянських і політичних прав та деякі соціально-економічні права, які постійно розвиваються, уточнюються й конкретизуються через прийняття нових протоколів як до Європейської конвенції, так і до рішень Європейського суду по правах людини, які мають значення прецеденту. Ці рішення значно впливають на формування й подальший розвиток європейського правового й гуманістичного простору.

У Європейській конвенції, в протоколах до неї знайшли закріплення основоположні демократичні принципи, які мають велике значення для встановлення правової державності й конституціоналізму: права і свободи особи є природними, а не дарованими державою і належать кожному від народження; права людини регулюються тільки законом, який має бути обов’язково опублікований, і ніякий підзаконний акт не може їх обмежити; рівність усіх перед законом; основні права і свободи повинні додержуватися, в тому числі в період воєнного чи надзвичайного стану; колективні права витікають із прав і свобод особи і не можуть їм протирічити.

Конституційні права і свободи особи є невідчужуваними. Їх перелік закріплено в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, Європейській конвенції, в інших міжнародних документах. Обов’язок держави – закріпити ці права на конституційному рівні і створити умови для їх забезпечення. Базою принципів і норм, встановлених у Європейській конвенції, є природне право, яке включає в себе ідеали свободи, рівності і справедливості, визнання народу єдиним джерелом влади. Ці ідеї природного права становлять підвалини Загальної декларації прав людини, яка вже у своїй першій статті проголосила, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах. Пізніше вони були конкретизовані й закріплені в Європейській конвенції, міжнародних пактах про права людини та інших міжнародних документах і стали позитивними принципами сучасного універсального і регіонального міждержавного права. Вони ж лягли і в основу норм Конституції України: людина як найвища соціальна цінність; суверенітет народу; політична, економічна й ідеологічна багатоманітність; верховенство права; поділ влади. Таким чином, ідеї Європейської конвенції вплинули на процес становлення в Україні конституціоналізму на демократичних засадах, який базується на реальному забезпеченні прав та свобод людини і громадянина.

М.В. Цвік,

д-р юрид. наук, професор,

академік АПрН України

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА В КОНТЕКСТІ ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Верховенство права є одним з провідних елементів загальних засад конституційного ладу України. Цей принцип має неабияке не тільки теоретичне, а й практичне значення. Але його трактування на жаль, не є однозначним. Зміст принципу верховенства права потребує насамперед повної ясності в самому праворозумінні. Він залежить від означення обсягу поняття права. Крім того, відсутня однозначність у питаннях, над якими саме явища право панує і здійснює своє верховенство, що впливає на його визначеність, в яких напрямках це верховенство проявляється. Необхідно також більш чітко усвідомити, в якій мірі права людини забезпечуються самим фактом існування права, а в якій – завдяки дії принципу його верховенства. Ці не до кінця вирішені проблеми потребують уточнення й таких важливих взаємопов’язаних теоретичних положень, як співвідношення права і законодавства, верховенства права і верховенства закону, правової і неправової законності як необхідність або можливість обмеження певних прав громадянина.

2. Щодо першого з перелічених питань, слід констатувати, що серед юристів ще не до кінця подолані погляди на право як продукт суб’єктивної державної волі. Не заперечуючи тісного зв’язку права й держави, сучасна правова наука розглядає останню як явище, що повинно виконувати по відношенню до права роль гаранта, діючого на випадок можливого порушення правових норм. Застосовувати примус можна лише у випадку наявності останнього. У цьому аспекті право треба розуміти як відбиваючу потреби суспільного розвитку і засновану на уявленнях про справедливість міру свободи й рівності яка у своїй основі склалася в процесі повторювальних суспільних відносин і визначається й охороняється державою.

Отже, право складається незалежно від вирішального впливу і стану державного регулювання. Воно існує об’єктивно як відбиваючи потреби суспільного розвитку і справедливості суспільні відносини та інші охоронювальні державою нормативні явища.

Однак наведена інтерпретація права за обсягом співпадає з його розумінням як системи норм, що охороняються державою. Вона характеризує лише сферу регулювання маючих загальний характер і відправлених за своїм змістом суспільних відносин, що складаються і неодноразово повторюються ще до свого офіційного юридичного закріплення. Щодо деталей правового регулювання, які випливають із відправних положень права, то відповідно до суспільних потреб вони можуть знаходити свій вирах в окремих державних приписах, що уточнюють загальноправові положення, які об’єктивно склалися.

Однією з головних переваг наведеного вище підходу до розуміння права є його вільність від тотального одержавлення. У той же час повний відрив прав від держави неможливий. Роль останньої обмежується охороною захищених правом цінностей, забезпеченням формальної означенності права і деталізацією його загальних положень.

Дія принципу верховенства права має за мету встановлення певних рамок діяльності держави в ім’я захисту прав людини, викорінення будь-якого свавілля. Саме заради цього діє такий основоположний принцип демократичної держави, як поділ влади. Охорону прав особистості забезпечує саме існування права, оскільки відповідно до вимог справедливості воно є правом саме такої міри свободи й рівності для кожної особи, яка не може заважати здійсненню свободи або рівності усіх інших учасників суспільних відносин.

3. Розкриваючи зміст принципу верховенства права, необхідно вирішити питання, стосовно до якого саме явища проявляється його верховенство. Мало чого дає неозначене твердження, що верховенство права є невідривним від правової держави, й ототожнення верховенства права з пануванням розуму і справедливості. Стосовно до права ці явища є більш широкими. Верховенство права є лише одним із принципів, хоча і провідним, який, як і правова держава, вимоги розуму і справедливості, спрямовано на захист прав людини. Не можна також погодитись із спробами звести досліджувану проблему до питання про першість права щодо інших видів соціальних норм, кожен з яких має свої особливі, недоліки й переваги. Право діє в тій сфері, де інші регулятори є недостатньо ефективними. Їх норми здібні, з одного боку, бути підгрунтям права, втілюватись у ньому, а з другого – регулювати суспільні відносини поза правової сферою, виключає першість права щодо них. Особливо це стосується суспільної моралі.

4. Правильним підходом до визначення змісту верховенства права є проголошення його першості перед державою. Право є первинним, а держава вторинною, що знаходить свій прояв у різних напрямках. Історично право передує державі. Діяльність судів, корені якої сягають ще в додержавне суспільство, націлена на надання юридичної сили суспільним відносинам і нормам, що складаються в період формування держави. Ці норми і відповідні відносини перетворюються в існуюче незалежно від держави право. Держава не створює і не змінює право, вона лише здібна надавати йому формальної означеності. Органи держави повинні діяти в правовому полі, беззастережно підкорятися вимогам права. Держава не може дарувати кому б то не було права або скасовувати їх. Її місія полягає в забезпеченні вимог здійснення постійно існуючих прав шляхом їх захисту. Отже, розвиток права, встановлення, зміна й відміна його норм є проявом не волі держави, а розвитку суспільних відносин, що об’єктивно й постійно відбувається.

5. Важливим для розуміння значення верховенства права є встановлення його співвідношення із законом та іншими джерелами права. Це особливо важливо тоді, коли право формально не означено, а існує у своєму природно-правовому варіанті або як система фактично суспільних відносин. Мова може йти про існування права до й поза законом і поряд із ним. Щодо закону, то він містить право і визначається правовим, якщо існує його відповідність вимогам справедливості, перш за все правам та свободам людини і громадянина і в цілому потребам суспільного розвитку. Якщо викладені ознаки відсутні, то закон визначається неправовим.

В юридичній літературі найпоширенішим є розуміння неправового закону як такого, що є свавільним за своїм змістом, формально узаконюючим і оточуючим правовим ореолом проведення політики, яка порушує елементарні права людини і руйнує досягнення демократії. Типові прояви такого законотворення мають місце в умовах тоталітарних режимів. Але, виходячи з ознак неправових законів, до них слід віднести й такі, що гальмують соціальний прогрес, є антиконституційними, містять поспішні й помилкові рішення, науково не обгрунтовані, а тому нестабільні й неефективні. Такі закони досить часто зустрічаються і в Україні в умовах сьогодення. Їх головна небезпека полягає в існуванні вимоги їх безумовного виконання. Тому вкрай необхідно забезпечити підвищення правової культури як законодавців, так і правозастосовувачів. Державні органи і службові особи повинні бути зорієнтовані на проведення постійної і копіткої роботи по підвищенню наукового рівня законів, їх динамічного розвитку, правильної інтерпретації, підвищення рівня судового захисту прав громадян. Лише при такому підході будуть значно пом’якшені результати зіткнення права з неправовим законом і збережеться простір дії принципу верховенства права.

Здійснення цього принципу можливо лише в умовах, коли закони є демократичними за змістом і спрямованими на захист прав особи. Саме це відрізняє верховенство права від верховенства закону, яке характеризує ієрархію правових актів, їх поділ на закони, перш за все Конституцію та підлеглі їм підзаконні акти.

53

6. Верховенство права є невідривним від верховенства саме правового закону, насамперед Конституції. Основу цього принципу становлять відповідність і підкорення права закріпленим у Конституції загальним положенням, правових характер яких не тільки презюмується, але є незаперечним. Тому перевірка будь-яких норм чи дій щодо їх відповідності правам людини здійснюється шляхом порівняльного аналізу їх з положеннями Конституції. Встановлені законом певні суспільно необхідні обмеження цих прав в інтересах прав інших осіб або суспільної безпеки теж підлягають перевірці з точки зору їх відповідності найвищим загальнолюдським конституційним цінностям. Заради захисту конституційних прав людини допускається і дія державних органів, передусім судів contra leges. Усе це пояснює, чому конкретизація принципу верховенства права в ст. 8 Конституції України полягає в проголошенні найвищої юридичної сили Конституції і в характеристиці її норм як таких, що мають пряму дію. Цим особливо підкреслюється пріоритетне значення захисту прав людини, гарантуванню яких в тій чи іншій формі присвоєно майже половина статей Конституції, а пряма дія конституційних норм є підставою найдоступнішого для громадянина судового захисту своїх порушених прав. Саме завдяки цьому Конституція є єдиним в Україні актом, правовий характер якого є аксіоматичним і не підлягає встановленню або перевірці з боку будь-якого державного органу. Отже, зв’язаність держави правом знаходить свій найяскравіший прояв у її підкоренні конституційним положенням. Для забезпечення верховенства й панування права в конституційному полі та охорони прав громадянина здійснюється перевірка Конституційним Судом будь-яких пропозицій щодо внесення змін до Конституції України. Це робиться задля недопущення в цих пропозиціях навіть ознак скасування або обмеження прав та свобод людини і громадянина (ст. 187, 159 Конституції). Саме тому, коли йдеться про зв’язаність держави правом, мається на увазі перш за все забезпечення додержання прав та свобод людини і громадянина.

Непохитність цих прав обмежує дії не тільки державних органів і службових осіб, але й внутрішній і зовнішній державний суверенітет в цілому.

С.І. Пересунько,

канд. юрид. наук,

народний депутат України,

член Комітету Верховної Ради України

з питань правової політики

ПРАВА ЛЮДИНИ В РЕАЛІЗАЦІЇ

"КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ"

Історичний досвід розвинених країн світу доводить: чим більше збалансовано правовий механізм держави, тим раціональніше організована діяльність органів влади. У державах з високим рівнем організації законодавства права людини надійно гарантовані, економіка розвивається ефективно, спостерігається постійний розвиток суспільства. Отже, суспільно-економічний прогрес залежить від організації законодавчого поля.

Нинішнє законодавство України вкрай суперечливе, містить багато недосконалих норм і головне - не має єдиних засад. У спадок нашій державі дісталося законодавство, яке відбивало рівень розвитку виробничих сил і стан виробничих та соціальних відносин, залишених радянським суспільним устроєм. Переважна більшість нормативних актів відповідала вимогам планово-адміністративної економіки. Так, у державі, народ якої висловився за підтримку курсу ринкових економічних реформ, ще й досі діють закони колишньої УРСР, зокрема, Кримінальний і Цивільний кодекси 1963 р., процесуальні закони, Кодекс законів про шлюб і сім'ю та ін. Безперечно, таке законодавство не може забезпечувати проведення ринкових реформ, захист прав людини та демократизацію суспільства і не відповідає реаліям сьогодення. До того ж після 1991 р. в Україні припинили свою діяльність сотні законів, десятки тисяч підзаконних актів, які регулювали всі сфери життя суспільства і в першу чергу діяльність органів влади й економіку. Тому на початковому етапі нашої державності виник правовий вакуум. Верховна Рада України в силу багатьох причин не в змозі провести належне упорядкування правових норм у стислі терміни. Практика нормотворчості виконавчих органів державного управління й місцевого самоврядування, яка за таких умов набула розвитку, призвела до остаточної втрати законодавчою системою України цілісності й логіки, особливо у сфері економічного й податкового регулювання, що вкрай несприятливо відбивається на діяльності всіх сфер бізнесу.

Усі названні обставини стали об'єктивною умовою, що викликала практичну потребу в проведенні правової реформи, метою якої є створення єдиного збалансованого механізму для стабільного розвитку економічних, політичних і соціальних відносин в Україні, де до цього часу не існувало цілісної національної концепції розробки, прийняття й кодифікації законодавчих актів. Розроблена мною "Концепція правової реформи в Україні", побудована на нестандартних підходах до напрацювання правової бази. Створення умов для демократизації суспільства — остаточна мета, яка має бути досягнута в процесі реалізації цієї Концепції, де проблемі захисту прав людини приділяється велика увага.

Сьогодні ми робимо помилку, не будуючи законодавчу систему за зразками, які вже перевірені часом в інших розвинених державах, а шукаємо свій, особливий, національний шлях розбудови правової бази суспільства.

Розвиток України сьогодні стримує, на мій погляд, відсутність ефективного законотворчого процесу. Від того, наскільки швидко ми створимо правове поле – "правила гри" – прямо залежать темпи розвитку економіки й соціального прогресу країни. Потрібна Національна програма дій, побудована на нестандартних, нетрадиційних підходах до створення правової бази, яка енергійно наближала б Україну до цивілізованих країн, а для цього необхідна політична воля перших осіб держави.

Столітні процеси суспільної еволюції: розвиток виробничих сил, формування соціальних груп і становлення суспільних відносин – час від часу вимагали вдосконалення системи організації суспільства й механізмів керування ним, тобто створення і прийняття нових законів і змін у чинних. Законодавча база народжувалася шляхом довгих постійних пошуків – введення і доповнення правових норм, їх зміни або скасування з урахуванням потреб соціально-економічного розвитку.

Подібна практика була притаманна багатьом розвиненим державам на початку формування національного законодавчого простору. Тепер ці країни працюють над систематизацією законодавства. І це нормальний шлях розвитку. Однак для України він не підходить, оскільки розрахований на століття. Ми ж не маємо такого резерву часу, тому повинні зробити все одночасно, а саме:

- створити протягом двох – трьох років ефективну законодавчу базу;

- наблизити її до європейського законодавства;

- провести її систематизацію.

Без реорганізації порядку підготовки і прийняття законів ми не зможемо прискорити ці процеси. Ні зміна складу Верховної Ради, ні інші зовнішні чинники не вплинуть суттєво на швидкість і, головне, якість законодавчої роботи. Нам потрібен кардинально новий підхід до створення законодавства: необхідно змінити технологію підготовки законодавчих актів, що дасть можливість за два (максимум – три) роки мати сучасну, адаптовану до міжнародних норм правову базу, яка забезпечить умови для ефективного розвитку всіх секторів вітчизняної економіки та суспільного життя.

З огляду на наведене вище вважаю за необхідне обрати найбільш ефективні форми організації роботи по створенню законодавчої бази і проведенню правової реформи. Перший обов'язковий крок — створення Національного законотворчого центру ім. М.С.Грушевського. Його функція – об'єднання зусиль фахівців-правників, науковців, працівників міністерств і відомств з метою організації системної скоординованої законотворчої роботи. Такий Центр належить створити Указом Президента України. Його структура повинна відповідати напрямкам законотворчої роботи – кожна окрема творча група має відповідати за цілісну розробку Кодексу і законів, які входять у сферу його дії.

Напрямки роботи Центру визначає Науково-експертна рада, а координує і спрямовує діяльність виконавча дирекція. Для проведення законодавчої роботи будуть залучені фахівці міністерств та інших органів центральної влади, депутати Верховної Ради. Необхідно використати науковий потенціал Інституту держави і права ім.В.Корецького, Інституту законодавства Верховної Ради України, Центру правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції, Академії правових наук України провідних юридичних вузів. Ці установи на період проведення реформи можуть стати тимчасовими підрозділами Центру.

Для прискорення цієї діяльності й підвищення її ефективності необхідно здійснити переклад основних базових тих законів економічно розвинених країн світу, які пройшли апробацію часом і адаптовані до потреб сучасної економіки. З урахуванням нашої дійсності й певних національних особливостей ці правові норми повинні стати базовими для створення нових українських законів.

При розробці і прийнятті кодексів потрібно використати досвід демократично розвинених країн. Аналіз їх законотворчої роботи свідчить про те, що за останні роки спостерігається тенденція до класифікації законодавства, що обумовлено великою чисельністю законодавчих актів. Користуватися такою кількістю законів складно, навіть незважаючи на комп'ютеризацію цього процесу. Тому в таких країнах, як Франція, Німеччина, Велика Британія, США і багатьох інших провадиться робота по пошуку виходу із цієї ситуації.

Ми повинні враховувати зазначені вище тенденції і вести підготовку законопроектів через кодексацію законодавства. Їх чисельність з урахуванням напрямків суспільного життя, державних правил, економіки тощо може бути близько 50. Їх створення і прийняття буде блискучим прикладом всебічного раціонального підходу до цього питання. Україна може стати першою країною в світі, яка вирішить цю проблему комплексно.

Усі проекти кодексів і законів шляхом взаємодії груп науковців мають бути співставленні, узгоджені між собою, позбавлені протиріч і взаємовиключень. Після опрацювання проекти кодексів будуть подані до Верховної Ради України. Їх прийняття з діючим регламентом і процедурою займе один місяць. Конструктивній парламентській більшості при цьому належить зіграти провідну позитивну роль. Одночасно необхідно підготувати і проект нової Конституції України. Кодекси необхідно ввести в дію через рік після прийняття. За цей час відповідно до програми потрібно провести загальнодержавне ознайомлення з прийнятими законами та їх вивчення.

Законодавство України необхідно розвивати за наступними напрямками: державне будівництво, фінансове законодавство, цивільне і господарське законодавство, аграрне і екологічне законодавство, трудове і соціальне законодавство, кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, законодавство про судоустрій.

Основними напрямками розвитку галузі законодавства про державне будівництво є підвищення рівня захисту прав і свобод людини, забезпечення впливу суспільства на державу, формування громадянського суспільства, створення ефективного механізму реалізації Конституції та законів України. Його норми регулюють організацію, форми й методи діяльності органів законодавчої та виконавчої державної влади. До нього повинні належати закони про адміністративно-територіальний устрій України, про контрольні повноваження Верховної Ради, про організацію і порядок діяльності Уряду України та інших органів державного управління. Положення Конституції та законодавство України необхідно привести у відповідність з принципами Ради Європи. Основний Закон країни прийнято, але конституційний процес триває. Це стосується, зокрема, конкретизації права законодавчої ініціативи і правового статусу парламенту.

Окремої уваги заслуговує податкове законодавство, яке підлягає кодифікації з точки зору як логіки розвитку законодавства, так і необхідності спростити чинну податкову систему, посилити гарантії прав фізичних і юридичних осіб при оподаткуванні. Названі проблеми можна вирішити шляхом прийняття Податкового кодексу України, якому належить стати підґрунтям ефективної податкової системи України, здатної забезпечити виконання державою покладених на неї функцій із забезпеченням прав та обов'язків платників податків.

Докорінна перебудова соціально-економічного устрою в державі вимагає також перегляду цивільного і господарського законодавства. Основними актами в цьому напрямку мають бути узгоджені між собою Цивільний і Господарський кодекси, а також інші нормативні акти, що розвивають правові основи, проголошені Конституцією.

Вимагають детальної розробки правові норми про юридичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності, бо існує безліч колізій у регулюванні їх правового становища. Необхідно вдосконалити правовий механізм створення нових видів підприємницької діяльності підприємств різних форм власності та їх організаційних структур.

Особливої уваги до себе вимагає недобросовісна конкуренція, у зв'язку з чим потребує вдосконалення законодавство про захист прав споживачів. З огляду на такі аспекти необхідно розробити Закон "Про конкуренцію в роздрібній торгівлі", у якому на рівні державних органів слід вирішити питання недобросовісної конкуренції та монополізму.

Необхідно розробити і прийняти спеціальні закони, спрямовані на формування ринкових відносин через розвиток інститутів права приватної власності. Належить законодавчо забезпечити рівний захист прав усіх суб'єктів права власності, становлення й розвиток підприємництва, стимулювання інвестиційної діяльності, регулювання відносин інтелектуальної власності, а також упорядкувати ринок цінних паперів.

Потребує нового правового осмислення й регулювання весь комплекс відносин власності в Україні. Тому треба розробити новий закон про власність, а також опрацювати відповідний розділ нового Цивільного кодексу України. Значних змін вимагає інститут права інтелектуальної власності. Вважаю за доцільне створити Кодекс законів про інтелектуальну власність.

Найбільш суспільно вагомі наслідки проведення Концепції правової реформи:

- приведення за два-три роки правового поля України до рівня, який у розвинутих державах було напрацьовано за 100-300 років. Це оптимізує темпи й напрямки внутрішніх економічних і соціальних перетворень у суспільстві, співставить їх з аналогічними показниками розвитку провідних країн світу;

- українська законодавча база стане повністю відповідати сучасним європейським стандартам. Вітчизняна економічна практика буде узгоджена з міжнародною, що створить умови для ефективної праці інвесторів і збільшить приток як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій в економіку України;

- Україна отримає реальну можливість інтеграції в міжнародний економічний простір на правах рівноправного партнера. Встановлення чітких і прозорих умов для економічної діяльності при наявних природних і інтелектуальних ресурсах виведе Україну у коло провідних держав Європи протягом найближчих років за основними показниками розвитку.

Ю.М. Грошевий,

д-р юрид. наук, професор

віце-президент АПрН України

м. Харків

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ

ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД

Ратифікація Україною Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод поставила перед кримінально-процесуальною теорією низку найважливіших проблем, пов’язаних із розробкою нового Кримінально-процесуального кодексу України, який би повною мірою відповідав міжнародним стандартам захисту прав та основних свобод людини і громадянина у сфері кримінально-процесуальної діяльності. Глава ІІ Конституції України закріпила в національному законодавстві фундаментальні положення цих стандартів.

Разом з тим кримінально-процесуальна теорія повинна запропонувати законодавцеві такі науково-практичні моделі нормативного регулювання в галузі судочинства, які б, з одного боку, реально забезпечували проголошені Європейською конвенцією і закріплені в Конституції України права та свободи громадянина у сфері кримінально-процесуальної діяльності, а з іншого – підвищували надійність результатів доказування по кримінальній справі як однієї з найважливіших умов винесення судом правомірного й справедливого акта правосуддя.

Прийняті міжнародним співтовариством принципи і стандарти у галузі прав людини встановлюють верховенство загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Вони мають значний вплив як на формування національного законодавства в цілому, так і на окремі його інститути. Основоположні міжнародні документи в названій сфері – Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод – втілили в собі найпрогресивніші ідеї, розроблені людством протягом багатьох століть. У них у юридичній формі закріплені головні гарантії гідного існування людини, захисту її прав і свобод. Основна ідея цих актів – встановлення й реалізація прав людини у відносинах з державною владою.

Право особи на свободу й недоторканність є стержнем будь-якої системи правління, що заявляє про повагу до верховенства права. Свободу й особисту недоторканність як найзначніші права людини, які вона набуває від народження, встановлюють як міжнародні документи обов'язкового характеру, так і національне законодавство.

Слід зазначити, що правова система України опинилася недостатньо підготовленою до нових умов життя. Включивши принципи й норми міжнародного права, які стосуються захисту прав і свобод особистості, у правову систему країни, Конституція України не визначила достатньо чітко їх місце в цій системі. Незважаючи на зростання зацікавленості вчених проблемою імплементації норм міжнародного права в національне законодавство, стан її розробки ще не відповідає сьогоднішнім вимогам науки і практики. Як показує практика, значне відставання кримінально-процесуального законодавства, від її потреб у процесі реалізації як міжнародно-правових, так і конституційних норм, створює незручності і ставить суди в ситуації, коли вони мають самі розробити певні процедури реалізації правових норм у кримінальному судочинстві. І ця практика заслуговує серйозної уваги. Дотримуючись фундаментальних принципів права, застосовувана судом процедура, ні при яких обставинах не повинна порушувати процесуальні права учасників процесу, а також закони, які не суперечать Конституції, бути розумною, справедливою і зрозумілою всім учасникам процесу.

У діяльності суду можуть безпосередньо стикатися приписи різних правових систем – внутрішньої і міжнародної. Таке становище вирізняється своєю складністю і покладає на суддю серйозну відповідальність. Будучи частиною механізму внутрішньодержавного здійснення міжнародних норм, суд діє в рамках національної правової системи, застосовуючи норми міжнародного права в порядку, встановленому нею відповідно до мети й принципів, а також процесуальних норм. Із чого виходить, що застосування судом норм міжнародного права переломлюється через призму правової системи держави, від якої залежать результати всього процесу.

Згідно зі ст.5 Конвенції про права людини кожна затримана особа має постати перед судовим органом.

Дискусія про рівність і свободу – точка відліку для складання переліку матеріальних прав і побудови інститутів та розробки процедур, що гарантують забезпечення державою всього передбаченого цим переліком. Більшість матеріальних прав мають обмежений характер. Так, слід зазначити, що права людини, які ввійшли до Європейської конвенції, не можуть бути обмеженими лише у двох випадках щодо права кожної особи, якщо вона: а) піддана тортурам; б) утримується в рабстві або підневільному стані. Усі інші права, коли вони суперечать правам і свободам інших людей або іншим цінностям, можна обмежити.

Ступінь обмежень прав і свобод повинна бути такою, як і цінність, що захищається й у в зв'язку з якою вводяться обмежувальні заходи. У свою чергу, останні мають відповідати принципам, прийнятим у демократичному суспільстві вільних людей. По-перше, п. 1 ст. 5 Європейської конвенції дає перелік винятків із загальних правил (тобто перелік підстав, за яких можливе позбавлення людини свободи або обмеження її, є вичерпним). Ось чому держава – учасник Конвенції не вправі створювати нові види підстав для затримання або арешту осіб. По-друге, в статті розглядається питання захисту фізичної свободи, зокрема, захисту особи від свавільного арешту або затримання. Ця стаття не забезпечує захисту від менш серйозних форм обмеження індивідуальної свободи (нагляд за умовно звільненими особами або інші форми контролю у сфері кримінального процесу, які не містять серйозних обмежень на пересування окремих осіб у межах суспільства). По-третє, особа не може відмовитися від прав, наданих їй даною статтею.

Інакше кажучи, правозахисні механізми у сфері кримінально-процесуальної діяльності, яка завжди пов’язана з обмеженням прав і основних свобод людини, із залученням її в орбіту кримінального судочинства, повинні передбачати виключність нормативних підстав, що дозволяють це обмеження, а його правомірність має бути підконтрольною суду (контрольна функція суду).

Зміщення пріоритетів у кримінальному процесі щодо інтересів держав та особистості на користь останньої обумовлюється наявністю такої функції правосуддя, як судовий захист. Звідси видиться актуальним дослідження проблем, пов’язаних із поняттям судової влади, функціями й формами її реалізації, особливостями кримінального судочинства як методу здійснення правосуддя, специфікою процесуальних механізмів, забезпечуючих захист прав і свобод особистості.

доповіді та наукові повідомлення

у секціях

Загальні проблеми теорії, історії становлення інституту прав і свобод людини

В.В. Копейчиков,

д-р юрид. наук, професор

Національна академія

внутрішніх справ,

м. Київ

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЯК ЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ,

ЗАХИСНИК ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Зараз прогресивне людство поступово приходить до ювілеїв, пов’язаних із прийняттям найважливіших міжнародних документів, з якими після закінчення другої світової війни пов’язувалося встановлення демократичного світу і світопорядку на земній кулі. Одним із таких і була Конвенція про захист прав людини та основних свобод, прийнята у 1950 р. Це були часи звільнення багатьох країн від гітлерівської тиранії, встановлення демократичних порядків, проголошення прогресивних ідей, які, за думкою визволених народів, повинні були забезпечити демократичний мир, права людини, необхідний соціальний розвиток. Правда уже тоді з’явилися сумніви щодо реальності згаданих надій, оскільки вже в грудні 1948 р. все більше почали з’являтися реальні ознаки “холодної війни”: СРСР, України та Білорусія утрималися в перебігу голосування в ООН Загальної декларації прав людини; усе тяжчим ставало вирішення різних інших питань стосовно побудови післявоєнного миру.

2. Одним з основних напрямків розвитку демократичних засад суспільного життя у післявоєнні роки став напрямок, пов’язаний з інтенсивним розвитком так званого “другого покоління”, прав людини, тобто усього широкого спектру соціальних прав, з гарантією таких прав, як право на працю, відпочинок, нормальне соціальне забезпечення, охорону здоров’я тощо. Саме із захистом у першу чергу всієї системи прав і свобод, які мають задовольнити повсякденні потреби людини, надати їй можливості бути активним членом людського суспільства, і пов’язана система соціальних прав.

У зв’язку з цим слід сказати, що соціальні права, права “другого покоління”, одержали свій розвиток значно пізніше прав громадсько-політичних, які достатньо широко були представлені вже наприкінці ХΥІІІ ст. в США і Європі.

3. Соціальні права і свободи, тобто ті, що були пов’язані з соціально-економічним життям людини, одержали свій розвиток значно пізніше порівняно з політичними правами та свободами. Спочатку основна увага приділялася забезпеченню незалежного статусу людини, її політичній свободі в розмірах, пов’язаних із загальними політичними обставинами, що склалися в тій чи іншій країні. Що ж стосується соціально-економічних прав і свобод, то їх демократична спрямованість із самого початку не виходила за межі так званого економічного лібералізму, сутність якого здійснювалася в межах поширеного прислів’я: “надайте людям можливість займатися своїми справами, дайте справам іти своєю чергою”. Цілком зрозуміло, що суспільні відносини, які базувалися на цьому принципі, аж ніяк не могли задовольнити широкі верстви населення, особливо тих, хто не мав відповідних соціально-економічних можливостей брати активну участь в економічному розвитку суспільства.

4. Оскільки принципи “вільного ринку” не могли задовольнити широкі маси працюючих, поряд з іншими економічними й політичними концепціями була висунута і теорія “нового егалітаризму”, що пропонувала необхідність урегулювання державою на демократичних засадах соціально-демократичного розвитку суспільства і посилення ролі держави, відповідних її структур у захисті соціально-правового статусу членів суспільства. Саме ці ідеї (а також низка інших, близьких до них) поклали початок боротьбі широких верств населення за свій демократичний соціальний статус. Зокрема, саме на цьому грунті з’явилася й одержала свій подальший розвиток ідея “соціальної держави”, яка поступово науково обгрунтувалася, набуваючи все глибшого наукового змісту.

У політичній практиці гасло “соціальної держави” одержало значне поширення: його стали застосовувати навіть до найменування держав, які практично знаходяться за своїми реальними ознаками достатньо далеко від дійсного соціального стандарту.

5. Як бачимо, поняття “соціальна держава” передбачає наявність у такій державі дуже широкого спектру саме соціальних прав і свобод, які взагалі, мабуть, передують у системі прав та свобод людини і громадянина. тому представники урядів країн – членів Ради Європи поряд з іншими правами та свободами людини і громадянина заклали принципові основи їх розвитку й реалізації, що ще більше підняло відповідальність сьогоднішніх демократичних держав у справі подальшого розвитку соціального статусу людини. Необхідно сказати, що питання розгляду самої суті соціальних прав у нашому законодавстві в науковій літературі і навіть у деяких міжнародних документах визначено, на жаль, не досить чітко. Наприклад, у дуже цінному й глибоко науковому “Довіднику з прав людини”, виданому Українською правничою фундацією в 1995 р., на нашу думку, класифікація саме соціальних прав і свобод є неповною. Безумовно, здійснення їх чіткої класифікації – справа достатньо складна, оскільки, скажімо, з позиції широкого підходу до цієї проблеми соціальні права можуть бути змішані з іншими категоріями прав і свобод. Так, у згаданому Довіднику введення категорії класичних і громадянських прав, на сьогоднішній погляд, значно зменшує обсяг саме соціальних прав і свобод людини. Звичайно, стосовно цього питання можуть існувати різні думки, однак з позиції становлення й розвитку соціальної держави такий підхід не може бути визнано плідним.

Поняття “соціальна держава” є дуже важливим з точки зору підкреслення самої суті держави, тому нам і здається, що класифікація в каталозі прав і свобод повинна теж розвиватися. Із цих позицій не можна залишити осторонь і характеристику Української держави як соціальної. Спеціальне визначення розглядуваних прав буде сприяти підвищенню відповідальності держави щодо їх практичної реалізації.

6. Одним із найвагоміших недоліків у пропагуванні Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод є передусім те, що широкі маси населення про ці свої права і свободи майже нічого не знають. За радянських часів ця інформація була майже закритою. Що ж стосується нашого в цілому, демократичного періоду розвитку, то зараз діє, як правило, механізм інерції, та й взагалі наші державні керівники, судді, юридичні кадри слабо знайомі з вимогами, що випливають з цього документа. Як вбачається, слід не тільки святково відзначати відповідні ювілейні дати, а й провадити повсякденну роз’яснюючу роботу серед населення з метою підвищення його юридичних знань, і в першу чергу в справі захисту своїх інтересів.

7. Не можна повністю погодитись і з тією структурою попереднього розвитку питань на національній основі, який передбачено в Європейській конвенції. Наприклад, у більшості колишніх радянських республік потреби розгляду скарг і заяв громадян на рішення судів у багато разів перевищують можливості Уповноваженого з прав людини. Захист прав та інтересів людини і громадянина на всіх юридичних рівнях має посісти провідне місце як у нашому судоустрої, так і на міжнародному рівні, а керівні державні органи України цьому питанню повинні приділити значну увагу. Не на належному рівні стоять питання, пов’язані з юридичним навчанням громадян, зокрема, із знанням системи існуючих в Україні прав та свобод людини і громадянина та засобів їх реального здійснення. Юридична література, що видається, багато в чому має загальний характер і дає уявлення більш теоретичного, ніж практичного порядку, що потрібно преважній більшості населення. Не завжди щиро й відкрито провадять свою допоміжну юридичну роботу і деякі адвокати, до яких звертаються громадяни, і вже зовсім обмаль (на відміну від минулих часів) необхідних ділових консультацій щодо широкого кола актуальних чергових питань дають наші газети й журнали.

8. Важливим заходом, який міг би реально допомогти кадрам юридичних працівників (відповідно до їх посад) детально уявити собі, що і як треба зробити в Україні, щоб досягти рівнів, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, було б їх практичне стажування в Європейській комісії з прав людини, в Європейському суді, а також у тих країнах Європи, де проблеми прав і свобод вирішуються на високому рівні. Безумовно це стосується й вивчення досвіду позитивної праці уповноважених відповідних парламентів з прав людини.

Але це вже принципово: коли вже ми в нашому судоустрої пішли демократичним шляхом, то слід цей шлях пройти до кінця, щоб одержати вагомі результати. Та й наші судді повинні усвідомлювати, що їх правозастосувальна діяльність має не тільки внутрішньодержавне, й загальноєвропейське значення, оскільки пов’язане із забезпеченням прав та свобод людини і громадянина, на що спрямовані положення Європейської конвенції.

М.М. Страхов,

д-р юрид. наук, професор

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА: історія І СУЧАСНІСТЬ

1. Видатною віхою в історії визнання і закріплення прав та свобод людини стала прийнята 26 серпня 1789 р. Установчими зборами Франції Декларація прав людини і громадянина, що врочисто проголосила метою кожного державного союзу забезпечення природних і невід'ємних прав людини і громадянина. Серед священних і невід'ємних прав названо свободу, власність, безпеку й опір гнобленню, визначено юридичні гарантії їх забезпечення. У той же час у ст.12-16 цього документа перелічені права тільки громадян: право брати участь особисто або через своїх представників у прийнятті закону, рівний доступ всіх публічних посад, місць і служб, право підтверджувати особисто або через своїх представників необхідність державного оподаткування, добровільно погоджуватися на його стягнення, стежити за його витрачанням, право вимагати звіту в будь-якої посадової особи. Не випадково сучасний французький юрист і політолог Ж.Ведель назвав ці статті Декларації міні-кодексом політичного життя.

2. Свої погляди на суспільство й державу, на права людини виклали під час Французької буржуазної революції і якобінці в Декларації прав людини і громадянина від 24 червня 1793 р. Уряд, вважали вони, встановлюється для того, щоб забезпечити людині користування її природними й невід'ємними правами, до яких належать рівність, свобода, безпека, власність.

3. На тих же принципах будувалося й законодавство Сполучених Штатів Америки. Так, Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р. віднесла до невід'ємних прав людини життя, свободу і прагнення до щастя. Надалі свій розвиток отримали тут права громадянина. Конституція США 1787 р. право стати членом палати представників, сенатором або президентом США надавала тільки громадянам Сполучених Штатів. Поправки до американської конституції внесли низку уточнень у визначення прав громадянина США. Якраз у Сполучених Штатах отримали законодавче закріплення економічні права громадян. Відповідно до гомстед-акта 1862 р. право вступити у володіння 160 акрами землі отримувала лише особа, яка "була громадянином Сполучених Штатів".

4. Не залишилась осторонь від визнання прав людини і Україна. Як зазначав гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, "усі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність". На жаль, у подальшій трагічній історії України не склалися умови для розвитку цих настанов гетьмана.

5. Після закінчення другої світової війни проблема прав людини і громадянина знову стає актуальною. У більшості цивілізованих країнах права людини отримують конституційне закріплення. Так, Конституція Франції 1946 р. врочисто підтверджувала "права і свободи людини і громадянина, освячені Декларацією прав 1789 року". Конституція Іспанії 1978 р. серед основних прав людини називає право на життя, свободу і власність. Детально фіксує права людини Конституція Японії 1947 р., яка стверджуючи в ст. 13, що всі люди повинні поважатися як особистості, що "їх права на життя, свободу і на прагнення до щастя повинні бути... вищим предметом піклування в галузі законодавства та інших державних прав".

6. Характерно, що в цей час у центрі уваги опинилися основні права людини, які часто об'єднувалися з правами громадянина або навіть поглинали останні. Так, дуже складно провести межу між переліченими в Конституції Іспанії 1978 р. або Греції 1975 р. правами й свободами людини і правами громадянина. Значною мірою цьому сприяла позиція Загальної декларації прав людини 1948 р., яка акцентувала свою увагу на загальнолюдських цінностях і вела мову про права людини, майже не згадуючи поняття “громадянство".

7. Однак деякі держави, як і раніше, розмежовували права людини і права громадянина. Виразно помітно це в Конституції Італійської республіки 1947 р., де спеціальна глава присвячена політичним відносинам, докладно регламентує права, які мають лише громадяни цієї республіки. Своєрідно ця проблема була вирішена в Конституції ФРН 1949 р. Тут статті, присвячені основним правам людини, починаються словами "кожен" або "усі". У той же час деякі статті розпочинаються інакше – словами "кожен німець". Пояснення дає ст. 116 Конституції, де сказано: "Німцем у розумінні нинішнього Основного Закону є... кожен, хто має німецьке громадянство".

8. Розпад Радянського Союзу й утворення незалежних держав знову загострили проблему прав не лише людини, але й громадянина. Прагнення забезпечити свій суверенітет, свою незалежність примусило уряди нових держав звернутися до поняття “громадянство” і змісту прав громадянина. Показово, що в Україні політичні права громадянина (право брати участь в управлінні державними справами, право об'єднуватися в політичні партії, проводити збори, демонстрації тощо) поряд з основними правами людини отримали конституційне закріплення і захист.

9. Між тим, події в Естонії, Латвії та Литві, де значна частина населення стала особами без громадянства, наочно показали всю значущість поняття "права громадянина" і розсіяли ілюзію всепоглинаючого значення інституту прав людини. У державах Балтії лише громадяни мають не тільки політичні права, але й деякі економічні та соціальні привілеї. Тільки статут громадянина є тут свідченням людської повноцінності.

10. Отже, розмежування прав людини і прав громадянина реально існує і свідчить про те, що права громадянина мають значну цінність і ними слід дорожити. Об'єктивний процес розширення прав громадянина далеко не завершений; їх перелік, очевидно, буде доповнюватися перш за все правами соціально-економічного характеру.

О.Копиленко,

д-р юрид. наук,

член-кореспондент

АПрН України

ДО ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Оцiнюючи українську традицiю захисту прав людини, насамперед необхiдно визначити її вихiдну точку. Ще М. Грушевський застерiгав проти нацiонального нарцисизму, коли в захватi "гiпертрофiчного нацiонального самовеличання" ми шукаємо пріоритети в усiх сферах. Досить згадати лише те, як коментується, наприклад, Конституцiя Пилипа Орлика. Однак, якщо в українськiй традицiї захисту прав людини спецiально видiлити перiод 1919-1920 р. (перша i друга УНР, Українська держава гетьмана Скоропадського), то це не буде перебiльшенням. А головне, що саме тодi намiтилися тi тенденцiї, якi й зараз визначають стан захисту прав людини в сучаснiй Українськiй державi.

Перш за все слiд звернути увагу на те, що перша УНР в особi Центральної Ради проблему прав людини завжди розглядала в контекстi права нацiї на самовизначення i належностi до українського громадянства, вiддаючи перевагу саме ним. На початку 1918 р. Народне мiнiстерство у Великоруських Справах видало офiцiйну брошуру "Права нацiональних меншостей i громадян УНР", куди ввiйшли витяги з унiверсалiв Центральної Ради, якi стосувалися полiтичних прав i свобод, а також закони про нацiонально-персональну автономiю та громадянство УНР. У передмовi до цього видання зазначалося, що деякi проголошенi цими актами права, зокрема, можливiсть користуватися рiдною мовою у вiдносинах з органами влади, "встановлено поки що декларативно, проте не розроблено докладно й не пiдкрiплено певними гарантiями".

Отже, виникла проблема, (схожа із сучасною) i сама Центральна Рада показала хибний приклад її розв’язання. Вона не тiльки не встановила подiбнi гарантiї, а, навпаки, у березнi 1918 р. ухвалила закон про державну мову, який досить суворо регламентував її вживання у приватнiй сферi. Iдеологiчнi постулати Центральної Ради проявилися й у її ставленнi до приватної власностi на землю, причому знов-таки в контекстi декларативностi законодавчих приписiв та реальної ситуацiї. Як вiдомо, III Унiверсал скасував право приватної власностi на землю, проте незабаром Генеральний секретарiат (тодiшнiй Уряд УНР) видав "Роз’яснення із земельного питання, викладеного в третiм унiверсалi", яким практично його дезавуював (тобто знов-таки цiлком сучасна проблема). Лишається додати, що Центральна Рада не мала нiяких засобiв для забезпечення продекларованих намiрiв, у тому числi й у галузi прав людини.

Повна змiна усiх орiєнтирiв пiсля приходу до влади гетьмана Скоропадського закономiрно позначилася й на полiтицi Української держави. Зокрема, те, що складало одну з пiдвалин дiяльностi Центральної Ради - захист прав нацiональних меншостей, взагалi втратило свою актуальнiсть. Оскiльки гетьман виходив не з нацiонального, а з територiального розумiння держави, вiн скасував закон Центральної Ради "про нацiонально-персональну автономiю". Натомiсть стрижнем гетьманської полiтики стає вiдновлення й захист iнституту приватної власностi. У "Грамотi до всього Українського народу", виданiй у день перевороту гетьманом Скоропадським, цей iнститут називався "фундаментом культури i цивiлiзацiї". Принагiдно зазначимо, що у грамотi йшлося також про "тверде забезпечення прав робiтничого люду", "повну свободу торгу та широкий простiр приватного пiдприємства й iнiцiативи".

Аналiзуючи текст цього документа (а цi гетьманськi акти слiд вважати певним аналогом унiверсалiв Центральної Ради) можна дiйти висновку, що Українська держава декларувала гiдний рiвень життя та право людини на його захист. У ст. 27 Конституцiї України йдеться про обов’язок держави захищати життя людини. Тi ж завдання, тiльки дещо в iншiй формi, проголошує й гетьманська грамота: у нiй йдеться про побудову такої державної влади, яка здiбна забезпечити населенню спокiй, закон i можливiсть творчої працi.

Якщо не торкатися проблеми прав нацiональних меншостей, то пiдходи гетьмана Скоропадського чи не найбiльш вiдповiдають сучаснiй Конституцiї України. Так, у законах про тимчасовий державний устрiй України, виданих 29 квiтня 1918 р., крiм прав йдеться також і про обов’язки, причому останні полягають у захистi Вiтчизни й у "сплатi встановлених законом податкiв i пошлини" (для порiвняння варто згадати ст. 65 та 67 Конституцiї України 1996 р.).

Бiльше того, вживана в законах Скоропадського формула "українськi козаки i громадяни мають право робити зiбрання в метах, не шкiдливих законом, мирно i без зброї" (видiлено нами - О.К.) прямо запозичена" ст. 39 Конституцiї України.

Та знов-таки центральне мiсце у законах про тимчасовий державний устрiй посiдає право власностi - проголошення її неторканності, право вiльно придбавати й вiдчужувати майно.

Iнша справа, що тодi на повну силу проявилася тенденцiя, започаткована ще Центральною Радою: усi права людини (полiтичнi, соцiально-економiчнi та ін. декларувалися на фонi анархiї, безладдя й жорстокої економiчної кризи.

Пiсля приходу до влади Директорiї орiєнтири державотворення знову вже вкотре змiнюються. Вiдновлена УНР прагне позбутися гетьманської спадщини. Передусім скасовується знову право приватної власностi на землю, проте не вiдбувається повною мiрою повороту до попередньої полiтики Центральної Ради. У Декларацiї Директорiї вiд 26 грудня 1918 р. (фактично в її першому розгорнутому програмному документі) вказується, що вона прагне поєднати в майбутнiх соцiальних реформах реалiї України з "тими кращими формами", яких досягла свiтова, "особливо захiдно-європейська трудова демократiя".

Подiбна "роздвоєнiсть" повною мiрою проявилася у дiяльностi Директорiї. З одного боку, вона виступала за утворення вертикалi так званих трудових рад, якi обиралися на цензовiй основi (робiтники, селяни, трудова iнтелiгенцiя, тобто працiвники освiти, кооператори, конторськi службовцi, лiкарськi помiчники), а з другого – Директорiя ухвалила деякi рiшення, якi, безперечно, посiдають визначне мiсце у формуваннi української традицiї прав людини. 23 лютого 1919 р. Директорiя затвердила закон "Про вiдновлення гарантiй недоторканностi особи на територiї Української Народної Республiки".

Прийняття цього акта було зумовлено практикою позасудового позбавлення волi, яка ставала дедалi загрозливішою. Саме тому на змiну скасування вiдповiдних законiв, що стосуються позасудових арештiв його ст. 1 встановлювала, що "кожний громадянин Української Народної Республiки може пiдлягати переслiдуванню i позбавленню волi лише за передбаченi належними карними законами злочинства i тiльки чином, зазначеним у законi". Передбачалося також, що "в разi виявлення адмiнiстративною владою передбаченого карним законом вчинку, а, особливо, загрожуючого республiканському ладу, спокою i внутрiшньому порядку в УНР", особа по "негайному пред’явленнi фактiв i пiдстав затримання, зi справою, на протязi не бiльше як 3-х дiб неодмiнно передається в розпорядження вiдповiдної судової влади для проведення законним шляхом належного судового переслiдування". Нагляд за дотриманням цього закону покладався на "суддiв, прокурорiв окружних судiв та їх товаришiв" (ст.4).

Звичайно, цей закон був недосконалим, мав дiяти в умовах правового вакууму, а державнi органи УНР не мали реальних можливостей виконати його приписи, проте його значення важко переоцiнити.

Лишається додати, що в серпнi 1919 р. лiдери УНР роблять нарештi остаточний "європейський" вибiр. Це засвiдчила вiдповiдна декларацiя Ради Народних Мiнiстрiв, яка проголошувала, зокрема, перехiд до класичного парламентаризму та самоврядування. Тодi ж починається і трансформацiя соцiально-полiтичних гасел Директорiї - вiд соцiалiстичних до загально-демократичних. Як результат – конституцiйнi проекти, розробленi восени 1920 р., мiстили цiлком стандартний (з точки зору сьогодення) набiр полiтичних, соцiально-економiчних прав i свобод, включаючи забезпечення прав нацiональних меншостей та захист iнституту приватної власностi, що було стрижнем полiтики Центральної Ради та гетьмана Скоропадського. Проте з особливою силою проявилася цiлковита вiдiрванiсть цих та iнших проектiв вiд реального життя.

Власне, саме подiбна вiдiрванiсть і зараз залишається основною проблемою української традицiї захисту права людини. Посилання на права людини стало тепер такою ж неодмiнною ознакою суспiльного життя, як i нескiнченнi побивання з приводу економiчної кризи чи низького рiвня життя народу. Практично в кожному законi згадуються права людини, активно впроваджуються загальновизнанi мiжнароднi стандарти в цiй сфері, та все це чомусь не спрацьовує, коли людина звертається до установи будь-якого рiвня, починаючи з ЖЕКу, чи спiлкується з працiвниками ДАЇ або коли, прокидаючись уранцi, несподiвано дiзнається, що будинок пiдлягає виселенню.

Крiм цього, умовно кажучи, побутового рiвня, вiд якого і залежить якiсть життя, слiд звернути увагу й на iншi чинники. Наведемо такий, (причому досить характерний) приклад: уже близько року урядовою нормотворчiстю вперто блокується закон "Про наукову та науково-технiчну дiяльнiсть" (як колись Генеральний секретарiат блокував земельнi положення III Унiверсалу Центральної Ради).

Нарештi, актуальним залишається вплив iдеологiчних і полiтичних чинників, що традицiйно з особливою силою проявляється особливо в мовному питаннi. Як приклад, можна згадати ситуацiю навколо закону "Про ратифiкацiю Європейської хартiї регiональних мов або мов нацiональних меншин" або вiдоме рiшення Львiвської обласної ради, спрямоване проти росiйської мови. Водночас розв’язання проблеми у Львовi на основi використання правових механiзмiв (йдеться про втручання мiсцевої прокуратури) засвiдчує, що полiтизованi питання захисту прав люидин можна й необхiдно вирiшувати в рамках закону. Але для цього конче потрiбні полiтична воля й об’єктивна оцiнка ситуацiї, у тому числi й на основi врахування досвiду нашого минулого.

Н.П. Осипова,

д-р філос. наук, професор

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНИХ КРИТЕРІЇВ

РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

4 листопада 2000 р. минає 50 років від дня прийняття Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної урядами держав-членів Ради Європи. Основним принципом цього документа, є забезпечення визнання ефективного дотримання прав і свобод людини, проголошених у Загальній декларації прав людини.

Із характеру й цільової спрямованості Конвенції про захист прав та основних свобод людини випливає, що право існує не заради самого себе, а для реалізації суспільно визнаних інтересів особистості, її природних прав і свобод. Це означає необхідність оцінювати реалізацію останніх із позицій їх дійсного втілення в життя, що передбачає соціальний аспект оцінки. На наш погляд, цей аспект має певний пріоритет, оскільки завдяки йому оцінюється те, що входить у повсякденне життя особистості і надає їй певних соціальних реально існуючих якостей. Відповідно до цього, проблемою, з вирішення якої розпочинається науково обгрунтований і практично зважений підхід до реалізації прав і свобод людини, є питання про соціальні критерії такої реалізації. Під соціальними критеріями в даному випадку розуміються такі суспільно значущі ознаки, керуючись якими можна здійснити оцінку, а потім винести судження про стан і ті зміни в соціальних відносинах і статусі людини, які породжені реалізацією її прав і свобод.

Оскільки йдеться про реалізацію прав і свобод, тобто про юридичне явище, то й критерії його оцінки, незважаючи на соціальні аспекти цих прав і свобод, також повинні мати відповідну правову форму. Кінцевим правовим джерелом загальновизнаної форми оцінки суспільних явищ завжди виступає правовий акт вищої юридичної сили – конституція. У Конституції України зазначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній, не є вичерпними. Це положення не скасовує того факту, що в цьому документі, по-перше, сформульовані основоположні права і свободи людини, які ми звемо її природними правами, і, по-друге, принципи підходу до прав і свобод за своїм соціальним змістом є також принципами підходу й до тих прав, які з тих чи інших причин не ввійшли до нього.

Вихідною конституційною засадою, яка стосується будь-яких соціальних критеріїв реалізації прав і свобод людини, є положення, сформульоване в ст. 2 Конституції, про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Поняття “найвища соціальна цінність” у даному випадку означає: саме людина є мірою змісту й доречності будь-яких соціальних відносин, а тому все, що її стосується, має основоположний соціальний зміст.

Відповідно до правових принципів Конвенції про захист прав і свобод людини, які є відбиттям європейського погляду на право, в Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Це не абстрактне поняття, а визнання верховенства природних прав людини. Наприклад, згідно зі ст.7 Конвенції ніхто не може бути звинувачений у вчиненні кримінального злочину на підставі дій або бездіяльності, які на момент вчинення не вважалися злочинними за національними законами або за міжнародним правом. У той же час це не виключає судового розгляду дій, які становили злочин згідно з загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями. Змістом таких принципів останні визнають, як свідчить Загальна декларація прав людини, перш за все, природні права людини.

До таких прав належать право на життя, свободу й особисту недоторканність, на заснування сім’ї, володіння майном, а також на працю, її вільний вибір і справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне існування самої людини та її сім’ї. Їх урахування за допомогою конкретизованих у кожному випадку критеріїв соціальної оцінки є, таким чином, водночас і загальнолюдською і конституційною засадою аналізу реалізації прав і свобод людини.

При побудові й функціонуванні будь-якої правової системи верховенство прав і свобод людини з соціальної точки зору означає, що саме конкретна людина є основоположним елементом усього соціального устрою. Тому принципи справедливості, соціальної злагоди та достойного статусу поширюються абсолютно на кожну людину. Зважаючи на це, механізми забезпечення справедливості й гарантій при реалізації прав людини, які є в Конституції України, слід оцінювати як одну з найважливіших конституційних засад, без урахування якої соціальні критерії реалізації прав і свобод людини будуть з самого початку практично й науково неспроможні. До таких механізмів слід віднести механізм забезпечення свободи й особистої недоторканності (ст.29), володіння, користування й розпорядження власністю (ст.41), реалізації права на працю (ст.43), соціальний захист (ст.46), житло (ст.47), освіту (ст.53).

Повсякденне життя кожної людини проходить у межах певних соціальних спільнот, малих або великих, тимчасових або існуючих протягом значного часу чи всього життя. Об’єднання в спільноти відбувається шляхом постійного й упорядкованого спілкування людей на основі їх якихось загальних якостей з метою задоволення потреб, що випливають із цих якостей. У цивілізованій державі задоволення таких потреб завжди має пряму чи опосередковану правову форму. У межах останньої суспільство й регулює соціальні відносини між людьми, тобто надає праву певного соціального змісту. Оскільки реалізація прав і свобод людини неможлива поза соціальними спільнотами, важливою конституційною засадою соціальних критеріїв реалізація прав і свобод людини є права і свободи соціальних спільнот і можливість їх фактичної реалізації.

З огляду на висловлене, право громадян України на свободу об’єднання в політичні партії, а також у професійні спілки з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст.36), визначення конституційних основ механізму їх діяльності (ст.37) є одночасно конституційною засадою надзвичайно важливої групи соціальних критеріїв прав і свобод людини. Це випливає з того, що з нею пов’язані можливості реалізації певного соціального статусу людей і громадян і впливу на нього.

Соціальні за змістом конституційні засади, на яких повинні базуватися критерії реалізації прав і свобод людини, мають особливе значення ще й тому, що вони забезпечують процес соціалізації особистості, тобто входження її в суспільство, що з самого початку неможливе без гарантії невід’ємних особистих, політичних, соціальних, економічних та інших прав. При цьому слід особливо підкреслити, що надання невід’ємних прав особистостям і забезпечення тим самим їх правової соціалізації одночасно означає соціалізацію, тобто повноцінне входження в суспільство на основі конституційних засад цілих соціальних прошарків. Із цього випливає, що підгрунтям вирішення соціальних проблем значних людських спільнот завжди є реалізація прав і свобод людини, які гарантуються Конституцією.

Значення конституційних норм як засад для формулювання соціальних критеріїв реалізації прав і свобод людини полягає також у тому, що вони мають соціально інтегруюче значення. Саме ці норми забезпечують внутрішню єдність будь-яких законотворчих або правозастосовчих дій, спрямованих на фактичне втілення в життя найважливішої соціальної якості людини – її прав і свобод.

Розгляд конституційних засад соціальних критеріїв щодо реалізації в Україні прав і свобод людини, визначених Конвецією, дає підстави зробити висновок, що оцінними соціальними критеріями реалізації прав і свобод людини слід вважати:

- соціальну необхідність беззастережного впровадження в життя прав і свобод людини, здатність будь-якого правового припису або правової дії забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню соціальної напруги, відкрити можливості подальшого розвитку прогресивних соціальних відносин;

- безпосередній практичний вплив на соціальний і правовий статус кожної особистості при реалізації прав і свобод людини;

- вплив дотримання прав людини на стан і позитивну активність тих соціальних спільнот і об’єднань, функціонування яких здатне втілити в життя суттєві аспекти прав і свобод людини;

- забезпечення через права і свободи людини правової соціалізації членів суспільства або його соціальних прошарків;

рівень соціальної органічності правових приписів або правових дій, що здійснюється національною правовою системою з метою реалізації прав і свобод людини.

О.Р. Михайленко,

д-р юрид. наук, професор

Інститут адвокатури при Київському

університеті імені Тараса Шевченка

м. Київ

ДО ПИТАННЯ ПРО КОНЦЕПЦІЮ

СИСТЕМИ ОЗНАК ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

У Конституції України (ст. 1) записано, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Але, виходячи з назви розд. І Основного Закону – “Загальні засади”, ці ознаки необхідно розуміти не як уже здійсненну реальність, а саме як загальні засади. Ідея правової держави відома ще з античних часів, коли держава розглядалася як божественне творіння для права, правди, справедливості й добра.

До сьогоднішнього часу у світі ще не створено жодної дійсно правової держави. Навіть у високорозвинутих, демократичних країнах є порушення законів, прав і свобод людини, їх незахищеність, існують несправедливість, злочинність та інші негативні явища, які аж ніяк не сумісні із суттю правової держави. Б.О.Кістяківський взагалі вважав, що в ідеалі можуть існувати й інші, досконаліші, форми державності, в тому числі соціалістична держава, яка теж має бути правовою.

Навіть основоположник теорії правової держави І.Кант розглядав правову державу не як емпіричну реальність, а як ідеально-теоретичну конструкцію (модель). Як відомо, ідеального в суспільному житті досягти практично неможливо. Але його потрібно прагнути, щоб найбільш оптимально й ефективно організувати правове життя в державі, повно й надійно захистити права й основні свободи людини. А такий захист у системі ознак правової держави має посідати перше місце, тому що людина, її права, свободи, честь і гідність повинні розглядатися як найбільша цінність і для держави, і для суспільства в цілому. Саме цьому явищу присвячена не одна міжнародна конвенція, угода.

Захист прав і свобод людини – це недопущення їх порушень, незаконних обмежень, забезпечення їх практичної реалізації. А це, у свою чергу, зумовлює відповідну активну поведінку самої особи, чиї права, свободи й інтереси захищаються, а також діяльність таких компетентних професійних органів, як адвокатура, прокуратура, суд та ін.

Більш предметне вирішення цієї проблеми в плані розбудови правової держави потребує класифікації всіх прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, створення конкретного механізму по їх реалізації та захисту, для чого необхідно розробити єдину концепцію системи ознак правової держави.

Ця система є складною й багатогранною, до кінця однозначно не сформульованою. На наш погляд, вона має охоплювати: а) взаємну відповідальність держави й особи; б) гармонійне поєднання публічного й приватного; в) чітке регулювання важливих суспільних відносин не на відомчому, а на законодавчому рівні, що відбиває волю народу, при надійному механізмі реалізації правових норм; г) дотримання принципів верховенства права й закону і забезпечення законності; д) відсутність антиконституційних норм, закритих законів, незаконних привілеїв та невиправданих, несправедливих винятків із правил; е) високу демократичність формування органів державної влади, місцевого самоврядування та підконтрольність їх народові; є) відсутність диктатури одного класу над іншим; ж) свободу всіх людей, їх рівність у своїй гідності та правах; з) високу правосвідомість та правову культуру громадян; и) широку забезпеченість плюралізму думок; і) чітке дотримання принципу поділу державної влади, особливо забезпечення незалежності правосуддя; й) дотримання на практиці міжнародних стандартів прав і свобод громадян; к) відкритість для зв’язку з іншими країнами та державами; л) шанобливе ставлення до досягнень попередніх поколінь; м) недопущення варварського, нераціонального використання природних ресурсів тощо.

Названі основні ознаки (якості) правової держави потребують своєї конкретної характеристики, а реальна їх наявність може наблизити до створення правової держави, але аж ніяк до його завершення, бо з розвитком суспільства змінюється сам зміст зазначених ознак та обставин, ситуацій, за яких вони мають реалізуватись. Не стоять на місці й відповідні потреби громадян, їх вимогливість до себе й до держави. У зв’язку з цим змінюються й погляди людей на ідеали правової держави, для створення і зміцнення якої необхідні насамперед належні економічні, соціальні й політичні засади, відповідний рівень виробничих відносин, матеріально-технічна база, умови для реалізації кожною людиною своїх творчих і трудових можливостей, надійне забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи, повні незалежність і суверенітет держави, народів, націй, які населяють країну. А все це ще необхідно досягти. Тому правову державу не можна проголосити, а тим більше закріпити в законі. Вона є результатом економічного, політичного й соціального розвитку з пануванням Права, забезпеченням захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, що є серцевиною складної системи ознак правової держави.

У цілому ж розбудова правової держави Україна потребує розробки відповідної концепції, теоретичної моделі підходу до її ідеалів.

С.І.Максимов,

канд. філос. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ЗМІСТ І СТАТУС ПРАВ ЛЮДИНИ

В СУЧАСНІЙ ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ

Суб'єктивні права людини, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин, є центральними в політичному проекті сучасності, суть якого виражається в споконвічному й винятковому зв'язку влади і справедливості.

Будучи “опосередковуючими принципами справедливості” й “етичними критеріями, якими повинен керуватися правопорядок” (О.Гьоффе), права людини не можуть розглядатися як виключно юридична категорія. Вони виявляються серед основних концептів сучасної практичної філософії - моральної, правової, політичної.

За своїм змістом права людини окреслюють простір, який забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистої автономії. Концепт автономії посідає центральне місце в практичній філософії І.Канта й означає “здатність панувати над собою”, тобто жити не за чужими, зовні заданими правилами й інструкціями, а за своїми власними принципами. У формі моральної й утилітарної автономії він протистоїть патерналістським ідеям “примусового вдосконалення” і “примусового ощасливлення” підданих. Замість “примусовості” завдяки поняттю автономії відстоюється “нескрутність” розвитку, тобто свобода як безумовна цінність.

З часів Просвіти права людини йменувалися “природженими”, “священними”, “невідчужуваними”, і в цьому виражалось уявлення про їх самоцінність і безумовну значущість. Натуралістичний термін “природжені” фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, які існують до і незалежно від будь-яких людських встановлень, від усієї практики позитивного права. Вислів “священні” має секулярне значення як “безумовні”, “незаперечні”, або, юридичною термінологією, “зверх-” або “над-юридичні”. Аутентичне значення, яке вкладається в поняття “невідчужувані права”, полягає в тому, що вони є “невід'ємні”, тобто ніхто й ніколи не може у людини їх відібрати, та й сама людина не може від них відмовитися.

Традиційно в ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, які дають їм можливість захищатися від посягання на їх свободу з боку структур державної влади. У формулі “громадянин проти влади” виражається антиавторитарне значення прав людини, тобто, по суті, негативний сенс, як вираження “свободи від”, а їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

Однак права людини і право загалом набувають ще й позитивного сенсу, виступаючи як сила, що наповнює значенням суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливо включення людей як атомів у певну систему відносин, а завдяки правам людини право виступає як умова відкритості дверей для всіх, участі кожної в суспільних справах.

Отже, права людини служать необхідними умовами людського існування і комунікації, причому як у внутрішньодержавних масштабах, так і в масштабах міждержавних відносин.

Зміст прав людини визначає їх особливий статус (1) як до-політичних, безумовно, значущих і невід'ємних основ сучасної державності або принципів легітимації, з одного боку, і (2) як умов можливості співіснування і співпраці різних культур в рамках світової спільноти ¾ з другого. Інакше кажучи, вони виступають предметом як внутрішньокультурного, так і міжкультурного дискурсу.

(1) Як принцип легітимації права людини служать незалежними стандартами, завдяки характеру яких можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститутів. Разом із суверенітетом народу вони виступають основними легітимаційними принципами сучасної цивілізації.

Перший принцип виражається в класичних правах людини, що гарантують громадянам життя і свободу, їх особисту (або моральну) автономію, другий ¾ у тих правах комунікації й участі, які забезпечують публічну (або громадську) автономію громадян. Разом вони обгрунтовують легітимне панування законів. Із цих обох нормативних точок зору встановлене (тобто мінливе) право виявляється легітимним як засіб рівної гарантії особистої і громадської автономії індивіда.

Однак між принципами суверенітету народу і прав людини існують напруженість і суперечність. Різні політичні теорії по-різному прагнули зняти цю напруженість, розв’язати суперечність. Республиканізм, що бере початок від Арістотеля, віддавав перевагу публічної автономії громадян перед неполітичними свободами приватних осіб. Лібералізм, що бере початок від Локка, постулювал переваги прав людини перед народною волею, вказуючи на небезпеку тиранії більшості.

У сучасному політичному дискурсі обгрунтовується поєднання дії народного суверенітету із системою прав людини. Значення останніх полягає в тому, що вони інституціалізують комунікативні умови для формування розумної політичної волі. Загалом, особиста й публічна (громадська) автономії взаємно доповнюють одна одну, але при цьому нормативний пріоритет на боці особистих прав.

Внутрішній взаємозв'язок демократії і правової держави поляга в тому, що, з одного боку, громадяни тільки тоді можуть повністю використати свою публічну автономію, коли вони будуть досить незалежні у своїй однаково гарантованій особистій автономії, а з іншого вони тільки тоді зможуть рівною мірою одержати задоволення від особистої автономії, коли як громадяни держави зможуть знайти потрібне застосування своєї політичної автономії.

(2) Ідея прав людини є фундаментальною ціннісною основою сучасної цивілізації. Оскільки ж світ не є культурним монолітом, то виникає запитання: чи універсальна ця ідея? На універсальності ідеї прав людини, її єдності для всіх культур наполягають представники універсалістського лібералізму (Дж. Роулз). Заперечення універсальності цієї ідеї походить від різних форм партикуляризму, що роблять акцент на різноманітності культур, їх прагненні захистити свою ідентичність. Так, на думку Р. Рорти, ідея справедливості (або прав людини) може обговорюватися лише в рамках західної конституційної традиції.

Спробу поєднати протилежні позиції універсалізму й партикуляризму пропонує комунікативна філософія (К.-О. Апель, Ю. Хабермас). Універсальні принципи справедливості, з одного боку, і цінності того чи іншого співтовариства ¾ з другого взамодоповнюються при нормативному пріоритеті перших над другими. Це означає, що універсальні принципи прав людини обмежують будь-які випадки реалізації особливих інтересів людей і співтовариств. У той же час самі ці принципи повинні бути виправдані й визнані співтовариством у процесі конституційного дискурсу на умовах збереження власної ідентичності й співіснування з іншими культурними співтовариствами.

Запропонована комуникативною філософією модель розв'язання проблеми видиться привабливою, оскільки дозволяє відстояти і універсальність ідеї прав людини, і специфічність для даної культури шляху виправдання й визнання цієї ідеї. Нормативний пріоритет принципів прав людини не тільки не заперечує плюралізму культур, а й забезпечує можливість співіснування і співробітництва різних культур як у рамках світової спільноти, так і всередині кожного суверенного соціального організму.

Л.М. Герасина,

д-р соціол. наук, професор

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

РОЗВИТОК ПРОБЛЕМИ ПРАВ ЛЮДИНИ

В ЛІБЕРАЛЬНІЙ ТРАДИЦІЇ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Проблема прав людини в сучасній науці розкривається перш за все через зв’язок їх реалізації конкретною особою, людьми чи державою та формально-правовим закріпленням, зокрема, і в такому видатному акті, як Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Йдеться про активні цілеспрямовані дії, адже бездіяльність оцінюється як ненадання можливості реалізувати свої права, що вимагає соціального і юридичного втручання.

В Україні завжди цінувалася людина як духовна істота, особистість, творець філософської думки, вважає П.Д. Біленчук, її права і свободи. Для цього будувалося необхідне правове підгрунтя, починаючи з “Руської правди” і традицій козацьких вольностей. Саме козацтво середньовічної України було носієм волелюбного суспільного стану, через який вони возвели у площину практичного відстоювання та захисту свої права і свободи ще задовго до відповідних процесів у Європі й Америці. Поняття “права, свободи й вольності” за тих часів, як зазначав В.П. Капелюшний, окреслювали ті фундаментальні соціальні, політичні й економічні статуси та ролі, ментальні настанови й політичні орієнтації, що характеризували життя козаків. Вони стосувалися свободи особистості і свободи совісті, соціально-правового стану козацької корпорації (тобто доступу до прав і прерогативів, які забезпечували характер їх життєдіяльності), національної ідентичності та конфесійної свободи тощо.

Отже, ліберальна традиція гуманітарного права в Україні своїм корінням лине в глибоку давнину.

Сучасній ліберальній традиції у вітчизняній і західній філософії права притаманні як феноменологічний, так і ціннісний підхід. Феноменологія гуманітарного права підходить до прав людини як до унікального об’єкта, до явища, що має історично і конкретно зумовлену сутність, необхідні сторони, але й специфічні особливості, певні аспекти та прояви, які загалом дозволяють дійти його поняттєвого осмислення.

Результатом впровадження аксіологічного підходу до інтерпретації поняття цінностей прав людини стало насамперед включення їх до суті й грунтовних засад соціальної цінності права.

Крім того, як стверджує О.Д. Тихомиров, цей метод дозволяє виявити суспільну небезпеку їх порушення як антицінність прав людини, довести, що права людини слугують мірою оцінки правового в позитивному та інших формах існування права. Синергетичний підхід, також досить популярний у неоліберальній науковій традиції, вказує, зокрема, що права людини мають певні системи якості й ознаки, обумовлені комплексом об’єктивних чинників і водночас безпосередньо взаємозалежні.

Сучасній європейській ліберальній традиції, безперечно, теж притаманні подібні оцінки. Так, один із найвідоміших представників сучасної німецької соціології права Ніколас Луман, аналізуючи зміни у правовій системі, які спричинило політичне втручання, доводить, що політичні зловживання правом як засобом соціальної інженерії, і зокрема правами людини, змінюють її внутрішню структуру і навіть сутність далеко не на краще.

Згідно Н. Луману, теорія суспільства як функціонально диференційованої системи дозволяє розглядати право однією з його функціональних підсистем, які звісною мірою самоврегульовані. Але в галузі законотворчості й правозастосування вона все ж підпадає під політичний контроль, незважаючи на самоврегульованість. Звідси витікає, що правова система функціонує водночасно і як автономна (нормативно закрита), і як відкрита (для пізнання, політичного впливу, реалізації, наприклад, міжнародних стандартів у правах людини) система. Оптимальний баланс між відкритістю і замкненістю (автономією) правової системи, підкреслює Н. Луман, слугує запорукою її нормального функціонування, гарантом реального втілення прав людини.

Аксіологічна парадигма твердить, що найбезпосереднішим утіленням цінності права в особистому аспекті є права людини. Наявність у людини певних прав видиться самозрозумілою очевидністю. Але як у культурно-історичному, так і в суто юридичному плані ми маємо тут не очевидність, а проблему, яку людство розв’язує протягом усієї своєї Історії. Справа в тому, що права, які та чи інша особа має в суспільстві, у більшості відомих політико-правових систем належать їй не безумовно, а є неминуче опосередкованими належністю людини до певної соціальної верстви чи групи, тобто права людини чітко відповідають її соціальному статусу, тому місцю в соціальній системі, яке вона посідає. Отже, і для неоліберальної традиції в науці, і для сучасних ліберально-демократичних систем виникає не просто проблема, а суперечність із класичним розумінням свободи і справедливості.

Проблемі прав людини і принципам соціальної справедливості було надано нового звучання після другої світової війни. Важливий внесок до цього зробив, зокрема, американський філософ права Джон Роулз. У роботі “Теорія справедливості” він осмислює принципові питання прав, утвердження справедливості та справедливого розподілу.

Одна з проблем теорій прав людини і справедливості полягає в тому, що вони часто формулюють принципи, які суперечать один одному. Наприклад, якщо теорія виходить з утилітарного принципу “якомога більше можливого щастя для найбільшої чисельності людей”, то вона може легко ввійти в конфлікт із принципом цінності кожної окремої людини, кожної особистості. Отже, Д. Роулз формулює риторичне запитання: чи припустимо здійсняти несправедливі дії (скажімо, карати невинну людину), якщо це гарантує користь або можливе щастя чисельним верствам суспільства? Безумовно, що позитивна відповідь увійде в конфлікт із моральними принципами лібералізму.

Певним чином Д. Роулз намагається пояснити принципи справедливості та свободи, які притаманні сучасним ліберальним демократіям. Методологічно він здійснює нібито експеримент у мисленні, моделюючи варіанти вибору свободною розумною людиною, але яку абстраговано від її соціального, політичного, освітнього статусу, етнічної, статевої, расової і класової належності. Згідно з його висновками розумна людина в такому “вихідному становищі”, практично не маючи відомостей про свої природні можливості та соціальні ресурси, все одно зробить вибір на користь ліберальних політичних прав, які саме і містять принципи справедливого соціального порядку.

Крім того, Д. Роуз стверджує, що розумна людина обере таке суспільство, в якому матеріально знедолені індивіди не приносились би в жертву заради переваги індивідів, які живуть у кращих умовах. Це аргументується тим, що за інших умов будь-яка людина не гарантована від того, щоб самій не опинитися в найгірших умовах. Вимога захисту тих, хто опинився в найгірших умовах, звертається “принципом несхожості” (за Роулзом). Отже, слід брати до уваги і базисні політичні права, і забезпечення базисного добробуту.

Таким чином, Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., яку ратифіковано і в Україні, цілком відповідає сучасній ліберальній традиції й наголошує на необхідності гарантування з боку держави та суспільства основних духовних і політичних прав людині (ст. 9, 10, 11, 14).

Ю.М. Розенфельд,

д-р філос. наук, професор

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОЛІТИКИ І ПРАВ ЛЮДИНИ

Проблема прав людини багатопланова, вона органічно пов’язана з мораллю, філософією, ідеологією, релігією. Однак найбільш значущим її компонентом є політичний зміст. Саме політична влада, держава є тією силою, яка інтерпретує права людини, при цьому виражає й захищає інтереси або певного класу, соціальної групи, або більшості громадян суспільства. Тому дійсними, реальними, тими, що реалізуються, правами людини в умовах сучасного демократичного суспільства можуть бути тільки ті, існування яких опосередковано його політичною системою і політичною практикою в цілому. Держава, політичні партії, інші елементи політичної системи суспільства грають виключну роль у виборі шляхів вирішення проблеми прав людини у визначенні цілей пріоритетів і відповідних засобів.

Проблема прав людини пов’язана передусім із відсутністю тих чи інших соціальних можливостей, їх якістю й характером розподілу між людьми. Вирішення будь-якого аспекту цієї глобальної проблеми прав людини зачіпає інтереси великих груп людей, а також різні організації, що представляють інтереси останніх.

Інтерес як соціальне явище – це об’єктивно обумовлений мотив діяльності певних соціальних груп, окремої людини або держави, спрямований на досягнення конкретної цілі. Людські інтереси спрямовані не стільки на соціальні інститути, адміністративні установи, норми взаємовідносин між людьми, на все те, від чого залежить розподіл матеріальних і духовних благ. Прагнення до влади (завоювання й утримання) завжди пов’язано з суперечностями й конфліктами між великими соціальними спільностями на підставі розподілу різного роду благ. Тому політичні явища і політичні процеси – це концентроване вираження економічних інтересів різних суспільних груп.

Будь-яке питання прав людини безпосередньо або побічно пов’язано з більш загальними політичними питаннями. Наприклад, характер реалізації особистого (“неполітичного”) права людини на оскарження незаконних дій посадової особи чи державного органу до суду залежить від того, в якій мірі судові органи в даній країні дійсно незалежні від виконавчої влади, які авторитет і роль суду в суспільстві. Або ж право людини на працю. У більшості країн світу ці права зафіксовані в Основних законах. Так, у Конституції України записано: “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю…” (ст.43). Однак реалізація цього права значною мірою залежить від розстановки політичних сил у суспільстві, ступеня політичної боротьби громадян за своє законне право на працю. У подібній взаємозалежності політики і прав людини знаходяться громадянські, політичні, соціальні, культурні та інші права громадян.

Очевидно, що проблему прав людини не можна цілком зводити тільки до політики. Неабияку роль відіграють й інші чинники. Чи не найважливішим з них є віра в існування таких прав, особливо віра в існування невід’ємних, невідчужуваних, непорушних прав людини. За певних умов ця віра здатна грати досить помітну позитивну роль. Розуміння прав людини, їх інтерпретація у величезній мірі залежить від визнання стабільності найважливіших прав і свобод, які виходять із вічних духовних цінностей. Наприклад, право на життя зв’язується з біблейською заповіддю “не вбий”, а гуманне ставлення до людської особистості – з притаманним християнству людяністю та ін. Стійкі моральні цінності також здатні і повинні допомагати у вирішенні проблеми прав людини.

І все ж таки, проблема прав людини є перш за все політичною. Найважливішою функцією політики є підтримка й зміцнення цілісності суспільства, націлювання всіх соціальних інститутів на реалізацію виробленою верховною владою політичної лінії. Тут особлива роль має належати законодавчим органам. І хоча закони є лише одним з інструментів політики і працювати повноцінно вони можуть лише в системі інших заходів, їх значущість повинна неухильно зростати, а безумовне дотримання їх вимог має стати основним життєвим правилом.

Однак закон – це могутній, але не всесильний засіб. Його роль не зростає сама по собі, тому що абсолютна більшість соціальних проблем, у тому числі прав людини, вирішується тільки комплексом засобів. Ефективність (або неефективність) законодавства не завжди пов’язана з якістю нормативного матеріалу. Незрідка сучасна політика, пов’язана із суб’єктивним чинником у політичній діяльності, здатна звести до мінімуму ефект найкращого закону.

Крім необхідності першочергового вирішення питань боротьби з протиправною і злочинною діяльністю – найнебезпечнішим посяганням на права і свободи людини, – загострення проблеми прав людини можливо внаслідок прийняття підзаконних нормативних актів, формально відповідаючих вимогам закону, але практично перешкоджаючих реалізації найважливіших його принципів. Прикладом цьому може служити примусова українізація в Україні, яка суперечить відповідним статтям Конституції України й особливо “Закону про мови”, прийнятому 28 жовтня 1989 р., і діючому понині. Так, ч. 3 ст. 10 Конституції України гарантує: російській (у першу чергу) мові “вільний” розвиток, використання й захист, а ст. 53 ч. 5 – громадянам, які належать до національних меншин, право навчання рідною мовою в державних і комунальних навчальних закладах. У “Законі про мови” ст. 25 проголошує, що вільний вибір мови навчання дітей є невід’ємним правом громадян України.

Про те, як реалізуються офіційно діючі закони, пов’язані з мовною сферою, широко відомо. Впливові посадові особи, передусім з Міносвіти України, майже 10 років “творчо розвивають” названий Закон й ігнорують Основний Закон України. Так, наказом Міносвіти № 123 від 07.09.1992 р. приписувалося заохочення працівників освіти, які переходять на викладання державною мовою, хоча ст. 8 цього Закону визнає неприпустимим будь-які привілеї або обмеження прав за мовною ознакою. Листом № 1/9-11 від 28.01.1993 р., підписаним першим заступником міністра освіти, російська мова офіційно була переведена до розряду іноземних мов, хоча в ст. 27 “Закону про мови” читаємо, що “вивчання у всіх загальноосвітніх школах української та російської мов є обов’язковим”. Стаття 30 “Закону про мови” дозволяє “результати науково-дослідницьких робіт оформляти українською і російською мовами”. Але осіб, які бажають захистити дисертацію, примушують подавати наукові роботи, написані тільки українською мовою. Характерно, що основна маса громадян України мовчки спостерігає наругу над нашими законами.

Отже, права людини та їх реалізація залежать не стільки від офіційного визнання й декларації, скільки від конкретної політики, активної участі громадян у політичному житті суспільства. Тільки взаємодія держави й громадянського суспільства здатна оптимально вирішити проблему прав людини.

О.В. Гарник,

канд. філос. наук, доцент

Дніпропетровський держуніверситет

м. Дніпропетровськ

ПРОБЛЕМА ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Останні десятиліття ХХ ст. відзначені очевидним зростанням інтересу до філософсько-світоглядних аспектів осмислення прав людини, про що свідчать, зокрема, численні теоретико-практичні дискурси та публікації солідних праць із цієї проблематики (наприклад, збірка есе “Філософські засади прав людини”, підготовлена Міжнародним інститутом філософії й видана ЮНЕСКО в 1986 р.). Вельми показовим сьогодні є й поширення в інтелектуальних колах Заходу думок щодо нагальності пошуку нового філософського базису для прав людини.

Як зазначається у вступній частині до вищезгаданої збірки, ця обставина пов’язана передусім із розмаїттям тлумачень самого поняття прав людини, але постійно посилюється від часу прийняття Загальної декларації прав людини (1948 р.). Можна констатувати вкрай суперечливу ситуацію: з одного боку, маємо фактичність визнання Декларації майже всіма державами, а з іншого – наявність “конфлікту інтерпретацій” щодо значення, змісту, способів здійснення та ієрархії прав людини, який загострюється у зв’язку з відомим розширенням їх номенклатури (доповнення традиційних політико-громадянських прав економічними, соціальними та культурними правами), особливо в контексті міжкультурних дискурсів із проблем прав людини [5, с. 9-19].

Чи можливе принципове примирення розбіжностей в інтерпретації поняття прав людини як такого і тексту Декларації взагалі? Це питання безпосередньо торкається найбільш дискусійної в наш час проблеми –універсальності ідеї прав людини: чи є ці права лише західною концепцією, або ж їх домагання загальної значущості й обов’язковості справедливі для кожної культури, усіх спільнот та індивідів (так би мовити, незалежно від історичного простору та часу)?

Звісно, зазначена проблема має не лише науково-правовий (щонайперше компаративістсько-правовий), культурологічний, історико-етнічний та інші виміри, але за своєю смислозмістовною суттю є насамперед проблемою філософською, яка вимагає свого осмислення за допомогою відповідних засобів філософської рефлексії. Скажімо, один з вірогідних шляхів її плідного розв’язання може набути такого вигляду: спочатку визначаться первісний філософсько-світоглядний контекст, у якому права людини знаходять свій сенс (відомо, що концептуальна мова, якою викладені Декларація 1948 р. та, принаймні, преамбули до Пактів 1966 р., веде свій родовід безпосередньо від природно-правової думки XVII-XVIII ст., що зазнала істотних смислових корективів під впливом критики з боку правового позитивізму, філософського утилітаризму, культуррелятивізму та історицизму в ХІХ – першій половині ХХ ст.), а потім відшукується більш адекватний контекст для цих прав у горизонті інших культур. І дійсно, як стверджує щодо цього П.Рікер , будь-який текст можна взяти з його первісного контексту і вкласти в інший, де він отримує новий сенс. Але ця реінтерпретаційна робота потребує, у свою чергу, визначення критеріїв, за якими відрізняються зазначені контексти [5, с. 11], насамперед щодо інерпретаційної специфіки таких ключових складових змісту поняття “права людини”, як “право” та “природа людини”.

Вочевидь, пошук таких критеріїв неодмінно занурює дослідну думку в найглибші підвалини тематико-проблемної царини прав людини, які можна редукувати до двох питань: а) яким є специфічний характер прав людини щодо права взагалі? б) яку позицію щодо природи людини слід зайняти, щоб уможливити концепцію прав людини?

Тут немає ніякої можливості розглянути ті різноманітні відповіді на ці фундаментальні питання, які існують сьогодні й обговорюються прихильниками позитивістського та юснатуралістського праворозуміння, “комунітаристами” й “неолібералами”, а також “деконструктуалістами”, “концептуалістами”, представниками інших постмодерністських орієнтацій та їх опонентами. Зазначимо лишень, що вирішальний вплив на ту чи ту позицію має принципове ставлення дослідника до проблеми нагальності та можливості філософського обгрунтування прав людини (скажімо, такі провідні американські фахівці, як Р.Дворкін та “пізній” Дж.Роулс, не визнають філософського підгрунтя прав людини).

Найбільш конструктивними, на нашу думку, слід вважати позиції, що грунтуються на розумінні права як одного з визначальних вимірів людського буття, “природи людини”. “Людина – це істота, яка створюється правовим порядком… Людина, просто тому, що вона людина, повинна мати якесь певне право” (за О. Гьоффе), вихідні положення “антропології прав людини”. Для такого підходу характерним є осмислення прав людини як умов можливості здобуття і здійснення людиною всіх інших прав (тобто умов можливості реалізації себе як людини). За своєю суттю це трансцендентальні права, і в цьому сенсі (і тільки в цьому) ідея прав людини може і повинна розглядатися як ідея універсальна, що трансцендує просторово-часові виміри людської історії та культури [3, с. 46-48].

З огляду на визнану неадекватність за сучасних умов тих чи тих субстанційно-метафізичних способів обгрунтування правових норм (скажімо, в сенсі традиційного “природного права”) зазначений підхід потребує нових, “постметафізичних” засобів філософсько-рефлексивного осягнення прав людини, особливо в контексті розв’язання проблеми їх універсальної значущості. Насамперед це стосується концептуально-методологічного потенціалу сучасної німецької комунікативної філософії (започаткованої К.-О.Апелем і Ю.Габермасом), предметно зорієнтованої на аналіз глибинних умов можливості мовно-комунікативного спілкування, виявлення й обгрунтування загальних (універсальних) норм, що складають підвалини комунікативних практик і виникають у мовленнєвих взаємодіях людей.

Зі свого найсуттєвішого боку комунікативна філософія постає як універсалістська етика спільної відповідальності за прямі й побічні наслідки колективної діяльності людей, як такий різновид макроетики, для якого найвищою інстанцією суспільного життя (за словами К.-О. Апеля, “мета-інституцією всіх інстанцій”) є лише аргументативний дискурс принципово рівноправних і рівновідповідальних представників усіх людських інтересів та домагань значущості [1, с. 10]. На основі теорії остаточного обгрунтування (з її центральним принципом уникнення перформативної самосуперечності) К.-О. Апелем вводиться контрфактичний момент, призначений для трансцендування фактичного – дискурсу, а саме – категорія “трансцендентальної (ідеальної) комунікації” (її, у певному сенсі, можна розглядати як комунікативно-теоретичний корелят “природного права”). Остання хоч і розглядається як регулятивна ідея, але має статус апріорі нормативної передумови, що зреалізовується в кожному серйозному практичному дискурсі.

Інакше кажучи, будь-яка соціокультурно зумовлена ситуація серйозної аргументації не може ухилитися від контрфактичного передбачення умов “ідеальної комунікації”. Натомість, саме це передбачення розглядається комунікативною філософією як вищий ідеальний критерій загальнозначущості норм для всіх індивідів й усіх культур у сучасному світі [4, с. 59-66]. Насамперед це має відношення до прав людини, які у трансцендентально-прагматичний спосіб експлікуються як нормативні умови можливості ідеального дискурсу взагалі (а отже, кожного серйозного реального дискурсу з обгрунтування норм), що надає їм статус універсальних надпозитивних принципів політико-правової легітимації.

На цих підставах засновники комунікативної філософії підходять і до самих дискурсів щодо прав людини. Як зазначає Ю. Хабермас, герменевтична рефлексія, спрямована на “початковий стан” їх учасників – представників різних культур, зосереджує нашу увагу на нормативних моментах, які є прихованими передумовами будь-якого аргументативного дискурсу. Адже незалежно від культурного фону, всі учасники добре інтуїтивно знають про неможливість консенсусу на основі переконань без відносин взаємного визнання, обміну перспективами, спільно створеної готовності подивитися очима стороннього на власні традиції, готовності вчитися один у одного тощо. “На цій основі стає можливою критика не лише упереджених способів прочитання, тенденційних тлумачень і примітивних здійснень прав людини, але й широко вживаного безсоромного використання цих прав з метою приховання, затуманення партикулярних інтересів [2, с. 61, 62].

Список літератури:

1. Апель К.-О.Дискурсивна етика як політична етика відповідальності в ситуації сучасного світу // Апель К.-О. Дискурсивна етика: політика і право. – К., 1999.

2. Хабермас Ю. До легітимації через права людини. – К., 1999.

3. Гьоффе О. Політична антропологія в особливому полі уваги права // Гьоффе О. Вибрані статті. – К., 1998.

4. Apel K.-O. The Transcendental-Pragmatic Foundation of Discourse Ethics // Апель К.-О. Вибрані статі. – К., 1999.

Ricoeur P. Introduction // Philosophical Foundations of Human Rights. – UNESCO, 1986.

М.М. Антонович,

канд. юрид. наук, доцент

Національний університет

"Києво-Могилянська академія"

м. Київ

УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ ПРАВ ЛЮДИНИ ЧИ КУЛЬТУРНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ?

За останні роки проблема універсальності прав людини набула особливої гостроти. Дебати розгорнулися між тими, хто стверджує що права людини є універсальними, і тими, хто є прихильниками ідеї культурного релятивізму відносносні прав людини. Часто це йменують боротьбою між західними й азійськими цінностями. Крайнощами в даному питанні є радикальний культурний релятивізм і радикальний універсалізм. Згідно з теорією радикального культурного релятивізму, культура є єдиним джерелом чинності морального права чи норми. Радикальний універсалізм, навпаки, вважає, що культура зовсім не стосується чинності моральних прав чи норм.

92

Інша група вчених робить спробу узгодити твердження культурного релятивізму й універсальності прав людини. Так, у самій теорії релятивізму Дж. Доннеллі вирізняє сильний і слабкий культурний релятивізм. Згідно з першим культура є основним джерелом морального права чи норми, однак декілька основних прав людини мають дійсно універсальне застосування; згідно другим культура може бути важливим джерелом чинності морального права чи норми. Саме цю позицію слабкого культурного релятивізму прав людини захищає Дж. Доннеллі, оскільки вона дозволяє певні обмежені відхилення від "універсальних" стандартів прав людини в основному на рівні форми і тлумачення. На його думку, Загальна декларація прав людини та Міжнародні пакти 1966 р. в умовах сучасного світу підтверджують цей підхід слабкого культурного релятивізму до прав людини, тобто підхід, згідно з яким права людини є перш за все універсальними, але визнається таке обмежене джерело винятків і принципів тлумачення, як культура[7].

Нині група держав домагається зміни визначення терміна "права людини" проти волі західних держав. Такі держави, як Китай, Колумбія, Куба, Індонезія, Іран, Ірак, Лівія, Малайзія, Мексика, М'янмар, Пакистан, Сінгапур, Сирія, В'єтнам та Йємен, вважають, що принципи, проголошені в Загальній декларації прав людини, відбивають західні цінності і не відповідають їхнім цінностям. З точки зору цих держав, вони не можуть дотримуватись одних стандартів у сфері прав людини із західними державами через соціальні та культурні відмінності.

Ці дебати були в центрі уваги на другій Світовій конференції ООН з прав людини, що відбулась у червні 1993 р. у Відні. Західні держави дуже турбувалися, щоб не була вихолощена сама ідея універсальності прав людини. Делегація США відкинула той аргумент, що будь-яке визначення прав людини повинно враховувати регіональні соціальні й культурні відмінності[8]. У результаті було досягнуто певного компромісу. У Віденській декларації та Програмі дій, прийнятих на цій конференції 25 червня 1993 р., неодноразово підкреслюється ідея універсальності прав людини, зокрема, у параграфах 1, 5, 32, 37 йдеться про універсальну природу прав та свобод людини[9]. Згадаймо, що коли в 1948 р. була прийнята Загальна декларація, 48 держав голосували за її прийняття, жодна проти, вісім утримались (Білорусія, Чехословаччина, Польща, Саудівська Аравія, Україна, Південно-Африканський Союз, Радянський Союз та Югославія) і дві держави були відсутні (Гондурас та Йемен). На цій конференції у прийнятті Декларації брало участь 172 держави і було досягнено консенсусу.

Разом з тим підготовча робота, яка велася перед Віденською конференцією, ніяк не провіщала успішного фіналу. Ще до цього відбулося три підготовчих регіональних наради – в Африці (Туніс), Латинській Америці і регіоні Карибського моря (Сан-Хосе) та в Азії (Бангкок), Кожною з нарад було прийнято "Підсумкову декларацію", яка торкалася проблем кожного регіону. Так, у Преамбулі до Латино-Американської декларації зазначено, що ці країни представляють велику групу держав, що мають спільні коріння багатої культурної спадщини, в основі якoї – об’єднання різних народів, релігій та рас, і ці коріння об'єднують їх у пошуку колективних рішень сучасних проблем шляхом дружнього діалогу, мирного співіснування й поваги принципів державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держав і самовизначення народів[10] Бангкокська Декларація включала досить спірне твердження про те, що азійські держави визнають, що в той час, як права людини універсальні за своєю природою, їх слід розглядати в контексті динамічного процесу міжнародного нормотворення, пам'ятаючи про важливість національних та регіональних особливостей, різноманітних історичних, культурних та релігійних передумов[11]. З іншого боку, у проекті резолюції ГА ООН "Всесвітня конференція з прав людини" від 26 жовтня 1992 р.[12], а згодом у переглянутому проекті резолюції від 2 грудня 1992 р.[13], у розробці яких брала участь і делегація України, рекомендується включити до порядку денного Всесвітньої конференції питання забезпечення універсальності, об'єктивності і невибірковості щодо прав людини. Незважаючи на існування різних підходів, Віденська декларація підтвердила універсальність прав людини, хоча також підкреслила, що cлiд пам’ятати про регіональні особливості.

Багато юристів-міжнародників також указують на необхідність при визначенні прав людини звертати увагу на регіональні культурні особливості. Як зазначає М. Коскенніемі, піддаючи сумніву оправданість санкціонування Радою Безпеки введення військ на Гаїтті, слід бути дуже обережним щодо застосування ліберальних ідей до неєвропейських традицій. "Ми просто не знаємо, що означає демократія для російського, сомалійського, китайського, алжирського чи іншого незахідноєвропейського неліберального суспільства1. Важливою проблемою універсальності прав людини є також категоризація її прав. На рівні широких категорій – громадянських, політичних, економічних і соціальних прав майже не виникає сумнівів, що вони є універсальними, за незначним винятком щодо економічних і соціальних прав. Інша ситуація виникає на рівні поділу цих прав на складові частини. Наприклад, право на працю, що, без сумніву, охоплює парадигма соціальних та економічних прав, можна тлумачити як право на вільний вибір праці, справедливі та сприятливі умови праці, захист від безробіття тощо. Деякі з цих видових прав, що входять до родового поняття "економічні та соціальні права", не є універсально визнаними.

Отже, з одного боку, існує зафіксований у міжнародно-правових актах і міжнародних звичаєвих нормах принцип універсальності прав людини, з іншого – обмеження на універсальне сприйняття міжнародних норм з прав людини різними культурними та релігійними системами. Чи можна сказати, що система міжнародних прав людини є універсальною, якщо хоча б одна держава відмовляється прийняти її? Як вважає X. Керна, досягнення універсального сприйняття міжнародник норм з прав людини -це процес, і різні норми займають у ньому різні позиції у своїй послідовності. Зміна і прийняття цих норм повинні виходити з регіону і не можуть насаджуватись ззовні2. Віденська конференція з прав людини 1993 р. засвідчила, що цей процес триває.

С.Н. Олейников,

канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия

Украины имени Ярослава Мудрого,

г. Харьков

Правовые формы деятельности государства

в контексте прав и свобод человека

93

Формирование правового государства невозможно без утверждения в общественном сознании и практике прав человека. Объем последних, перестав быть объектом внимания только внутригосударственной компетенции, определяется сегодня как особенностями конкретного государства, так и развитием человеческой цивилизации в целом, уровнем интегрированности международного сообщества.

Наряду с другими международными актами, Европейская конвенция о правах человека внесла коренные изменения в правосубъектность человека: перестав быть лишь объектом заботы государства, регулирования в традиционном контексте международного права, индивид приобретает статус субъекта в международном контексте прав человека.

Природа международно-правовой системы прав человека накладывает свой отпечаток как на правовые стандарты, так и на направления демократической трансформации национальной правовой системы, механизмы реализации и общие основы их защиты, устанавливая в Конвенции минимум обязательств государств как объективно необходимый стандарт их поведения по отношению к лицам, находящимся под их юрисдикцией, и не устанавливая препятствий обеспечению более эффективной системы защиты прав человека.

Из ст.1 Конвенции следует, что смысл стандарта для государства, ратифицировавшего ее сводится к обязательствам двоякого рода – обеспечить соответствие национального законодательства Конвенции и ликвидировать нарушения защищаемых ею прав и свобод.

Контрольные механизмы Конвенции, весь ее правовой режим стимулируют совершенствование национального правопорядка и инициируют проведение соответствующей европейской гуманитарной традиции правовой реформы со смещением акцентов в сторону регуляции отношений между государством и индивидом и разрешения их коллизий.

Роль и значение общепризнанных международных норм сегодня выражается в том, что они способствуют утверждению главного начала гражданского общества – либерально-демократического принципа первичности индивида, его естественного состояния свободы как главной ценности, имеющей нормативный смысл и выраженной в системе прав человека как нормативной форме этой свободы.

Современное политико-правовое воплощение этого принципа на уровне национальной государственности выражается в конституционном статусе власти и гражданина, в связанности конституционного государства правом, свидетельствующей о том, что в Основном Законе воплощена надпозитивная (естественно-правовая) концепция прав человека. На конституционном уровне утверждается тип соотношения государства и права, соответствующий либеральным представлениям об ограничении и организации государственной власти правом на уровне всех ее ветвей, в отличие от позитивистских представлений о доминирующей роли государства по отношению к праву.

Если права человека – нормативная форма взаимодействия свободных индивидов, то государство с его аппаратом – их институционная форма, функционирующая система, призванная по определению (государство – правовая организация общества) быть гарантом обеспечения прав, т.е. того, что в демократическом обществе является критерием социальных оправданий существующего государства. В данной парадигме соотношения права и государства последнее может и должно осуществлять свою деятельность в правовой форме, в системе всех ее разновидностей, построенных в соответствии с логикой самого права и воплотивших его рациональные начала и ценностный потенциал в конкретных организационных формах реализации – законотворчестве, правоприменительной деятельности и др.

Естественно-правовые ценности должны быть выражены в главных направлениях правовой политики, являясь основой методологии правового реформирования как стандарты организации и функционирования правовых институтов и учреждений.

Правовые формы деятельности органов государства выступают как институционные формы воплощения ценностно-смысловых начал прав и свобод человека, которые отражают важнейшую сторону рациональной в своей основе правовой организации динамики и процедуры их реализации.

В.Д. Ткаченко,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ ЯК КЛАСИФІКАЦІЙНИЙ КРИТЕРІЙ ТИПОЛОГІЇ ДЕРЖАВ:

ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

1. Визнання прав та свобод людини і громадянина, права, законності, демократії, правової державності загальнолюдськими цінностями, дає підставу розглядати й досліджувати їх як цивілізаційні чинники формування, розвитку, функціонування й існування сучасного розвинутого державно-організованого суспільства.

Щодо законності, то, взята за принцип, вона може виконувати функції класифікаційного критерію типології держав. Одним із вагомих аргументів на користь цьому може служити підхід до проблеми типології держав, який був на озброєнні античних мислителів — Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона та ін. Використовуючи цей критерій, вони поділяли форми держави на правильні — такі, де влада здійснюється на основі законів і в загальних інтересах, і неправильні — такі, де влада не спирається на закони і служить інтересам лише правителів. Те, що античні мислителі вели мову про типологію форм держави, не має істотного значення, оскільки, по-перше, вони не розрізняли понять “держава” і “суспільство”, а по-друге, поняття “форма держави” для них, по суті, означало окремий вид держави.

2. Враховуючи цей критерій — принцип законності, можна вирізнити громадянський тип держави і згідно з ним поділити держави на дві великі групи - держави догромадянського і держави громадянського типу. Громадянський тип держави — це функціонуюча на принципі законності держава, всеціло спрямована на забезпечення прав та свобод людини і громадянина, яка втілює верховенство права й закону в державне й суспільне життя. Як системоутворююча сутнісна ознака принцип законності притаманний тільки державі громадянського типу, відбиває закономірності її організації й розвитку. Використання цього критерію сприятиме глибшому виявленню сутності держави громадянського типу, особливостей її структурної побудови, істотних перетворень в організації державної влади. На цій основі можна легко виявити й дослідити головні етапи формування громадянського типу держави, набуття нею ознак правової, демократичної, соціальної, встановити та розкрити специфічні їй функції.

3. Те, що законність як принцип виконує функцію одного з класифікаційних критеріїв типології держав, підтверджується узагальненням фактичного, історичного, правового та іншого матеріалу, який ілюструє процес виникнення законності як принципу громадянського типу держави. Зокрема, аналіз законності як функціонального явища в різних історичних середовищах багато в чому проясняє як момент її появи як принцип, так і інші прояви.

Беручи все це до уваги, можна презуміювати поділ усієї історії розвитку державно-правової дійсності країн Закону на два періоди. Перший — від часу виникнення державно-організованого суспільства до ХУІІст., який характеризується пануванням сили державної влади над силою права, держави над суспільством, особою. Тут законність виступає лише виразом загальної обов’язковості правових норм (законів), де помітною рисою є існування поруч з нею свавілля і застосування самої законності для його здійснення. Другий — від часу формування громадянського суспільства, виникнення відповідної йому правової державності (ХУІІ-ХУШ ст.) і до теперішнього часу. Цьому періоду властиво визнання й забезпечення прав і свобод людини, ствердження панування сили права над силою держави, пріоритет особи, суспільства перед державою, проголошення неприпустимості існування свавілля поруч із законністю. Законність стає принципом суспільно-політичного устрою — незаперечливою за своєю природою вимогою правомірної поведінки всіх суб’єктів суспільних відносин.

4. Щодо розуміння поняття законності як принципу діяльності держави в усіх її проявах, як принципу суспільно-політичного устрою, то це потребує пояснень. Його поява була об'єктивно передумовлена виникненням історично нових політико-правових відносин між людиною і державою, між суспільством і державою. Сутнісною рисою цих двосторонніх відносин було визнання державою свого обов'язку діяти в ім'я забезпечення прав і свобод людини, інтересів суспільства. У тій чи іншій формі цей обов'язок одержав відбиття і закріплення як у перших буржуазних конституціях, деклараціях, так і в Загальній декларації прав людини 1948 р., Європейській Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р., багаточисленних міжнародно-правових документах, визначаючих стандарти прав і свобод людини. Більш конкретно він закріплюється в національних конституціях. Так, у ст.3 Конституції України визнанню людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю відповідає (кореспондує) конституційне положення, що "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Історично в часі визнання державою прав і свобод людини обмежувальним чинником своєї діяльності збігається з виникненням двостороннього політико-правового зв'язку між державою та громадянським суспільством. Якщо в умовах догромадянського типу суспільства більшість людей (підданих) традиційно сприймала державу як дещо чуже, якщо не вороже, не як спосіб своєї організації, а тільки як відчуджену від них владу, то в умовах громадянського суспільства ця картина сприйняття докорінно змінюється. Громадяни починають розглядати державу як таку організацію, яка зобов'язана забезпечувати їх особисту й суспільну безпеку, охороняти громадський порядок, створювати умови для нормальної життєдіяльності як суспільства в цілому, так і кожного його індивіда.

Як видиться, обов'язок держави діяти в інтересах суспільства, забезпечувати права та свободи людини і громадянина, безперечно може бути віднесений тільки до однієї з вимог принципу законності - категоричного за своєю природою орієнтиру держави діяти шляхом здійснення правомірних дій. Уперше в історії розвитку державності законність як принцип пронизує всі без винятку правові форми її діяльності. Поширення сфери дії законності на обидві сторони правового регулювання є аксіомою розвитку держави громадянського типу.

Виконання принципом законності функції регулятора взаємодії між людиною і державою, суспільством і державою значною мірою пояснює й те, чому він не може визнаватися сугубо правовим принципом. Справа в тому, що випливаючи із сутності правової, демократичної держави і права, цей принцип відбиває закономірності розвитку не тільки їх, а й усієї правової і політичної системи. Практично це призводить до поширення дії принципу законності як на правову, так і неправову сферу, оскільки обмежувати весь спектр відносин між людиною і державою, суспільством і державою рамками закону недоцільно і практично неможливо. Найбільш наочним прикладом впливу принципу законності на ті відносини, які складаються фактично, може служити політична сфера. Тут усі учасники політичної діяльності в процесі боротьби за політичну (державну) владу, всі суб'єкти політичної системи при здійсненні фактичних дій (прийняття статутів, програм, проведення різного роду політичних заходів тощо) повинні орієнтуватися на чинне законодавство, перш за все на Конституцію, і не допускати правопорушень. Кожна така дія, здійснена всупереч закону, буде визнана незаконною. Подібне поширення принципом законності своєї дії за межі сугубо правової сфери означає набуття ним політичного характеру. Тому законність і повинна визнаватися принципом суспільно-політичного ладу.

Вищеозначене дає підстави для двох вельми важливих висновків.

По-перше, визнання за людиною її прав і свобод як невід'ємних і невідчужуваних, правомірності її праводомагань, громадянина по відношенню щодо держави, її органів, а не тільки її обов'язкі, що було притаманно всім попереднім (догромадянським) типам держави, в історичному масштабі засвідчувало і засвідчує найвищу ступінь проникнення державної організації началами права, визнання пріоритету сили права перед силою держави. А це означає появу такого державного порядку, при якому в правову форму втілюється не тільки організація владарювання, а й усі прояви державної влади стосовно людини.

По-друге, саме законності як принципу випало на долю бути посередником між громадянським суспільством і державою, державою і особою, правом і державою. Об'єктивно набуваючи якості принципу, законність виступає свого роду правовим імперативом правомірної поведінки для всіх без винятку суб'єктів суспільних відносин, в першу чергу держави, її органів, посадових осіб. Як правовий імператив вона є невід'ємним елементом правової і політичної систем, формою буття верховенства права, формування, існування й розвитку права, законодавства, демократії та правової державності. Саме в цій якості вона "розколює" держави на різко протилежні групи громадянського і догромадянського типу. Усе це однозначно дає підставу визнавати принцип законності критерієм типології держав.

М.А. Воронина,

канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия

Украины имени Ярослава Мудрого

г. Харьков

О СБАЛАНСИРОВАННОСТИ ЧАСТНЫХ И ПУБЛИЧНЫХ ИНТЕРЕСОВ ПРИ РЕАЛИЗАЦИИ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ

Действие права на своей территории на защиту собственности по условиям Конвенции о защите прав человека и основных свобод (1950 г.) Украина полностью признала после ее ратификации 17 июля 1997 г.

Статья 1 Протокола № 1 к указанной Конвенции, подписанного в Париже 20 марта 1952 г., предусматривает: “Каждое физическое или юридическое лицо имеет право беспрепятственно пользоваться своим имуществом. Никто не может быть лишен своего имущества, кроме как в интересах общества и на условиях, предусмотренных законом и общими принципами международного права.

Предыдущие положения ни в коей мере не ущемляют прав государства обеспечивать выполнение таких законов, какие ему представляются необходимыми для осуществления контроля за использованием собственности в соответствии с общими интересами или для обеспечения уплаты налогов или других сборов или штрафов”.

Тем самым данное положение стало составной частью национального законодательства, как это предусмотрено ст.9 Конституции Украины, причем не только конституционного, но и всех отраслей, связанных с регулированием экономической жизни общества – гражданской, предпринимательской, финансовой, административной, трудовой и др.

Статья 1 Протокола № 1 является единственной статьей Конвенции, касающейся экономической группы (вида) прав человека, и в каждой из своих частей она содержит положения, относящиеся к сфере частного (часть первая) и публичного (часть вторая) интереса, а равно мер их защиты. Ульпианово деление права на частное и публичное предопределило размежевание интересов отдельных лиц и отношений, связанных с олицетворением государством интересов общества. С одной стороны, имущественные интересы отдельных лиц – традиционно сфера частного права, а с другой, как отмечалось в многочисленных работах, посвященных данной проблеме, – общий интерес, т.е. не что иное, как определенная совокупность частных интересов, которые имеют более или менее общее значение.

Столь длительное движение по пути признания на международно-правовом уровне одного из естественных и первых прав человека, сформированных доктриной гуманитарного права, было обусловлено идеологическими соображениями государств, принадлежащих к различным социально-экономическим системам. По сути, Всеобщая декларация прав человека (1948 г.) в ст. 17 провозгласила право каждого человека владеть имуществом как единолично, так и совместно с другими, а равно запрет на произвольное его лишение. Но рекомендательный характер ее норм не позволял реально обеспечить защиту закрепленных в ней прав.

Правительства, подписавшие Конвенцию 1950 г., как подчеркнуто в преамбуле, преисполнены решимости “сделать первые шаги на пути коллективного осуществления некоторых из прав, сформулированных во Всеобщей декларации”. В соответствии с механизмом имплементации, заложенным Конвенцией, Европейская комиссия по правам человека и Европейский Суд по правам человека (после подписания протокола № 11 – только Суд) правомочны рассматривать жалобы, исходящие от государств-участников, отдельных лиц, неправительственных организаций и групп лиц о нарушениях их прав (ст. 24, 25).

Создание наднационального механизма защиты права собственности требует постоянной корректировки, адаптации национального законодательства в соответствии с требованиями европейских стандартов. С этой целью проекты актов Кабинета Министров Украины, законов и актов Президента согласно Указу Президента Украины от 9 февраля 1996 г., № 145 “О мерах по усовершенствованию нормотворческой деятельности органов исполнительной власти” подлежат доработке с учетом основных положений законодательства Европейского Союза.

Положения Конвенции содержат непререкаемые по своей природе, отличающиеся стабильностью требования, характерные для источников публичного права. Скорее речь идет о принципах, соответствующих обществу с развитой рыночной экономикой либо находящуюся на пути построения рыночных отношений. Документы, подобные Конвенции, по формальному признаку относятся к источнику публичного права, содержат публично-правовые положения, предусматривают частно-правовые и публично-правовые механизмы реализации.

Право беспрепятственного пользования своим имуществом, т.е. извлечения полезных свойств, связанных с его обладанием, реализуется методом диспозитивного регулирования, характерном для частного права. При наличии факта правонарушения или иного объективно противоправного деяния, спора о праве, установлении факта, имеющего юридическое значение, необходимости вмешательства государства в процесс беспрепятственного пользования имуществом право физических или юридических лиц на защиту реализуется только с привлечением органов государства, т.е. “включается” публично-правовой механизм по установленной государством процедуре.

В первом случае участники правоотношений, будучи равными в правовом положении, свободны в осуществлении своих прав, реализуют их согласно принципу “все, что не запрещено – дозволено”, несут самостоятельную ответственность по своим обязательствам. При этом границы их действия обусловлены предметными, временными, субъективными пределами, а равно формами и способами осуществления прав. Во втором случае речь идет об императивном методе правового регулирования. Пределы влияния собственника в этом случае ограничены законом, принципами международного права (правовыми пределами), общими (публичными) интересами.

Таким образом, нормы ст. 1 Протокола № 1 Конвенции определяют юридические возможности субъектов по использованию и защите собственности и, в свою очередь, не препятствуют осуществлению государством своих властных функций по контролю за использованием собственности в общих интересах.

Весьма интересным в связи с этим представляется различный подход в практике применения механизма защиты, предоставляемого национальным законодательством Украины и Конвенцией. Последняя распространяет механизм защиты собственности не только на физических, но и на юридических лиц, хотя ее наименование говорит лишь о защите прав и основных свобод человека. Совершенно иной подход был обозначен Конституционным Судом Украины в Решении от 9.02.1999г. по делу № 1-7/99 относительно официального толкования положения ч. І ст. 58 Конституции Украины (об обратном действии во времени законов и иных нормативно-правовых актов). Конституционный Суд Украины пришел к выводу, что положения упомянутой статьи, когда они смягчают или отменяют ответственность лица, касается только человека и гражданина (физических лиц) по причине того, что содержатся в разд. ІІ Конституции “Права, свободы и обязанности человека и гражданина”.

Изложенное позволяет констатировать отсутствие резких границ в системе правовых средств, применяемых при реализации права собственности и его защите; для них внутренне имманентно сочетание публичных и частно-правовых начал.

В.М. Єрмолаєв,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

РЕАЛІЗАЦІЯ ІДЕЙ МИРНИХ ЗБОРІВ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

(серед. ХУІІ ст.)

1. У Європейській хартії з прав людини привертає до себе увагу ст.11, у якій говориться, що кожна людина має право на свободу мирних зборів. Але це вельми цінне положення не нове: серед інших демократичних вимог воно мало місце в різних країнах. Навіть антидемократичні режими проголошували свободу зборів, але тільки з метою завуалювати свою антинародну суть. Досить згадати, що царський Маніфест від 17 жовтня 1905 р. теж містив право на свободу зібрань. Право на свободу мирних зібрань було включено також до тексту конституцій радянського періоду. І тільки наприкінці ХХ ст., коли на захист цього права повстає спільнота багатьох країн та народів, існує реальна гарантія втілення в життя цього важливого права, яке є невід’ємним складником демократії.

2. Не буде помилкою вважати, що ідея мирних зборів, самі мирні збори, право на участь у них були вже знайомі народу України, а конкретніше – Українській державі Б.Хмельницького. Саме різні види мирних зборів та участь у них представників усіх верств населення стали важливою ознакою суспільно-політичного життя держави Б.Хмельницького.

Зібрання людей відомі з Київської Русі у вигляді народного віче. Найчіткіше, найяскравіше втілення ідея мирних зборів знайшла в організації та діяльності загальновійськової ради.

Серед правників існують різні думки щодо поняття “мирні збори”. Одна точка зору зводиться до того, що мирні збори – це виключно громадська організація. Представники іншої точки зору вважають, що мирні збори за належних умов можуть перетворюватися на державні структури, не втрачаючи при цьому свого походження і мирного громадського “призначення”.

Справедливість останньої думки підтверджує історичний досвід Української держави саме часів Б. Хмельницького.

Загальновійськова рада, таким чином, походить від мирних зборів як таких.

3. Упродовж ХY-ХYI ст. сформувався звичай, коли козацька ватага збиралась на раду, щоб вирішити найважливіші питання свого життя. Військова рада стала вищим органом самоврядування Запорізької Січі.

З утворенням реєстрового козацького війська його вищим органом самоуправління теж становиться військова рада. У першій половині ХYII ст. реєстрові козаки домагалися від Речі Посполитої визнання їхнього права на проведення військових рад. Але сеймові ординації 1614, 1638 років забороняли реєстровцям скликати раду. Незважаючи на це, до придушення козацького повстання 1637-1638 рр. реєстровці продовжували вирішувати основні військово-політичні питання на раді.

Під час військових походів та антипольських повстань кінця ХYI-першої половини ХYII ст., у яких брали участь реєстрові й низові козаки, відбувалися їх спільні ради. Як правило, вони проходили в містечку Трехтемирів та урочищі Маслів Став.

4. Як до утворення держави Б. Хмельницького, так і після цього загально-військова рада не мала офіційної назви. За старим запорізьким звичаєм раду називали “колом”, “великим колом” чи “колесом”. Історико-правова література не знає єдиної назви для загальновійськової ради. Українські джерела називають її радою “козацькою”, “військовою”, ”посполитою”, “явною”, ”великою”, ”совершенною” радою, польські—“сеймом”, ”вальним сеймом”, російські – “советом черни”, ”большой радой”.

5. Відповідно до козацького звичаю діяльність ради була побудована на принципах прямого народовладдя. Її скликали гетьман, військова старшина чи самі козаки. Але з утворенням держави рада, скликана козаками без санкції генерального уряду, вважалася “своєвільною”, або “чорною”.

6. Кількісний склад загальновійськової ради не було визначено законодавчо. За звичаєм до її складу входили всі козаки. У Запорізькій Січі участь козаків у роботі ради була не лише їх правом, але й обв’язком. Тих, хто не бажав прибути на раду, старшини заганяли киями. Але фактично козацьке військо в повному складі, як правило, участі в роботі ради не брало. Відносно повними за своїм складом були лише загальновійськові ради 1648 р. Одна з них, яка в червні розглянула лист А. Киселя, налічувала до 70 тис. учасників. У чорній раді 1663 р. під Ніжином взяли участь близько 40 тис. козаків.

7. Поряд з цим у першій половині ХYII ст. у формуванні військової ради реєстрових козаків з’являються елементи виборності та представництва, що ніяк не применшувало право козаків на мирні збори. На Корсуньську раду 1632 р. прибули “изо всех украинских городов выборных черкас по пяти человек”. Після утворення держави представницький принцип формування ради набуває розвитку і стає домінуючим. Переяславська рада 1654 р. та майже всі наступні ради мали представницький характер.

106

Поширення представницького принципу формування загальновійськової ради зумовлювалося складною процедурою скликання всього війська, яке стало набагато чисельнішим і дислокувалося на обширній території. Велике число учасників ради знижувало ефективність її функціонування. Таким чином, за допомогою представницької ради гетьман і старшина усували простих козаків від участі у вирішенні найважливіших державних справ.

106

Норма представництва встановлювалася в кожному конкретному випадку гетьманом і полковником. Формування на загальновійськову раду козацьких делегацій, що репрезентували свої підрозділи, відбувалось у полках і сотнях. Хоча делегації мали назву “выборные Войска Запорожского”, фактично делегатів призначали полковники й сотники або ж вибори мали формальний характер.

Як бачимо, цінність цієї структури – загальновійськової ради і право козаків на участь у ній у свій час було найкращим засобом виявлення волі козацтва, а з ним і українського народу.

В.Д. Титов,

д-р філос. наук, професор

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ПОШУКИ УНІВЕРСАЛЬНИХ КОНЦЕПТІВ ПРАВ

У РАННІЙ АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКІЙ АНАЛІТИЧНІЙ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ*

Відзначаючи 50-річчя "Конвенції про захист прав і основних свобод людини", доречно згадати про тих, хто здійснив перші внески в саме поняття таких універсальних прав і свобод. В англо-американській аналітичній традиції, закладеній у Великій Британії Дж. Бентамом (Jeremy Bentham) і Дж.Остіном (John Austin) у ХVIII-XIX ст. і продовженій у США в ХХ ст. В.Хохфельдом (Wesley N. Hohfeld), велика увага була відведена поняттям, які є загальними для різних систем права. У Бентама інтерес до таких концептів пов'язано з обгрунтуванням універсальної юриспруденції [4, р. 294]. Його послідовник Остін віддав перевагу терміну загальна юриспруденція, розуміючи під ним “науку, яка має справу з роз'ясненням принципів, понять і дистинкцій, загальних для всіх систем права" [1, р. 351]. Нарешті, Хохфельд розглядав як головне завдання загальної юриспруденції базисні поняття права - “ті елементи законодавства, які входять до всіх типів юридичних інтересів” [6, р. 27].

Серед центральних понять у цій галузі Бентам і Остін розглядають право, зобов'язання (обов'язок), свободу і владу (правомочність) (right, obligation (duty), liberty, power [3, р.)( )6, 295]; [1, р. 351]). Хохфельд більш тонко диференціює базисні поняття, яких у нього вісім, а саме: право, обов'язок, привілей, не- право, влада (правомочність), відповідальність, імунітет, нездатність (right, duty, privilege, no-right, power, liability, immunity, disability) [6, р. 63]. Одним із завдань, які ставили у своїх програмах Бентам і Остін, було визначення або пояснення понять право, зобов'язання і т.д. в термінах інших понять. Другим завданням було упорядкування цих понять у таку систему, де були б ясно вказані логічні відносини між ними.

Бентам зробив внесок у розв'язання обох проблем: визначив або пояснив базисні поняття, запропонував контури їх логічної систематизації. Роль Остіна полягала головним чином у поясненні та популяризації теорії Бентама. Хохфельд не дав визначення запропонованих ним основних понять; вони пояснюються ним тільки за допомогою прикладів. Швидше, він спробував систематизувати поняття, що обговорюються в термінах логічних відносин: право й обов'язок є "корелятивами", право й не- право є "опозиціями" і т.д.

Теорія Бентама. Свою класифікацію типів права Бентам розвивав у контексті теорії "аспектів права" та "імперативної логіки", розробленій у написаній близько 1782 р., але неопублікованій за життя роботі "Про закони взагалі" і вперше виданій у 1945 р. ([2]; (більш повне видання) [4]). Проте його теорія залишалася практично невідомою до 1970-х рр., коли Дж. Раз [14], Х.Л.А. Харт [5] і Дейвід Лайонс [10] привернули до неї увагу сучасних дослідників.

Поняття "аспект закону" (або "аспект волі законодавця") вводиться таким визначенням: "Аспекти закону є. .. аспекти або фази, в яких воля законодавця може бути розглянута як наділення об'єктів [регулювання]... різною волею, нахилами або бажаннями, які він може виразити щодо них" [3, р. 93]

Доктрина аспектів Бентама може бути стисло охарактеризована нижченаведеною схемою, де L є скорочення для "законодавця" і F є змінна для пропозицій дії:

Випадок Аспект волі законодавця Тип права

права щодо F щодо F щодо F

1. L бажає F визначений, ствердний команда

2. L бажає не F визначений, негативний заборона

3. Не L бажає F невизначений, негативний не- команда

4. Не L бажає не F невизначений, ствердний дозвіл

(не- заборона)

Згідно Бентаму, кожний випадок, описаний у лівій колонці, однозначно відповідає аспекту, вказаному на тій же лінії в центральній колонці (і навпаки). Крім того, кожний із чотирьох типів аспекту адекватно виражається певним типом закону, який вказано в правій колонці. Зворотно, кожний закон типу команди, заборони тощо виражає той аспект, який вказаний на тій же лінії в центральній колонці. Оскільки кожний тип аспекту однозначно відповідає певному типу закону і навпаки, доречно говорити про аспект, який має даний закон. Так, аспект закону типу команди є визначеним і ствердним і т.д.

Теорія Хохфельда. Запропонована Хохфельдом в роботі "Деякі фундаментальні правові поняття в застосуванні до судового міркування" (1923) теорія основних типів прав будується на взаємному визначенні понять кожної з наступних двох груп:

а) право, обов'язок, не- право, привілей (right, duty, no-right, privilege);

б) влада (повноваження), відповідальність, нездатність, імунітет (рower liability, disability, immunity).

Поняття першої групи тісно пов'язані з поняттями права, зобов'язання (obligation) і свобод (liberty) у Бентама й Остіна. Ось один із прикладів, розглянутих Хохфельдом. "Якщо X має право проти Y, що останній повинен залишити землю першого, корелює (і еквівалентно) тому, що Y до X знаходиться щодо обов'язку покинути це місце. ... тоді як X має право або вимогу (right or claim) на те, щоб інша людина Y, повинна залишити землю, а сам Х має привілей входу на землю; або, в еквівалентному вираженні, X не має обов'язку йти з неї" [6, р. 38]

Поняття другої групи мають більш специфічний характер, відносяться до здатності (або нездатності) особи змінювати законні відносини, переважаючі між ним та іншими людьми. Наприклад, шляхом обіцянки особа може призвести до такого становища справ, що зобов’язана виконати певну дію щодо іншої особи. В іншому випадку, скажімо, шляхом прощення боргу, вона може мати законну владу приведення до такого становища справ, коли деяка інша особа більше не має обов'язку щодо неї в тому, що стосується сплати боргу. Хохфельд наводить такий приклад:

"X, власник звичайного особистого майна, "в матеріальному об'єкті" має владу, щоб гасити його власні законні інтереси (права, повноваження, імунітет тощо) через таку сукупність оперативних фактів, відомих як відмова; і одночасно й відповідно, щоб створити в інших осіб привілеї й повноваження щодо залишеного ним самим об'єкта, наприклад, повноваження придбати титул за допомогою привласнення деякого маєтку. Подібним же чином X має повноваження передати свій інтерес Y, тобто погасити свій власний інтерес і одночасно створити в Y новий відповідний інтерес. Так що X має також повноваження, щоб створити договірні зобов'язання різних видів" [6, р. 51].

У зв'язку з обмеженістю обсягу доповіді зупинимося тільки на поняттях першої групи, тобто, право, обов'язок, не- право і привілей, показуючи тільки логіко-методологічну сутність запропонованого Хохфельдом підходу. Його теорію для понять першої групи можна резюмувати в таких трьох положеннях:

(1) Право, обов'язок, не- право і привілей – взаємовизначені поняття відповідно до схеми "протилежностей (опозицій)" і "кореляцій".

(2) Право, обов'язок, не- право і привілей – відносини між двома сторонами щодо дії однієї із сторін.

(3) Право, обов'язок, не- право і привілей – основні концепти права (або "найменші загальні знаменники законів") [6, рр. 27, 64].

Значення і вплив теорій Бентама-Остіна і Хохфельда. Розрізнення основних типів прав по Бентаму–Остіну і Хохфельду проливає світло на розв'язання таких питань: а) чи визначаються типи права за допомогою більш фундаментальних понять; б) чи складають ці правові конструкти логічну систему; в) в якій мірі ці конструкти дозволяють виразити фундаментальні правові відносини між людьми.

Теорії Бентама–Остіна і Хохфельда сходять ще до ідей Лейбніца [8] про Загальну математику (Mathesis Universalis) і базуються на змістовних уявленнях про логічні зв'язки між суб'єктами правовідносин, що передають появу сучасної деонтичної логіки. З її розвитком у ХХ ст., починаючи з робіт Ернста Маллі [11] і Георга-Хендріка фон Врігта [15], можливості подальшого розвитку лінії Бентама в побудові логіки основних правових позицій були набагато розширені. Першою значною роботою, яка використовує переваги сучасних логічних інструментальних засобів, була стаття Стіга Кангера [7]), в якій показано, як на основі звичайної логіки висловлювань, розширеній кількома правилами для двох додаткових понять – " дозволено" і "заборонено", може бути отримана досконала систематизація типів права. Подальший розвиток деонтичної логіки під впливом статті Кангера був представлений Інгмаром Перном [13]. У світлі робіт цього вченого була також розвинена теорія основних типів правових позицій, установлених Ларсом Ліндхаллом у роботі "Позиція і зміна" [9], де використовуються модифікації методу Кангера для генерування так званих атомарних типів права. Зокрема, поняття, використані Бентамом, Остіном і Хохфельдом, трактуються Ліндаллом як повноваження змінювати існуючі правовідносини, на основі яких розробляється логічна теорії рангів правової дії.

Із новітніх наукових праць, зв'язуючих теорію Хохфельда з тематикою прав і свобод людини, вкажемо на доки ще недоступну нам (учасників з України не було) доповідь Рекса Мартіна [12] на останньому Міжнародному конгресі з філософії права і соціальній філософії.

Список літератури:

1. Austin J. Lectures on Jurisprudence. – London, 1863. – Vols. II-III.

2. Bentham J. The Limits of Jurisprudence Defined /ed. З. W. Everett. – New York, 1945.

3. Bentham J. An Introduction to the Principles of Morals and Legislation /ed. J. Н. Bums & Н. L. А. Hart. – London, 1970.

4. Bentham J. Of Laws in General / ed. Н. L. А. Hart. – London, 1970.

5. Hart Н. L. А. Bentham's 'Of Laws in General'// Rechtstheorie, 1971, vol. 2, pp. 55-66.

6. Hohfeld W. N. Fundamental Legal Conceptions as Applied in Judicial Reasoning and Other Legal Essays, (ed. W. W. Cook.) – New Haven (Сonn), 1923.

7. Kanger, S. Law and Logic // Theoria. – 1972. – vol. 38. – pp. 105-132.

8. Leibniz G. W. Samtliche Schriften und Briefe / Hrsg. von der Preussischen Akademie der Wissenschaften. – Darmstadt, 1930. Sechste Reihe. Philosophische Schriften. Erster Band.

9. Lindhall Lars. Position and Change. А Study in Law and logic. – Dordrecht/Boston, 1977.

10. Lyons David. Logic and Coercion in Bentham's Theory of Law // Cornel! Law Review, 1972. – vol. 57. – pp. 335-362.

11. Mally Е. Grundgesetze des Sollens. Elemente der Logik des Willens. – Graz,1926.

12. Martin Rex. On Hohfeldian Liberties // List of papers contributed to the IVR-99: World Congress on Philosophy of Law and Social Philosophy at Pace University:" The Trans-formation of Legal Systems and Economies in an Age of Global Interdependence". – New York City. – June 24-30. – 1999. Updated July 02, 1999 http: // www. law. pace. Edu /IVR/ papers.html

13. Porn I. The Logic of Power. – Oxford, 1970.

14. Raz J. The Concept of а Legal System: An Introduction to the Theory of Legal System. – Oxford, 1970.

15. Von Wright, G. Н. (1951). "Deontic Logic", Mind. – vol. 60. – pp. 1-15.

Ю.М. Бисага,

д-р юрид. наук, професор

Ужгородський держуніверситет

м. Ужгород

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ТА КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕРЖАВНИХ НОРМ, ЯКІ РЕГУЛЮВАЛИ СИСТЕМУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ В НОВІТНІЙ ПЕРІОД

(НА ПРИКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ)

Первісно перша Чехословацька республіка була багатонаціональною державою. Із практичного й теоретичного поглядів важливо з'ясувати, яким шляхом пішли чехословацькі законотворці в розв'язанні цієї проблеми, як конституційно законодавчо визначено місце національних меншин у складі новоутвореної держави. Доцільно відповісти на запитання: чи відповідав чехословацький шлях розв’язання таких складних проблем взятим керівництвом країни міжнародно-правовим зобов'язанням?

Після того, як на початку 20-х років ХХ ст. фактично були вичерпані теоретичні, правові засади тимчасовій Конституції Чехословацької республіки (далі – ЧСР), гостро постало питання про необхідність підготовки Основного Закону, який був би чинним на далеку перспективу і регулював максимально можливу кількість питань системи державно-правових стосунків у Чехословаччині. Безперечно, що питання прав і свобод людини і громадянина, визначення місця національних меншин у складі держави були стрижневими і в Конституції ЧСР 1920 р. їм відводилося належне місце. Ці праоснови громадянського суспільства мали міцну міжнародно-правову опору.

Це стосується і так званого малого Сен-Жерменського договору, підписаного 10 вересня 1919 р. між союзними державами і Чехословаччиною, але який був ратифікований і набув чинності лише 16 червня 1920 р.

Вважаємо, що особливу увагу в цьому документі заслуговують ст.1, 2, 8. Так, у ст. 1 сказано, що Чехословаччина зобов'язується положення, викладені в ст. 2 і 8 першого розділу, визнати як основні закони і що жоден закон, жодне розпорядження, жодний урядовий указ не будуть суперечити цьому положенню. У статті також зазначено, що жоден закон, жодне розпорядження, жодний указ уряду проти цих положень (ст. 2 і 8 аналізованого договору. – Ю.Б.) не будуть мати сили. Досить чітко в ст. 2 визначаються рамки зобов'язань Чехословаччини щодо охорони демократичних цінностей. Зокрема сказано, що "Чехословаччина зобов'язується надати всім своїм громадянам повну і справжню охорону їх життя і їх свободи без огляду на їх національність, громадянство, мову, расу або їх вірування". Ще конкретніше в ст. 8 закріплено права національних меншин: "До громадян Чехословаччини, які належать до меншин етнічних, релігійних або мовних, буде, згідно з правом і відповідно до цих зобов'язань, таке ж ставлення, як і до інших громадян Чехословаччини". Отже, існували серйозні міжнародно-правові гарантії прав національних меншин. Проте уряд Чехословаччини, парламент країни не завжди дотримувалися їх у своїй політичній, правовій чи економічній діяльності.

Оскільки Конституція не визначала терміну, протягом якого її положення повинні набути чинності, у майбутньому передбачалося для її виконання видання приписів. У цьому випадку можна однозначно твердити, що реалізація аналізованих положень Конституції була без них неможливою. Із цього також випливає, що реалізація § 2 - 9 третього розділу Конституції відсувалася аж до прийняття і набуття чинності виконавчих приписів.

Порівняльний аналіз положень "Договору про меншини" і відповідних конституційних норм дає підстави зауважити, що Конституція ЧСР не зовсім якісно перефразувала міжнародно-правові зобов'язання Чехословаччини щодо гарантування прав національних меншин. Як показав розвиток подій, при спробах правового втілення цих конституційних норм у життя виникли значні проблеми. Одна з причин цього, як ми вважаємо, – нечіткість положень першоснови – ст. 10-13 "Договору про меншини", що було об'єктивно на користь противникам втілення ідей прав і свобод людини в повному обсязі. Відсутність належного понятійного апарату в наведених вище статтях давала можливість заінтересованій стороні довільно трактувати положення міжнародного договору.

У цьому контексті варто звернути увагу і на проблему співвідношення міжнародного права і Конституції. Ми вважаємо за правомірне ставити досліджувану проблему саме під таким кутом, оскільки ЧСР брала на себе відповідальні зобов'язання, які випливали з "Договору про меншини". Слід зазначити, що в Конституції ЧСР немає положення, яке визначало б примат міжнародного права. Хоча § 1, 2, 8 міжнародного “Договору про меншини” про це говорять досить однозначно. Конституція визначала своє ставлення до національних меншин переважно в шостому розділі, який відповідно до § 128-132 цього розділу Конституції, виходив із § 7- 9 міжнародного "Договору про меншини". Передбачалась охорона меншин і забезпечення правового стану" громадян різної народності. Так, § 133 Конституції стосувався реалізації її §131 і §123. А §134 цього розділу і, власне, всієї Конституції декларував заборону будь-якого способу примусової денаціоналізації із застереженням, що недотримання цієї умови закон може трактувати як кримінальний вчинок.

Порівняльний аналіз "Договору про меншини" та Конституції ЧСР де визначено положення про охорону національних, релігійних і расових меншин, дає підстави твердити, що в обох документах однаково визначаються різнотипні величини. В однаковому становищі опинилися як релігійні, так і національні меншини, і хоча, на перший погляд, розбіжності між національною і релігійною проблемою очевидні, слід "зауважити, що ні в "Договорі про меншини", ні в Конституції, та навіть у тогочасній теоретичній науці відсутній понятійний апарат, який дав би можливість уточнити такі терміни, як "національні", "релігійні" і "расові" меншини. Тогочасні вчені-теоретики пішли шляхом найменшого опору: для позначення поняття "раса" використовували термін, запроваджений Сен-Жерменським мирним договором у трактуванні раси як народу в етнологічному смислі. Положення Конституції проголошували формально-демократичні принципи. На нашу думку, в питаннях охорони прав національних меншин західноєвропейські конституційні аналоги не йшли далі чехословацької Конституції. А "Договір про меншини" не зобов'язував чехословацьких законотворців ні до чого такого, що могло викликати значні заперечення провідних чехословацьких політичних діячів і що суперечило б принципам суверенітету демократичної ЧСР.

Аналіз Конституції ЧСР 1920 р. показує, що її конкретні положення були побудовані на принципі рівності всіх громадян перед законом. Це досить чітко відбито в §128, за яким всі громадяни мали рівні права, незважаючи на те, якої вони раси, якою мовою користуються або яку релігію сповідують. Цей параграф Основного Закону першої Чехословацької республіки конкретно визначав рівність усіх громадян, оскільки йшлося про можливість працювати у громадській сфері, в урядах. За цим конституційним положенням громадяни могли вільно використовувати будь-яку мову в приватних і торгівельних контактах, релігійних питаннях, у пресі або будь-яких публікаціях, на громадських зборах населення. Аналізована частина Конституції ЧСР використовує положення в межах загальних приписів, а в четвертому абзаці цього параграфа окреслено права громадян, які їм належать за чинним законодавством або законами, які будуть видані в майбутньому з метою дотримання громадського порядку й державної безпеки. Положення шостого розділу Конституції ЧСР 1920 р. §129-133 стосувалися мовних і культурних питань національних меншин. Вважаємо, що §129 Конституції передбачав необхідність спеціального закону, основу якого становили б засади мовного права і який був би складовою частиною Конституції. У §130 Конституції було зазначено, що, оскільки громадянам держави на основі загальних законів належить право управляти, діяти особисто, згідно зі своїми вподобаннями, в релігійних, соціальних інституціях, школах та інших закладах, то вони (громадяни) незалежно від народності, мови і раси є рівними і можуть у цих установах вільно використовувати свою мову і відправляти свою релігію. Так, у §131 для дітей громадян, які компактно проживають у містах і районах, передбачена можливість навчатися материнською мовою, хоча вивчення державної мови могло бути обов'язковим. Параграф 132 Конституції ЧСР вимагав: "Оскільки в містах і округах, де проживає значна частина чехословацьких громадян, які становлять меншість у релігійному, національному і мовному відношеннях, потрібно встановити грошові фонди для витрат на виховання, релігію або на гуманітарні заходи з громадських фондів, які формуються з державного, міських або інших бюджетів, впроваджується поняття "певні кошти". Дефініція "певні кошти" дістала визначення у §131, 132 Конституції ЧСР, а в наступному §133 її дія обумовлювалася особливим законом. Автори Конституції досить плідно попрацювали над його понятійним апаратом. Стосовно проблем національних меншин, то в аналізованому правовому джерелі є низка понятійних конструкцій такого змісту. Так, "власна" мова означала материнську мову, а поняття "навчання на їх власній мові" передбачало мову як засіб навчання, тобто не мову як предмет. Ми вважаємо, що §133 у загальному плані мав на увазі так звані національно-меншинні школи. Стосовно цього конституційного положення, яке регулювало місце національних меншин у складі Чехословацької держави, треба одверто сказати, що уряд першої Чехословацької держави сприяв розвитку національної шкільної справи в Словаччині Підкарпатській Русі.

Порівняльний аналіз стану в цій галузі людського співжиття дає підстави твердити: якщо наприкінці "тисячолітнього угорського" періоду в краї не було жадної національної школи, то вже в кінці існування першої Чехословацької республіки шкільна національна справа в цьому регіоні досягла значних кількісних і якісних показників. Від початку державно-правового утвердження ЧСР всі національні меншини в Підкарпатській Русі мали свої материнські державні школи. Так, поряд з українськими школами були чеські, угорські, румунські, єврейські, а в Ужгороді і циганська школа. Цікаві статистичні дані про розвиток шкільної справи за період 1918-1925 рр. є в Державному архіві Чеської республіки. Аналіз цих даних свідчить про інтерес держави до шкільної справи, про створення шкільної системи, основними елементами якої були шкільні заклади типу дитячих садків, народних шкіл, гімназій, учительських семінарій, фахових горожанських (міських) шкіл. Проте помітними були й інші тенденції, пов'язані з чеським чинником. Мабуть, не зайве сказати, що навчання в народних школах для всіх дітей до чотирнадцятирічного віку було обов'язковим і безкоштовним. Навчання в горожанських (міських) школах було майже безкоштовним, так само, як і у фахових. За навчання в середніх школах (вищий рівень) потрібно було платити. Плата була порівняно велика, проте в конкретних випадках Міністерство освіти звільняло від неї. Підставами для цього були успіхи учнів у навчанні та соціально-економічний стан батьків. Тисячі учнів середніх шкіл одержували державну стипендію для проживання в державних гуртожитках. Це ж можна сказати і про підкарпатсько-русинських студентів, які навчалися у вузах Словаччини, Моравії та Чехії.

Отже, на початковому етапі державно-правового будівництва в ЧСР чехословацький уряд мав наміри виконувати добровільно взяті на себе міжнародно-правові зобов'язання, які випливали з Сен-Жерменського договору. Мабуть, під впливом цих зобов'язань уже 1919 р. уряд зробив перші кроки в організації національної народної та середньої фахової освіти. Не виникає ні в кого сумніву щодо важливості кроків по впровадженню положень цього договору в життя. Не секрет, що в цей період для створення системи інституцій по втіленню в життя державно-правового статусу краю в складі ЧСР не було людей з належною кваліфікацією. Можна погодитися певною мірою з тими дослідниками даної наукової проблеми, які вважають, що, якби в той час в Підкарпатській Русі була достатня кількість національно свідомої інтелігенції, хороших фахівців, які б володіли народною мовою, самоуправління в Підкарпатській Русі було б передано в руки місцевого населення краю.

Аналізуючи міжнародне й конституційне визначення прав національних меншин у складі першої Чехословацької республіки, слід зазначити, що окремі конституційні норми були реально втіленні на практиці. Безперечно, можна твердити, що в питаннях народної освіти уряд Чехословаччини на Підкарпатській Русі зробив значний крок уперед. Варто підкреслити, що освіта вимагала з боку держави найбільшої уваги, відіграючи значну роль у духовному й культурному зростанні народу, розвиваючи його самосвідомість. Дослідник П.Стерчо відмічає: "В ім'я об'єктивності сьогодні мусимо признати, що, коли б не так поставлене шкільництво, Закарпаття не могло б дійти до своїх Славних Березневих Днів 1939 року, Закарпаття не могло б видати з-поміж себе ряд інтелігентів світового рівня, Закарпаття не могло б дати із себе невмирущих борців за Волю України. Очевидно, шкільництво не було одиноким чинником у цьому напрямі, але воно було важливою передумовою".

Європейські стандарти прав людини

та проблеми їх імплементації

у державно-юридичну практику України

О. Мироненко,

член-кореспондент АПрНУ,

заслужений дiяч науки i технiки України

ВНЕСОК УКРАЇНСЬКОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ І ПРАКТИКИ В КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ПІДҐРУНТЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ

Підписана десятьма державами на самому зламi середини XX ст. Конвенцiя, як i будь-яке епохальне явище в iсторiї людства, не могла виникнути раптово, на порожньому мiсцi. Вона пройшла довгий шлях величних перемог i гiрких поразок у своїй еволюцiї вiд поглядiв на людину як на рiч до її ствердження як найвищої соцiальної цiнностi, визнання прiоритетного становища особи над державою i суспiльством. Усi народи робили свiй посильний внесок у цю справу. Значний доробок у поступове становлення доктрини загальновизнаних стандартів захисту прав i свобод людини належить i вітчизняному правознавству.

Вiддаючи данину зусиллям науковців сучасної незалежної України, Академiї правових наук у повному її складi, київським i харкiвським, одеським i львiвським юристам, особливо Лабораторiї прав людини АПрНУ, українським правознавцям та їх об’єднанням, завдяки яким i стали реальнiстю пiдписання й ратифiкацiя Україною згаданої Конвенцiї, ми маємо намiр зосередити увагу на внеску у процес визрiвання цього документа-ювiляра з боку вiтчизняної правової думки минулого. А вiн, як буде показано нижче, виявився досить вагомим. Повернення в юридичну науку iмен i досягнень забутих у свiй час "пророків у власнiй вiтчизнi" – почесний обов’язок наших правознавцiв-сучасникiв.

Найдавнiшi писанi витоки поступового ствердження прав людини ще задовго до появи самого цього термiна можна вiдшукати у староруському грунтi. Йдеться про лiтописи, договори Русi з Вiзантiєю, Руську Правду, княжi устави та iншi документи, що закрiплювали права: приватної власностi; чоловiка в сім’ї; успадкування; на звернення до суду зi скаргою на свого хазяїна; смердiв; крiпакiв i навiть iзгоїв на виступ в судi в ролi свiдка; на життя не тiльки боярина, а й холопа, челядина та ін. Уставом Володимира Мономаха (1113 р.) значно зміцнювалося правове становище ремiсникiв, мiщан, здійснювалися першi кроки до полiпшення правового статусу жiнки, встановлювалися досить суворi покарання за образу честi й гiдностi особи. Одним з перших проблему природної рiвностi та свободи людини ще у XI ст. поставив київський митрополит Іларiон. Лiтописи були сповненi закликами до князiв "по правдi суд судити", "убогих не забувати", "не давати сильним огубити бiдних", "боронити своїх пiдданих вiд сваволi й насильства" тощо.

Верхiвка Литовсько-Руської держави й Речi Посполитої теж зробила певний внесок у загальнолюдську скарбницю творення концепцiї прав i свобод людини, але виключно стосовно привiлейованої частини суспiльства. Литовськi статути успадкували низку гуманiтарних правових традицiй Руської Правди, а фактичнi конституцiї первiсних козацьких громад дали свiтовi зразки демократизму, якi навiть у цивiлiзованій Західнiй Європі тодi описувалися тiльки в утопiях. Йдеться про рiвнiсть економiчних (користування землею, угiддями, промислами тощо), полiтичних (участь у козацькому самоврядуваннi) прав особи, про "панування справжньої свободи, яка тiльки була коли-небудь у людському товариствi" (М.Комар), козацької волi, обмеженої лише звичаями, право на яку виробили самi запорожцi. Але з часом подiл козакiв на "батькiв" i "синiв", реєстрових i нереєстрових, старшину i "чернь" та на iншi верстви вiдкрили шлях до всепоглинаючої нерiвностi особи й у козацькому середовищi. Утиск полiтичних, соцiальних, економiчних прав людини значно посилила Люблiнська унiя, а Брестська унiя взагалi, за словами М.Костомарова, "вiдкрила в Речi Посполитiй шлях до свавiльства" у сферi вiросповiдання, у результатi чого нещадним переслiдуванням піддавались i православнi, i унiати, i католики, не говорячи вже про iудеїв.

Проте саме українська богословська думка дала нашій Вiтчизнi i Європi iмена визначних борцiв за права i свободи людини (І. Вишенський, Й. Залiзо, Х. Фiларет, К. Острозький, Й. Борецький, С. Зизанiй-Тустановський і Л. Зизанiй-Тустановський та iн.). Спираючись на категорiї добра i зла, поринала в глибину проблеми людини, її прав i вольностей i середньовiчна свiтська українська полiтико-правова думка. Саме гуманiсти Ю.Дрогобич, І.Пересвєтов, С.Орiховський, Лукаш з Нового м'яста, Мартин з Журавиць, М.Смотрицький, а згодом козацькi лiтописцi Самовидець, Г.Граб'янка, С.Величко та iншi вихованцi Острозької й Києво-Могилянської академiй торували шлях до виникнення на українських землях юридичної освiти й науки. Проблема свобод i вольностей не тiльки "козацького народу", а й окремого iндивiда ставиться у їх творах досить гостро. Зверхнiми, визначальними вони вважають права, наданi людинi Богом. Недоторканнi для них i природнi "права малоросiян, розтоптанi iншим савроматським народом польським" (С.Величко). Такої ж позицiї дотримувались Ф.Прокопович – найвизначнiша постать серед українських мислителiв того часу, М.Довгалевський, М.Козачинський, С.Яворський, Г.Козицький, В.Золотницький та багато iнших синiв українського народу, якi в ХУІІІ ст. збагатили скарбницю правової думки в Петербурзi й Москвi.

Така ж доля спiткала й перших видатних українських правознавцiв Я.Козельського та С.Десницького, яких можна вважати фундаторами юридичної науки на теренах усiєї Росiйської iмперiї. Розмежовуючи юриспруденцiю як знання права i легiспруденцiю як знання законiв, Я.Козельський подiляв право на природне (божественне), тобто "встановлене у самiй природi людини", цивiльне, тобто "встановлене в громадянах для спокiйного життя й постiйного благополуччя", i всесвiтнє, тобто право народiв. Природнi права людини (на любов до ближнього, повагу до себе, життя, вживання їжi, працю (!), справедливий розподiл її результатiв тощо) є невiд'ємними i невiдчужуваними. Перший (як на Українi, так i в Росiї) доктор i професор в галузi правознавства С.Десницький обґрунтовував струнку й досконалу теорiю особистих прав, подiляючи їх на права натуральнi "для захисту тiла, честi, гiдностi i власностi", права набутi, якi походять вiд батька, господина, государя та ін., права, що виникають із стосункiв мiж людьми, та права "для зручного утримання й безпеки обивателiв". Пропозицiї С.Десницького до проекту катериненського Уложення стосувалися реформування влади, сприяли полiпшенню захисту прав людини i громадянина. Пiдкреслимо, що концепцiї i Я. Козельського, i С. Десницького були обґрунтовані задовго до появи французької Декларацiї 1789 р. й американського Бiлля про права 1791 р. До славетних здобуткiв свiтової доктрини захисту прав i свобод особи треба вiднести й етико-моралiстичну систему розумiння людини видатного українського просвiтителя-гуманiста Г. Сковороди.

В узагальненому виглядi своєрiднiсть вiтчизняної доктрини (звичайно, несистематизованої) прав i свобод людини литовської, польської i гетьманської діб полягала в найскладнiшому переплетеннi вчень, що захищали: а) привiлеї українського православного духовенства, права та свободи православних; б) привiлеї унiатського духовенства, права та свободи прихильникiв греко-католицької церкви; в) привiлеї української шляхти й магнатів; г) привiлеї козацької верхiвки; д) загальнокозацькi права й вольностi; є) права та свободи селян, козацької голоти, чернi, сiроми; ж) права й вольностi мiщан і молодої буржуазiї.

Саме з таких правових позицiй у поглядах на статус людини розпочинала свiй шлях українська юридична наука у XIX ст., протягом якого вона досить швидко подолала багатовiкове вiдставання вiд правознавства Захiдної Європи i вийшла на межi XIX–XX ст. на свiтовий рiвень. Шлях цей був непростим i торувався плiч-о-плiч чи то з росiйськими на Сходi, чи то з австрiйськими, польськими на Заходi вченими-юристами. Чимало відомих правознавцiв-українцiв збагачували скарбницю юриспруденцiї, працюючи в Петербурзi, Москвi, Дерптi, Вiльно, Казанi, Томську, Варшавi, Вiднi, iнших "унiверситетських містах". Етнiчні росiяни, поляки, євреї, австрiйцi робили вагомий внесок у “концептуальний кошик” юридичної науки i правової освiти в унiверситетах Харкова, Києва, Одеси, Львова, Чернiвцiв, українських юридичних лiцеях. Як i при дворi Катерини II, у "якобiнськiй зграї" реформатора М.Сперанського переважали фахiвцi з українських земель, якi з позицiй "природного конституцiоналiзму", рацiоналiстичних теорiй праворозумiння творили засади конституцiйної держави, диференцiювали права особи на полiтичнi права (активнi й пасивнi виборчi, право на державнi посади, на участь у законодавчому процесi) та цивiльнi свободи (безпека, недоторканнiсть власностi, привiлеї для окремих станiв тощо). Деякi вихiдцi з України, зокрема П.Завадовський, вступали у жорстку полемiку з тим же М. Сперанським i висували бiльш прогресивнi пропозицiї для майбутньої конституцiї в розумiннi прав i свобод людини.

Поступово на Українi народжувалась i стверджувалася доктрина людинолюбства. Могутнiм поштовхом для цього стали твори І.Котляревського, у яких поет мрiяв про часи, коли проста людина буде "у вольностi вiк доживати", перестане вважатись "волом", вiдповiдатиме природнiй призначеностi особи – рiвної серед рiвних членiв суспiльства. Полiтичнi й економiчнi права особистостi, її абсолютну цiннiсть, свободу визнавала знаменита "Історiя Русiв", яку не без пiдстав називають Декларацiєю прав української нацiї. У 1823 р. у Тульчинi й Києвi було розроблено, обговорено й затверджено стрижневий програмний документ декабристiв – "Руську правду" П.Пестеля, яка виходила з iдеї прiоритету природних прав людини, проголошувала свободи слова, друку й вiросповiдання.

Ця доктрина збагачувалася завдяки активному проникненню на Україну шеллiгiанства, фiхтеанства, кантiанства, гегельянства та iнших "фiлософiй свободи", що разом формували знаменитий український романтизм, утопiчну конструкцiю "романтичної держави", яку створили громадяни – простi, прекраснi, сильнi, мужнi, кристально чеснi особистостi, подiбнi не макiавеллiвським дiячам, а образам грецької мiфологiї. Тим самим створювалися "людська" основа нацiональної самосвiдомостi, духовна культура, що ґрунтувалися на величi "народної душi", "правди народної", "небесної справедливості" тощо. Провiдником шеллiгiанства на теренах всiєї Росiйської iмперiї виявився натурфiлософ із чернiгiвщини Д.Велланський, фiхтеанства – харкiвський викладач С.Єсiкорський, кантiанства – штурман з Миколаєва Я.Рубан, гегельянства – знаменитий правознавець роменчанин П.Редькiн. Палко пропагував iдеї французьких декларацiй прав та свобод людини i громадянина перший ректор Харкiвського унiверситету І.Рижський. Ідеали свободи совісті, думки, права на освiту в цьому ж унiверситетi послiдовно вiдстоював професор І.-Б. Шад. Прагнення до щастя як фундамента природних прав людини популяризував вiдомий львiвський фiлософ П. Лодiй. Концепцiю романтичної шеллiгiанської "фiлософiї тотожностi i свободи" розвивав у своїх працях перший ректор Київського унiверситету, мислитель-енциклопедист М.Максимович.

Нового iмпульсу загальноукраїнська доктрина людинолюбства отримала з виходом на суспiльну арену Т.Шевченка – духовного отця української нацiї, найпалкiшого захисника прав i вольностей простого люду. Провiдниками українського типу слов’янофільства, демократичних правових традицiй, iдей справедливостi, свободи, рiвностi, братерства поряд з Т. Шевченком стали М.Костомаров, М.Кулiш, М.Гулак, М.Савич та iншi члени знаменитого Кирило-Мефодiївського братства.

Саме з цiєї умовної межi бурхливо розквiтає українська юридична освiта й наука, центрами якої на Надднiпрянщинi стають Харкiв, Київ, Одеса, Нiжин, на Надднiстрянщинi – Львiв, на Буковинi – Чернiвцi. За слово на захист природних прав людини виганяються з Харкiвського унiверситету професори І.-Б. Шад, Т.Осиповський, І.Тимковський, переслiдуються їх учнi, але естафету прихильникiв "природного конституцiоналiзму" пiдхоплюють А.Дудрович, К.Паулович, С.Гренберг, Г.Гордiєнко, Т.Степанов, К.Михайловський, З.Савицький, П.Дегай, О.Рославський-Петровський, А.Валiцький, О.Палюмбецький, С.Пахман, Д.Каченовський, А.Стоянов, М.Куплеваський, Л.Владимиров, В.Данилевський, П.Матвєєв та iн. У Петербурзi права та свободи людини в контекстi європейського рацiоналiзму вiдстоюють вихованцi Львiвського унiверситету закарпатськi правознавцi В.Кукольник, М.Балуг'янський, П.Лодiй, роменчанин П.Редькiн, харкiв'янин О.Градовський та їх учнi. У Києві схожих позицiй дотримуються І. Данилович, О.Мiцкевич, С.Богородський, С.Орнатський, К.Неволiн, К.Митюков, М.Бунге, В.Незабитовський, О.Романович-Славатинський, М.Рененкампф, О.Кiстякiвський, М.Владимирський-Буданов, М.Хлєбнiков, в Одесi – О.Бакунiн, О.Лохвицький, О.Богдановський, Ф.Леонтович, А.Пригара, М.Дювернуа (Дiвернуа), І.Патлаєвський, П.Цитович, О.Боровиковський, Д.Азаревич, О.Кунiцин, М.Малiнiн, М.Шпилевський, М.Кантакузiн, М.Власьєв, М.Чижов, М.Васильєв та iн.

"Батьком" прогресивних судових реформ на теренах всієї Росiйської iмперiї, реформ, якi прокладали шлях справжньому, а не удаваному судовому захисту прав людини, "свiтилом нашого судового свiту" вважався випускник юридичного факультету Харкiвського унiверситету С.Зарудний. Його справу продовжив юрист i сенатор з Полтавщини Г.Закревський. Геть забутим не тiльки на Українi виявився видатний органiзатор новiтнього конституцiоналiстського руху у велетенській самодержавній Росiї, натхненник i ідеолог земцiв-конституцiоналiстiв, автор їх пiонерських полiтичних i правових програм, спрямованих насамперед на захист прав i свобод людини, iнiцiатор запровадження американської моделi судової конституцiйної юстицiї за умов повалення самодержавства й конституцiоналiзацiї iмперiї чернiгiвський суддя i гласний І.Петрункевич. Саме вiн став фундатором i новiтньої європейської моделi судового конституцiйного контролю, яку згодом привласнив Г.Кельзен. Разом з І.Петрункевичем намагався пристосувати американську модель судового нагляду за дотриманням майбутньої росiйської конституцiї i видатний український мислитель М.Драгоманов, який вибудував у власному конституцiйному проектi таку досконалу систему захисту прав та свобод людини i громадянина, яка залишає далеко позаду себе навiть сьогоднiшню "конвенцiю-ювiляра" і розрахована, мабуть, i щодо нас на прийдешнi поколiння.

Про те, що були в українському правознавствi "пророки у власнiй вiтчизнi" свiдчать не тiльки наведенi прiзвища й факти. На жаль, доводиться нагадувати, що всесвiтньо знаменита психологiчна школа права зародилася саме в Київському унiверситетi зусиллями його вихованця й викладача Л.Петражицького. Ще одна найоригiнальнiша течiя праворозумiння, яка дiстала свiтове визнання, народилася в стiнах юридичного факультету Чернiвецького унiверситету, де працював її основоположник, корiнний чернiвчанин, декан цього факультету, а згодом i ректор унiверситету Є.Ерлiх. Йдеться про доктрину "живого права", концепцiю "вiльного права", що, хай i досить своєрiдно, але все ж була спрямована на захист справедливостi щодо людини, мала головною метою саме пошук гарантiй справедливих судових рiшень. Нащадок славетного козацького роду Лазаренкiв-Лазаревських - петербурзький професор М.Лазаревський - слiдом за І. Петрункевичем, але незалежно вiд нього i теж у час, коли юний Г.Кельзен тiльки осягав ази правознавства на студентськiй лавi, теоретично обґрунтував необхiднiсть запровадження спецiального судового органу ex officio як провiдного охоронця конституцiї держави.

Найвизначнiшими постаттями, які створювали на теренах всієї Росiйської iмперiї загальнофiлософськi підвалини праворозумiння взагалi i захисту прав та свобод людини, зокрема, майже беззаперечно вважаються знаменитий представник сковородинського роду В.Соловйов - професiйний юрист, професор Київського полiтехнiчного iнституту С.Булгаков, корiнний киянин, випускник юридичного факультету Унiверситету св.Володимира, приват-доцент Таврiйського унiверситету Л.Шестов (Шварцман), ще один уродженець Києва, студент юридичного факультету того ж унiверситету М. Бердяєв, професор фiлософiї права Київського унiверситету Є.Трубецькой, професор державного права Харкiвського i декан юридичного факультету Київського унiверситету Б.Кiстякiвський, найвiдомiший із правознавцiв – ортодоксальних позитивiстiв родом із Херсонщини Г.Шершеневич та iн. Звернімо увагу й на те, що майже всi знаменитi теоретики правової держави Росiйської iмперiї, тобто найактивнiшi виборювачi прав i свобод особистостi, були родом з України. Йдеться про професорiв Й.Покровського з Глухiвщини, Й.Гессена з Одещини, його кузена В.Гессена з Миколаївщини, П.Новгородцева з Катеринославщини, Ф.Кокошкiна з Холмщини, І.Михайловського й М.Палiєнка з Київщини, М.Ковалевського з Харкiвщини. Доля склалася так, що чимало етнiчних українцiв – учених того ж напрямку майже все своє життя просували юридичну науку за межами рiдної землi (С.Котляревський, О.Малиновський, Ф.Тарановський, В.Александренко, О.Рождественський та iн.).

Але i в українських унiверситетах на початку XX ст. було чимало правознавців-науковцiв, якi послiдовно проводили концептуальну лінію на ствердження правової, конституцiйної держави, для якої захист природних прав людини та громадянина залишався б прiоритетним напрямком дiяльностi. Серед учених Київського унiверситету тут можна назвати О.Жилiна, С.Єгiазарова, Д.Пiхно, Л.Бiлогриць-Котляревського, О.Левицького, М.Довнар-Запольського, Г. i В. Демченкiв, О.Лазаревського; серед правознавцiв харкiвської школи – М.Палiєнка, В.Каткова (згодом працював в Одесi), К.Яроша, М.Гредескула, А.Фатєєва, Л.Володимирова, С.Андреєвського, В.Гордона, Л.Загурського, В.Бузескула, М.Максимейка, В.Барвiнського, В.Даневського; одеської - О.Богдановського, Є.Васьковського, П.Казанського, В.Сокольського, І.Iвановського, О.Шпакова; львiвської – О.Огоновського, П.Стебельського, Є.Олесницького, О.Бальцера, П.Домбковського, М.Яворського, С.Днiстрянського та iн.

Спираючись на свiтовий конституцiйний досвiд i власну величезну концептуальну скарбницю правознавства у виглядi створених зазначеними вище вченими своєрiдних "доктринальних конституцiй", провiднi полiтичнi дiячi кiнця XIX – початку XX ст., серед яких теж було немало професiйних юристiв (О.Терлецький, Ю.Бачинський, М.Мiхновський, М.Порш, М.Туган-Барановський, І.Шраг, М.Мiклашевський, І.Заболотний, М.Герценштейн, І.Присецький, А.В’язлов та iн.) неодмiнно включали вимоги надання людинi найширших прав i свобод до своїх "партiйних конституцiй", тобто полiтичних програм понад двох десяткiв партiй переважно соцiалiстичної орiєнтацiї, що виникли на Українi за цiєї доби. Ця традицiя збереглась i в буремнi 1917 – 1920 рр. не тiльки в "партiйних конституцiях" новостворюваних партiй, але й у юридичних конституцiях (чи їх проектах) УНР, Української держави, ЗУНР та УСРР, у бiльшостi фактичних конституцiй десяткiв квазiдержав та державних утворень, що виникли у цей трагiчний час на українських землях. "Доктринальнi конституцiї" i за цiєї доби насичувались як українськими вченими-правознавцями, які працювали й у старих, i в нових унiверситетах (П.Новгородцев, Й.Покровський, М.Палiєнко, Б.Кiстякiвський, Л.Шестов, В.Катков, М.Гредескул, В.Сiнайський, В.Мiтiлiно, Ф.Тарановський, Є.Спекторський, О.Левицький, О.Бошко, А.Яковлiв, О.Грушевський, Р.Лащенко, М.Слабченко, М.Чубатий, С.Днiстрянський, В.Гордон, А.Байков, М.Алексєєв, Г.Гурвiч, В.Косинський, О.Гальперiна-Гiнзбург, Б.Мiркiн-Гецевич (Б. Мiрський), П.Богаєвський, О.Горовцев, О.Євтихiєв, В.Ястржембський та iн.), так i юристами – професiйними революцiонерами чи полiтичними дiячами всiх спрямувань (В.Винниченко, С.Єфремов, В.Садовський, М.Ткаченко, К.Лоський, А.Лiвицький, М.Левитський, Д.Донцов, М.Василенко, С.Шелухiи, Г.Квiтка, І.Кiстякiвський, В.Рейнбот, О.Андрiєвський, Ю.Мазуренко, В.Старосольський, О.Ейхельман, К.Левицький, Є.Петрушевич, С.Баран, С.Витвицький, М.Лозинський, Є.Терлецький, В.Люксембург, П.Тучапський, І.Саммер, М.Урицький, М.Подвойський, Д.Мануїльський, М.Криленко, О.Хмельницький, М.Лебединець, Г.Пятаков, Д.Курський, М.Рейснер та iн.).

Нiяк не можна виправдати тенденцiю, що з’явилася в останнi роки i в українському правознавствi, до вiдкидання, а то й огульного паплюження значного внеску у свiтову юридичну науку i практику взагалi i збагачення доктрини прав i свобод людини, зокрема, вiтчизняної юриспруденцiї 20-40-х рокiв ХХ ст., всіх радянських конституцiй, у тому числі й конституцiй УСРР та УРСР 1919, 1929, 1937, 1978 рокiв. Дiйсно, командно-адмiнiстративна система, реальнi ознаки автократiї й тоталiтаризму, жорстокi репресiї проти людини, у ходi яких грубо попиралося стрижневе її природне право – право на життя, практично ігнорувалися зафiксованi в названих конституцiях свободи слова, друку, зборiв i мiтингiв, походiв i демонстрацiй, перетворювалися на порожнi декларацiї начебто iмперативнi конституцiйнi норми щодо недоторканностi особи, житла громадян, таємницi листування тощо, не дають пiдстав спiвати хвалу всьому тому, що коїлось у суспiльствi й державi в останнi десятилiття перед пiдписанням Конвенцiї, ювiлей якої сьогоднi вiдзначається.

Але не можна не враховувати, що, з одного боку, негативний досвiд Радянського Союзу в цiлому й УРСР, зокрема, надав певного iмпульсу появi цього документа саме на початку 50-х рокiв, а з iншого - Жовтнева революцiя, насильницький злам iснуючих порядків так струснули тодi свiт, що змусили десятки держав термiново переглянути ставлення до людини, особливо до її соцiальних прав, з тим щоб запобiгти кривавих потрясiнь у власних країнах. Конституцiї УСРР i УРСР разом з iншими радянськими конституцiями дали свiтовi не тiльки новi зразки декларацiй щодо низки соцiальних прав людини й пересічного громадянина, а й гарантували їх реальне втiлення. Йдеться про права на працю, "повну, всебiчну й безплатну" освiту, "безоплатне, безстрокове, довiчне" користування землею, матерiальне забезпечення у старостi, право на вiдпочинок, охорону здоров’я, житло, користування досягненнями культури тощо. Будемо вiдвертими, що з цих позицiй, на жаль, доводиться констатувати, що незалежна Україна саме пiсля пiдписання й ратифiкацiї Конвенцiї все далi й далi котиться назад порiвняно з недалеким минулим. Тi права i свободи людини, якi за радянської доби виявилися декларацiями, у якийсь час набули тенденцiї до реального втiлення (зараз така тенденцiя знову, на жаль, послаблюється), а дiйснi й гарантованi протягом радянського перiоду права та свободи перетворюються в Українi межi третього тисячолiття на пустi декларацiї (і така тенденцiя, наголосимо, ще раз, на жаль, посилюється).

Залишається лише висловити сподiвання, що в майбутньому Україна дiйсно зробить людину найвищою соцiальною цiннiстю i не тiльки свято дотримуватиметься, а й збагачуватиме власним позитивним досвiдом загальновизнанi й закрiпленi в Конвенцiї стандарти захисту прав та свобод особи. Суттєву допомогу молодій державi в цьому напрямку повиннi надати професiйнi фахiвцi-правознавцi - як науковцi, так i практики.

С.С. Яценко,

суддя Конституційного

Суду України,

м. Київ

НІЯКОГО покарання без закону (ст. 7 КОНВЕНЦІЇ

про захист прав людини та основних свобод): аспекти РЕАЛІЗАЦІЇ

1. Стаття 7 Конвенції забороняє визнавати будь-кого винним у вчиненнi кримiнального правопорушення на пiдставi дiяння, яке на час його вчинення не становило кримiнального правопорушення за нацiональним або мiжнародним правом, а також призначати покарання, тяжчого вiд того, яке застосовувалося на час учинення кримiнального правопорушення (ч. 1).

Текст цiєї статтi Конвенщї, написаної англiйською та французькою мовами, становить певну складнiсть для перекладу: criminal offence (англ.) – кримiнальне правопорушення, infraction (фр.) – правопорушення (в офіцiйному перекладi українською мовою фігурувало "кримінальний злочин", пiзнiше – "кримiнальне правопорушення"); "under national or international law" (англ.) та "le droit national ou international" (фр.) – за нацiональним чи мiжнародним правом (в обох офiцiйних перекладах – "за національними законами або за мiжнародним правом").

2. Один iз аспектiв реалiзацiї наведеної норми Конвенцiї пов'язано із зiставленням її з положеннями Конституцiї України. Оскiльки виключно законами України визначаються "дiяння, якi є злочинами, ... та вiдповiдальнiсть за них" (п. 22 ч.1 ст. 92 Конституцiї України), це питання не може вирiшуватись iншими нормативно-правовими актами, зокрема Указами Президiї Верховної Ради УРСР, якi не затверджувалися Верховною Радою УРСР, як того вимагала ст. 106 Конституцiї Української РСР 1978 р. Мiж тим у чинному Кримiнальному кодексi України такi норми залишилися (наприклад, ст.193¹).

Вiдповiдно до ч. 1 ст. 111-2 КК Францiї визначення злочинiв i проступкiв дає закон (це вiдповiдає ч.2 ст.34 Конституцiї Французької Республiки 1958 р., проголошує: "Закони встановлюють норми, що стосуються: ... визначення злочинів i проступкiв та мір покарання за них"), у той час як визначення такого рiзновиду кримiнально карних дiянь, як порушення, дає постанова (ч.2 ст.111² КК Францiї). В англiйському кримiнальному правi злочиннiсть i каранiсть окремих дiянь визначенi судовими прецедентами (а не законодавством).

3. Інший важливий аспект – це з'ясування можливостi .зворотної дiї кримінального закону. Зiставлення положень ст.6 КК України та ст. 8, 58 i 92 Конституцiї України дає пiдстави для висновку, що зворотна дiя в часi реалiзується через закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують кримiнальну відповідальність особи. Якщо кримінальний закон у своїй словесно-документнiй формi залишається незмiнним (загальний змiст), включаючи його бланкетну диспозицiю, то наповнення останньої новим конкретним змiстом iншими нормативно-правовими актами, якi змiнюються, не дає пiдстави для твердження про змiну кримiнального закону i застосування положення ч.2 ст. 6 КК України (див. рiшення Конституцiйного Суду України № 9-рп/2000 вiд 19 квiтня 2000 р. у справi про зворотну дiю кримiнального закону в часi).

4. Положення ст.7 Конвенцiї, що нiхто не може бути визнаним винним у вчиненнi кримiнального правопорушення на пiдставi дiяння, яке на час його вчинення не було таким, зокрема за міжнародним правом (ч. 1), та що не виключається судовий розгляд i покарання за дiяння, яке на час його вчинення становило кримiнальне правопорушення "згiдно із загальними принципами права, визнаними цивiлiзованими нацiями" (ч. 2), свiдчать про можливiстъ реалiзацiї кримiнальної вiдповiдальностi не лише за нацiональним, а й за мiжнародним правом на територiї держав-учасниць Конвенцiї.

Важлива роль у створеннi норм мiжнародного кримiнального права як складової частини мiжнародного права належитъ договорам (конвенцiям), присвяченим, зокрема, питанням визначення злочинностi певних дiянь та їх караностi. У них може вiдбиватися мiжнародний звичай. До джерел мiжнародного кримінального права належать також загальнi принципи права, принципи мiжнародного публiчного права, у деяких випадках – рішення міжнародних організацій. Значення прецеденту можуть мати судовi рiшення.

5. Норми міжнародного кримінального права, що належать до категорії норм загального міжнародного права, мають універсальну сферу дiї. Юрисдикцiя щодо міжнародних злочинів (їх треба відрізняти від злочинiв міжнародного характеру) може здійснюватися міжнародним судом або національним судом держави, на території якої було вчинено злочин або тієї, громадянином якої є злочинець.

6. Основний перелiк міжнародних злочинів дає Статут Нюрберзького міжнародного військового трибуналу (ст.6): злочини проти миру, воєнні та проти людяностi. У подальшому перелiк цих злочинiв доповнювався й уточнювався в низцi мiжнародно-правових актiв.

7. Закон України "Про дiю мiжнародних договорiв на територiї України" вiд 10 грудня 1991 р. iнкорпорував у всi галузi українського законодавства, включаючи кримiнальне, як невід’ємну частину національного законодавства (правопорядку) сукупнiсть міжнародно-правових норм, передбачених укладеними та належним чином ратифікованими Україною міжнародними договорами.

Згiдно із цим Законом мiжнароднi норми застосовуються в тому ж порядку, як i норми нацiонального законодавства. Вони можуть бути нормами прямої дiї i застосовуватися одночасно з нормами українських законiв, у тому числi кримiнальних. Це стосується норм мiжнародного кримiнального права, якi вичерпно регламентують певнi кримiнально-правовi положения. У такому випадку їх вiдтворення не є обов’язковим. Це стосується положень Загальної частини кримiнального права. Воно могло б стосуватись i його Особливої частини, зокрема, щодо вiдповiдальностi за мiжнароднi злочини, якби вичерпнiсть регламентацiї мiжнародно-правовою нормою питания вiдповiдальностi за такi злочини характеризувалася наявнiстю не лише диспозицiї, а й санкції за вчинення передбаченого нею злочину.

На сьогоднi конвенцiї, якi встановлюють вiдповiдальнiсть за мiжнароднi злочини, не мiстять санкцiй за їх вчинення, що унеможливлює безпосереднє застосування їх положень судами України.

8. Одним iз аспектів реалiзацiї положень ст.7 Конвенцiї є введения до кримiнального законодавства, України норм про вiдповiдальнiсть за злочини, передбачені міжнародними конвенціями, як це зроблено останнiм часом, наприклад, у Карному кодексi Республiки Словенiї 1994 р., КК Іспанiї 1995 р., КК Росiйської Федерацiї 1996 р., КК Польської Республiки 1997 р., Кримiнальному законi Латвiйської Республiки 1998 р.

В.Н. Коновалов,

суддя Верховного Суду України

м. Київ

С.Н. Коновалов,

канд. юрид. наук, доцент

Харківський педагогічний

національний університет

імені Г.С. Сковороди

м. Харків

ЕВРОПЕЙСКАЯ КОНВЕНЦИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА И ОСНОВНЫХ СВОБОД –

ГАРАНТ ПРАВА ЧЕЛОВЕКА НА СПРАВЕДЛИВЫЙ СУД

Основополагающим, концептуальным и широкомасштабным по своим целям и содержанию правовым актом Совета Европы стала Конвенция о защите прав человека и основных свобод, принятая 4 ноября 1950 г. в Риме и вступившая в силу 3 сентября 1953 г., после ее ратификации восемью странами. И только спустя 25 лет ее участниками стали все члены Совета Европы (начало 2000 г. – 41 государство). Это объясняется тем, что вначале многие европейские государства возражали против предоставления индивиду права на подачу жалобы в Европейскую Комиссию по правам человека и против обязательной юрисдикции Европейского Суда по правам человека. А сегодня одним из главных условий приема новых членов в СЕ является ратификация Конвенции. За полвека, прошедшие со времени ее принятия, она утвердила стандарты в области прав человека, способствовала развитию международного права и создала механизм имплементации. Ценность Конвенции фактически определяется именно ее последним, а не правами, которые она защищает. Впервые в истории человечества существует международный механизм, который функционирует вне государства, выражает общие ценности всего человечества и, по определению ученых-правоведов, является уникальным, жизненным и развивающимся.

Права и свободы, закрепленные в этом международном акте постоянно дополняются новым содержанием, конкретизируются, уточняются посредством принятия как очередных протоколов (на сегодняшний день таких протоколов одиннадцать), так и решений Европейского Суда по правам человека, имеющих силу прецедента. Решения Суда оказывают значительное влияние на формирование и развитие европейского правового пространства. Ученые и государственные деятели признают, что Конвенция стала самым совершенным и эффективным договором в области прав человека в мире. Оценивая ее роль в деле защиты прав человека, многие правоведы считают, что за время своего существования она достигла уровня конституционного закона Европы для всего континента.

С учетом пережитого Украиной длительного периода тоталитаризма и наличия в стране сил, выступающих за возвращение в прошлое, можно утверждать, что этот документ особенно важен для нее. Вступив в Совет Европы 9 ноября 1995 г., Украина 17 июня 1997 г. ратифицировала Конвенцию, которая с 11 сентября 1997 г. вступила для нее в силу. Став членом Совета Европы Украинское государство взяло на себя обязательство признавать "... принцип верховенства права и принцип, в соответствии с которым все лица, находящиеся под его юрисдикцией, должны пользоваться правами человека и основными свободами" (ст. 3 Устава Совета Европы,) предоставило своим гражданам право обращения в Европейский Суд для защиты их прав и свобод, признало обязательность юрисдикции Европейского Суда по правам человека, а также обязалось привести украинское национальное законодательство в соответствие с важнейшими установлениями европейского права. Проведение гармонизации национального и европейского права – одно из обязательных условий вступления в Совет Европы.

Осуществление конкретных мер в этом направлении невозможно без детального изучения действующего европейского права. Какие же правовые принципы, содержащиеся в Конвенции, имеют важное значение для Украины на нынешнем этапе ее развития и защиты прав человека и гражданина? Права человека и основные свободы являются естественными и принадлежат каждому от рождения; в силу этого они признаются неотъемлемыми и неотчуждаемыми. Европейская конвенция определяет обязанность государства закрепить эти правовые нормы в национальном законодательстве и создать необходимые условия для их обеспечения. Признаваемые ею права и свободы гарантированы каждому, кто находится под юрисдикцией государства – члена Совета Европы. Тем самым этот международный правовой документ утверждает всеобщий характер прав человека и защищает не только граждан своей страны, но также и иностранцев, и лиц без гражданства. Права человека должны регулироваться исключительно на уровне закона, который должен быть ясно изложен и опубликован. Только на уровне закона устанавливаются ограничения прав и свобод, соответствующие принципам демократического общества. Подзаконные акты не могут ограничить право человека. Обеспечение прав и свобод не совместимы с дискриминацией по какому бы то ни было признаку. Следует отметить, что данное правило относится не только к органам публичной власти, но и к негосударственным структурам. Основные права и свободы должны быть едины на всей территории государства. Коллективные права граждан вытекают из прав и свобод личности и не должны им противоречить. Государство или группа лиц не могут ликвидировать какие-либо права, закрепленные в Конвенции, под предлогом защиты коллективных прав. Фундаментальные права и свободы должны соблюдаться в любой ситуации, в том числе во время войны или иного чрезвычайного положения. Значение этих принципов, касающихся прав человека, состоит в том, что все конкретные нормы в законодательстве государств – участников Европейской конвенции, должны разрабатываться в соответствии с этими принципами, которые одновременно являются критерием их законности.

Какие же конкретные нормы, закрепленные в Конвенции, особенно существенны для строительства демократического правового государства и для обеспечения прав украинских граждан? Прежде всего это обязанность государств-участников "проводить свободные выборы с разумной периодичностью путем тайного голосования в таких условиях, которые обеспечивают свободное волеизъявление народа в выборе законодательной власти". Данная норма не была зафиксирована в Конвенции, а нашла отражение в ст. 3 Протокола № 1. Сами по себе выборы еще не означают, что в стране восторжествовала демократия и сформировалось правовое государство.

Важное значение для создания правового государства и обеспечения прав каждого человека имеет принцип независимости судебной власти. Независимость судей в Украине гарантирована Конституцией и законами Украины, и их деятельность в основном соответствует стандартам Европейской конвенции. Однако в то же время следует заметить, что существующая практика судопроизводства в Украине имеет ряд несоответствий этому документу. Большим упущением, на наш взгляд, является отсутствие в ст. 129 Конституции Украины такого общепризнанного принципа европейского судопроизводства и мирового правопорядка, как справедливость. В п. 3 ст. 2 Устава ООН содержится указание на необходимость разрешать международные споры таким образом, "... чтобы не подвергать угрозе международный мир, безопасность и справедливость". Европейская конвенция в ст. 5.6.7 обязывает судебные органы обеспечивать справедливое ведение судебного разбирательства, соблюдение прав задержанных, арестованных и обвиняемых лиц, а также всех, участников уголовного или гражданского процессов. Отсутствие принципа справедливости в Конституции и привело, наверное, к тому, что таковой не упоминается ни в Уголовном, ни в Гражданском кодексах, ни в УПК, ни ГПК Украины.

Существенным отступлением украинского судопроизводства от Европейской конвенции является отсутствие механизма привода задержанного и арестованного в суд. Задержанный зачастую не доставляется не только в суд, но даже и к прокурору. Прокурор дает санкцию на арест задержанного, не увидев и не допросив его, а руководствуется только письменными материалами уголовного дела, которые представляют ему органы дознания (исключение составляют дела о преступлениях несовершеннолетних).

Не соответствует Конвенции и ст. 205 УПК Украины, которая регламентирует право прокурора или его заместителя на проведение экспертизы, так как эта прерогатива должна принадлежать суду. В статье также не указано срок пребывания обвиняемого в стационаре медицинского учреждения.

Нет в украинском законодательстве и определения "разумного срока" для судебного рассмотрения после задержания или ареста. Законодатель устанавливает только временные рамки предварительного следствия. А после передачи дела в суд первой инстанции сроки рассмотрения не определены законом, и подсудимый может находится под арестом неопределенное время. Задержка судебного разбирательства вызывает справедливое возмущение граждан и является препятствием для осуществления правосудия. Вопреки Конвенции украинские судьи и следственные органы не несут ответственности за длительные сроки расследования и судебного разбирательства, вызванного задержкой в проведении экспертизы.

Независимый и самостоятельный суд – необходимое условие эффективной защиты прав граждан. Полномочия судебной власти в Украине вполне достаточны. Гарантии независимости и самостоятельности судебной власти и неприкосновенности судей (в юридическом плане) существуют. С фактическим же обеспечением этих гарантий, следует признать, дела обстоят значительно хуже. Реально не обеспечена безопасность судей и членов их семей, а они сейчас очень часто нуждаются в защите. Условия работы судов (хотя, надо признать, для их улучшения в последнее время сделано довольно много) остаются такими, что не идут ни в какое сравнение с другими ветвями власти.

Безотлагательное разрешение всех этих проблем будет реально способствовать претворению в жизнь положений Европейской конвенции прав и свобод человека. Безусловно, проблема защиты прав человека многогранна и ее нельзя сводить только к деятельности суда; она связана с экономикой, экологией, нравственной обстановкой в обществе и т.п. Но роль суда очень важна, а его возможности влиять на состояние дел в сфере прав и свобод человека велики.

В.С. Семенов,

канд. юрид. наук, профессор

Национальная юридическая академия

Украины имени Ярослава Мудрого

г. Харьков

НАЦИОНАЛЬНЫЕ И МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ ЗАЩИТЫ ПРАВ НАЦИОНАЛЬНЫХ МЕНЬШИНСТВ В УКРАИНЕ

Конституционный Суд дает следующее определение термина государственный, или официальный язык: “Под государственным (официальным) языком следует понимать язык, которому государством предоставлен статус обязательного средства общения в публичных сферах общественной жизни”. Статус государственного языка Конституцией присвоен украинскому языку, что по мнению Суда полностью соответствует державотворческой роли украинской нации, т.е. нации, которая исконно проживает на территории Украины, составляет абсолютное большинство ее населения и дала официальное название государству.

Публичными сферами, в которых должен применяться официальный язык, являются прежде всего сферы осуществления полномочий органами законодательной, исполнительной и судебной ветвей власти, а также иными государственными органами и органами местного самоуправления. Речь идет о языке повседневной работы, актов деловодства и документации, о языке, который используется во взаимоотношениях между этими органами и т.п.

Во исполнение положений Конституции принят ряд законов и инструкций, определивших обязательность использования государственного языка в ведении документации во всей деятельности Вооруженных Сил, Национальной гвардии Украины, таможни.

На государственном языке должно осуществляться издание печатной продукции, предназначенной для служебного и делового использования — бланки, формы, квитанции, билеты, свидетельства, дипломы и т.п. Специальным пунктом средства массовой информации обязываются освещать деятельность органов государственной власти и местного самоуправления на государственном языке, владение которым является одним из условий натурализации.

Владение государственным языком, как это прямо закреплено в Основном Законе Украины, – одно из обязательных условий, которым должны соответствовать кандидаты, баллотирующиеся на должность Президента, а также лица, рекомендуемые на должности судей. В отношении других должностей требование знания украинского языка не выражено столь категорично. Статья 6 Закона «О языках в Украинской ССР» от 28 сентября 1989 г. устанавливает: “Обязанность должностных лиц владеть языками работы органов и организаций. Должностные лица государственных, партийных, общественных, коммунальных органов, учреждений и организаций должны владеть украинским и русским языком, а в случав необходимости – и иным национальным языком в объеме необходимом для выполнения служебных обязанностей. Незнание гражданином украинского или русского языка не является основанием для отказа ему в принятии на работу. Поле принятия на работу должностное лицо должно овладеть языком работы органа или организации в объеме, необходимом для исполнения служебных обязанностей”.

А статья 13 определяет, что техническая и проектная документация в Украинской ССР выполняется на украинском или русском языках. Официальные документы, которые подтверждают статус гражданина — паспорт, документы об образовании, свидетельства о рождении, о браке, документы о смерти выполняются на украинском и русском языках (ст. 14).

Законами Украины “Об образовании” от 23 марта 1996 г. (ст. 7), “Об общем среднем образовании” от 13 мая 1999 г. (ст. 7) установлено, что язык обучения и воспитания в общеобразовательных учебных заведениях определяется Конституцией и Законом “О языках Украинской ССР” с учетом ст. 73 действовавшей тогда Конституции, на основании которой украинский язык получил статус государственного.

Исходя из этого Конституционный Суд определил, что языком воспитания в детских дошкольных учреждениях, обучения и воспитания в общеобразовательных школах, профессионально-технических училищах, средних специальных и высших учебных заведениях является украинский язык. Часть 3 ст. 10 Конституции Украины занимает менее двух строк: “В Украине гарантируется свободное развитие, использование и защита русского, других языков национальных меньшинств Украины”.

Эти гарантии охватывают:

а) содействие государства развитию языковой самобытности всех коренных народов и национальных меньшинств Украины (ст. 11 Конституции);

б) в запрещение ограничений и привилегий, в том числе по языковым признакам (ст. 24 Конституции);

в) закрепление права национальных меньшинств на обучение на родном языке или на изучение родного языка в государственных и коммунальных учебных заведениях или через национальные культурные общества.

Гарантированные права национальным меньшинствам на свободное развитие, использование и защиту языков соответствуют, как подтверждает Решение Конституционного Суда, содержанию международных договоров Украины. В частности, в Решении упомянуты:

1) Европейская рамковая конвенция о защите национальных меньшинств, одобрена Комитетом министров Совета Европы 10 ноября 1994 г. и ратифицированная Украиной 9 декабря 1997 г.;

2) Конвенция СНГ об обеспечении прав лиц, принадлежащих к национальным меньшинствам, подписана 21 октября 1994 г. в Москве;

3) Соглашение по вопросам, связанным с восстановлением прав депортированных лиц, национальных меньшинств и народов;

4) Декларация национальностей Украины от 1 ноября 1991 г.

В Решении Конституционного Суда не упомянуты, однако, имеющие силу рекомендации “Декларация по правам лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам”, принятая на 45-й сессии Гениальной Ассамблеи ООН, а также ратифицированная Верховной Радой Украины, но не вступившая в законную силу. Европейская хартия региональных языков или языковых меньшинств.

Сравнивая содержания Декларации ООН Рамочной конвенции 1995 г. и Европейской хартии, мы можем проследить пути развития международного права в направлении защиты национальных, региональных языковых меньшинств.

В Преамбуле Декларации отражена важная идея о том, что “поощрение” меньшинств способствует стабильности и составляет неотъемлемую часть развития общества Тем самым отвергается все еще дающий о себе знать подход, в соответствии с которым лучший путь к национальному миру и прогрессу — это принудительная ассимиляция меньшинств.

Сам документ, тем не менее, во многом воспроизводит прежнюю консервативную политику государств в отношении признания прав меньшинств. Декларация построена таким образом, что в ней говорится в основном не о правах меньшинств, а в весьма расплывчатых выражениях о соответствующих обязанностях государств. В ней отсутствуют четкие формулировки трех основных прав меньшинств, выделяемых в международно-правовой литературе и получивших отражение в ряде международных документов. Это право на существование, на свободу от дискриминации и на сохранение и развитие культурной самобытности. Тем не менее Декларацию можно рассматривать как документ, подтверждающий и развивающий эти права в форме соответствующих обязанностей государства.

Статья 2 наделяет меньшинства рядом прав. Так, в ее п. 1 говорится о праве пользоваться достояниями своей культуры, исповедовать свою религию (одно из общепризнанных прав человека), а также использовать свой язык.

Касаются языка и положения ст. 4 о том, что государства (“где это осуществимо” и “при необходимости”) должны создать возможности для языковых меньшинств изучать свой язык или обучаться на нем. Естественно, такая расплывчатость для последних создает очень слабые гарантии. Кроме того, вне поля зрения Декларации остались такие важные вопросы, как-то: а) право на использование языка меньшинств в отношениях с органами власти; б) право меньшинств на создание собственных учебных заведений; в) использование языка меньшинств на дорожных знаках, вывесках и пр.

Меньшинства наделяются также правом осуществлять контакты с членами своих групп, в том числе через границы.

Далее государства в общих выражениях обязуются принимать меры по развитию культуры меньшинств, учитывать их интересы в национальной политике, сотрудничать по данной проблематике друг с другом.

Среди заключительных положений документа следует выделить следующие:

- признание примата общепризнанных прав человека и основных свобод над положениями Декларации;

- меры по эффективному осуществлению прав, изложенных в Декларации, не считаются prima facie, противоречащими принципу равенства, т.е. признается возможность преференциального подхода к особо нуждающимся группам населения;

- деятельность по осуществлению реализации Декларации должна основывается, в частности, на принципе территориальной целостности, что традиционно служит для непризнания за меньшинствами права на внешнее самоопределение. Декларация, таким образом, является, несомненно, важным документом, знаменующим серьезный шаг по пути признания специальных прав меньшинств на сохранение и развитие своей культуры, идущих далее общепризнанных прав человека. В то же время ее положения демонстрируют, что большинство государств по-прежнему не готовы принять на себя какие-либо существенные обязательства в этой сфере.

Рамочная конвенция развивает положения Декларации. Принятый документ хотя и является международным договором, однако задает лишь рамки для национального законодательства Следовательно, невыполнение положений Конвенции не может быть обжаловано в международных инстанциях. Международный механизм защиты прав национальных меньшинств, предусмотренный Рамочной конвенцией, крайне слаб. Статья 24 уполномочивает Комитет Министров СЕ наблюдать за исполнением последний.

В течение года после вступления Конвенции в силу государство – ее участник передает генеральному секретарю Совета Европы информацию о законодательных и других мерах, предпринятых для воплощения в жизнь закрепленных в ней принципов.

Рамочная конвенция может быть отнесена к числу политических, а не юридических актов.

Европейская хартия региональных языков или языков меньшинств, является документом гораздо более определенным. Пути имплементации Хартии четко и ясно определены в Законе Украины о ее ратификации. .

Украина приняла на себя вое обязательства в соответствии с ч. 1 Хартии - “Общие положения”, ч. 2 - “Цели и принципы”, ч. 4 - “Применение Хартии”, ч. 5 - “Заключительные положения”.

Закон о ратификации определил пути реализации положений ч. 3 Хартии “Меры, направленные на использование региональных языков или языков меньшинств в общественной жизни…» применительно к условиям Украины и отдельных ее регионов. Он определил языки национальностей, которые по численности, расселению соответствуют определению региональных языков, или языков меньшинств, согласно ст. 1 Хартии.

В Законе перечислены языки следующих национальностей: русских, евреев, белорусов, молдаван, румын, крымских татар, болгар, поляков, венгров, греков, немцев, гагаузов, словаков (ст. 2 Закона).

Обязанности государственных органов и круг прав национальных и языковых меньшинств определяются в соответствии с численностью населения в пределах территории, на которой этот язык используется.

Наиболее широкий круг прав предоставляется, когда количество лиц, использующих язык региональных меньшинств и проживающих в пределах соответствующей административно-территориальной единицы, составляет более 20%.

Если количество лиц, принадлежащих к региональным или национальным меньшинствам, составляет от 10 до 20%, государству следует обеспечить возможность изучения языка национального меньшинства как отдельной дисциплины, разрешить обучение в высших учебных заведениях на региональных языках и языках национальных меньшинств или создать возможность изучения этих языков как отдельную дисциплину.

Стороны обязались обеспечить перевод и опубликование на региональных языках или языках меньшинств важнейших национальных законодательных актов и документов, которые касаются лиц, пользующихся этими языками, если наличие таковых не обеспечено иным образом.

Хартия предусматривает в пределах административных единиц, где количество жителей, пользующихся региональными языками, это оправдывает, использование последних административными властями.

Власти принимают надлежащие меры к тому, чтобы радио, телекомпании и другие средства массовой информации публиковали свои материалы также на региональных языках

Предусматривается в необходимой мере использование региональных языков в сфере культуру экономики, социальной жизни.

24 декабря 1999 г. Верховная Рада приняла Закон “О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков национальных меньшинств”, который, до настоящего времени не вступил в законную силу. Обычно передача ратификационной грамоты на ранение происходит в автоматическом режиме без задержек.

Закон о ратификации Хартии после четырехмесячной проволочки в Министерстве иностранных дел был передан на рассмотрение Конституционного Суда Украины.

12 июля 2000 г. Суд вынес решение, в соответствии с которой этот Закон был признан неконституционным по причине нарушения порядка его подписания. Нарушения, по мнению Суда, выразилось в том, что Закон о ратификации Хартии не был направлен на подпись Президенту Украины. Суд, воздержавшись от каких-либо утверждений относительно несовместимости положений Хартии и Конституции или законов Украины, а отменил Закон о ратификации по чисто формальным причинам. Отказ от участия в Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств совершенно не совместим с заявлениями о европейском выборе Украины. Влиятельные политические силы в Верховной Раде и правительстве не желают во имя европейских ценностей отказываться от своих планов превращения Украины в мононациональное государство.

В. Мармазов,

канд. юрид. наук, доцент

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

м. Київ

ЩОДО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ НОРМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД У ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Ратифікацію Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція), було проведено 17 липня 1997 р. шляхом прийняття Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” (далі в тексті – Закон про ратифікацію). Визнання цього важливого документа зумовлено прийняттям України до Ради Європи й відповідними зобов’язаннями, які Україна взяла на себе при вступі до цієї організації.

Верховна Рада України при цьому зробила низку заяв та застережень, використавши право держави – учасниці, передбачене ст. 64 Конвенції. Відповідно до Закону про ратифікацію Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати ввід будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та ст. 46 Конвенції стосовно визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях щодо тлумачення й застосування Конвенції.

Україна повністю визнає на своїй території дію її статей 25 і 46 стосовно протоколів № 4 і № 7 до Конвенції.

Закон про ратифікацію містить низку принципових застережень, які – тимчасово звужують зміст прав, закріплених у Конвенції. На сьогодні відповідно до Закону про ратифікацію ч. 1 ст. 5 Конвенції застосовується в частині, що не суперечить п. 13 розд. ХУ “Перехідних положень” Конституції України та статтям 106 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання особи та дачі прокурором санкцій на арешт.

Переглядати національні судові рішення і змінювати внутрішнє законодавство є справою держав – учасниць Конференції, а не справою її контрольних органів. Робота по вдосконаленню внутрішньої правозастосовчої практики та національного законодавства з точки зору повноти відповідності принципам, закріпленим Конвенцією, відбувається як у процесі прийняття до розгляду справ Європейським судом чи Європейською комісією з прав людини так і після прийняття рішення з конкретної справи.

Вірогідніше, що Україні потрібно буде рахуватися не тільки з практикою, яка складалася на даний момент, але й з тим, що заявник від України буде звертатися до суду з питань проведення судових “розглядів у розумний строк” і використання свого права “на ефективні засоби правового захисту” (статті 5, 6 Конвенції). У цих випадках, як відомо, Європейський суд вправі не очікувати кінцевих рішень повноважних національних органів і самостійно приймати відповідні рішення.

Одним із найбільш дискусійних проблемних питань, яке тривалий час обговорюється, є ратифікація Протоколу № 6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари. Експерти Ради Європи й офіційні представники цієї організації наполягали на його ратифікації як доказу поваги до людського життя, дотримання гуманних принципів, визначених ст. 3 Конвенції.

Конституційний Суд України, розглянувши справу № 1-33/99 за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190¹ Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару), визнав положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України (2001-05, 2002-05), які передбачають смертну кару як вид покарання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). При цьому в мотивувальній частині рішення Конституційний Суд України зауважив, що смертна кара як вид покарання суперечить ст. 28 Конституції України, згідно з якою “ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”. Названа стаття Основного Закону повністю відтворює положення ст. 3 Конвенції. Невідповідність смертної кари цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини, юрисдикцію якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала Україна (п. 1 Закону про ратифікацію).

На нашу думку, є цікавим орієнтовний перелік невідповідностей окремих нормативних актів України нормам Конвенції. Так, чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить процесуальних гарантій недоторканності особи при проведенні різного роду експертиз, слідчих експериментів та інших слідчих дій.

Чинний Цивільно-процесуальний кодекс України не відповідає вимогам Конвенції в частині відступу від принципу змагальності в цивільному процесі – права прокурора вступати в справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього потребує охорона державних та суспільних інтересів.

Чинний Кримінальний кодекс України не відповідає вимогам Конвенції в частині конфіскації майна засудженого як факультативної міри покарання, а не вилучення майна нажитого злочинним шляхом.

Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХІІ з наступними змінами та доповненнями не врегульовано порядок використання, схову та знищення матеріалів, отриманих при прослуховуванні телефонних розмов.

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ з наступними змінами та доповненнями не відповідає вимогам Конвенції в частині застосування співробітниками міліції фізичної сили для припинення адміністративних правопорушень незалежно від того, чи вчиняється правопорушником опір.

Україна, ратифікуючи Конвенцією в особі органів виконавчої та законодавчої гілок влади, взяла на себе зобов’язання коригувати національне законодавство в дусі норм і стандартів права Ради Європи. Визнання в повній мірі дії на території України ст. 25 Конвенції дозволяє ефективніше використовувати міжнародні засоби правового захисту прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

За час свого існування Європейський суд виніс значну кількість рішень по заявах, які найбільш часто потрапляють до Суду (про порушення статей 5 і 6 Конвенції) і виробив чітку інтерпретацію даних прав (право на свободу та особисту недоторканість, на справедливий судовий розгляд).

Наприклад, порівняльний аналіз норм чинного КПК України та Конвенції показів, що ч. 1 ст. 14 КПК України – “Ніхто не може бути заарештований інакше, як на підставі судового рішення або з санкції прокурора” і низка інших статей містять розбіжності зі ст. 5 Конвенції – “Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, як у таких випадках і відповідно до процедури, встановленої законом:

а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом;

с) законний арешт або затримання людини, здійсненні з метою забезпечення її присутності перед компетентним юридичним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення”.

Відповідно до ст. 6 Конвенції «кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов’язків або будь-якого кримінального обвинувачення проти неї на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захист конфіденційності особистого життя сторін або в разі крайньої необхідності, якщо на думку суду в особливих випадках прилюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя». Право на справедливий судовий розгляд, відповідно до якого кожний обвинувачений у вчиненні кримінального злочину має низку прав, у тому числі право допиту осіб, які свідчать проти нього, право виклику й допиту свідків з його сторони на тих же умовах, що і свідків, які свідчать проти нього (п. «д»), на відміну від кримінально-процесуального законодавства України, яке надає право обвинуваченому заявляти клопотання в порядку, визначеному ст. 129 КПК України. Прийняття рішень по проведенню чи відмові в проведенні слідчих дій приймається слідчим, який провадить попереднє слідство.

142

За думкою багатьох експертів Ради Європи, ст. 6 Конвенції є однією з найважливіших положень Конвенції, оскільки право «на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону» (п. 1 ст. 6) посідає важливе місце в демократичному суспільстві. Це також підтверджується і практикою роботи Європейського суду, який неодноразово надавав тлумачення тим чи іншим пунктам ст. 6.

«Стаття 6 Конвенції, дає більші підстави для розвитку судової практики, ніж будь-яка інша. Це не є дивним, - підкреслює експерт Ради Європи Е. Гротрайан, - враховуючи масштаб і вагомість прав, які цією статтею гарантуються, і кількість цивільних, кримінальних та інших справ, які розглядаються повноважними органами в державах – учасницях Конвенції[14]. Зокрема, це стосується строків розгляду справ.

На нашу думку, проблеми своєчасного розгляду судами всіх категорій справ з урахуванням принципу розумного строку для їх розгляду, який встановлюється Конвенцією, та інші ще виникатимуть в українському судочинстві та національній системі законодавства у зв’язку з ратифікацією Конвенції Верховною Радою України.

О.І. Харитонова,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

м. Одеса

ДО ПИТАННЯ ПРО ГАЛУЗЕВУ НАЛЕЖНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД

Характеризуючи Європейську конвенцію захисту прав людини, та основних свобод як правило, піддають аналізу лише її зміст. Що ж стосується сутності цього документа як сукупності правових норм, то найчастіше тут звертають увагу на обумовленість прав людини природним правом і зв'язок з так званим міжнародним правом у галузі прав людини1. Однак акцентування на зв'язок Конвенції з природним правом лише вказує на її підґрунтя, а теза щодо "міжнародного права в галузі прав людини" здається недостатньою, оскільки останнім часом фахівці слушно звертають увагу на те, що не точно вести мову про міжнародне право взагалі, бо має йтися про міжнародне приватне й міжнародне публічне право.

Тому доцільною здається спроба визначення галузевої приналежності Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, з урахуванням поділу права на приватне і публічне. Встановимо спочатку визначальні риси останнього.

Для приватного права типовим є: а) визнання пріоритетності інтересів приватної особи (насамперед людини); б) юридична рівність суб'єктів права; в) ініціатива сторін у встановленні правовідносин і при захисті прав; г) судовий порядок захисту прав громадян та організацій від будь-яких порушень, у тому числі з боку посадових осіб.

3 урахуванням цього приватне право можна визначити як сукупність норм, що стосуються визначення статусу й захисту інтересів окремих осіб, які рівноправно й вільно встановлюють для себе і реалізують права й обов’язки.

Що ж до характеристики публічного права, то незрідка обмежуються лише згадкою, що публічним правом є те, що стосується становища держави в цілому, посилаючись при цьому на відому сентенцію Ульпіана, зафіксовану в Дігестах (Д. 1.1.2). Однак більш конструктивною нам здасться позиція, згідно з якою при характеристиці публічного права недостатньо тільки вказувати на суб’єктний склад або тип інтересів. Необхідно враховувати при цьому, що однією з визначальних рис публічного права є імперативний метод регулювання відповідних відносин, якому властиво: а) жорстка окресленість меж поведінки суб'єктів; б) застосування так званого позитивного зобов'язання, при якому учасникам правовідносин наказується діяти певним чином; в) застосування заборони дій як методу формування поведінки громадян та організацій; г) використання таких стимулів, як примус і переконання (Ю.А. Тихомиров). Отже, крім характеру інтересів і складу учасників публічних правовідносин, необхідно враховувати також особливості методу правового регулювання (його імперативність), функції тощо.

При цьому варто звернути увагу на те, що публічне право не можна ототожнювати з такими категоріями, як “конституційне право”, "адміністративне право" і т.д. Останні в сукупності з податковим, карним, фінансовим (та ін.) правом складають систему національного права в галузі публічних інтересів.

Вони обумовлені як загальними принципами, так і національними традиціями права.

143

Публічне право в сукупності з приватним створює єдину загальну наднаціональну систему права, яка є складовою частиною світової культури. При цьому публічне право, з одного боку є наднаціональною системою, маючи предметом регулювання не тільки внутрішньодержавні, але й міждержавні відносини, з другого являє собою продовження такого соціального феномену, як публічна влада, з усіма позитивними й негативними можливостями останньої (С.С.Алексєєв).

З урахуванням викладеного можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання й захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади і підпорядкування.

На підставі такого розуміння суті приватного і публічного права можна визначити їх роль у регулюванні тих чи інших відносин за участю приватних осіб, держав, органів держави тощо. При цьому маємо на увазі існування цікавої і разом з тим досить типової у практичному значенні ситуації. Залежно від того, яку групу відносин взято для аналізу, можна говорити про перевагу публічних або приватних елементів у їх регулюванні.

Реальні ж відносини підлягають регулюванню на засадах приватного або публічного права в залежності від їх конкретного змісту. Наприклад, як уже згадувалося, не йдеться про єдине загальне міжнародне право, а провадиться поділ його на міжнародне публічне і міжнародне приватне право. Проте, аналізуючи той чи інший міжнародний документа, треба враховувати, що в ньому можуть бути присутніми норми як публічно-правового, так і приватноправового характеру. Залежності від переважання тих чи інших можна вести мову про акт приватного або акт публічного права.

Коли ж ми говоримо про міжнародні документи в галузі прав людини, то зустрічаємося при цьому ще з однією особливістю (парадоксом), яка полягає в тому, що, оскільки йдеться про міждержавну угоду (наприклад, Конвенцію про захист прав людини й основних свобод), за формою вона може бути віднесена до актів міжнародного публічного права. Разом з тим за змістом вона є джерелом приватного права, бо містить перелік основних прав та свобод людини і встановлює порядок їх захисту.

Отже, вищевикладене дає підстави кваліфікувати Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод як джерело приватного права, сформоване за допомогою публічно-правових засобів.

Д.М.Лук’янець,

канд. юрид. наук

Українська академія

банківської справи

м. Суми

ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД І ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ТЕОРІЇ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Здійснюючи дослідження в різних галузях вітчизняного права доволі часто не звертається увага на існування таких документів як Конвенція про захист прав людини та основних свобод, положення яких згідно з Конституцією України є частиною національного законодавства.

Конвенція безпосередньо не торкається питань адміністративної відповідальності, однак практика застосування її положень Європейською комісією з прав людини та Європейським судом з прав людини (Страсбурзькі прецеденти) свідчить про те, що вона поширює свою дію і на відносини адміністративної відповідальності.

Хоча переважна більшість вітчизняних правознавців не визнає судову практику джерелом права, значення Страсбурзьких прецедентів залишається досить великим з огляду на те, що вони фактично є актами офіційного тлумачення Конвенції. При цьому це тлумачення не можна розглядати як виключно казуальне, оскільки контрольний орган не просто вирішує конкретну справу, але й створює правову судову доктрину.

146

Страсбурзьке прецедентне право обумовило формування в Європі нової доктрині кримінальної сфери. Поняття “кримінальна сфера” охоплює кримінально-правові, кримінально-процесуальні і частину адміністративних правовідносин, зокрема, відносин, пов’язаних із застосуванням адміністративних стягнень. Це нове поняття пов’язано з тлумаченням кримінального звинувачення в ст.6 Конвенції. Спочатку Комісія розглядала “кримінальне звинувачення“ як “звинувачення у злочині”, передбаченому у звичайному кримінальному кодексі, однак поступово таке тлумачення змінювалось.

По справі Нормайстера у 1968р. Суд встановив, що поняття “кримінальне звинувачення” треба розуміти не у сенсі національного законодавства, а виходячи з тлумачення його у контексті Конвенції. У рішенні по справі Адольфа Європейський суд з прав людини звернув увагу на необхідність “автономного” розуміння “кримінального звинувачення” в контексті Конвенції, а не на підставі внутрішнього права. У рішенні по справі Енгеля з питань розмежування дисциплінарної процедури (яка не охоплюється ст.6 Конвенції) та кримінального звинувачення Суд дійшов висновку що “характер процедури за внутрішнім правом не може мати вирішального значення в питаннях про можливість застосування ч.1 ст.6 Конвенції, бо інакше національна влада може ухилитися від зобов'язань, що накладаються цією статтею, шляхом введення дисциплінарних процедур щодо злочинів, які за своєю природою і характером санкцій є або можуть стати частиною кримінального права”. По цій справі було названо три критерії, які дозволяють відмежувати кримінальну сферу від стягнень, які не належать до неї: класифікація правопорушення в національному праві, природу злочину, природу й суворість покарання.

Спочатку було відзначено, що перший критерій не є визначальним – він враховується тільки у тому випадку, якщо діяння не є злочином за своєю природою, але розглядається кримінальний злочин у національному праві. Під терміном “природоа злочину” розуміється сфера застосування порушуваної норми. Якщо норма має універсальний, загальнообов’язковий характер – це злочин, якщо норма належить тільки до певної обмеженої дисциплінарною владою групи, то йдеться про дисциплінарний проступок.

У подальшому цю доктрину було розвинуто поширенням кримінальної сфери на адміністративні правопорушення. Останні (у тому числі й зі спеціальним суб’єктом) та інші малозначні злочини за своєю природою слід віднести до порушення норм універсального характеру, тобто до кримінальної сфери (справи Адольфа, Оцтюрка). Стосовно адміністративних правопорушень були висунуті ті ж критерії кримінальної сфери, що й до дисциплінарних по справі Енгеля (природа злочину і санкції). У подальшому по справі Лутца було визначено, що для розуміння поняття “кримінальна сфера” вистачає наявності навіть одного з критеріїв, а не їх сукупності. Таким чином усі адміністративні правопорушення віднесені до кримінальної сфери незалежно від суворості санкцій.[15]

Із наведеної практики можна зробити різні висновки але найцікавішим цікавим з точки зору теорії є підхід до визначення критеріїв розмежування злочинів і адміністративних проступків, а відтак і до розмежування видів юридичної відповідальності.

Якщо розглянути зазначені вище Страсбурзькі прецеденти, можна дійти висновку, що єдиним критерієм для вирішення питання про застосування ч. 1 ст. 6 Конвенції, який не належить до характеристик власне протиправного діяння, але згадується в рішеннях Суду, є характер процедури за внутрішнім правом. Зрозуміло що мова йдеться про порядок розгляду справ і застосування відповідних стягнень або покарань.

Звернувши увагу на визначення понять злочину (ст.7 КК України) та “адміністративне правопорушення” (ст.9 КпАП України), неважко помітити, що спільною їх ознакою, пов’язаною з процедурою, є вид юридичної відповідальності, яку за них передбачено. Для злочину це буде кримінальна караність (кримінальна відповідальність), а для адміністративного правопорушення – передбаченість за певне діяння адміністративної відповідальності. Якщо, так би мовити, “відключити”, від визначення цих понять вид юридичної відповідальності, межа між злочином і адміністративним правопорушенням стає дуже розмитою і нечіткою. Інші ознаки цих діянь практично співпадають за змістом і розрізняються тільки ступенем суспільної шкідливості (суспільно небезпечні чи суспільно шкідливі). При цьому “суспільна шкідливість” - поняття досить абстрактне, а процедура застосуваня покарання і стягнень вельми конкретна. Можна також сказати, що ступінь суспільної шкідливості діяння конкретизується через передбачену законом процедуру застосування стягнень і покарань та їх розмір. Чим вищий ступінь суспільної шкідливості, тим складніша процедура накладення стягнень і вища їх суворість.

Отже, ключовим моментом при розмежуванні різних видів юридичної відповідальності є саме процедура, порядок застосування відповідних стягнень. З огляду на цей критерій логічно пояснюється існуючий нині і найбільш розповсюджений поділ юридичної відповідальності на види.

147

Кримінальна відповідальність реалізується в кримінально-судовому порядку, тобто органом притягнення до відповідальності виступає суд, а процедура притягнення врегульована нормами кримінального і кримінально-процесуального права. Адміністративна відповідальність реалізується в адміністративному або адміністративно-судовому порядку. В обох випадках процедура притягнення до відповідальності врегульована нормами адміністративного права, але суб’єктами притягнення можуть виступати як органи виконавчої влади, наділені відповідними повноваженнями, так і суди. При цьому процедура притягнення буде однаковою для всіх цих органів. Дисциплінарна відповідальність, у свою чергу, реалізується в рамках службового підпорядкування у відповідному, дисциплінарному порядку.

Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що в дослідженнях у сфері юридичної відповідальності взагалі, а особливо у сферах кримінальної та адміністративної відповідальності, належне місце повинна зайняти і практика застосування положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод відповідними контрольними органами. Намагаючись стати повноправними членами Європейської спільноти, не можна розвивати власну правову систему, не узгоджуючи її з міжнародними актами цієї спільноти; не можна розвивати і власну правову науку, ігноруючи Європейську правову практику, яка базується на загальновизнаних міжнародних нормах.

О. В. Тарасов,

канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия

Украины имени Ярослава Мудрого

г. Харьков

ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ІНДИВІДА У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД

1. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод довела міжнародну регіональну правосуб’єктність фізичної особи. Сьогодні постає питання: чи є індивід суб’єктом тільки регіонального (європейського) права, чи він вже може розглядатися суб’єктом універсального міжнародного права? Для відповіді на нього необхідно вирішити загальне питання: хто (або що) є суб’єктом міжнародного права і хто (або що) є суб’єктом права взагалі?

2. Наука теорії права, на жаль, дуже часто обмежується дослідженням тільки внутрішньодержавних правових систем, і поняття внутрішньодержавної правосуб’єктності видається за поняття правосуб’єктності взагалі, тобто, не враховуються міжнародна правосуб’єктність і правосуб’єктність у рамках Європейського Союзу. У такому випадку теорію права точніше було б називати наукою теорії внутрішньодержавного права. Загальна теорія права повинна ввібрати в себе дослідження всіх існуючих правових систем – як внутрішньодержавних, так і міжнародного права та права Європейського Союзу. Лише після аналізу й синтезу всіх загальних рис, притаманних різним правовим системам, можливо вивести дійсно загальнотеоретичні положення й виокремити специфіку кожної з них.

3. Враховуючи недостатність загальнотеоретичних положень для дослідження нових явищ у сучасному міжнародному праві, юристи-міжнародники змушені займатися і деякими проблемами загальної теорії права. Зокрема, проблема міжнародної правосуб’єктності логічно потребує дослідження правосуб’єктності взагалі (наприклад, чи є фізична особа суб’єктом усіх правових систем без винятку, тільки внутрішньодержавних правових систем? У доктрині міжнародного права це питання вирішується по-різному. По суті, це питання загальної теорії права. Тільки виходячи з практики застосування Європейської конвенції, юристи-міжнародники можуть зі значним відсотком упевненості обгрунтувати правосуб’єктність індивіда в рамках міжнародного регіонального права. Що ж до універсального міжнародного права, то продовжують точитися гострі дискусії. У першу чергу посилаються на відсутність на універсальному рівні можливості індивіда захищати себе в міжнародному судовому процесі. Постає питання: чи є наявність механізму судового захисту своїх прав необхідною ознакою правосуб’єктності взагалі? Такий механізм існує на рівні внутрішньодержавних правових систем, права Європейського Союзу та міжнародному регіональному рівні (Рада Європи, Організація Американських Держав). А чи можливо вже сьогодні визнати індивіда суб’єктом універсального міжнародного права, на рівні якого ще не сформувався механізм судового захисту прав людини?

4. На нашу думку, судовий захист хоча і є найефективнішим механізмом захисту прав людини, проте він може функціонувати лише після того, як уже існують суб’єкти матеріального права. Крім того, можливий і несудовий захист прав людини, який, безумовно, вже діє на рівні універсального міжнародного права (Комісія ООН з прав людини, Комітет прав людини та ін.). Отже, прийшов час визнати індивіда суб’єктом універсального міжнародного права і, знявши таким чином доктринальні перешкоди, розпочинати роботу по формуванню універсальних судових механізмів захисту прав кожної людини на нашій планеті. З цієї точки зору Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод не тільки являє собою надбання європейської правової культури, а й має величезне загальнолюдське значення.

С.Є. Федик,

науковий співробітник

Львівська лабораторія

прав людини АПрН України

м. Львів

КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД: ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ТЛУМАЧЕННЯ

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод спричинила жваві дискусії щодо юридичної природи цього акта, особливостей його застосування в конкретних умовах України та інших держав, значення практики Європейського Суду з прав людини стосовно розуміння змісту закріплених у Конвенції прав людини.

Рішення Суду виступають однією з основних форм реакції контрольного механізму Ради Європи на неправильну поведінку держави. З урахуванням практичної невигідності для держав невиконання рішень Суду через негативні для неї політичні наслідки є очевидною потреба вивчення тлумачення норм Конвенції Європейським Судом.

Беручи до уваги те, що право громадян України звертатися зі скаргами на порушення прав людини до Європейського Суду виникло з вересня 1997 р. видається необхідним більш детально охарактеризувати проблему тлумачення норм Конвенції крізь призму його практики, оскільки саме остання допомагає зрозуміти підходи й позиції Суду при розгляді скарг заявників. Крім того, знання цих позицій сприятиме приведенню українського законодавства та правозастосовчої практики у відповідність із загальноєвропейськими стандартами прав людини.

Оскільки Конвенція є міжнародним договором, то при її тлумаченні Суд керується насамперед загальновизнаними принципами інтерпретації норм міжнародних договорів, переліченими у ст. 31-33 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (далі - ВК). Поряд з цим, зважаючи на специфіку Конвенції (йдеться про наділення нею громадян держав-учасниць правом подавати скарги на невиконання відповідними державами зобов’язань, які випливають з неї), процес тлумачення цього міжнародного документа спирається ще й на особливі принципи й концепції.

Дослідники Конвенції констатують комплексне використання Судом декількох базових способів тлумачення цього акта. Однак у деяких випадках Суд надає перевагу певним способам тлумачення щодо інших, оскільки результати інтерпретації при використанні тих або інших способів можуть і не співпадати. Охарактеризуємо тут лише два з них – телеологічний (цільовій) та еволюційний, оскільки саме в їх використанні, як видається, найбільш яскраво знаходить прояв специфіка правотлумачної діяльності Суду.

Цільове (телеологічне) тлумачення передбачає з'ясування змісту правових приписів з урахуванням об'єкта, цілей та завдань відповідного акта. Наприклад, у рішенні по справі Вемгофф проти Німеччини (від 27 червня 1968 р.) Суд прямо вказав на доцільність здійснення такої інтерпретації положень Конвенції, яка випливає насамперед з об'єкта та цілей цього договору, а не з необхідності максимально звузити обов'язки держав-учасниць.

Щодо застосування цього способу інтерпретації стосовно Конвенції існує два полярні підходи, представники кожного з яких мають власний погляд на те, де слід шукати і що вважати об'єктом і цілями Конвенції. Прихильники "текстуального" підходу отстоюють позицію, яка полягає у виключності тексту Конвенції як джерела, що містить вказівки на об'єкт та цілі цього акта. Іншими словами, об'єкт і цілі Конвенції слід інтерпретувати буквально – лише по тих формулюваннях, які безпосередньо містяться в її тексті. На думку ж представників "телеологічної" школи, об'єкт і цілі Конвенції слід шукати не лише в самому тексті останньої, а й у реальній практиці Суду, підготовчих документах, інших актах, що стосуються Конвенції. Ще одна суттєва відмінність між згаданими школами полягає в різному їх ставленні до рівня абстрагування, застосовуваного при словесному формулюванні об'єкта й цілей Конвенції. “Текстуалісти" схиляються до більш вузького розуміння цілей та об'єкта акта, у той час як прихильники телеологічної школи віддають перевагу розширення їх інтерпретації.

Позиція Суду з цього приводу залишається дещо невизначеною, оскільки він начебто балансує між зазначеними концепціями. Однак впродовж його багаторічної практики спостерігається поступове зближення точки зору останнього підходом, притаманним "телеологічній" школі.

Та навіть зважаючи на певну неоднозначність поглядів щодо того, що слід вважати цілями та об'єктом Конвенції, на сьогоднішній день не викликають сумнівів наступні положення:

- основною метою Конвенції є захист закріплених нею прав і свобод людини;

- засобом реалізації цієї цілі є підтримка та сприяння розвитку ідеалів і системи цінностей демократичного суспільства;

- невід'ємними характеристиками демократичного суспільства є плюралізм, толерантність і поліваріантність світоглядів його членів.

Підставність зазначених положень випливає як з аналізу текстів Конвенції і Протоколів до неї. так і з вивчення правотлумачної та правозастосовчої практики Суду. Захист закріплених у Конвенції прав людини як її головна мета обумовлює спосіб тлумачення та його "обсяг" (розширений чи, навпаки, звужений). Тому передбачене Конвенцією право людини слід розглядати настільки широко, наскільки це не покладатиме на держави-участниці таких додаткових обов'язків, які не мались на увазі ними при укладенні або при ратифікації цього договору. Що ж до обмежень окремих прав, зафіксованих у Конвенції, то їх слід інтерпретувати вузько, оскільки розширене тлумачення таких обмежень може входити в суперечність з метою захисту прав людини.

Відсутність чіткого формулювання об'єкта і цілей Конвенції в цілому або ж деяких з її частин обумовлює тією чи іншою мірою досить широку критику тих рішень Суду, при прийнятті яких останній використовував телеологічний спосіб тлумачення. Окрім того, така ситуація спричинює диверсифікацію поглядів і самих суддів стосовно проблеми розширеного тлумачення права і звуженої інтерпретації обмежень останнього.

Еволюційне тлумачення забезпечує поступовий розвиток змісту (смислу) акта, який інтерпретується, внаслідок змін у житті суспільства. Як правило, такий спосіб тлумачення є надзвичайно зручним при інтерпретації "гнучких" норм, формулювання яких залишає широку дискрецію для правозастосовчого органу. І якраз положення Конвенції є максимально прийнятними для такої інтерпретації, оскільки підвищена загальність (абстрактність) їх формулювання належить до її загальновизнаних особливостей.

Яскравим прикладом такого тлумачення може служити, скажімо, інтерпретація Судом ст. З Конвенції в рішенні по справі Тайрер проти Великобританії (від 28 квітня 1978 р.). Суд зіткнувся з необхідністю дати оцінку такому виду покарання, як побиття різками. Виходячи зі змісту ст. З Конвенції (нікого не може бути піддано катуванню, або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню), заявник стверджував, що побиття його різками є покаранням, яке принижує гідність. Мотивуючи своє рішення в цій справі. Суд указав, що, оскільки Конвенція має бути живим інструментом, її слід тлумачити крізь призму умов сьогодення. Тому Суд не може не зважати на зміни, що відбулись впродовж останніх років у практиці застосування тілесних покарань у державах-учасницях Конвенції. Беручи до уваги наведені вище обставини, Суд дійшов висновку, що зміст покарання та метод його виконання порушували ст. З Конвенції.

Еволюційне тлумачення Конвенції знайшло своє застосування при інтерпретації більшості статей останньої. І це зрозуміло, оскільки навіть стандарти прав людини з плином час зазнають певних змістовних змін.

При цьому неможна не бачити, що таке тлумачення може призводити до неоднозначних інтерпретацій окремих норм Конвенції. Адже досить складно досягти уніфікованого сприйняття тих чи інших змін, які відбулись у суспільстві упродовж певного відтинку часу, а отже, майже неможливо виробити єдині засади (принципи) такої інтерпретації. Саме цим можна пояснити значні розбіжності позицій суддів Суду при ухваленні ним рішень (а також наявність чи не найбільшої когорти критиків таких рішень), обгрунтованих шляхом еволюційного, тобто динамічного тлумачення норм Конвенції.

І ще одна серйозна проблема постає при інтерпретації Конвенції на основі еволюційного способу тлумачення. Йдеться про розмежування між тлумаченням Конвенції та судовою правотворчістю. З огляду на зміст Конвенції, Протоколів до неї, на думку переважної більшості вчених безпосередня правотворчість Суду не допускається, оскільки наділений лише повноваженнями правозастосовчого характеру. Іншими словами, важливо зважати на буквальне формулювання норми як на фундамент, точку відліку при правозастосуванні, але поряд з цим слід брати до уваги й модерністичні тенденції, які цей "фундамент" розвивають, однак за умови недопущення повної зміни його "конфігурації".

Як правило, врахування змінних соціальних і правових стандартів, що склалися у сфері дотримання того чи іншого права, призводить до розширювального тлумачення норм Конвенції, оскільки більшість закріплених нею прав має тенденцію до розширення або хоча б збереження вже існуючих рамок права, проте аж ніяк не до їх звуження. Поряд із цим, як уже наголошувалося, є важливим, щоб при тлумаченні Суд не "створював" такі права, які не були закладені першопочатково у відповідних положеннях Конвенції.

Розглянуті способи тлумачення Конвенції, окрім усього іншого, орієнтують на найважливіші аспекти, які необхідно брати до уваги при інтерпретації норм Конвенції, а саме: мету, що її прагнули досягти держави-учасниці через підписання й реалізацію Конвенції, а також її еволюційний розвиток упродовж 50-ти років, який зумовлюється впливом на її зміст певних конкретно-історичних чинників.

Дана проблема вважається важливою і тому, що рано чи пізно Україна, мабуть, зіткнеться з необхідністю виконання рішень Суду, винесених не на її користь. Тому незнання специфіки тлумачення, змісту закріплених Конвенцією прав та свобод негативно позначаться на їх стані та захисті в Україні.

М.Б. Рісний,

науковий співробітник

Львівська лабораторія

з прав людини АПрН України

м. Львів

ЗАСТОСУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМИ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ НОРМ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД: ПРОБЛЕМИ РОЗСУДУ

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод спричинила виникнення серед вітчизняних юристів жвавих дискусій щодо юридичної природи цього акта, особливостей його застосування в конкретних умовах нашої держави і значення практики Європейського Суду з прав людини стосовно розуміння змісту закріплених у цьому документі прав та основних свобод людини.

Однією з найголовніших проблем, які постають у процесі імплементації Конвенції, є проблема розсуду національних органів при застосуванні конвенційних норм. Необхідність наділення національних органів державної влади досить широким розсудом щодо застосування окремих положень Конвенції обумовлена такими причинами, як-то:

- субсидіарна природа такої інституції, як Євросуд, що випливає зі змісту ст. 19 Конвенції;

- необхідність пом'якшити втручання органів Ради Європи у традиційно внутрішню компетенцію держав;

- більш високий рівень юридичної компетентності державних органів, зумовлений кращою обізнаністю останніх із національною специфікою.

Ігнорування наведених чинників могло б мати наслідком послаблення бажання країн приєднуватися до Конвенції. Так, у рішенні, ухваленому у справі Хендісайда проти Об'єднаного Королівства (1976 р.), Євросуд аргументував свою позицію щодо надання державі можливості на власний розсуд вирішувати питання, пов’язані з попередженням посягань на суспільну мораль наступним чином: "..Оскільки Конвенція покладає на держави обов'язки щодо захисту та забезпеченню закріплених нею прав та свобод, а також беручи до уваги той факт, що стандарти моралі змінюються з плином часу та є неоднаковими в різних країнах, при вирішенні питань про конкретний зміст цих стандартів національні державні органи знаходяться у кращому становищі, аніж міжнародний суд".

Однак надання державам широкого розсуду не означає відсутності будь-якого контролю з боку Ради Європи щодо меж розсуду та способів його реалізації, оскільки Конвенція безпосередньо встановлює вичерпний перелік тих елементів внутрішньої ситуації країни, зважаючи на які національний правозастосовчий орган може обмежити право, яке перебуває під конвенційним захистом. У рішенні, ухваленому у по справі Санді Таймс проти Об’єднаного Королівства (1979 р.), Євросуд з цього приводу зазначив: ''...Незважаючи на розсуд, яким наділені держави при визначенні стандартів у сфері захисту інтересів правосуддя, оскільки такі стандарти об'єктивно є більш чіткими за своїм змістом, аніж суспільна мораль, Євросуд здійснює суворіший і прискіпливіший нагляд за реалізацією державами їхнього розсуду в цій сфері."

Актуальність проблеми розуміння й ефективного застосування дискреційних повноважень правозастосовчих органів держав – членів Ради Європи визначається такими обставинами:

- конвенційні положення, щодо яких є допустимим широкий розсуд правозастосовчих органів, становлять у кількісному відношенні ледь чи не половину приписів матеріальної частини Конвенції, причому захищені цими положеннями права часто-густо є предметом розгляду Євросуду;

- за значенням ці права належать до фундаментальних у демократичному суспільстві, отже, рівень їх дотримання з боку держави впливає на формування відповідного іміджу країни, особливо на міжнародній арені;

- практика Євросуду свідчить про особливу відповідальність держав за порушення цих прав, що виражається у значних фінансових санкціях, покладених на винних відповідачів;

- приведення національного законодавства у відповідність із міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини є неможливим без з'ясування суті останніх, частиною якого є й розуміння меж розсуду правозастосовчих органів держав-учасниць при вирішенні питань щодо обмеження і тлумачення змісту прав людини.

Із методологічної точки зору дослідження розсуду національних органів при застосуванні норм Конвенції вимагає глибокого аналізу практики Євросуду в частині вирішення ним справ, які стосуються відповідних прав. Таке бачення обумовлено остаточністю рішень Євросуду, а також тим, що саме до його виключних повноважень належить право ухвалювати рішення про наявність або ж відсутність порушення конвенційних положень. Іншими словами, окреслені Конвенцією межі розсуду правозастосовчих органів держав є єдиними для всіх країн і не можуть залежати від суб'єктивного підходу будь-якої з них. Євросуд виробляє власне, "автономне" бачення меж розсуду, яке ґрунтується на його інтерпретації норм Конвенції.

Таким чином, національний розсуд при застосуванні норм цього міжнародного акта можна визначити як передбачену Конвенцією лімітовану можливість органу чи посадової особи держави обирати один з декількох варіантів рішень при розгляді питань щодо розуміння змісту закріплених Конвенцією прав та основних свобод, їх обмеження або виконання покладених на державу обов'язків у сфері захисту й забезпечення таких прав і свобод.

Серед ознак розсуду національних органів можна вирізнити наступні:

- лімітованість, тобто не просто можливість робити вибір між двома і більше варіантами рішень, але й межі такого вибору;

- притаманність його не державі в цілому, а конкретному правозастосовчому органу;

- закріпленість можливості розсуду Конвенцією безпосередньо, оскільки його наявність не залежить від волевиявлення будь-якого органу, який входить до конвенційної системи, у тому числі Євросуду;

- наявність визначеної сфери застосування, тобто лише при вирішенні окремих питань, а саме: при запровадженні обмежень із конвенційних прав і виконанні обов'язків, що є передумовою ефективної реалізації та захисту цих прав. Причому перелік останніх є вичерпним і встановлюється Конвенцією; за жодних умов не допускається його розширення з ініціативи держави (наприклад, щодо права на життя).

Положення Конвенції та норми національного законодавства дозволяють здійснити класифікацію прав та основних свобод людини залежно від обсягу розсуду держави при правозастосуванні. Зокрема, слід виділити права та свободи, щодо яких розсуд: а) взагалі відсутній (ст. І Протоколу № 6, ст. З Конвенції тощо); б) є вузьким (ст. 5 Конвенції); в) має помірковані межі (ст. 8-14 Конвенції); г) є широким (ст. І Першого протоколу). Закріплення прав людини та основних свобод в актах міжнародного права поряд із положеннями національного законодавства породжує проблему неоднаковості регулювання цих прав та свобод. Стосовно цього Конвенція є більш гуманною у порівнянні з національним законодавством, спрямованою на забезпечення принципу верховенства не стільки закону, скільки права. Оскільки нормативно закріплений в Україні примат актів міжнародного права над системою національного законодавства діє не зовсім ефективно, особливо у сфері захисту прав людини, постають, як мінімум, три проблеми щодо розсуду національних органів при обмеженні прав людини та основних свобод.

Перша стосується джерел такого розсуду. У той час як у Конвенції вони не згадуються, національне законодавство України прямо їх передбачає. Це, у свою чергу, призводить до виникнення розсуду там, де згідно Конвенції його немає.

Другою є проблема неспівпадання меж розсуду, які випливають із норм національного права та норм Конвенції, що призводить до порушення закріплених цим міжнародним правовим документом прав та основних свобод людини.

Створення Євросуду та надання йому повноважень по вирішенню всіх питань щодо застосування і тлумачення Конвенції створює для цього органу ще й третю проблему – оцінки національного розсуду держав. Існування цієї проблеми пояснюється політичною, економічною та культурною різноманітністю держав – членів Ради Європи, необхідністю для Євросуду постійно балансувати між належним застосуванням ним норм Конвенції і його надмірним втручанням у суверенітет держав, а також надзвичайною оціночністю формулювань конвенційних положень.

Перелік зазначених проблем не є вичерпним, однак ані їх кількість, ані складність не можуть вплинути на рішучість поступу України в напрямку позбавлення її від тоталітарної спадщини, демократизації усіх сфер її суспільного життя, побудови в ній справжньої правової держави.

С.П. Добрянський,

науковий співробітник Львівської

лабораторії прав людини

АПрН України

м. Львів

СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В РАДІ ЄВРОПИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ:

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Проблема взаємодії внутрішньодержавного права та права Європейського Союзу (далі – ЄС) останнім часом все більше викликає інтерес зарубіжних і вітчизняних дослідників. Будучи досить пов'язаною з країнами зазначеного міжнародно-правового формування, Україна все більше відчуває потребу в наближенні її правової системи до правового механізму функціонування цього наднаціонального співтовариства в цілому: адже, сподіваємося, наступним кроком України після підписання з ЄС договору про партнерство та співробітництво стане її асоційоване членство в ньому. Тому видається доцільним порівняти системи захисту прав людини в ЄС і в Раді Європи (далі – РЄ), членом якої Україна стала в 1995 р.

Метою створення у повоєнний період таких європейських організацій, як Рада Європи та Європейські Співтовариства було розв'язання двох основних проблем – подолати економічну розруху і підвести риску під злочинами проти людської гідності. У фокусі Ради Європи опинилися питання захисту прав та свобод людини, тоді як Європейські Співтовариства були зосереджені головним чином на економічній відбудові Європи. Таке розмежування спричинило те, що права людини не були прямо включені до предмету угод про утворення Європейських Співтовариств: вважалося, що процес економічної інтеграції не може призвести до порушення прав людини.

Визначальну ж роль в утвердженні принципу захисту прав людини, а також у визначенні його змісту та поля застосування відіграв створений у рамках Європейських Співтовариств Європейський Суд Справедливості. Першим кроком у цьому напрямку стала справа Stauder (1969 р.), де Суд ухвалив, що права людини входять до системи загальних принципів права Спільноти, які захищаються цим Судом. Пізніше у справі Nold (1974 р.) Суд Справедливості вказав, що право Спільноти, яке він має тлумачити, виходить зі спільних конституційних традицій держав-членів і при формуванні цінностей Спільноти він буде брати до уваги Конвенції й угоди, укладені з державами-членами, а також Європейську конвенцію з прав людини (далі – Євроконвенція).

Права людини як самостійний інститут права нинішнього ЄС ще не склався остаточно. Поки що його складають не стільки окремі норми, приписи, скільки принципи. Цей інститут є унікальним як за своїм походженням, так і за розвитком. Власне, дещо узагальнено, але все ж можна констатувати, що фази розвитку цього інституту прав людини відповідають основним етапам європейської інтеграції, причому Договір про Європейський Союз (як одна з останніх "цеглин" структури міжнародно-правового утворення) заклав якісно новий напрямок інтеграції: оскільки сфера економічних інтересів доповнюється інтересами політичними (ст.2 Договору), а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя в кримінальних справах (розд. УІ Договору), то на порядок денний висуваються питання, пов'язаній із захистом прав людини не лише громадянами ЄС, але й громадянами третіх країн, (притулок, іміграція).

Важливим нововведенням сучасного "спільного європейського будівництва" є запровадження громадянства ЄС, що, на думку деяких працівників сприятиме розбудові інституту прав людини. Так, висловлюється припущення, що політичні й особисті права тлумачитимуться в такому смислі, аби "забезпечити формування спільних ідеалів і зростання почуття довіри до органів Європейського Союзу. Ідеологія "ринкової" людини доживає свої останні дні (Еverson M. "Тhe Legacy of Market Citizen", New Legal Dynamics of European Union. Oxford: Oxford University Press, 1995).

Що стосується, власне, нормативного закріплення прав і свобод людини, то слід зазначити, що в рамках ЄС немає єдиного кодифікованого акта загальнообов'язкового характеру, в якому містився б їх розгорнутий перелік. Проте це не означає відсутності інших юридично обов'язкових актів цього міждержавного утворення, у яких закріплювалися б окремі права людини. До таких актів належать, зокрема, відповідні положення установчих документів ЄС (ст. 17-21 Договору про заснування Європейського Співтовариства), регламенти й директиви Ради Міністрів та Комісії ЄС.

Які ж права людини проголошуються в зазначених джерелах? Оскільки ЄС (як і його попередник – Європейське Економічне Співтовариство) переслідує головним чином цілі економічного характеру, то цілком зрозуміло, що в номенклатурі прав людини чільне місце належить соціально-економічним правам: займати робочі місця, що пропонуються громадянам певної держави; вільно пересуватися із цією метою територією держав-членів; перебувати у них протягом виконання роботи і навіть залишатися там після її виконання.

Отже, правовий статус громадян держав – членів ЄС, а одночасно і РЄ визначається двома самостійними міжнародними правопорядками. Тому окремим і непростим є питання про можливість виникнення колізій між правами громадян ЄС та їхніми ж правами, закріпленими в Євроконвенції, оскільки всі держави – члени ЄС її ратифікували.

Наведемо такий приклад. Громадяни ЄС, є право працівника на приїзд до нього його сім і та на інтеграцію його родини в середовище відповідної країни. Ця інтеграція є, звичайно, можливою за наявності таких прав, як свобода висловлювання, свобода зборів, свобода об'єднання. Проте ст. 16 Євроконвенції дозволяє державам обмежувати іноземців саме в цих правах. Таким чином, виникає суперечність між певним особистим правом, наданим громадянам ЄС, і деякими політичними правами, передбаченими Євроконвенцією. На жаль, питання це не вирішено ані в законодавстві, ані в судовій практиці. Однієї з можливих рекомендацій щодо шляхів розв'язання зазначеної колізії може бути надання Суду Справедливості права в такому випадку ухвалювати рішення на свій розсуд, оскільки акти, в яких закріплено те чи інше право, належать до різних міжнародно-правових систем і між ними немає відносин підпорядкування.

Охарактеризуємо далі зміст однойменних прав людини, що захищаються як у ЄС, так і у РЄ. Що стосується соціально-економічних прав, то, як свідчить законодавство ЄС, їх зміст у порівнянні з такими ж правами, закріпленими в Європейській Соціальній Хартії, є, так би мовити, на порядок вищим. Наприклад, за згаданою Хартією держави-учасниці зобов'язуються застосовувати в ліберальному дусі і пом’якшувати норми, що перешкоджають іноземцям здійснювати ту чи іншу діяльність на території іншої держави. Але ж у цьому акті не зазначено право іноземного працівника вільно в'їжджати на територію держави-учасниці, а також рівне з громадянами цієї держави право на отримання роботи, як це гарантується в рамках ЄС. Однак ситуація набуває протилежного характеру при аналізі політичних та особистих прав. Хоча, як уже було зазначено вище, останні зміни, внесені до установчих документів ЄС, мають за мету забезпечити демократизацію політичних процесів у ЄС, у літературі небезпідставно стверджується про обмежені можливості громадян ЄС брати участь в обговоренні та прийнятті рішень, що пов'язано в першу чергу з відсутністю "трансєвропейської культури утворення політичних партій" та з неможливістю громадян безпосередньо ставити питання про незаконність актів органів ЄС (The Interpretation of European Union Citizenship. // The Modern Law Review. May 1998. Vol. 61, № 3. Р.298).

Отже, аналіз політичних та особистих прав людини дає підстави дійти висновку, що вони дістають більш повного закріплення та "змістовного наповнення" саме у системі РЄ.

Усі наведені міркування дозволяють зробити наступні висновки:

1) У рамках ЄС не створено окремого органу міжнародного захисту прав людини, який відігравав би таку ж роль, яку виконує Європейський Суд з прав людини у РЄ. З іншого боку, не можна недооцінювати можливості цього Суду, який своїми преюдиціальними рішеннями фактично створив розгорнуту систему принципів, якими керуються національні суди при ухваленні рішень у справах про захист прав людини. Така ситуація впливає певною мірою на ефективність судового захисту: адже, як видається, право фізичних і юридичних осіб звертатися до Європейського Суду з прав людини як органу, що не входить до ланки національної судової системи, створює дещо ширші можливості правозахисту, аніж ті, що надаються фізичним і юридичним особам у рамках національних судових систем держав – членів ЄС. Отже, можна стверджувати, що система захисту прав людини у РЄ характеризується колом ширших процесуальних засобів, аніж така система в ЄС.

2) Якщо ж за критерій порівняння взяти змістовне навантаження прав людини, можна констатувати, що соціально-економічні права, гарантовані у рамках ЄС – як щодо їх номенклатури, так і щодо змісту – стоять начеби на сходинку вище від однойменних прав людини в РЄ. А ось щодо політичних та особистих прав, то спостерігається зворотня ситуація, що викликано причинами, наведеними вище.

3) Слід вказати на питання, нині ще не розв'язані, однак надзвичайно актуальні:

- як знайти вихід із ситуації правового конфлікту, коли права людини, що існують в ЄС, суперечать правам, гарантованим у РЄ;

- як уникнути проблеми перехрещення юрисдикцій (або ж як її розв'язати), коли питання захисту певного права одного й того ж суб'єкта виникає в обох розглядуваних правових системах, які є самостійними і несубординованим.

Відповіді на них, сподіваємося, дадуть наступні дослідження, а головне – відповідна правозахисна практика.

Проблеми реалізації конституційних прав

ТА свобод людини і громадянина в Україні:

шляхи їх розв'язання

В.М. Шаповал,

д-р юрид. наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

РОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

В ЗАХИСТІ ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Серед питань, які постають у процесі становлення конституційної юрисдикції в Україні, чи не найважливішим є питання соціального призначення діяльності відповідного органу. Характерно, що розвиток конституційної юрисдикції, здійснюваної спеціалізованими органами в Європі після другої світової війни, був насамперед зумовлений акцентуванням соціальних інтересів на проблематиці прав людини, на створенні нових, дійових інструментів їх захисту. Одним із таких інструментів у національному вимірі в багатьох країнах вбачалася саме діяльність конституційних судів.

Для України подібна оцінка конституційної юрисдикції, як вбачається, є передчасною. Про це свідчить зміст компетенції Конституційного Суду України. Водночас немає і підстав стверджувати, що роль єдиного органу конституційної юрисдикції в захисті прав людини зведена нанівець.

2. Ключове місце в структурі Конституції України займає її другий розділ, в якому декларуються основні права та свободи людини і громадянина, а також загально визначаються юридичні механізми їх захисту. Застосуванню норм цього розділу сприяє Конституційний Суд України шляхом їх офіційного тлумачення, що є дуже суттєвим: адже відповідні норми сформульовані як принципи, а це ускладнює їх реалізацію. Сказане має бути віднесено до норм законів, які регламентують права людини і відповідно офіційно тлумачаться.

3. Важливе положення містить ст. 159 Конституції, згідно з якою Конституційний Суд України має здійснювати своєрідну експертизу законопроектів про внесення змін до Основного Закону держави на предмет, зокрема, того чи передбачають такі зміни скасування або обмеження прав та свобод людини і громадянина. Єдиний орган конституційної юрисдикції розширено трактував нормативний припис ст. 157, за яким Конституція "не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження (виділено автором – В.Ш.) прав та свобод людини і громадянина". Як наслідок, на нашу думку, при наданні відповідних висновків Конституційний Суд робив різного роду припущення і, по суті, діяв ultra vires.

Зазначимо, що відповідно до ст. 22 Конституції, права та свободи людини і громадянина, закріплені нею, не є вичерпними. Тим самим нібито створено потенціал у діяльності Конституційного Суду України щодо запобігання внесення до Конституції змін “антигуманітарного” характеру і водночас щодо захисту прав людини. Можна припустити, що тим самим цей орган конституційної юрисдикції в Україні за прикладом деяких інших конституційних судів "відкриватиме" права та свободи, не задекларовані в Основному Законі. Однак, вважаю, “відкривати” права та свободи має єдиний орган законодавчої влади, - Верховна Рада України.

4. Суб'єктами права на конституційне звернення з питань прийняття рішень Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів є не тільки органи влади, а й громадяни, іноземці та юридичні особи. Таке коло суб'єктів є нетиповим для світової практики конституційної юрисдикції. Не випадково Конституційний Суд України, посилаючись на ст. 94 Закону про Конституційний Суд України (далі – Закон), обережно підходить до визначення підстав для відповідних конституційних звернень.

Разом з тим таке розширене коло суб'єктів права на конституційне звернення можна вважати за своєрідну компенсацію відсутності в Конституції і в Законі положень, які створювали б додаткові можливості для індивідів захищати свої права засобом конституційної юрисдикції.

5. Глибокого аналізу потребує питання стосовно доцільності запровадження такої форми й напрямку діяльності Конституційного Суду України, як розгляд конституційних скарг фізичної особи або інші подібні процедури.

Фізичні особи можуть своїми діями ініціювати в Конституційному Суді України розгляд справ щодо конституційності законів та інших правових актів, які стосуються прав і свобод. Для цього їм необхідно звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з обгрунтованою заявою. Законодавство надає останньому широкі можливості для порушення питання про відкриття конституційного провадження. Підставами для цього є виникнення спірних питань щодо конституційності відповідних правових актів, виявлених Уповноваженим у процесі його діяльності.

Фізичні особи мають також право звернутися до Конституційного Суду України з питанням про розгляд справ щодо офіційного тлумачення конституційності законів. Відповідно до ст. 95. Закону, якщо при тлумаченні повного нормативного акта було встановлено наявність ознак його невідповідності Конституції, єдиний орган конституційної юрисдикції в цьому ж провадженні вирішує питання щодо його конституційності.

6. Здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції пов'язано насамперед із захистом прав людини. У разі виникнення в процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється. За таких умов відкривається конституційне провадження у справі і справі, а остання розглядається Конституційним Судом України (ст. 83 Закону).

Подібне положення містить багато конституцій, але воно відсутнє в Основному Законі України. Водночас суди загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України) не названі серед суб'єктів права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України щодо конституційності законів. І хоча пленумом Верховного Суду України прийнята постанова, яка, по суті, забезпечує невідкладність розгляду справи Конституційним Судом України відповідних справ, можна говорити про наявність прогалин у правовому регулюванні зазначеного напрямку діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції.

7. Викликає заперечення віднесення змісту діяльності Конституційного Суду України до явища правосуддя і застосування поняття "конституційне правосуддя". Сьогодні загальноприйнятною є характеристика Конституційного Суду України як органу судової влади. Проте явище судової влади не варто ототожнювати з правосуддям. Воно є ширшим за змістом і більш загальним за своєю природою. Прийнятним є визначення правосуддя як діяльності судів загальної юрисдикції в межах визначених законом процесуальних форм. Правосуддя можна сприймати як узагальнення змісту компетенції цих судів. Виходячи ж зі змісту компетенції Конституційного Суду України, його можна визначити як орган судового конституційного контролю.

Призначенням судової влади та її структурно-організаційного складника - Конституційного Суду України є здійснення конституційного контролю. Іншим призначенням цієї влади і відповідних судів є провадження правосуддя. Судовий конституційний контроль і правосуддя треба розглядати як дві іпостасі судової влади.

Л.Ф. Малинникова,

суддя Конституційного

Суду України

м. Київ

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ

ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА У ПРОЦЕСІ ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Одним із напрямів державно-правової реформи є судово-правові перетворення, які мають зосереджуватися на створенні системи ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина, інтересів суспільства й держави, забезпеченні конституційного правопорядку, утвердженні режиму законності в діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, вирішенні питання про співвідношення судової влади та правосуддя.

Із прийняттям нової Конституції України відповідно до ч. 3 ст. 8 кожному гарантується право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі цієї Конституції. За закладеною в Основному Законі концепцією в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Стаття 55 Конституції України, гарантуючи право кожного на судовий захист, надає суду повноваження переглядати рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб у разі їх оскарження. Слід наголосити, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тим самим створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження й забезпечення прав і свобод людини.

В Основних напрямах державної політики в галузі прав людини, затверджених Постановою Верховної Ради України “Про засади державної політики України у галузі прав людини” від 17 червня 1999 р., визначається як завдання запровадження адміністративного й адміністративно-процесуального законодавства, які мають забезпечити права й законні інтереси громадян у сфері діяльності виконавчої влади, їх дійової охорони й захисту в суді в разі їх порушення. Це має стати основою створення системи адміністративної юстиції.

Якщо, наприклад, в Основному Законі Німеччини чітко зафіксовано, що для відправлення правосуддя в галузі загальної, адміністративної, фінансової, трудової і соціальної юстиції Федерацією засновуються верховні суди: (Верховний федеральний суд, Верховний адміністративний суд тощо), то в Конституції Україні відсутні найменування спеціальної юрисдикції з відповідними вищими спеціалізованими судовими органами.

Судам загальної юрисдикції відповідно до Закону України “Про судоустрій” від 5 червня 1981 р. та інших законів підсудні цивільні, кримінальні й адміністративні справи. До останніх належать справи про склад адміністративного правопорушення, яке вчинюється як громадянами, так і посадовими особами.

Оскаржувати рішення у справах про адміністративні правопорушення згідно зі ст. 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення можна в суді. Тому в Цивільному процесуальному кодексі України (Розділ III Б.) виділено провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин.

Арбітражні суди України займаються розглядом справ щодо економічних спорів, а також, як це випливає з п. 1 ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України, їм підвідомчі спори про визнання недійсними актів (рішень) органів державної влади.

Забезпечення в нашій країні повноцінного функціонування системи адміністративного судочинства передбачає проведення реформи, у межах якої необхідно розробити загальну концепцію, визначити обсяг адміністративної юрисдикції, сформувати відповідну нормативно-правову базу й систему адміністративних судів, підготувати фахівців.

Зважаючи на це, необхідно визначити обсяг і характер адміністративного судочинства. Передовсім потребує встановленню природа відповідних справ: адміністративні справи, які виникають у сфері державного управління, і справи щодо вирішення спорів, які випливають з адміністративних правовідносин щодо захисту прав і свобод людини у сфері управління.

Можна погодитися з думкою, окремих російських учених-юристів про те, що всі ці справи можна розділити на чотири категорії.

До першої належить оскарження громадянами актів і дій посадових осіб, державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських організацій, які порушують їхні права (переважно публічного характеру).

До другої – спори між громадянами, юридичними особами і державними органами, посадовими особами з приводу їх правових актів. Це можуть бути як акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих органів влади, так і акти, що порушують права інших органів, установ і громадян. Наприклад, Вищий арбітражний суд України згідно з п. 1 ст. 12 та п. 1 ст. 14 Арбітражного процесуального кодексу уповноважений розглядати справи, у яких однією із сторін є Кабінет Міністрів України, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними його актів, з підстав, зазначених у законодавстві. Це було підтверджено рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/98 від 1 жовтня 1998 р. у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) п. 1 ст. 14 Арбітражного процесуального кодексу України. Тобто Вищий арбітражний суд України відповідно до власної юрисдикції можуть визнавати акти Кабінету Міністрів України недійсними, що є гарантією забезпечення законності в діяльності останнього.

Третю категорію становлять тематичні спори. Вивчення практики констатує великий обсяг правопорушень бюджетного, податкового, митного, екологічного та ін. законодавства. І саме тут адміністративне судочинство могло б суттєво допомогти зміцненню імперативних норм.

До четвертої категорії могли б належати спори про повноваження в системі органів виконавчої влади, порядок вирішення яких не врегульовано в національному законодавстві. Багато випадків порушення владних повноважень відповідних органів, втручання в компетенцію інших структур, привласнення чужих повноважень у відносинах між Президентом України, Кабінетом Міністрів, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, на місцевому рівні – між головами місцевих державних адміністрацій і головами рад.

Найважливішими принципами адміністративного судочинства необхідно визнати: повноту оцінки акта з точки зору закону; рівність перед законом; відповідність законно встановленій меті; пропорційність, тобто баланс між ефективністю рішення, свободами й інтересами громадян і метою, якій воно присвячено; об’єктивність, довіра до уповноваженого органу, посадової особи.

Запровадження адміністративного судочинства не може бути здійснено без формування спеціалізованих судових структур, яке повинно мати еволюційний процес і охоплювати: а) закріплення у відповідних законах положень про спеціальну адміністративну юрисдикцію, здійснювану адміністративними суддями в судах загальної юрисдикції; б) створення адміністративних колегій у судах загальної юрисдикції; в) утворення самостійної системи адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом.

Необхідним вбачається також затвердження масиву матеріальних і процесуальних адміністративних норм. Як у російській, так і у вітчизняній юридичній літературі не існує єдиної думки щодо того, що має входити до системи адміністративного й адміністративно-процесуального законодавства. Заслуговують підтримки й уваги пропозиції стосовно прийняття: а) засад адміністративно-процесуального законодавства; б) Засад адміністративного судочинства (учасники, процесуальні дії тощо) і як їх складника – Кодексу адміністративного судочинства; в) закону про надання громадянам інформації органами виконавчої влади; г) закону про порядок розгляду спорів про повноваження в системі органів виконавчої влади; д) нового Кодексу України про адміністративні правопорушення; е) закону про адміністративні суди.

Наведені пропозиції щодо розвитку адміністративного судочинства розраховано на досягнення трьох цілей: забезпечення легальності й міцної законодавчої бази всієї управлінської й адміністративної діяльності; підвищення її ефективності; посилення системи судового захисту в Україні.

170

Л.Т. Кривенко,

д-р юрид. наук,

член-кореспондент АПрН України

Інститут держави і права

імені В.М. Корецького НАН України

м. Київ

ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ БРАТИ УЧАСТЬ

У ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ РЕФЕРЕНДУМІ:

ТЕОРЕТИЧНІ ТА КОНСТИТУЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ

Референдум – одна з найважливіших форм здійснення суверенітету народу. Конституція України 1996 р. зробила суттєвий крок у створенні конституційних гарантій права громадян вирішувати головні питання суспільного й державного життя шляхом референдуму. Стаття 38 Основного Закону закріплює право громадян брати участь у всеукраїнському референдумі; ст. 69 встановлює форми здійснення прямого народовладдя; ст. 70 визначає, що право голосу на виборах і референдумах мають громадяни, які досягли 18 років; ст. 72 встановлює проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Реалізація наведених та інших конституційних положень, установлень, приписів і процедур дає значні можливості для прийняття рішень безпосередньо народом, використовуючи референдум, які віддзеркалювали б інтереси людей і відповідали їх очікуванням. Однак застосування всенародного голосування для вирішення відповідних проблем може мати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. На особливу увагу заслуговує питання суб'єктів, які мають право призначати всеукраїнський референдум.

Конституція України 1978 р. відносила право прийняття рішень про проведення всеукраїнського референдуму до виключного відання Верховної Ради (п. 18 ст. 97). Укладений всупереч Конституції між Верховною Радою та Президентом України конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України" (8 червня 1995 р.),[16] головна риса якого - розширення компетенції Президента за рахунок звуження прерогатив парламенту, зафіксував інше положення. Згідно з п. 24 ст. 17 згаданого Договору Верховній Раді належить прийняття з власної ініціативи або з ініціативи не в менше трьох мільйонів виборців рішень про проведення всеукраїнських референдумів та оголошення їх результатів. Згідно з цим договором статус суб’єкта, правомочного призначати всеукраїнський референдум, одержав також Президент України. Призначення Президентом всеукраїнського референдуму визначалося "на підставах і в порядку, передбаченому Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (ст. 26).

Конституція 1996 р. закріплює двох суб’єктів, які мають право призначати всеукраїнський референдум - Верховну Раду і Президента України (ст. 72; ст. 73; п. 2 ст. 85; п. 6 ст. 106; ст. 156). .При цьому важливо наголосити на тому, що чинний Основний Закон містить норми, що гарантують піднесення глави держави над найвищим представницьким органом народу у сфері прийняття рішень про проведення референдуму. Це досягається незрозумілим й дивним визначенням питань, що становлять предмет референдумів, призначуваних парламентом і Президентом. Цілком зрозуміло: критерієм розмежування об'єкта референдуму служить забезпечення переваг глави держави над законодавчим органом.

Як передбачають ст. 72 і п. 2 ст. 85 Конституції Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум тільки з одного питання - про зміну території України. Однак, системне осмислення правил, що містяться в її ст. 72, ст. 73 та п. 2 ст. 85, викликає серйозні запитання, неясності і навіть сумніви. Річ у тому, що розд. Конституції "Загальні положення" в ст. 2 чітко проголошує: "Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною". Наявні протиріччя, незрозумілості двозмістовність. Виходячи з буквального змісту зазначеного положення, зміна території України неприпустима, це забороняє Основний Закон. Значить, вказані його статті суперечать ст. 2 Конституції.

З урахуванням теорії співвідношення конституційних норм норми Конституції, будучи нормами Основного Закону, тим не менше мають різну юридичну силу[17]. Якщо порівнювати норми-принципи Конституції з конкретними нормами, то примат на стороні перших. Звідси висновок: норми конкретного характеру повинні відповідати нормам-принципам. Отже, у розглядуваному нами випадку домінуючим є положення, що міститься у ст. 2 Конституції, яка проголошує цілісність і недоторканність території України.

Зроблений висновок обґрунтовується також з точки зору конституційної концепції. Доктрина ієрархії конституційних норм одержала втілення в чинній Конституції України. Це абсолютно рельєфно віддзеркалює закріплення неоднакового порядку внесення змін до різних розділів Основного Закону.

Екстраполюючи концепцію вищої юридичної сили норм-принципів у порівнянні з конкретними нормами Конституції, на співвідношення ст. 2 зі ст. 73 та п. 2 ст. 85, приходимо до висновку: правило, яке міститься у ст. 2 Конституції, стосовно правил, що закріплюються ст. 73 та п. 2 ст. 85 Конституції, являється домінуючим.

Здійснений аналіз викликає запитання: конституційний статус Верховної Ради як суб'єкта призначення всеукраїнського референдуму є уявним, вигаданим, удаваним, позірним, двозмістовним? Інакше кажучи, об'єкт референдуму, щодо якого Верховна Рада констатуюється суб’єктом його призначення, відсутній? У такому випадку найвищий представницький орган України фактично взагалі не являється суб’єктом, який має право призначати всеукраїнський референдум. Адже ст. 72 та п. 2 ст. 85 Конституції до повноважень Верховної Ради відносять призначення всеукраїнського референдуму лише з питань про зміну території. Буквально під терміном "питання про зміну території України" розуміються і негативні, і позитивні зміни. Якщо вважати, що в ст. 73 йдеться про приєднання до території України інших територій, то Верховна Рада в даному випадку і де-факто, і де-юре є суб'єктом призначення всеукраїнського референдуму. Відповідні питання вимагають іншого - суворого недвозмістовного визначення нормами Основного Закону.

171

На відміну від наведеного статус Президента України як суб'єкта призначення всеукраїнського референдуму гарантується широкими й конкретними прерогативами в надзвичайно важливих сферах. Насамперед вони включають конституційну матерію. Йдеться про зміни Основного Закону. Правом внесення до Верховної Ради законопроекту про внесення змін у розділи "Загальні засади", "Вибори. Референдум", "Внесення змін до Конституції України” ст. 156 Основного Закону наділяє двох суб'єктів - Президента України або не менше двох третин депутатів від конституційного складу Верховної Ради. У разі його прийняття не менше ніж двома третинами конституційного складу парламенту, законопроект затверджується всеукраїнським референдумом. Право його призначення надано тільки Президентові.

Крім конституційного референдуму. Основний Закон закріплює главу держави також суб’єктом, який проголошує всеукраїнський референдум, ініціатором якого виступає народ (п. 6 ст. 106). При цьому необхідно згідно зі ст. 72 Основного Закону, щоб проголошення референдуму вимагало не менше трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, і за умови, що підписи про призначення референдуму зібрані не менше, ніж у двох третинах областей республіки і не менше ста тисяч підписів у кожній області.

Конституційно об'єкт референдуму за народною ініціативою не окреслено. Проте його широкі масштаби, включаючи конституційні питання, не викликають сумнівів: адже заборону референдних рішень Основний Закон фіксує тільки щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії (ст. 74).

Сконструйована чинним Основним Законом модель інституту референдуму в порівнянні з тією, яка втілювалася попередньою Конституцією, урізала парламентські прерогативи. Вона реально зазіхає на законодавчу функцію Верховної Ради. Закон України про всеукраїнський та місцеві референдуми прямо вказує, що предметом всеукраїнського референдуму може бути прийняття, зміна чи відміна законів України (ст. 3). Піднесення Президента до рангу суб'єкта призначення всеукраїнського референдуму з народної ініціативи і позбавлення цього права парламенту гарантує можливість використання виконавчою владою референдуму для прийняття законів, у тому числі в обхід Верховної Ради і навіть всупереч їй, що порушує доктринальні положення народного суверенітету й поділу влади. Таким чином, конституювання Президента суб'єктом народного волевиявлення приховує пряму небезпеку успішній реалізації Верховною Радою законодавчої функції, зазіхання на об'єкт законодавчого регулювання парламенту, розмиває законодавчу гілку влади, знижує її роль у державному механізмі й підвищує Президента над парламентом.

Важливо підкреслити, що зроблені висновки обґрунтовує світовий досвід. Так, надання Президентові Франції права передавати законопроекти на референдум (ст. 11 Конституції Франції 1958 р.) обумовило маніпулювання референдним способом приймати закони на шкоду парламентським формам[18]. Усі референдуми, які ініціювалися Ш. Де Голлем, проводились з грубим порушенням Конституції, мали антипарламентський характер і служили інструментом проведення президентських рішень "через голову" загальнонаціонального представницького органу, не рахуючись із його думкою й обмежуючи його законодавчий простір.

Щоб усунути можливість використання всеукраїнського референдуму в антидемократичних, антипарламентських цілях, необхідно переглянути діюче конституційне рішення щодо суб’єктів призначення всеукраїнського референдуму. Здійснений аналіз, а також практика, що формується, на моє переконання, обґрунтовують необхідність перегляду діючих конституційних рішень щодо суб'єктів, правомочних призначати всеукраїнський референдум. Суб'єктом даного повноваження, безперечно, є Верховна Рада як єдиний законодавчий і найвищий представницький орган народу. Дане положення асоціюється з переглядом ст. 72, п. 2 ст. 85, п. 6 ст. 106, ст. 156 Конституції. Світовий конституціоналізм знає також форму суспільного призначення загальнонаціонального референдуму парламентом главою держави або іншими суб'єктами. Цей варіант доцільно осмислити стосовно наших умов.

Осмислюючи проблеми й перспективи подальшого становлення практики всеукраїнських референдумів, забезпечення прав громадян, які беруть участь у народному волевиявленні, і реформування в такому контексті Конституції, надзвичайно важливо привернути увагу до того, що проаналізовані нами механізми обмеження прав громадян вирішувати шляхом безпосереднього голосування найважливіші суспільні та державні питання народилися і не на нашому грунті, і не в наш час. Вони являють собою запозичення з авторитарної Конституції Франції 1958 р. Так, чому ж авторитарні, антипарламентські риси цієї Конституції через сорок років одержали втілення в конституційній правотворчості нових суверенних держав, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу (в Конституціях Казахстану 1995 р., Бєларусі 1996 р., України 1996 р.)?

173

Практика організації та проведення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. виявила серйозні недоліки, їх усунення пов'язано з необхідністю додержання низки умов, як-то необхідність участі парламенту у референдному процесі; попереднє всенародне обговорення питань, що виносяться на референдум, та їх можливих наслідків; демократизація референдного процесу. З правової точки зору, потрібен Закон – "Гарантії забезпечення права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах".

А.І. Комарова,

д-р філос. наук, професор,

академік МАІА, директор НДІ

“Проблеми людини”

м. Київ

Реалізація положень ЄВРОПЕЙСЬКОЇ Конвенції щодо прав і свобод жінок: реалії та перспективи розвитку жіночого руху в Україні

Жінки як суб'єкт історії вперше отримали право голосу на законодавчому рівні понад 100 років тому. За даними ООН вони становлять половину населення планети і, виконуючи 2/3 від загального обсягу робіт у світі, отримують за це лише 1/10 від загальної суми доходів, володіючи 1/100 усього майна. Жінки, залишаючись головною рушійною силою, яка забезпечує людству виживання та прогрес, є найуразливішою категорією населення, щодо якого поки що зберігається дискримінація, експлуатація та насильство.

Активізації міжнародного співтовариства щодо поліпшення становища жінок, підвищенню їхнього правового статусу у світі сприяло проведення в 1975 р. Міжнародного року жінок, Десятої річниці жінки ООН, Міжнародної конференції з проблем народонаселення в 1994 р. – (Каїр) і, чотирьох Міжнародних жіночих конференцій: 1975 р. – у Мехіко, 1980 р. – у Копенгагені, 1985 р. – у Найробі, 1995 р. – у Пекіні. Забезпеченню охорони прав і свобод жінок силою закону сприяло прийняття Загальної декларації прав людини (1948 р.), Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.). Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.).

Конвенція про захист прав та основних свобод людини є одним з найважливіших міжнародних договорів у галузі прав людини, що ґрунтується (зокрема стосовно прав жінок) на міжнародних стандартах. Уряди, які підписали цю Конвенцію, враховуючи, що вона має на меті ефективне визнання й дотримання прав та основних свобод людини, погодилися, що високі "Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під, їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції” 1, с. 7). Отже право кожної людини на життя захищається законом, жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані, приневоленою до примусової чи обов'язкової праці, має право на свободу й особисту недоторканність, повагу до її особистого й сімейного життя, житла й таємниці листування, свободу думки, совісті і релігії, свободу виявлення поглядів.. (1, с. 8-12). "Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статті (підкреслено автором - А.К.), раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження чи інших обставин" (1,с. 12-13).

Ці міжнародні стандарти прав людини набули особливого значення для України з прийняттям у 1996 р. Конституції, яка поставила питання про розбудову справді демократичної, соціальної, правової держави в практичну площину. Незалежна Україна 17 липня 1997 р. прийняла Закон "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”. Виходячи з основних положень цього міжнародного правового документа, Закон України як якісно новий політичний і правовий акт за змістом і формою гарантує права кожної людини суверенної держави на життя (2, ст. 27), на повагу до гідності (2, ст. 28), на свободу та особисту недоторканність (2, ст. 29), невтручання в особисте й сімейне життя (2, ст. 32) тощо.

Серед конституційних прав і свобод, які мають рівні перед законом громадяни України, особливе місце належить нормі закону, закріпленій у ст. 24: "...Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”

Україна перебуває на шляху реформ розбудови правової держави, демократичного суспільства. Перехідний період не обминають кризи, коли дискримінація стає явною. Передусім вона виявилася у сфері праці: першими безробітними стали жінки. Нелегко йде процес залучення жінок у сферу бізнесу. Не краще їх становище у сфері політичній: не новина, що їх чисельність у представницьких виборних органах незначна. Політичне і громадське становище в країні засвідчує активізацію руху - в теорії і на практиці: "від дискримінації – до суспільства рівних можливостей" Але й суспільство, і широкий загал жінок поволі наближуються до реалізації цієї ідеї.

Проблема становища жінки в суспільстві стала актуальною не сьогодні. Жіночий рух в Україні як суспільно-політична сила, яка сприяє підвищенню ролі жінки в державотворчому процесі, нараховує сторіччя . Це героїчні талановиті жінки ХУІІ – початку ХУШ ст., жіноцтво в русі соціально-революційного народництва України 70-х років XIX ст. жінки в національно-визвольній боротьбі українського народу ХІХ-ХХ ст.

Демократичні зрушення в Україні на початку 90- років XX ст. розширили можливості громадської активності жінок. Відповідно до ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод "кожна людина має право на свободу мирних зборів свободу асоціації з іншими, ... вступати до них для захисту своїх інтересів" (1, с. 12). Жінки України об'єдналися в понад 30 всеукраїнських, міжнародних та понад 200 регіональних жіночих громадських організацій та об’єднань.

З метою підвищення соціально-політичної ефективності жіночого руху в Україні, об'єднання зусиль громадських жіночих організацій в активізації потенціалу жінок Науково-дослідний інститут "Проблеми людини" в 1993 р. обґрунтував доцільність створення Всеукраїнського об'єднання неурядових жіночих організацій. Ця ідея була оприлюднена на багатьох Всеукраїнських і Міжнародних науково-практичних конференціях із проблем жіночого руху і підтримана багатьма жіночими організаціями. Так, Міжнародна науково-практична конференція (Дніпропетровськ, 4-5 листопада 1995 р.), організована Союзом Українок (голова – А.Пашко), Сектором у справах жінок, охорони сім'ї, материнства й дитинства Кабінету Міністрів України, НДІ "Проблеми людини", ухвалила:

а) вважати за доцільне об'єднати зусилля неурядових жіночих організацій у Всеукраїнську асоціацію жіночих неурядових організацій (ВАЖНО);

б) вироблену Союзом Українок та Центром "Жінки України" НДІ “Поблеми людини" угоду про координацію дій розіслати для обговорення неурядовим жіночим організаціям України, науково-дослідним установам;

в) започаткування такої Асоціації вважати дійсним після опублікування у пресі Угоди, схваленої керівниками жіночих організацій – членів ВАЖНО".

У 1995-1996 рр. провадилася організаційна робота. Але соціальною політичні, ідеологічні умови (орієнтація жіночих організацій та об’єднань, зокрема їхніх керівників, на різні політичні сили) ускладнили вирішення питання організаційного об'єднання жіночих організацій: неконсолідований жіночий рух явився віддзеркаленням неконсолідованого суспільства.

Це зумовило необхідність пошуків жінками - громадськими діячами, політиками, практиками такої форми об'єднання жіночого руху, яка максимально наблизилась би до практичного вирішення завдань реформування суспільства. Так народилася ідея створення політичної партії "Жінки України” (далі - ПаЖУ). Презентація, обговорення цієї ідеї відбувалися в багатьох жіночих організаціях, і нарешті на Науково-практичній конференції з питань становища жінок у м. Дніпропетровську 19-20 листопада 1996 р. вона отримала одностайну підтримку трьохсот учасників конференції. З грудня 1996 р. по січень 1997 р. в різних регіонах України активно створювалися регіональні організації ПаЖУ.

17 січня 1997 р. відбувся Установчий з'їзд партії, на якому були представлені 18 регіонів України. Жінки України, які об'єдналися в ім'я кращого майбутнього своїх дітей і онуків, затвердили статутні документи. Головне завдання партії "Жінки України" – об'єднання жінок для активізації їх ролі в розбудові демократичної, правової держави, виведенні України з кризового стану, ліквідації всіх форм і проявів дискримінації жінок шляхом усвідомлення жінками своїх прав, реалізації свобод у всіх сферах життєдіяльності суспільства: соціально-економічній, соціально-політичній, духовній, сім'ї та побуту, розв'язання проблем екологічної безпеки, здійсненні охорони материнства й дитинства, захисті слабо захищених верств населення, розвитку демократичного жіночого руху, вихованні нової генерації української молоді, здатної будувати правову, демократичну Українську державу, сприянні відродженню та розвитку духовних і моральних цінностей, які ведуть до гармонізації сім'ї, суспільства і світу, активізації жінок у розвитку співпраці між жінками України та всіх країн світу. Відбулося чотири з'їзди ПаЖУ, продовжується структуризація партії, яка нараховує сьогодні 18 тис. членів.

ПаЖУ діє на засадах соціального партнерства, співпраці з урядовими структурами, державними, громадськими організаціями, політичними партіями й рухами. Але готовність суспільства і самих жінок прийняти принципи паритетної демократії, за якими живе цивілізований світ, утверджується не просто.

З року в рік жіночий рух в Україні розвивається як надбання історичного шляху до демократії, народжуються нові форми. З березня 1997 р. почала діяти Координаційна рада у справах жінок як консультативно-дорадчий орган при Міністерстві України у справах сім'ї та молоді, яка покликана сприяти втіленню в життя державної політики з питань поліпшення становища жінок в Україні, формуванню в суспільстві громадської думки щодо надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній, економічній, культурній діяльності в процесі становлення української державності. Рада підтримує ініціативу громадських жіночих організацій, зокрема, взяла активну участь у підготовці Всеукраїнського Конгресу жінок "Жінка на порозі XXI століття: становище, проблеми, шляхи соціального розвитку" (Київ, 21-23 травня 1998 р.).

20 березня 1999 р. відбувся Установчий з'їзд Національної Ради жінок України – об'єднання всеукраїнських та міжнародних громадських (неурядових) жіночих організацій. Метою діяльності Ради є узгодження дій громадських жіночих організацій в Україні спрямованих на поліпшення становища жінок у державі, підвищення їх ролі й соціального статусу в суспільстві. За два роки проведено благодійні, культурно-просвітні акції "Жінки України – дітям" у всіх без винятку регіонах України: надано гуманітарної допомоги дітям, молоді, жінкам - усього 1946 особам, загальною сумою понад 100 тис. гривень.

5-8 червня 2000 р. Голова Національної Ради Жінок України І.Голубєва взяла учась у 23 Спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН "Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток та мир у ХХІ столітті" (США). 2-6 липня 2000 р. делегація Ради взяла участь у 29 Генеральній Асамблеї Міжнародної Ради жінок (Фінляндія). 3 липня 2000 р. відбулася історична подія – прийняття (повернення), Національної Ради жінок України до складу Міжнародної Ради жінок, до якої натепер входять Національні Ради жінок 83 держав світу.

Ми живемо в умовах великих змін, деякі з них - історично позитивні, а деякі болюче вражають перш за все жінок і дітей. Важко не погодитися з Керол Бедламі, директором-виконавцем ЮНІСЕФ: "Ми бачимо у світі, що там, де страждають жінки, страждають і діти, а там, де прав жінок дотримуються, краще живеться і дітям" (3, с. 3).

Більш гуманне суспільство, більш високий рівень життя, економічна свобода і справжня демократія можливі тільки за умов існування законів, які захищають права і свободи людини, політичної волі керівників держави, розвинутої системи інституцій громадянського суспільства, діючої на принципах соціального партнерства. Тому важливо, щоб дух, ідеї та зміст Конвенції щодо прав і свобод жінок і надалі були основоположним принципом розбудови правової держави, демократичного суспільства в Україні.

Список літератури: 1. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. - К., 1999. 2. Нова Конституція України: Огляд, коментарі і текст Основного Закону., 1997. 3. ЮНИСЕФ (1999 год). Женщины в переходный период: Региональный мониторинговый доклад № 6, Флоренция: Международный центр развития ребенка ЮНИСЕФ.

А.І. Фомін,

д-р істор. наук, професор

Східноукраїнський

Національний університет

КОНСТИТУЦІЇ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

ПРО ДЕРЖАВНУ МОВУ

Мова властива людині від природи і належить до її природних прав, посягати на які з боку держави недопустимо. Чи не посягає держава на мовні права людини, конституючи поняття "державна мова"?

У сучасному конституціоналізмі це поняття використовується в двох значеннях – позитивістському і природньо-правовому. У першому воно стає засобом встановлення мовного диктату держави над людиною, прикладом чого може бути мовна політика, яка проводиться в Україні. Незалежно від етнолінгвістичних особливостей регіонів державну мову намагаються затвердити обов’язковим засобом спілкування в публічних сферах суспільного життя на території всієї країни.

Інший підхід до розуміння державної мови має місце в країнах Європейського Союзу. Перш за все треба зазначити, що дане поняття не отримало тут широкого поширення. З 15-ти країн Євросоюзу воно мало відбиття в конституціях лише 5-ти з них. Але справа не тільки в кількості, а й у тому змісті, який вкладається в поняття “державна мова”. Розглянемо його в контексті конституцій цих країн.

Конституція Франції, на яку люблять у нас посилатися, у ст. 2 проголошує, що мовою Республіки є французька мова. Подивимося, що стоїть за цим записом. Після того як в середні віки у Франції на основі парижського діалекту склалася французька розмовна мова, держава змушена була відмовитися від використання латині і перейти на французьку мову. Як бачимо, утвердження державної мови у цій країні йшло не зверху, а знизу, не від держави, а від народу. Державна мова тут стала засобом ліквідації мовної прірви між народом і державою. Враховуючи це, а також те, що переважну більшість населення Франції (понад 90%) складають етнічні французи, для яких державна, розмовна і рідна мова є синонімами, можна стверджувати, що проголошеня в Конституції сучасної Франції французької мови державною – це певною мірою данина історичній традиції, своєрідний державний символ, а не норма, що приписує громадянам строго обов’язкову поведінку.

Природно-правовий підхід до поняття державної мови характерний також для Фінляндії, Ірландії й Іспанії. Так у ст. 14 Конституції Фінляндії вказується, що державними мовами Республіки є фінська і шведська мови. У цій же статті закріплено принцип однакового захисту мовних прав фінського та шведського населення. І це при всьому тому, що на долю фінів приходиться 94 % загального складу населення Фінляндії, а на долю шведів – біля 6%. Наведені цифри дозволяють зробити висновок, що розробники Конституції цієї країни вдалися до поняття "державна мова" не для виділення титульної нації та закріпленню її привілейного становища за мовою, а для захисту малочисельного шведського населення і шведської мови від свавілля націоналістично налаштованої частини фінського чиновництва, та щоб лишити легітимності будь-який прояв фінського шовінізму.

Своєрідний підхід до вирішення мовної проблеми вміщує Конституція Ірландії, у ст. 8 якої ірландська мова визначається державною і першою офіційною мовою. Поряд із цим статус другої офіційної мови закріплюється за англійською мовою.

182

Заслуговує на увагу і досвід Іспанії. В Основному Законі цієї країни проблемі мови присвячена ст. 3, яка заслуговує того, щоб бути процитованою дослівно. "1. Кастільська, є офіційною державною мовою. Усі іспанці зобов’язані її знати, і мають право користуватися нею. 2. Інші мови Іспанії є також офіційними у відповідних автономних співтовариствах, згідно з їх статутами. 3. Багатство мов і різноманітність діалектів Іспанії є частиною її культурної спадщини і користується особливою повагою і захистом"[19]. Звертає на себе увагу оригінальна юридична конструкція статті, що об’єднує в собі обов’язок знання кастільської мови з правом користуватися нею. Повчально також ставлення до різних мов як до культурного здобутку іспанського народу, що користується повагою і захистом. Перед нами прямий докір тим вітчизняним політикам , які в російській мові вбачають загрозу національній безпеці України.

178

На відміну від Конституції України в конституціях країн Євросоюзу, які вважають за потрібне вдатися до поняття “державна мова”, згадуваня про останню не виходить за межі однієї статті, не конкретизується в наступних статтях, і не інтерпретується як обов’язковий ценз, що допускає громадян до користування певними правами. Більше того, у контексті європейського конституціоналізму це поняття, яке має природно-правовий характер, є засобом не обмеження, а поширення й захисту мовних прав етносів. Яскравим підтвердженням останньому служить практика надання статусу державної мови не одній, а кільком мовам. У зв’язку з цим слід зазначити, що з 33-х країн нашого континенту, не враховуючи колишніх радянських республік, в конституціях 10-ти з них статус державної мови надано декільком мовам.

Особливо слід сказати про конституційний досвід вирішення етнолінгвістичних проблем Бельгії. Після другої світової війни державна єдність цієї країни була поставлена під загрозу загостренням суперечностей між франкомовними і голандськомовними общинами. Врятувати державу вдалося з допомогою конституційних реформ, що забезпечили юридичну основу вирішення міжнаціональних проблем. Ці реформи охопили майже чверть століття (1970 – 1993 рр), в результаті яких Бельгія перейшла від унітарного до федеративного державного устрою з досить складною системою територіального й лінгвістичного поділу країни. Суб’єктами Бельгійської Федерації є 3 співтовариства і 7 регіонів, 4 з яких мають лінгвістичний характер: регіон французької мови; регіон німецької мови; регіон голандської мови; двомовний регіон. Особливо треба підкреслити, що жодна з перелічених мов не віднесена на конституційному рівні до державної. У Конституції Бельгії взагалі відсутнє таке поняття. У ст. 30 підкреслюється, що "вживання прийнятих у Бельгії мов має необов’язковий характер"1.

Досвід Бельгії являє собою приклад вирішення національного, у тому числі й мовного питання з позицій послідовного демократизму, який ще в далекому 1913 р. відстоював у боротьбі проти шовіністів і лібералів В.І. Ленін. У ст. "Либералы и демократы в вопросе о языках" він писав, що формулою послідовного демократичного вирішення національного питання є: "Никаких, безусловно, привилегий ни одной нации, ни одному языку"[20].

Об’єктивний аналіз європейського досвіду вирішення мовного питання свідчить про безпідставність апеляції до нього апологетів мовної політики, що провадиться в Україні. Така політика не тільки не відповідає європейському досвіду, але й прямо протилежна йому.

Стосовно цього Україна знаходиться поряд з Латвією, Естонією та іншими псевдодемократичними країнами.

У світлі європейського досвіду державною мовою є не та мова, якою держава примушує говорити народ, а та, якою народ зобов’язує говорити державу. Не народ повинен говорити мовою держави, а держава зобов’язана говорити мовою свого народу.

Ю.П. Битяк,

д-р юрид наук, професор

Національна юридична

академія наук України

м. Харків

ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ

Одним із важливих конституційних прав громадян України є право користування рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Однак без належного механізму реалізації цього права громадяни не будуть мати можливостей по його фактичному здійсненню. Тому гарантії прав громадян України на державну службу мають актуальне звучання і повинні знайти відповідне відбиття в чинному законодавстві держави.

У законі України “Про державну службу” закріплено право громадян на державну службу незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або це була інша процедура, передбачена Кабінетом Міністрів України. Як видно з наведеного ніяких економічних, політичних чи соціальних заборон на державну службу немає. Із правової точки зору лише визнання особи недієздатною, судимою, якщо така судимість є несумісною із заняттям посади, та в деяких інших випадках, встановлених законами України, можуть наступати обмеження для прийняття на державну службу.

Закон “Про державну службу” чітко встановлює три умовні групи вимог, дотримання яких необхідно для вступу і проходження державної служби. Перша й друга стосуються й правового статусу громадянина – громадянство України, вік перебування на державній службі, а також відсутність обмежень (заборон) на прийняття і проходження державної служби. Третя група пов'язана зі спеціальними вимогами щодо освіти і кваліфікації (професійної підготовки), конкурсного відбору або зарахування на державну службу за іншою встановленою процедурою. Відповідно до рішення Конституційного Суду України, обов'язковою вимогою для зайняття посади державного службовця є знання державної – української мови.

У розглядуваному Законі лише опосередковано йдеться про гарантії права громадян України на державну службу. Опосередковано говориться про це і в Основному Законі України, оскільки такими гарантіями можна вважати: вільний і всебічний розвиток особистості (ст. 23); рівність конституційних прав та свобод і рівність перед законом, рівність прав жінки й чоловіка (ст. 24); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на свободу об‘єднань у політичні партії та громадянські організації (ст. 36); право на звернення (ст. 40); право на працю й вільне її обрання (ст. 43); право на освіту (ст. 53) та ін.

Що стосується вимоги до знання державної мови для доступу до державної служби то державою створені всі необхідні умови для її вивчення – розширення мережі україномовних шкіл, створення різних курсів, факультативів, збільшення видання всіх видів літератури державною мовою, введення такої дисципліни у вищих закладах освіти, як “ділова українська мова”, та ін.

183

Як гарантії забезпечення права громадян на доступ до державної служби слід розглядати заходи, що здійснюються відповідно до актів Президента України. 11 лютого 2000р. Президент видав Указ “Про підвищення ефективності системи державної служби”, у якому передбачалося прийняття Стратегії реформування системи державної служби в Україні. Стратегія була розроблена й затверджена Указом Президента 14 квітня 2000р., стала складником широкомасштабної адміністративної реформи, що відбувається в нашій країні. Вона ставить за мету створення ефективної системи державного управління відповідно до стандартів демократичної, правової держави, умов для захисту прав та свобод людини і громадянина, а також забезпечення результативної і стабільної діяльності органів державної влади згідно з їх завданнями й повноваженнями.

Цей документ передбачає головні напрямки вдосконалення побудови й розвитку системи сучасної державної служби. Серед них такі, як оптимізація управління державною службою, забезпечення конкретності, об‘єктивності, прозорості і гласності під час прийняття на державну службу та просування по службі, підвищення загальної культури державних службовців, довіри до них громадськості, професійне навчання державних службовців і кадрового резерву, наукове забезпечення реформування державної служби та ін. У розвиток Стратегії Кабінетом Міністрів України розроблено і 26 липня 2000 р. затверджено Указом Президента “Заходи на виконання Стратегії реформування системи державної служби в Україні”, у яких передбачено конкретні питання вдосконалення державної служби всього кадрового потенціалу в Україні шляхом підготовки фахівців, створення кадрового резерву, а також створення дієздатного державного апарату.

Значна робота по забезпеченню реалізації права громадян на державну службу провадиться Координаційною Радою з питань державної служби при Президентові України, Головним управлінням державної служби. Одним із її результатів є підготовка проекту Комплексної програми підготовки державних службовців та накреслення заходів, спрямованих на виконання цієї програми. Відповідно до Програми, держава забезпечує безперервне навчання з питань державного будівництва, державного управління, державної служби щодо пошуку талановитої молоді з наступним її залученням до управління.

Координаційною Радою поряд з іншим, пропонується, низка заходів законодавчого характеру, в тому числі змін і доповнень до чинного Закону України “Про державну службу”, інших законів, що стосуються державної служби в окремих галузях управління, прийняття нормативно-правових актів із проблем державної служби на рівні актів Кабінету Міністрів України, Головдержслужби України, зокрема, “Основних правил поведінки державного службовця”. Йдеться розосередження наукових і практичних сил для вдосконалення законодавства у сфері державної служби. Основні правила розроблюються на виконання заходів щодо реалізації Стратегії реформування системи державної служби в Україні, у той час, як на виконання плану заходів організаційного забезпечення реалізації Національної програми боротьби з корупцією розроблено проект Кодексу основних правил поведінки державного службовця.

І Стратегія і Національна програма затверджено Указами Президента України. А чи не доцільніше було б об‘єднати зусилля з усіх напрямків реформування державної служби, скоротивши цим кількість документів у цій сфері? Розпочати таку роботу можна з розробки і прийняття Закону “Про загальні засади державної служби в Україні”, на базі якого прийняти окремі закони щодо різних видів державної служби (служби в апараті виконавчої влади, у правоохоронних органах, державних установах освіти, охорони здоров‘я тощо), і Кодекс основних правил поведінки державного службовця. На такому підґрунті основі логічним буде розвиток законодавства у сфері державної служби щодо проблем підготовки кадрів державних службовців, їх навчання, кадрового резерву, конкурсного відбору, перекваліфікації та підвищення кваліфікації, просування по службі, атестації державних службовців.

Такий підхід, як видиться, дозволить створити якісні правові засади державної служби з одного боку, а з другого – умови для недопущення руйнації системи державної служби, гарантії її розвитку й утвердження відповідно до конституційних вимог. Постійне доопрацювання, внесення змін і доповнень до чинного Закону України “Про державну службу” не може вирішити всіх проблем, оскільки він все ж таки розрахований на службу в органах виконавчої влади та їх апараті. Слід, вважаємо, врахувати з цього приводу також досвід законодавчого регулювання інших країн.

І.С. Загоруй,

канд. істор. наук, доц.

Інститут внутрішніх справ України

м. Луганськ

ГУМАНІСТИЧНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Чотири роки тому Верховна Рада України ухвалила акт доленосного значення – Конституцію України, тим самим підтвердивши незмінність масштабних реформ у суспільстві й державі розпочатих на початку 90-х років. Майже третина обсягу Основного Закону (48 із 161 статті) присвячена правам людини, що в півтора рази більше у порівнянні з Конституцією УРСР 1978 р. (31 стаття). Але прийняття нової Конституції не є самоціллю, її значення й цінність визначаються лише тою мірою, в якій нею передбачена модель організації держави й суспільства, такою адресована суб’єктам конституційних правовідносин поведінка трансформуються зі сфери можливого у сферу реального, діючого. Ось саме чому для теорії та практики конституціоналізму першочерговим є реалізація Конституції, її застосування як чинного нормативно-правового акта як важливого стимулятора соціального прогресу.

Новелою для української державності кінця XX – початку ХХІ ст. є утвердження конституційного ладу – такої форми (способу) організації держави й суспільства, визначеної конституцією, яка забезпечує підкорення її праву і в якій права та свободи людини і громадянина визнаються найвищою соціальною цінністю. Конституція України 1996 р. відмовилась від поняття "основи суспільного ладу", якого дотримувалася попередня Конституція 1978 р. (з наступними змінами), замінивши його на "конституційний лад" (ст. 5 ч. 3, ст. 17 ч. 4, ст. 37 ч. 1). Проте зміна понять не зводиться до простої формальності. Навпаки, нове поняття передбачає і якісно нову організацію взаємовідносин у системі "держава – людина – суспільство" Відтак норми першого розділу Конституції закріплюють вихідні принципи конституційного регулювання основоположних сфер життя і діяльності сучасної України: визначають сутність Української держави (її конституційні характеристики), правове положення людини і громадянина, основи економічних відносин, принципи організації громадянського суспільства та ін.

Процес реформування державної сфери якісно вплинув і на сферу взаємовідносин між державою і особою, державою і громадянином. При цьому особа отримує надійний конституційний захист від будь-яких посягань на права людини і громадянина, що визнані нормами міжнародного права (ст. З, 4, 19, 24, 25 Конституції України).

Про гуманістичні засади конституційного ладу України свідчить ст. 3 Конституції, в якій зазначається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Відповідно до цієї норми-принципу будується державна влада, визначаються принципово нові завдання і функції держави, її органів влади та посадових осіб.

188

Принципи гуманізму покликані нести головне навантаження у всій конструкції конституційного ладу України – в конституційних характеристиках держави та її інституціональному оформленні. Та перш за все вони повинні унеможливити ті прояви тоталітарного підходу до вирішення питань у взаємовідносинах між державою і людиною, які були притаманні радянській добі (надмірні обов'язки держави в соціально-економічній сфері, що породжували химерні уяви про можливість "ощасливлення людини державою"; "людина – гвинтик" тощо), тобто виступати своєрідною супергарантією від проявів етатизму.

Нічого подібного із зазначених гасел та психологічних стереотипів Конституція 1996 р. не висуває ані перед державою, ані перед людиною. Вона лише зобов'язує сучасну Українську державу, а разом з тим і її органи влади, всіх посадових осіб будувати свою діяльність в інтересах людини, оскільки її права та свободи, їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 ч. 2).

184

Положення про пріоритетність інтересів людини над інтересами держави радикально змінює сам характер держави. Із держави-самоцілі, в ім'я якої раніше зобов'язаний був жити радянський громадянин і при цьому змушений був зіставляти свої інтереси з інтересами перш за все держави, сучасна держава стає засобом забезпечення гідного життя людини. Принципова зміна акцентів у відносинах "держава – людина" за нових умов призводить до висунення перед Українською державою основних конституційних обов'язків – визнавати, дотримуватись і захищати права та свободи особи.

Із цього приводу слід зазначити цілковиту слушність висновків Арістотеля, що справжня суспільна організація людей існує лише там, де верховна влада покликана діяти в інтересах людини, в інтересах загальних благ. І якщо давньогрецький філософ таку державу називав "правильною", то для сучасного конституціоналізму така держава є "конституційною"[21].

Однією з характерних ознак конституційної держави є те, що її влада суттєво обмежується основним законом, діючим на підставі його положень законодавством на користь людини і громадянина. Тобто йдеться про те, що сучасна демократична і правова держава не може неправовими методами втручатися у сферу прав людини, індивідуальної автономії особи. Обмеження такого втручання здійснюється завдяки визнанню за людиною і громадянином невід'ємних прав і свобод, які не можуть бути порушені навіть державою.

Оскільки права людини, а відтак і громадянина – це не дарунок держави, а невід'ємний складник людської особистості, то саме завдяки цим правам – економічним, соціальним, культурним, а також особистим та політичним – державна влада не тільки сама себе обмежує у сферах та засобах впливу, а й об'єктивно перетворюється у підзаконного суб'єкта.

Чи маємо ми на сьогодні таку модель в Україні? На жаль, ще ні. Варто лише зазначити, що в силу об'єктивних і суб'єктивних причин громадяни України не можуть у повному обсязі використати цілу низку конституційних прав, насамперед соціально-економічні екологічні й інформаційні (ст. 41, 42, 43, 47 та ін.). Безправ'я людини і громадянина стає сприятливою умовою для процвітання адміністративного й бюрократичного свавілля. Саме це, на наш погляд, спонукало Президента України як гаранта Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 ч. 2) запровадити в державі адміністративну реформу, щоб не лише покласти край некомпетентності та низькій виконавчій дисципліні на всіх владних рівнях, а й надати імпульс державно-правовим реформам, прискорити процес передбачаються перехідними положеннями Основного Закону.

Проте встановлений Конституцією 1996 р. конституційний лад України має не лише юридичний зміст. Значною мірою він обумовлюється ще й певним рівнем правосвідомості, політичної культури та моральними устоями. Розумне поєднання права й моралі в організації держави і суспільства, застосоване законодавцем у Конституції, повинно врешті решт забезпечити дотримання прав та свобод людини і громадянина всіма суб'єктами конституційно-правових відносин, що, в свою чергу, посилить вплив громадянського суспільства на державу, зробить її більш контрольованою, правовою, тобто конституційною.

З огляду на це слід зазначити, що закріплені Основним Законом принципово нові для України гуманістичні засади конституційного ладу є як важливою умовою гарантування прав та свобод людини і громадянина, так і передумовою творення якісно нової конституційної держави.

В.О. Прилуцький,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Конституція України 1996 р. грунтується на визнанні людини найвищою соціальною цінністю. Відповідно до цього в ній записано, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Це принципова відмінність нинішньої Конституції України від попередніх конституцій, у яких інтереси держави домінували над інтересами особи. Держава в ті часи не несла юридичної відповідальності перед окремо взятою людиною.

Жодна з раніше діючих конституцій не містила стільки прав і свобод, скільки їх мається в Конституції України 1996 року. Вони складають ледве не третину статей Основного Закону країни. А це свідчить про те, що Україна стала на шлях побудови демократичної, правової держави, закріпивши в Конституції широкий комплекс прав і свобод, які дають можливість громадянам України активно брати участь у господарському, політичному, культурному і духовному житті країни.

Проте соціально-економічна криза в Україні протягом останніх років призвела до того, що проголошені в Конституції права і свободи в багатьох випадках виявилися пустою декларацією. У реальній дійсності багато з них повною мірою не забезпечено. У першу чергу це стосується соціально-економічних прав і свобод, значна частина яких нині є символічною.

Закріплені в Основному Законі права на працю, заробітну плату, охорону здоров’я, медичну допомогу, достатній життєвий рівень, житло і таке інше є поки що на папері.

Усе це можна рельєфно показати на прикладі права на працю, на заробітну плату, які є джерелом життя людей. У даний час в Україні мільйони безробітних, заробітну плату виплачують несвоєчасно протягом уже багатьох років. Проте чи можна вважати повноправним членом суспільства людину, яка позбавлена можливості працювати, одержувати заробітну плату? Хіба це не крикуще порушення прав людини ?

У наявності невідповідність між записаним правом у Конституції і правом у реальній дійсності. Такі ж справи із забезпеченням майже всіх соціально-економічних прав громадян. Отже, Конституція не здатна захистити громадян від безробіття, невиплати зарплати, бездомності, злиденності.

Тому поряд з проголошенням прав і свобод людини зараз найголовнішим має бути створення дійової системи захисту прав людини, без якої ці права залишаються декларативними.

Здавалося б, для забезпечення прав і свобод людини і грамадянина в Україні створено все необхідне: і відповідна законодавча база, і визначений механізм, який повинен забезпечувати ці права і свободи: передусім це Президент України як гарант прав і свобод, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, судові органи, Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

До системи органів, які гарантують ці права і свободи входять також прокуратура, держадміністрації, органи місцевого самоврядування. Проте ці численні органи сьогодні не в змозі забезпечити їх на належному рівні навіть у тих випадках, коли люди, які виграють у судах позови, не можуть добитися їх виконання.

У чому же справа? Головним чином, це пов’язано з економічною та фінансовою кризою, в результаті чого відбулося зубожіння значної частини населення. А низький рівень життя людей породжує соціальну і юридичну незахищеність особи. І поки ця криза не буде подолана, нічого сподіватися на те, що соціально-економічні права будуть забезпечені так, як це повинно бути в дійсно соціальній і правовій державі.

В.П. Колiсник,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

КОНСТИТУЦIЙНО-ПРАВОВI ПРОБЛЕМИ РЕАЛIЗАЦIЇ ПРАВ ЛЮДИНИ В НАЦIОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНIЙ СФЕРI

Процес реалізації прав людини в нацiонально-культурнiй сферi в Україні є дуже складним і залежить від різноманітних чинників. Одні з цих прав можуть бути реалізовані лише індивідуально (право вiльно обирати та вiдновлювати нацiональнiсть; право на національне прізвище, ім'я та по батькові), інші - лише в складі етнонаціональної групи чи національної меншини (право на створення національно-культурних центрів, товариств, нацiональних громадських об'єднань, нацiональних навчальних закладiв тощо). Iснують i такi права, якi можуть бути реалiзованi як iндивiдуально, так i колективно (право вiльно встановлювати i пiдтримувати зв'язки з особами своєї нацiональностi та їх громадськими об'єднаннями за межами держави). Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу й форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізують їх або особисто, або ж через відповідні державні органи та громадські об'єднання. Участь (або неучасть) громадянина України, який належить до національної меншини, у громадському об'єднанні останньої не може служити підставою для обмеження його прав.

Гарантії реалізації прав людини в нацiонально-культурнiй сферi – це сукупність взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, що створюють необхідні умови для розвитку окремої етнонаціональної спiльноти як цілісної динамічної системи (єдиного організму), а також правових засобів, спрямованих на забезпечення їх фактичного використання та захисту. Систему таких гарантій складають загальні (політичні, економічнi, соціально-культурні) і спеціальні (юридичні й організаційні, або інституціональні) чинники. Правові гарантії об’єднують законодавчо встановлені засоби, що визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності - охорони й відновлення прав як національностей, національних меншин, національних груп, так і їх окремих представників. Інституціональні (організаційні) гарантії - це система організаційних структур, державних установ та недержавних організації, покликаних сприяти здійсненню прав національностей, забезпечувати їх захист і поновлення.

До головних елементiв механізму захисту й реалізації нацiонально-культурних прав людини в Україні належать: І) система нормативно-правових актів, якi прямо закрiплюють права людини в нацiонально-культурнiй сферi чи опосередковано впливають на задоволення національно-культурних потреб представників різних національностей, покликанi забезпечувати повну свободу та динамічний розвиток їх національного життя й культури; 2) право на оскарження в судi рiшень чи дiй, які порушують права людини в нацiонально-культурнiй сферi; 3) дiяльнiсть спеціальних державних органiв та установ, що безпосередньо займаються проблемами розвитку національностей, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 4) система громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб людини; 5) розробка, затвердження й реалізація цільових програм національно-культурного відродження та розвитку етнонаціональних спiльнот; 6) створення спеціальних фондів розвитку етнонацiональних спiльнот шляхом кооперування матеріальних і фінансових ресурсів державних органів, громадських організацій та рухів, окремих громадян; 7) укладення мiждержавних угод щодо забезпечення прав нацiональних меншин.

Однак на шляху до реалiзацiї прав людини в нацiонально-культурнiй сферi в Українi виникають рiзноманiтнi правовi, економiчнi, фiнансовi, органiзацiйнi та деякi iншi проблеми. Головна з них – неузгодженiсть і недостатня визначенiсть окремих положень чинної Конституцiї України. У Преамбулi Основного Закону України говориться то про "Український народ – громадян України всiх нацiональностей", то про "українську нацiю", то знову "про весь Український народ". У ст. 11, 12 Конституцiї України згадуються "українська нацiя", "корiннi народи", "нацiональнi меншини", "українцi". Залежно вiд того, в якому розумiннi – полiтичному чи етнiчному – подаються цi поняття, обсяг і механiзм реалiзацiї нацiонально-культурних прав конкретної людини може бути рiзним. Вказiвка в ст. 53 Конституцiї України на те, що "громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства", спочатку викликає надмiрнi сподiвання. Проте в процесi подальшого всебiчного аналiзу цiєї конституцiйної норми та дослiдження практики виявляється, що гарантiї навчання рiдною мовою чи на вивчення рiдної мови є iлюзорними не лише для багатьох нацiональних меншин, але й для етнiчних українцiв у деяких регiонах держави. Досить сказати, що в Автономнiй Республiцi Крим на 260 тис. кримських татар, що становить майже 10% населення республiки, функцiонує лише 9 шкiл із кримськотатарською мовою навчання. Українських шкiл в автономiї лише 4, хоча українцi складають четверту частину населення (понад 625 тис.). I це при тому, що в ст. 10 Конституцiї цієї Республiки зазначається: "В Автономнiй Республiцi Крим поряд з державною мовою забезпечується функцiонування i розвиток, використання i захист росiйської, кримськотатарської, а також мов iнших нацiональностей", "…громадянам гарантується… вивчення рiдної мови, навчання рiдною мовою…"

Не вдалося подолати зазначенi вади i в поточному законодавствi, яке тривалий час не оновлювалося. Нi Закон про мови, нi Закон про нацiональнi меншини до цього часу не приведено у вiдповiднiсть із Конституцiєю України. До того ж юридична технiка цих законодавчих актiв залишається недосконалою, допускаються досить вiльне й неоднозначне тлумачення i розумiння змiсту правових норм, закрiплюючих нацiонально-культурнi права людини. Ситуацiя суттєво не змiнилася навiть пiсля офiцiйного тлумачення ст. 10 Основного Закону Конституцiйним Судом України, який залишив поза увагою значну частину гострих питань, пов'язаних із функцiонуванням кiлькох мов одночасно.

Незважаючи на те, що Україна неодноразово декларувала намiр провадити демократичну етнонацiональну полiтику, на практицi остання все ще залишається недостатньо зваженою й обгрунтованою, непослiдовною, суперечливою і малопрогнозованою. Не були втiленi в життя нi Державна програма розвитку української мови та iнших нацiональних мов в УРСР на перiод до 2000 року (вiд 12 лютого 1991 р.), яка включала в себе сто пунктiв, нi Комплекснi заходи щодо всебічного розвитку та функціонування української мови (вiд 8 вересня 1997 р.). Розробляється Концепцiя державної етнонацiональної полiтики України, яка має синтезувати й узагальнити головнi орiєнтири, пiдходи, визначити завдання, перспективнi напрямки та принципи державної полiтики в цiй сферi. Проте немає нiякої впевненостi в тому, що цей документ буде реалiзовано.

Значною перешкодою на шляху до реалiзацiї прав людини в нацiонально-культурнiй сферi в Українi є неадекватне сприйняття вимог Конституцiї та законодавчих актiв. Значна частина громадян України вважає Закон про мови несправедливим чи навiть дискримiнацiйним (передусiм щодо статусу росiйської мови), хоча переважна бiльшiсть із них навiть не ознайомилася з його змiстом. Iнформацiя щодо мовного законодавства досить часто надходить до пересiчного громадянина через упередженi, занадто емоцiйнi та не завжди професiйнi публiцистичнi статтi низького гатунку. Пiд час iнтерактивного опитування на телеканалi "Iнтер" (телепередача "Право вибору") 17 травня 2000 р. на запитання "Чи вважаєте Ви, що в Українi дотримуються права нацiональних меншин?" негативну вiдповiдь дали 3858 опитаних, а ствердну - лише 2217 (решта 422 чол. мали власний варiант вiдповiдi).

Низький рiвень правової культури та культури мiжнацiональних взаємин також перешкоджає реалiзацiї нацiонально-культурних прав людини. Упереджене ставлення до самого феномена етнiчного, нацiонального, до представникiв окремих нацiональностей, навiть до певних мов, наявнiсть застарiлих стереотипiв мислення та архаїчних мовних штампiв не сприяє досягненню мiжнацiональної злагоди, а отже, не дозволяє створити атмосферу щирої взаємоповаги й толерантностi мiж представниками рiзних нацiональностей, без чого неможливо повнiстю реалiзувати в цiлому демократичний потенцiал українського законодавства, яке закрiплює права людини в нацiонально-культурнiй сферi.

Не менш важливою проблемою на сьогоднi є обмеженiсть фiнансових можливостей держави. Тому численнi декларацiї, заяви, намiри, вимоги та зобов'язання, якi мiстяться в номативно-правових актах, державних програмах, комплексних заходах, концепцiях, що стосуються правового статусу нацiональних меншин та етнонацiонального розвитку титульної етнонацiональної спiльноти, до цього часу залишаються нереалiзованими.

С.Г. Серьогіна,

канд. юрид. наук,

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ:

ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ

Юридичні права не зводяться до одностороннього прояву волі уповноваженої особи, оскільки їх реалізація передбачає виконання кореспондуючих їм обов’язків, що з необхідністю виникають у зв’язку з наданням прав у самої держави, а також інших громадян та організацій. Виконання обов’язків може бути як активним, так і пасивним, як обов’язком здійснити певну дію у зв’язку з виникненням і реалізацією права, так і обов’язком утримуватися від дій, здатних завдати шкоди правам уповноваженого суб’єкта. У випадку ж посягань на права громадян держава повинна вдаватися до примусових заходів щодо їх захисту й відновлення.

Обов’язки держави, що виникають у зв’язку з наданням прав і свобод громадянам, знаходять своє вираження у сукупності зафіксованих у законі різних гарантій, тобто тих умов і можливостей, які держава зобов’язується створити і надати громадянам для практичного здійснення ними своїх прав і свобод. Серед гарантій реалізації основних прав і свобод зазвичай зазначають юридичні, соціально-економічні, політичні, інституційні, ідеологічні та ін. При цьому інституційними гарантіями виступають усі органи публічної влади та правозахисні громадські формування.

Безсумнівно, що провідне місце в системі цих гарантій посідають органи державної влади, кожен з яких має сприяти здійсненню основних прав громадян і захищати їх від протиправних посягань у межах власної компетенції, оскільки ця функція конституційно закріплена і як провідна функція держави в цілому.

На державні інституції у сфері забезпечення прав людини покладається виконання таких функцій, як-то: а) створення ефективних контрольних механізмів і процедур відновлення порушених прав; б) вдосконалення правової бази щодо регулювання й захисту прав і свобод людини на міжнародному й національному рівнях; в) збирання й поширення інформації з прав людини; г) правова допомога парламентарям-юристами, які займаються проблемами прав людини; д) розгляд скарг про порушення прав людини, підготовка рекомендацій щодо їх відновлення; е) створення базових структур заохочення й захисту прав меншин та інших соціально вразливих верств населення; є) освіта громадськості, сприяння поширенню знань про права і свободи.

Одне з провідних місць у системі інституційних гарантій прав людини займає інститут Президента, який конституційно проголошений гарантом додержання прав та свобод людини і громадянина. З огляду на компетенцію глави Української держави його можливості в даній сфері видяться дуже широкими й багатоплановими. У першу чергу слід зазначити, що ступінь реалізації конституційних декларацій у галузі прав людини значною мірою обумовлено якістю персонального складу компетентних органів державної влади, підприємств, установ та організацій. Тому вдале використання широких номінаційних повноважень, наданих Президентові, здатне радикально змінити ситуацію у сфері реалізації прав людини. Шляхом копіткого добору з резерву кадрів державної служби на відповідальні посади в органи публічної влади, на підприємства, в установи та організації мають добиратися люди високої правової культури, які дійсно вважають особу вищою соціальною цінністю і готові спрямувати всі свої сили і знання на реалізацію конституційних прав громадян. Головною опорою Президента в даній сфері має бути Координаційна рада з питань державної служби, на яку покладено розроблення рекомендацій щодо стратегії кадрового забезпечення державної служби, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій, розгляд програм кадрового забезпечення, підготовка рекомендацій щодо вдосконалення законодавства з питань кадрового забезпечення та ін.

Не менш важливим напрямком роботи Президента України у сфері забезпечення прав людини є законодавча діяльність. Використовуючи надане Конституцією право законодавчої ініціативи та право вето, глава Української держави здатен відігравати провідну роль у законодавчому забезпеченні прав людини і громадянина. Основна проблема тут полягає в зайвому “тяжінні” Президента до виконавчої гілки влади. Досвід усіх років незалежності України яскраво свідчить, що глава держави, як правило, ставав на бік уряду в суперечках і дискусіях останього з парламентом. Більше того, досить часто Президент виступав рупором урядових пропозицій. Це прямо закріплено в Положенні про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України, затвердженому Указом Президента України від 30 березня 1995 р. №270/95. Пункт 2 названого документу передбачає, що як законодавча ініціатива Президента України на розгляд Верховної Ради України можуть бути подані проекти найважливіших законів, опрацьованих у Кабінеті Міністрів України, міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади.

Таке становище є неприпустимим з огляду на його суперечність конституційним принципам законності й поділу влади. Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади сам наділений правом законодавчої ініціативи, а тому в нього немає жодної підстави подавати власні законопроекти на розгляд парламенту через главу держави. Ініціюючи в парламенті урядові законопроекти, у тому числі й ті, що стосуються забезпечення основних прав та свобод людини і громадянина, Президент тим самим позбавляє себе необхідної неупередженості до їх змісту й спрямованості. Винятком можуть бути лише ті законопроекти, які з тачки зору уряду повинні бути розглянуті парламентом невідкладно: адже повноваженням надавати законопроектам характеру невідкладності наділено саме Президента. У всіх інших випадках Кабінет Міністрів має виступати як самостійних суб’єкт законодавчої ініціативи і не перекладати тягар відповідальності за них на Президента України.

Вищенаведене ніяким чином не відкидає можливості взаємних консультацій між Президентом України та іншими органами державної влади, зокрема Верховною Радою чи її структурними підрозділами, Кабінетом Міністрів, Національним банком, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, органами прокуратури з питань законодавчої діяльності. Головне, щоб у законодавчому процесі Президент виступав саме як самостійний, незаангажований, неупереджений координатор, узгоджувальний центр щодо роботи всіх інших органів державної влади. Допомагати йому в цьому повинна й та розгалужена система допоміжних органів, яка створена й діє сьогодні при Президентові України.

Важливим напрямком діяльності глави держави є контроль за здійсненням основних прав і свобод, особливо за діяльністю органів виконавчої влади в даній сфері. Його форми можуть бути досить різноманітні - від регулярних звітів керівників органів виконавчої влади всіх рівнів до проведення спеціальних перевірок Головним контрольним управлінням Адміністрації Президента. За підсумками таких перевірок глава держави може скасувати акти Кабінету Міністрів України чи акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, звільнити з посад осіб, винних у порушенні основних прав і свобод, які призначались на посаду самим Президентом України.

Не можна забувати й такий важливий напрямок роботи, як інформаційна діяльність у галузі прав людини. Наявний потенціал прес-служби Президента України дає можливість чекати від нього, що він стане рупором демократії, ефективним інструментом правового інформування населення, надійним каналом зв’язку вищих органів державної влади з якомога широкими верствами населення. Справжній, дійовий механізм забезпечення прав людини неможливий без стабільного, повноцінного інформаційного зв’язку органів публічної влади з населенням. І Прес-служба Президента цілком може бути використана як основний координаційний центр прес-служб усіх органів публічної влади.

Суттєвим засобом інформаційного впливу на ситуацію в галузі прав людини можуть стати щорічні послання Президента України до Верховної Ради України, яким належить здійснювати грунтовний аналіз ситуації в галузі прав людини в нашій державі, викладати концептуальне бачення шляхів подолання наявних недоліків і розв’язання проблем у цій сфері. Основне - щоб ці послання були інформативно насиченими, конструктивними і грунтувались на результатах всебічного наукового аналізу ситуації у сфері забезпечення прав людини. І в даному напрямку є багато перспектив щодо покращання співпраці Президента з іншими органами державної влади, особливо з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, який теж готує щорічні доповіді про стан справ у сфері забезпечення прав людини.

Політико-правовими орієнтирами для дій Президента України у сфері забезпечення прав людини, безумовно, є Конституція України, Декларація про державний суверенітет України, а також закони України та міжнародно-правові документи, що визначають основи правового статусу людини і громадянина. Однак особливе місце у низці конституційно-правових джерел правозахисної діяльності Президента України посідають Засади державної політики України в галузі прав людини, затверджені Верховною Радою України 17 червня 1999 р, які визначають принципи державної політики в галузі прав людини та її основні напрямки. Цей документ принципами державної політики в галузі прав людини проголошує: визнання прав та основних свобод людини і громадянина такими, що дані людині від народження і є невід’ємними; забезпечення верховенства прав та основних свобод людини у відносинах з державою; забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом; визнання верховенства права, презумпція особистої свободи; визнання обмеженості свободи держави; забезпечення верховенства права; створення належних умов, вироблення механізмів і процедур для повної й безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав та законних інтересів та ін.

У підсумку слід зазначити, що, незважаючи на широкі можливості Президента впливати на загальний механізм забезпечення прав людини в Україні, ступінь їх практичної реалізації залишається досить низьким, що зумовлено низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників. У першу чергу слід інтенсифікувати законопроектну роботу Президента, поліпшити спілкування глави держави з широкими верствами населення, вдосконалити систему і структуру допоміжних органів при Президентові України, налагодити конструктивну співпрацю глави держави з іншими органами публічної влади.

Г.С. Журавльова,

канд. юрид. наук, доцент,

Інститут ЗІДМУ

м. Запоріжжя

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ВЕТО ПРЕЗИДЕНТА У ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ

200

Своєрідною альтернативою промульгації є застосування Президентом України права вето. Поняття “вето” вживано в п. 30 ст. 106 Конституції, де йдеться про повноваження Президента України, який "має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України". Зміст викладеного пункту має значення насамперед тому, що в ст. 94 Конституції, де визначено механізм реалізації права вето, сам термін "вето" не вживається. Однак у ній йдеться саме про вето: такий висновок можна зробити із співставлення змісту ст. 94 і п. 30 ст. 106.

196

Вето, передбачене ст. 94 і ст. 106 Конституції, має відносний (відкладальний, суспензивний) характер. Його природа полягає в тому, що парламент може подолати вето у відповідний спосіб. Цим воно відмінне від абсолютного вето, яке характеризувало державне владарювання за феодальних часів. У наші дні абсолютне вето формально збереглося в деяких європейських парламентарних монархіях, проте тут воно є так званою конституційною фікцією, тому що практично ніколи не застосовується.

Процедура вето, як справедливо наголошує В.М.Шаповал, спираючись на усталену конституційну теорію, , відрізняється від процедури повернення закону главою держави на повторний розгляд до парламенту[22]. Але термінологія, використана в Конституції, такому підходу не відповідає: словосполучення "повторний розгляд закону" вживається в контексті застосування процедури вето. Головною різницею між подоланням вето і прийняттям закону за результатами повторного розгляду є те, що в першому випадку потрібно, щоб закон був знову прийнятий кваліфікованою більшістю голосів депутатів парламенту (зазвичай, дві третини), а в другому – абсолютною більшістю від конституційного складу парламенту.

Характерно, що процедуру повернення закону на повторний розгляд прийнято в парламентарних республіках і в більшості парламентсько-президентських республік. У той самий час процедура відкладального вето притаманна конституційній практиці президентських і президентсько-парламентських республік. До сказаного слід додати, що процедура повернення закону на повторний розгляд передбачалася ст. 104 Конституції (Основного Закону) України 1978 р. із змінами і доповненнями: при повторному розгляді закон мав бути прийнятий більшістю від фактичного числа народних депутатів. При цьому відповідна процедура визначалася як відкладальне вето, що є помилковим з позицій вищенаведної теоретичної концепції.

Застосування Президентом України права вето слід вважати стадією законодавчого процесу. Без подолання вето неможливе наступне підписання й офіційне оприлюднення закону, а з цим і набрання ним чинності. Формальним свідченням того, що застосування вето і подолання вето є стадією (стадіями) законодавчого процесу, служить місце ст. 94 в системі Основного Закону. По-перше, ця стаття розміщена в розділі IV "Верховна Рада України", по-друге, вона знаходиться серед статей, присвячених загальному і спеціальному (бюджетному) законодавчому процесу.

Якщо подолання вето є суто парламентською стадією законодавчого процесу, то його застосування – це не тільки післяпарламентська, а й позапарламентська стадія. Післяпарламентськими і водночас позапарламентськими стадіями є промульгування закону та його опублікування. Зазначимо, що за текстом Конституції залишається незрозумілим, як співвідносяться між собою поняття "офіційне оприлюднення" і "опублікування" закону.

Об'єктивний чинник – позапарламентський характер застосування вето Президентом України – зумовив наявність низки проблем у взаємостосунках глави держави і парламенту. Практика застосування вето спричинила критику відповідного конституційного інституту з боку фахівців. Найбільш активним і послідовним критиком зафіксованого в Конституції механізму реалізації права вето виступає Л.Т.Кривенко, яка зверталася до цієї проблематики у більшості з своїх публікацій. В одній з останніх статей вона пише, що "відкладальне вето Президента стає вирішальним повноваженням у здійсненні законодавчої функції єдиної державної влади. Парламент же, конституйований єдиним законодавчим органом, фактично зводиться лише до становища законообговорюючого органу, оскільки формалізовані результати його діяльності (закони) просто перекреслюються, трансформуючись в юридичне ніщо"[23]. На нашу думку, така оцінка зумовлена саме практикою застосування вето Президентом України в останні роки, а не неприйнятністю відповідного інституту взагалі.

Процедури вето і повернення закону на повторний розгляд є загальноприйнятими у світовому конституціоналізмі, а їх прийнятність, як уже зазначалося, багато в чому визначається формою державного правління. З позицій коригування прийнятої в Україні форми правління і з метою еволюції до парламентсько-президентської республіки можливо було б доцільним внести зміни до Конституції і передбачити повторне прийняття закону на основі не кваліфікованої, а абсолютної більшості від складу Верховної Ради України. Такі зміни спростили б і прискорили законодавчий процес, але без гарантій забезпечення його якості. За будь-яких умов застосування вето главою держави дозволяє більш зважено розглянути відповідний закон у парламенті. Можна також припустити, що відповідні зміни сприяли б взаємовідносинам глави держави й парламенту і зменшували загрозу виникнення кризових явищ у цих взаємовідносинах. Суттєвим є і те, що вони стабілізували б систему стримувань і противаг. Врешті-решт, внесення змін до Конституції, що стосуються організації державного механізму, має поглиблювати засади вітчизняного парламентаризму, який перебуває у стані становлення й розвитку.

Проблематика, пов'язана з характеристиками конституційного інституту вето Президента України, зазначеним не вичерпується. Серед проблем, які заслуговують на увагу, є проблеми застосування вето щодо законів про внесення змін до Конституції України, прийнятих відповідно до ст. 155 і 156 Основного Закону. На нашу думку, такі закони не можуть бути "ветовані" главою держави, але з різних причин. Згідно зі ст. 155 Конституції, законопроекти про внесення змін до Конституції України, крім розд. I, III і XIII, попередньо схвалені більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважаються прийнятими, якщо на наступній черговій сесії парламенту за них проголосує не менше як двох третин конституційного складу Верховної Ради України. У даному випадку відкладальне вето Президента України втрачає сенс, адже відповідні законопроекти вже були прийняті парламентом кваліфікованою більшістю (двома третинами від його складу). Тим самим вето було вже, по суті, подолане у своєрідний, випереджувальний спосіб.

Не може застосовуватися вето і щодо законопроектів про внесення змін до розд. I, III і XIII Конституції України, адже вони приймаються парламентом не менш як двома третинами від його конституційного складу і затверджуються всеукраїнським референдумом. Закони, прийняті за результатами референдумів, іноді називають референдарними актами. Ці акти за формальними ознаками є вищими від законів, прийнятих парламентами; вони є так званими актами прямої демократії, тобто актами безпосереднього волевиявлення народу. Тому було б невірним, коли будь-який орган державної влади привласнив собі повноваження впливати на результати відповідного волевиявлення.

201

В.В. Зуй,

канд. юрид. наук., доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ГРОМАДЯН У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

197

Галузь культури – це та сфера, з якою пов’язана індивідуальність особи. Кожна людина має право на особисту національну культуру або на прилучення до іншої культури. Згідно зі ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), держави визнають право кожної людини на участь у культурному житті.

Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України. Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими державними програмами, які затверджуються Верховною Радою України (ст.85 Конституції). Держава створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин, для збереження, відтворення й охорони культурно-історичного середовища, естетичного виховання дітей та юнацтва; для проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України, розширення культурної інфраструктури села, матеріального й фінансового забезпечення закладів, підприємств, організацій та установ культури.

Конституція України (ст. 36) та Закон “Про об’єднання громадян України” (ст.3) передбачають, що громадяни України мають право на свободу об’єднання в громадські організації для задоволення й захисту своїх законних національно-культурних інтересів. Відповідно до ст.10 вищеназваного Закону об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції. На Україні діє понад 12 Національних творчих спілок, низовими ланками яких є cпілки на рівні областей. Так, протягом 1997-1998 рр. у Харківскій області зареєстровано Харківську обласну організацію “Спілка композиторів України”, Спілку працівників кіновідеопрокату Харківщини, Центр сучасного мистецтва “Новая сцена”, Харківське обласне товариство українсько-в’єтнамської дружби, культури, економіки “Укрв’єтцентр” та ін.

Основними принципами культурної політики в Україні є: визначення культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; збереження й примноження культурних надбань; розвиток культурних зв’язків з українцями, що проживають за кордоном, як основа збереження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності й невтручання у творчій процес з боку держав, політичних партій та інших громадських об’єднань; доступність культурних цінностей, усіх видів культури послуг та культурної діяльності для кожного громадянина; забеспечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня й естетичного виховання громадян; всебічне співробітництво та ін. (ст. 2 Основ).

Оскільки культура як самостійна галузь соціально-культурного будівництва, включає в себе широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури, до цієї галузі входять театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-ужиткове, естрадне й циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури кінематографія, телебачення й радіомовлення, видавнича справа, поліграфія й торгівля книгами та ін.

Право на участь у культурному житті громадян України закріплено в Конституції України, Основах законодавства України про культуру та в інших законодавчих актах. В Основах закріплена рівність прав громадян у культурній сфері незалежно від соціального стану й національної належності, в утворенні, використанні й поширенні культурних цінностей, а також підкреслюється важливість міжнародного культурного співробітництва. Держава зобов`язана заохочувати благодійність у галузі культури.

Усі громадяни України мають право користуватися культурними цінностями. Українське законодавство в галузі культури закріплює доступ громадян до культурних цінностей і зобов’язує державу піклуватися про культурні цінності й забезпечувати їх охорону, гарантувати вільний доступ до об’єктів культури, виявляти заохочування щодо задоволення національно-культурних потреб громадян, забезпечувати дітям дошкільного віку, учням, студентам, пенсіонерам, інвалідам доступ до культурних цінностей на пільгових умовах, сприяти розвитку мережі музеїв і бібліотек тощо. Наприклад, ст.14 Закону “Про музеї та музейну справу” передбачає врахування особливостей вищеназваної категорії громадян України при проектуванні музеїв та їх експозицій. Те ж саме можна сказати й про будівництво бібліотек, театрів, при виданні книг, газет і т.д. Хоча Основи і проголошують доступність культури, однак держава ще не в змозі повною мірою її забезпечити. Рівень державної підтримки культури, як і інших галузей, залежить від загальної соціально-культурної ситуації, від того, що реально має держава і що вона може виділити на ці цілі. Тому право на участь у культурному житті значною мірою залежить, по-перше, від економічного становища в країні і, по-друге, від удосконалення чинного законодавства. Зокрема, згубно впливає на духовний розвиток нації непомірний податковий тиск, від якого потерпає вітчизняне книговидання. Зменшення податкового тиску на вітчизняну книгу збільшило б надходження коштів до Держбюджету. До речі, книговидання в Росії за прибутковістю посідає друге місце після виробництва алкогольних напоїв.

Зараз існує досить багато чинних нормативно-правових актів, які закріпили компетенцію тих органів виконавчої влади, що забезпечують права громадян у галузі культури. Наприклад, згідно з Конституцією України Кабінет Міністрів провадить політику у сфері культури, розробляє і здійснює загальнодержавні програми культурного розвитку України, спрямовує й координує роботу Міністерства культури і мистецтв України. Міністерство ж, у свою чергу, згідно з Положенням про нього розробляє проекти цільових державних програм розвитку культури і мистецтв; здійснює контроль за переміщенням творів мистецтва, предметів та інструментів, що становлять історично-культурну цінність; координує гастрольно-концертну, виставочну, фестивальну, конкурсну діяльність; сприяє роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій та інших громадських організацій, що діють у сфері культури і мистецтв та ін. Положення про Управління культури Харківської міської ради передбачає розробку й реалізацію цільової культурологічної програми, забезпечення права громадян міста на відпочинок, користування закладами культури й мистецтва, на заняття будь-яким видом художньої творчості, створення умов для всебічного естетичного виховання дітей, молоді, виявлення й розвиток їх художніх здібностей та ін.

Наведені приклади, безперечно, свідчать про те, що органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури, здійснюють за участю громадських об’єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування, створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України. Забороняється розповсюдження творів, що містять заклики до зміни насильницьким шляхом конституційного ладу, пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті і т.п.; вивозити за кордон предмети, що становлять музейний фонд (якщо ж вони виставляються в інших країнах, то вимагається обов’язкове їх повернення). За порушення правил охорони й використання пам’яток історії та культури ст. 92 КпАП України передбачена адміністративна відповідальність.

З урахуванням вищенаведеного, вважаємо за необхідне встановити юридичну відповідальність посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язків щодо забезпечення прав громадян у галузі культури і законодавчо надати більше прав громадянам у створенні творчих колективів, зайнятті культурною діяльністю, особливо у сільській місцевості.

І.М.Компанієць,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ В УКРАЇНІ

Формування в Україні правової держави, для якої людина є головною соціальною цінністю, висуває на перше місце у сфері правового регулювання суспільних відносин права та свободи громадян. Свобода совісті була й залишається однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей, невід'ємною частиною особистої свободи громадян і справедливо розглядається як центральний, стрижневий принцип, на якому базуються інші права та свободи особи.

Із проголошенням незалежності одним з елементів розвитку законодавства України про свободу совісті та релігійні організації стало його формування з урахуванням міжнародно-правових стандартів із цього питання. На сьогодні, за визнанням більшості експертів, воно повністю відповідає міжнародно-правовим документам, у тому числі й Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка в ст. 9 проголосила право кожного на свободу думки, совісті й релігії.

Але чи достатньо цього для дійсної реалізації права на свободу совісті? Практика свідчить, що ні. Наявність в Україні віруючих (біля 70 різних конфесій, напрямків і толків), значної частини невіруючих потребує творчого підходу до використання зарубіжного досвіду з цього питання. Реальність свободи совісті залежить від її адекватного законодавчого закріплення. Аналіз та оцінка реалізації права громадян на свободу совісті показують, що проблеми законодавчого закріплення цього права, практика його реалізації ще не знайшли належного й повного вирішення.

Атеїзм і релігія мають різні функціональні властивості. На відміну від релігії, атеїзм не має ні культу, ні нормативних якостей. Однак відсутність в Конституції України навіть натяку про право на атеїстичні переконання здатна створити в повсякденній свідомості враження про негативне ставлення держави до таких переконань і стати теоретичним приводом для гоніння атеїстів. Зараз очевидно, що важливо уникнути будь-якого обмеження терпимості, забезпечити свободу не тільки віросповідання, а й будь-якого світоглядного вибору взагалі.

Соціологічні дослідження свідчать, що наше суспільство в значній мірі секуляризовано. Наявність в Україні матеріалістичного й релігійного світоглядів є об'єктивною реальністю не тільки сьогодення, а й найближчого майбутнього; це визнають і вчені, і духовенство. Тому існуючий у суспільстві широкий спектр світоглядів повинен бути відбитий у законодавстві про свободу совісті та релігійні організації також і на найвищому, конституційному рівні.

Зростання ролі релігії та церкви в усіх сферах суспільного буття, позитивне ставлення громадян і в цілому держави до релігійного феномену як важливого складника українського державного й національно-духовного відродження обумовлюють динамічний розвиток релігійно-інституційного процесу в Україні. За роки незалежності мережа релігійних громад зросла майже на 5,5 тис., і сьогодні Україна - багатоконфесійна держава, де офіційно діє близько 18,5 тис. релігійних громад різних конфесій, напрямків, толків.

На жаль, цей процес супроводжується міжконфесійними і міжцерковними конфліктами, у які втягнуті не лише релігійні організації та церковні ієрархії, а й політичні діячі. Вони давно вже вийшли за межі майнових і часту набувають навіть міждержавного характеру. Одним з найгостріших конфліктів на сьогодні залишається боротьба за право називатися національною, "головною" церквою. Лунають заклики до законодавчого захисту історичної церкви, надання їй привілеїв. Усе це вимагає негайного опрацювання концептуальних засад державної політики в релігійній сфері та законодавчого закріплення тлумачення конституційного принципу відокремлення церкви від держави.

Т.М. Слінько,

канд.юрид.наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м.Харків

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ В УКРАЇНІ

Сучасне інформаційне суспільство формується й ефективно розвивається тільки в умовах правової держави, яка базується на пріоритеті права та закону. Правова держава та права людини невід’ємні одне від одного, що це є гарантією реальності прав людини і громадянина в аспекті її захисту від апарату влади. Важливе значення серед демократичних прав і свобод людини та громадянина має свобода думки й слова, право на отримання, використання й поширювати інформації. Розглядаючи складний період становлення в Україні державності на демократичних засадах, можна стверджувати, що свобода друку й інформації – це корінне питання демократії, оскільки без них немає ні громадянського суспільства, ні правової держави.

За період незалежності України, в умовах розбудови нової правової системи суттєвого значення набуває проблема забезпечення права на інформацію. Це пов’язано насамперед із тим, що Україна як суверенна і незалежна держава виходить на міжнародний і європейський правовий простір. Вступ України до Ради Європи 9.11.1995 р. це дуже велике значення. По-перше, це стимул і важливий фрагмент великої державної роботи, яка спрямованої на створення й утвердження правової, економічно розвинутої, політично стабільної, миролюбної європейської держави за європейськими правилами; по-друге,- подальше поглиблення правового та юридичного забезпечення прав громадян України, можливість звернення їх за захистом до Європейського Суду з прав людини у Стразбурзі.

Одним з основних документів Ради Європи, який Українська держава ратифікувала 17.07.1997 р., стала Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Набуття Україною членства Ради Європи і приєднання до Європейської Конвенції з прав людини вимагають від українського законодавства подальшого приведення внутрішньої правової системи України у відповідность з європейською системою конвенційних норм і стандартів захисту прав людини. Для забезпечення прав та свобод людини і громадянина в нашій державі з’являються нові інституції, які відіграють важливу роль у становлення конституціоналізму в Україні.

Принципове значення має конституційне положення Конституції України (ст. 55), що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Звісно, що для судів України ратифікація Конвенції - це дуже важлива подія. Тепер постає питання: яким саме чином буде застосовуватися ця Конвенція в судах України? Проблема полягає ще й у тому, що європейське законодавство, у тому числі й Конвенція, орієнтується на застосування прецедентної форми права, яка для національного законодавства є неприйнятною. Отже, ратифікація цього документа - це велике досягнення, але на жаль, Українська держава сьогодні ще не готова реально його застосовувати в практичній діяльності судів.

Для забезпечення права на інформацію людини і громадянина та реалізації принципу гласності суттєве значення мають конституційні норми, й чинне законодавство України про інформацію. Основним Законом України (ст. 34) вперше в нашій конституційно-правовій практиці закріплюється право кожного на інформацію, гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Ця конституційна норма відповідає положенням ст. 19 Загальної декларації прав людини, статті 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, п. 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод і тісно взаємодіє зі статтями 21, 23, 31, 32, 35 Основного Закону. Положення ст. 15 ч. 3 Конституції, яким в Україні забороняється здійснення цензури, необхідно розглядати як певний розвиток і конкретизацію вимог ст. 34 Конституції.

Необхідно зауважити, що в ст. 34 ч. 3 є застереження щодо здійснення названих прав, яке полягає в можливості їх обмеження законом, якщо це стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженності правосуддя. Застереження такого характеру притаманні нормам як міжнародних угод у галузі прав людини, так і європейського права, у тому числі п.2 ст.10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Конституційне право на отримання інформації гарантовано створенням системи вільного доступу до інформації, архівних, статистичних, бібліотечних і музейних фондів. Згідно зі ст.32 Основного Закону кожен громадянин має право знайомитися з тими офіційними відомостями про себе, які не становлять державну таємницю, що захищаєму законом. Посадові особи не повинні втручатися в діяльність засобів масової інформації. Законодавство України встановлює дісциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність за порушення права на інформацію, закріпленого статтею 34 Конституції України. А згідно зі ст.32 Основного Закону кожному громадянину гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім’ї, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.

Важливою умовою забезпечення права на інформацію в Україні має бути механізм реалізації конституційних норм щодо цього права. Вважаємо, що ситуацію можна поліпшити шляхом прийняття відповідного закону, який закріпив би процедури та механізм втілення в життя конституційних норм про права і свободи, насамперед про право на інформацію. Аналіз реалізації права на інформацію в Україні дозволяє зробити висновок, що актуальною проблемою є наповнення реальним змістом закріпленого в Конституції невід’ємного права людини і громадянина – права на інформацію.

С.Ю. Лукаш,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

Щодо проблеми особистих гарантій реалізації прав громадян на свободу об’єднань у політичні партії

Серед широкої та невичерпної номенклатури прав та свобод людини і громадянина, які знайшли закріплення в міжнародно-правових документах, Конституції України 1996 р. та в конституціях багатьох інших країн, істотне місце займає право на об’єднання в асоціації, в тому числі в політичні партії. Значення цього права громадянина обумовлюється тією роллю, яку відіграють останні в політичній системі країн із глибокими демократичними традиціями. На думку Н.В.Варламової, політичні партії, народившись у надрах громадянського суспільства, виходять за його межі, перетворюючись у посередника між суспільством і державою і претендуючи на участь у здійсненні державної влади. Вони є єдиним елементом громадянського суспільства, який у певних умовах може перетворити приватні інтереси громадян, соціальних верств, зацікавлених груп у загальний політичний інтерес.

Положення, закріплене в ст. 15 Конституції України, про те, що суспільне життя в Україні ґрунтуєшся на засадах політичної економічної та ідеологічної багатоманітності, є для нашої країни соціальним орієнтиром, одним із проявів прогностичної функції Основного Закону держави. Україна вступає на шлях демократичного розвитку в умовах, коли більшість політичних партій є недорозвиненими, а сама партійна система знаходиться в зародковому стані. Причини цього витікають із стану соціального організму України, в тому числі зі становища громадянина, рівня його потреб, здатності їх реалізації на основі прав і свобод, закріплених у Конституції України й усвідомлених як ним, так і суспільством у цілому.

Тому, як вбачається, вельми актуально з’ясувати психологічну й політикоправову природу прагнення громадян України до реалізації закріпленого в ст. 36 Конституції права на свободу об’єднань у політичні партії. Разом з гарантіями конституційного ладу України, юридичними, політичними, економічними, та іншими гарантіями прав людини і громадянина воно виступає як особиста гарантія, що довершує систему гарантій реалізації прав громадян на свободу об’єднань у політичні партії. В.Юнг вважав, що гарантом прав людини є не тільки правова держава, але й сама людина.

Особисті гарантії реалізації прав громадян на свободу об’єднань у політичні, партії, у свою чергу, являють собою систему політико-психологічних і духовних елементів. Першим із них є потреба в партійному житті як внутрішній стимул будь-якої діяльності. Американський філософ і юрист ХІХ ст. О.Холмс писав, що розвиток права залежить саме від потреб. У складній сукупності стимулів життєдіяльності вони відіграють особливу роль, тому що, по-перше, служать відправною точкою всієї системи стимулювання і, по-друге, в найбільшій мірі орієнтовані на необхідні засоби існування суб’єкта.

На думку політичних психологів, потреба в об’єднанні у політичні партії є самоцінною лише за умови наявності відповідних природжених якостей характеру, що проявляються ще змалку. В інших випадках, як видиться, така потреба є вторинною щодо, наприклад, базових або первинних потреб – соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, національних та ін. (підвищення соціального статусу, прагнення до влади, особисте збагачення тощо). До них можна віднести й такі, які Ю.М.Тодика вважає цінностями конституційного ладу, – справедливість, благополуччя та ін.

На переконання історичного психолога В.А.Шкуратова, політичні партії – один із виразів буржуазного раціоналізму в політичній сфері. У зв’язку з цим, вважаємо, потреба участі в політичному житті виникає на підґрунті раціоналізму як риси національного характеру.

Усвідомлена потреба в об’єднанні в політичні партії трансформується в інтерес, який являє собою свідому спрямованість громадянина на задоволення нереалізованих базових або інших згаданих вище первинних потреб за допомогою причетності до політичних партій, що прагнуть державної влади.На думку Ю.А.Тихомирова, інтерес у праві виступає одним із найважливіших не тільки правостворюючих, але й правореалізуючих чинників. Тобто задоволення інтересу, з одного боку, неможливе без конституційного закріплення відповідного права, а з другого – реалізація останнього значною мірою відбувається завдяки наявності інтересу. Д.А.Кікнадзе вважає, що усвідомлена потреба проходить етап мотивації (до неї вчений відносить потреби, цілі, бажання, наміри, установки, оточуючу громадянина ситуацію, накопичений досвід, відносини з іншими людьми тощо) і, перетворившись в інтерес, породжує мотив дії. Осмислюючи ідею В.О. Коновалової щодо сутності мотива стосовно досліджуваної проблеми, можна добавити, що зміст цього елементу означає, що громадянин, керуючись своїм правом, закріпленим в Основному Законі, зі знанням справи приймає рішення про необхідність участі в партійному житті, використання певної політичної партії для досягнення відповідних цілей.

Згадані елементи формуються завдяки об’єктивним і суб’єктивним чинникам. До перших необхідно віднести: політичне, соціально-економічне та культурне середовище існування індивіда; вкоріненість історичних, національних і релігійних традицій; набір духовних, правових і моральних цінностей, які панують у суспільстві; природу й улаштування державної влади та місцевого самоврядування та ін. До других – рівень особистої культури, політичну активність, толерантність тощо. В. Франкл, який досліджував поведінку людини в екстремальних умовах німецького концтабору, де він був в’язнем у роки другої світової війни, писав, що середовище прямо не визначає людину. Усе залежить від того, як вона до нього ставиться: або індивід пристосовується до середовища, або бореться, прагнучи переробити його відповідно власним моральним, політичним та ідеологічним цілям. У цьому зв’язку важко переоцінити заборону ст. 37 Конституції України певних дій політичних партій.

Наступним елементом системи є задоволення усвідомленої потреби, тобто реалізація, власне, права громадянина на свободу об’єднань у політичні партії. Її завершенням, на переконання вже згадуваного Д.А. Кікнадзе, є забезпечення базових або первинних потреб за допомогою попередньо передбаченого засобу, яким є участь у політичних партіях, які оволоділи державною владою. Воно розриває ланцюг елементів системи, бо вгамування таких потреб, на думку Г. Маркузе, не породжує політичного інтересу; і так до появи нових базових або первинних потреб чи зростання рівня вже існуючих. Тобто система, як вбачається, діє залежно від рівня задоволення цих потреб, об’єктивних і суб’єктивних чинників, що формують її основні елементи. У країнах із високим життєвим рівнем активізація партійного життя відбувається, як правило, під час виборчих кампаній. Злидні ж, зі свого боку, обумовлюють тенденцію до формування партій – “бойових загонів”.

А. де Токвіль писав, що демократія постійно потребує зусиль по її збереженню. Тому важко не погодитися з В. Речицьким, який вважає: чим більше в суспільства умов для задоволення матеріальних і культурних потреб, тим більше воно прагне до свободи. Цим пояснюється, що кількість партійних активістів у країнах з глибокими демократичними традиціями, незважаючи на циклічність партійного життя, залежно від національних та інших особливостей становить значний відсоток: у європейських державах їх від 6 до 20%, у США –до 17%.

В Україні та більшості інших посткомуністичних країнах, хоча можливості для задоволення базових і багатьох первинних потреб вкрай малі, зниження їх рівня та звуження їх набору, інтерес до використання політичних партій для їх реалізації дуже незначні. Серед найважливіших причин такого парадоксального стану, як справедливо вважає О.Оболенський, є системоцентризм. І.С. Старовойт до них відносить емоційність як рису ментальності українців. В.Аксючиць переконаний, що ця риса притаманна національному характеру всього пострадянського слов’янського світу, що, зі свого боку, обумовлює протиріччя у відносинах між економічно й політично активною меншістю та пасивною більшістю суспільства. У середньому кількість членів багаточислених партій в Україні та інших пострадянських державах не перевищує 1-2%. Тобто переважна більшість населення за соціальною інерцією й у зв’язку з іншими причинами плекає надію на державу у вирішенні базових і первинних потреб. Як справедливо зазначає Ю.М. Тодика, в такій ситуації необхідне подолання стереотипів, що залишилися від командно-адміністративної системи, формування нової моральності і правосвідомості, без яких неможливо створити атмосферу поваги до людини, дійового механізму охорони й захисту прав і свобод індивіда. Тільки за таких умов громадянин може бути орієнтований на активну творчу участь в управлінні суспільними й державними справами, в тому числі через участь у політичних партіях.

Є.Ф. Глухачов,

канд. юрид. наук, доцент

Українська академія державного

будівництва при Президентові

України (Харківський філіал)

м. Харків

Законодавство України про місцеве самоврядування

і забезпечення конституційних прав людини

і громадянина

Реалізація широкого кола конституційних прав людини і громадянина України відбувається здебільшого на рівні територіальних громад, тобто там, де людина проживає, працює, отримує управлінські та соціальні послуги тощо. Хоча норми Конституції України 1996 р. і є нормами прямої дії, повне і надійне забезпечення прав на місцевому рівні потребує подальшої їх конкретизації і розвитку в інших галузях права, зокрема, в законодавстві про місцеве самоврядування.

На сьогодні в Україні вже склалася певна система норм, які врегульовують суспільні відносини з приводу самостійного та під свою відповідальність вирішення територіальними громадами питань місцевого значення. (До речі, деякі науковці та практики пропонують назвати цю галузь права муніципальним правом).

Можна стверджувати, що практично всі групи конституційних прав людини і громадянина в тій чи іншій мірі знайшли своє відбиття в законодавстві України про місцеве самоврядування. Перш за все це стосується комплексу політичних прав, які в цьому законодавстві суттєво поглиблюються й уточнюються. Так, у розвиток конституційного права громадянина України на участь в управлінні справами держави й суспільства Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" надає громадянам, які належать до відповідних територіальних громад, право на участь у місцевому самоврядуванні (ст.3). Гарантуючи це право, Закон забороняє будь-яке його обмеження залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними та іншими ознаками.

Закон визначає, що право участі в місцевому самоврядуванні громадяни України мають змогу реалізувати в різних формах. Перш за все вони мають змогу зробити це безпосередньо: беручи участь у місцевому референдумі (ст. 6;7), загальних зборах громадян за місцем проживання (ст.8); вносячи свої ініціативи на розгляд ради відповідної територіальної громади (ст.9). Члени територіальної громади мають право проводити громадські слухання, тобто зустрічатися з депутатами відповідної ради й посадовими особами місцевого самоврядування, заслуховувати їх звіти, порушувати питання і вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання органів місцевого самоврядування (ст.13).

Важливою формою реалізації політичних прав громадян є їх участь у формуванні органів місцевого самоврядування згідно з Законом України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів".

Ми маємо підстави також стверджувати, що законодавство, визначаючи повноваження органів місцевого самоврядування, націлює їх і на забезпечення соціально-економічних прав громадян. Так, відповідно до Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад є затвердження програм соціально-економічного й культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування. Вони також затверджують місцевий бюджет, вносять зміни до нього, затверджують звіт про його виконання тощо (ст.26).

Певними повноваженнями, які сприяють забезпеченню соціально-економічних і культурних прав громадян, Закон наділяє також і виконавчі органи місцевих рад. Наприклад, на реалізацію права громадян на житло спрямовані повноваження виконкомів у галузі житлово-комунального господарства. Вони ведуть облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, розподіляють і надають житло, що належить до комунальної власності, сприяють громадянам у житловому будівництві.

Виконкоми місцевих рад у межах наданих повноважень повинні забезпечити доступність і безоплатність освіти й медичного обслуговування на відповідній території, розвиток і вдосконалення мережі освітніх і лікувальних закладів усіх форм власності, фізкультури та спорту тощо. Вони мають організувати облік дітей дошкільного та шкільного віку, забезпечувати школярів, які навчаються в державних і комунальних навчальних закладах безоплатними підручниками, вирішувати питання про повне державне утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, у школах-інтернатах, дитячих будинках, професійно-технічних закладах освіти тощо (ст.32). Детально також визначені в Законі власні й делеговані повноваження виконкомів місцевих рад у галузі соціального захисту населення (ст.34).

Наділені певними повноваженнями, що мають безпосереднє відношення до забезпечення прав громадян, також і сільські, селищні й міські голови. Вони відповідають за підготовку на розгляд рад проектів програм соціально-економічного й культурного розвитку громадян, забезпечення на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об'єднань тощо. Закон зобов'язує сільських, селищних і міських голів не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами (ст.42). До речі, останнє положення можна розглядати як одну з гарантій забезпечення прав громадян у діяльності місцевих рад. У такій же якості слід розглядати й передбачені Законом підзвітність, підконтрольність і відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами (ст.75), а також їх відповідальність перед фізичними особами (ст.77).

Разом з тим чинне законодавство України про місцеве самовряду-вання потребує суттєвого вдосконалення з метою забезпечення пріоритетності прав людини і громадянина в організації і діяльності органів місцевого самоврядування.

Насамперед треба розпочати з уточнення загальних засад Конституції України і націлити місцеве самоврядування, як і державу, на утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Таким чином сформульована, наприклад, ст. 18 Конституції Російської Федерації, яка проголошує, що права та свободи людини і громадянина "визначають смисл, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування (виділено мною) і забезпечуються правосуддям". Принцип пріоритетності прав і свобод необхідно також закріпити серед основних принципів місцевого самоврядування, сформульованих у ст. 4 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні".

Як видиться, треба розглянути питання щодо розширення кола суб'єктів права на участь у місцевому самоврядуванні. У чинному законодавстві суб'єктами розглядаються тільки громадяни України. У той же час законодавство багатьох країн, враховуючи зростаючу інтернаціоналізацію суспільного життя, надає таку можливість громадянам іноземних держав. Наприклад, Конституція Іспанії (ст.13 ч. 3) передбачає, що іноземцям за певних умовах може бути надано активне виборче право на муніципальних виборах.

Край необхідно, вважаємо, законодавчо розширити повноваження органів місцевого самоврядування у фінансово-бюджетній сфері, закріпити принцип формування державного бюджету знизу, збільшити частку місцевих бюджетів у консолідованому бюджеті держави. Це дасть змогу зміцнити матеріальну й фінансову основу самоврядування, без якої права людини і громадянина (насамперед, соціально-економічні) не будуть забезпечені.

Мають бути закріплені також повноваження органів місцевого самоврядування в галузі розвитку й підтримки підприємництва, працевлаштування членів територіальних громад.

З метою посилення судових гарантій забезпечення прав людини і громадянина в стосунках з органами та посадовими особами місцевого самоврядування необхідно прискорити створення так званої адміністративної юстиції. У сукупності ці заходи підвищать забезпеченість прав та свобод людини і громадянина на місцевому рівні.

І.М.Трубавіна,

канд. пед. наук, доцент

Харківський філіал Української академії

державного управління при

Президентові України

м. Харків

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ ПРАВА НА РІВНІСТЬ

У СІМ’Ї

Імплементація прав людини передбачає повагу, захист, втілення права в усіх осередках суспільства - в сім’ї, громаді, державі. Рівність у сім’ї в Україні проголошено й закріплено у відповідних законодавчих актах; серед населення здійснюється просвітницька робота з цього напряму. Але за даними UNICEF сімейні проблеми дедалі більше приховуються від громади й держави, а стають об’єктом уваги останніх, лише коли в сім’ї щось трапиться. Отже, необхідна робота по виявленню й запобіганню недотримання права на рівність у сім’ї. Під рівністю розуміється можливість для кожного її члена реалізувати свої права з урахуванням мети життєдіяльності всієї сім’ї, мати рівні умови для одержання суспільних благ і благ, які належать усій родині. Можна сказати, що реалізація права на рівність у сім’ї має політичний (влада), соціальний, економічний, ґендерний, юридичний, психологічний, педагогічний, національний аспекти.

Аналіз міжнародних документів із цієї проблеми, теоретичний огляд соціологічної, психологічної, педагогічної літератури дозволяє вирізнити на основі дотримання права на рівність у сім’ї такі її види, як: тоталітарна (домінаторна, авторитарна) та партнерська (демократична) сім’я. Перша є колискою насильства, друга – первинним осередком демократії. Від того, які сім’ї переважають у суспільстві, залежить, яким воно буде.

За ознаками цих сімей нами було розроблено сімейну анкету з метою виявлення, які ж сім’ї зараз існують в Україні. Анкети містять лише закриті питання, що розкривають зміст рівності в сім’ї, включають ключ, шкалу неправдивих відповідей. На питання відповідають усі члени сім’ї анонімно, не знаючи про відповіді інших членів. Запропоновані анкети дозволяють виявити окремі аспекти проблеми реалізації права на рівність у сім’ї, порівняти погляди на цю проблему чоловіків і жінок, визначити, чи існує насильство в сім’ї, і вже на цій основі намітити шляхи роботи різних органів щодо поліпшення якості розв’язання розглядуваної проблеми.

Анкетування провадилося в 157 сім’ях, у якому брали участь 121 батько, 153 матері, 157 дітей м. Харкова й Харківської області; сім’ї – повні й неповні, з рідними й усиновленими дітьми – школярами та студентами віком від 13 до 18 років.

Наведемо приклади питань для анкети “Тип сім’ї”.

Що є більш притаманним Вашій сім’ї (виберіть одну відповідь із 3-х варіантів):

а) зловживання владою з боку одного з членів сім’ї, наявність голови родини, суворих приписів, обмежень для членів сім’ї, “жіночої” та “чоловічої” хатньої роботи, пільг у побутових і батьківських обов’язках, житлі, харчуванні, проведенні вільного часу; відсутність розподілу економічної відповідальності, поваги, довіри, спільного прийняття рішень, поваги до особистого життя членів родини, можливості вибору життєвого шляху, самовизначення;

б) кооперативна структура сім’ї, спільне прийняття рішень, вислуховування думок кожного члена сім’ї, повага й довіра, переконання, гнучкі правила розпорядку, повага до особистого життя членів родини, почуття безпеки, захищеності у членів сім’ї, розподіл економічної відповідальності, визнання зроблених помилок і відповідальність членів сім’ї за проблеми, що виникають, спільне дозвілля, предметне спілкування, обговорення проблем сім’ї та кожного її члена, рівномірний розподіл хатньої роботи незалежно від статі й статусу в сім’ї, можливість для кожного самореалізуватися, обрати свій життєвий шлях, перевага похвали, заохочення над критикою;

в) поєднання ознак сімей перших двох типів.

Таблиця 1

Дані анкетування про тип сім’ї

Тип сім’ї	Тоталітарний			Партнерський			Перехідний
Результа-ти	Чол. (121)	Жін. (153)	Діти (157)	Чол. (121)	Жін. (153)	Діти (157)	Чол. (121)	Жін. (153)	Діти (157)
1. Кіль-кість осіб	25	44	75	42	37	41	54	72	41
2. Відсо-ток	20,1	28,7	47,8	34,7	24,2	26,1	44,6	47,1	26,1

У табл. 1 наведено дані про результати анкетування сімей про тип родини. Ці дані свідчать, що перехідний тип сім’ї (з ознаками тоталітаризму та партнерства) переважає над іншими (близько половини сімей); інші сім’ї чоловіки й жінки характеризують по-різному: на другому місці в чоловіків партнерські сім’ї, у жінок – тоталітарні, а на третьому – навпаки. Отже, у цих сім’ях немає єдиної думки про рівність у сім’ї: чоловіки мало прислухаються до дружин. Натомість майже половина дітей вважає свою сім’ю тоталітарною: це з максималізмом, притаманним кризовому підлітковому віку, відбиває переконання, що батьки мало прислуховуються до їх думки.

Друга анкета, яка містить 43 питання дозволила виявити, за якими ознаками існує найбільша нерівність у тих же сім’ях, і в чому її причини (табл. 2).

Таблиця 2

Дані анкетування про реалізацію в сім’ї права на рівність (у відсотках)

№ п/п	Рівність не дотримується в:	Чоло-віки	Жінки	Діти
1.	Батьківських обов’язках	28,9	26,1	45,3
2.	Розподілі влади	62,8	66,0	89,8
3.	Розподілі економічної відповідальності	23,9	30,0	21,7
4.	Побутових обов’язках	77,6	74,5	68,8
5.	Плануванні сім’ї	28,9	31,4	–
6.	Прийнятті рішень	29,8	22,9	51,6
7.	Можливості самореалізації	25,6	53,6	51,6
8.	Користуванні культурними благами	12,4	3,9	3,2
9.	Їжі	–	23,5	28,7
10.	Освіті	0,8	–	–
11.	Підтриманні здоров’я	–	–	–
12.	Житлі	12,4	15,7	27,4

Наведені дані свідчать, що найбільше потерпають від нерівності в сім’ї жінки й діти. Основні аспекти нерівності (в порядку зменшення): побутові обов’язки, влада, планування сім’ї, батьківські обов’язки, економічна відповідальність, прийняття рішень, можливість самореалізації, житлові умови. Таким чином, необхідними є як соціальна робота з жінками й дітьми з метою підвищення їхньої певності себе, а з чоловіками - щодо формування в них толерантності до членів сім’ї, так і державна підтримка сімей в економічному, соціальному, правовому та політичному плані.

На підставі проведеного теоретичного аналізу й аналізу даних анкетування можна запропонувати такий зміст обслуговування в соціальній роботі для забезпечення рівності в сім’ї:

1) поняття про рівність;

2) державна сімейна політика, спрямована на забезпечення рівності;

3) правові аспекти її забезпечення;

4) національні особливості української сім’ї та ґендерні аспекти рівності в ній;

5) психологічні засоби забезпечення рівності;

6) педагогічні аспекти її забезпечення;

7) насильство в сім’ї – запобігання й боротьба.

Цей зміст може бути реалізовано в індивідуальних (з окремою сім’ю), групових (із сім’ями, що мають спільні проблеми в реалізації права), та масових (з багатьма сім’ями, перед якими постає така проблема) формах роботи з сім’єю. Метою такої диференційованої роботи буде імплементація права на рівність у сім’ї. При цьому зміст може реалізовуватися в масових формах як базовий, а для групових та індивідуальних форм – розширюватися й поглиблюватися, використовуватися з метою профілактики, супроводу, реабілітації. Суб’єкти такої роботи з сім’єю – центри соціальних служб для молоді (така їх підструктура, як “Родинний дім”, що має бути створена за Указом Президента України), які залучають до роботи з сім’єю мультидисциплінарну команду фахівців.

В.М. Гаращук,

канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

РОЗВИТОК СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ КОНТРОЛЮЮЧИХ ОРГАНІВ

Міжнародні стосунки завжди були найскладнішими з правовідносин, відомих людству, що обумовлювалося різними політичними, релігійними, культурними та іншими традиціями. Довгий час вони регулювалися двосторонніми угодами, контроль за виконанням яких цілком залежив від доброї волі керівників держав. Звичайно, не йшлося ні про який захист прав людини в окремій державі з боку інших держав та народів.

Дві світові війни, які зазнало людство у ХХ ст., спонукало світову спільноту на прийняття низки нормативних актів і на створення спеціальних міжнародних органів та організацій по контролю за дотриманням прав та основних свобод людини в різних державах, інтересів самих держав. Одним із фундаментальних і найбільш значущих нормативних актів такого плану є Конвенція про захист прав людини та основних свобод, підписана в Римі 4 листопада 1950 р. Центральною міжнародною організацією, яка взяла на себе тягар регулювання правил поведінки та контроль за їх дотриманням на міжнародній арені стала ООН.

Разом із Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948 р.) Конвенція є базовим нормативним актом для розвитку ніціональних законодавств у країнах світової співдружності. Конституція України також спирається на основні положення Європейської Конвенції. В Основному законі прямо записано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3).

Для контролю за реалізацією положень Конвенції її нормами передбачено створення спеціальних контролюючих органів - Європейської комісії з прав людини та Європейського Суду з прав людини (ст. 19 Конвенції).

Організація Об’єднаних Націй, яку можна визнати за центральну контролюючу міжнародну організацію (здійснює контроль практично з усіх питань міжнародного життя), також має свої контролюючі органи за різними напрямками. Вони водночас є виконавчими структурами ООН. Так, Генеральна асамблея ООН розглядає всі питання в межах Статуту ООН, надає по них рекомендації державам – членам ООН та Раді Безпеки ООН. Остання відповідальна за підтримання міжнародної безпеки, мирне врегулювання спорів та запобігання міждержавним конфліктам. У виключних випадках Рада Безпеки може приймати рішення про застосування озброєної сили щодо порушників Статуту ООН.

Органи Секретаріату ООН здійснюють контроль за дотриманням державами – членами співдружності міжнародних актів, прийнятих Генеральною асамблеєю ООН. Органи Ради Європи контролюють дотримання міжнародних актів Європейського Союзу.

Структура Організації Об’єднаних Націй в питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) контролює стан збереження культурної спадщини людства, окремих націй, стан та розвиток науки, культури, просвітницьку діяльність, надає допомогу з цих питань (у тому числі й фінансову та матеріальну) тим країнам та групам населення, які цього потребують.

Окремо можна вирізнити значну групу міжнародних організацій що здійснюють певні контрольні функції за якими-небудь конкретними напрямками діяльності або інтересами і самі є складником виконавчих органів різних міжнародних об’єднань, держав або їх органів. Найвідомишими з них є Міжнародне агенство з атомної технології та енергетики (МАГАТЕ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Всесвітній фонд захисту природи (ВФЗП), “Гринпіс” – інша міжнародна самостійна природоохранна організація, Всесвітня торговельна організація (ВТО), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Всесвітня федерація профспілок (ВФП) та ін.

Організаціями професійної спрямованості виступають Міжнародна спілка електрозв’язку (МСЕ), Міжнародний авіаційний комітет (МАК), Міжнародна організація по стандартах (МОС), Міжнародна морська організація (ІМО) та ін.

Досить специфічними органами, які виконують певні контрольні функції, є міждержавні утворення, які мають за мету досягнення політичних (військових та ін.) або економічних цілей країнами - їх учасниками. Це НАТО, ЄЕС, СНД, “Велика вісімка” та ін. Обслуговуючи конкретні інтереси їх учасників або засновників, вони ретельно контролюють стан міжнародних економічних та політичних стосунків, активно втручаються у справи й тих країн, які не є їх членами.

Процеси політичних перетворень, що відбуваються зараз в усьому світі, найближчим часом дозволять нам бути свідками створення нових міжнародних органів контролю.

І.В. Бойко,

канд. юрид. наук, асист.

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

Деякі особливості адміністративно-правового статусу іноземців та осіб без громадянства

У законодавчій практиці України використовуються терміни "іноземець". "іноземний громадянин" та "особа без громадянства". Конституція України використовує поняття "іноземці" та "особи без громадянства". У Законі України "Про правовий статус іноземців" вживається один термін – "іноземці", який трактується ширше: цим поняттям охоплюються іноземні громадяни й апатриди. Не викликає сумнівів необхідність приведення чинного законодавства у відповідність з Конституцією України і використовувати поняття "іноземець" як особу яка належить до громадянства, або підданства іноземної держави і не є громадянином України, і "особа без громадянства" як особа, яка не належить до громадянства або підданства будь-якої держави. Правовий стан іноземців у будь-якій країні своєрідний: він складається з двох елементів – правового статусу громадянина своєї держави і правового статусу, власне, іноземця. В особи без громадянства цей статус один і визначається він державою, на території якої особа перебуває. В Україні іноземці й особи без громадянства наділені багатьма правами й обов'язками. Їх реалізація в деяких випадках має особливості, які й визначають адміністративно-правовий статус цих осіб. Обсяг прав та обов'язків значною мірою залежить від того, постійно чи тимчасово вони проживають на території України.

Адміністративно-правовому статуту іноземців та осіб без громадянства притаманні такі особливості. Перш за все це стосується права брати участь в управлінні державними справами, права доступу до державної служби. Стаття 23 Закону України "Про правовий статус іноземців" встановила, що іноземні громадяни не можуть обирати й бути обраними в органи державної влади і самоврядування, а також брати участь у референдумах. Обмеження встановлено й щодо призначення їх на окремі посади або заняття певною трудовою діяльністю, якщо згідно з законодавством України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язано з належністю до громадянства України. Таке становище існує стосовно реалізації права громадян на державну службу. Закон України "Про державну службу" вказує, що державним службовцем може бути саме громадянин України. Займати посаду нотаріуса, приміром, теж може тільки громадянин України. Аналогічні вимоги існують і при зайнятті посади прокурора, судді та ін.

Такі положення не протирічать нормам Загальної декларації прав людини, ст. 21 якої проголошує право рівного доступу кожної людини до державної служби у своїй країні; це відповідає також ст. 38 Конституції України.

Проте норми названих законів і прямо не забороняють іноземцям та особам без громадянства набувати таких прав. І якщо застосовувати законодавчо закріплений принцип "фізичній особі дозволено все, що прямо не заборонено законом", то можна дійти неоднозначного висновку. Тому вбачається, що у відповідних законах, доцільніше прямо вказати, що іноземні громадяни й особи без громадянства не мають права обіймати посади державних службовців, зокрема, прокурорів, суддів, працівників міліції та ін. Таке вирішення цього питання зроблено в Законі України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу", де прямо вказано, що іноземні громадяни й особи без громадянства не несуть військовий обов'язок.

Для категорій осіб, що аналізуються, встановлені певні особливі правила в'їзду в Украйну, виїзду з Украйни і транзитного проїзду через її територію, перебування в Украйні, працевлаштування, здобуття освіти, надання медичної допомоги, оподаткування тощо.

Проблематичним є питання про статус тих осіб, які вийшли з громадянства України і ще не набули громадянства іншої держави. У цих осіб вилучається паспорт громадянина України і видається посвідка про вихід із громадянства. Водночас паспортна служба видає посвідку на проживання.

Виникає запитання: чи посвідчує посвідка на проживання особу її власника, оскільки, наприклад, у постанові Кабінету Міністрів України "Про порядок заповнення машинозчитуваної зони документів, що посвідчують особу" такий документ не називається. У той же час у Положенні про прикордонний режим посвідка на постійне або тимчасове проживання вважається документом, що посвідчує особу без громадянства. Вчинення нотаріальних дій може провадитися за посвідкою на проживання. А для реєстрації актів громадянського стану законодавство вимагає необхідність встановлення особи за паспортами або документами, що їх замінюють. Сумнівно, що посвідка на проживання може виконувати таку функцію. Адже за своєю сутністю посвідка – це дозвіл, що видається компетентним органом. Тим самим невизначеність у законодавстві може призвести до суттєвих порушень прав окремих осіб. Вбачаємо за необхідне на рівні закону встановити, які документи можуть використовуватися для посвідчення особи, або ж чітко визначити "статус" посвідки на проживання.

Для іноземців передбачено можливість застосування видворення за межі країни, рішення про яке приймає орган внутрішніх справ або Служби безпеки. З питань видворення ці органи наділені певним обсягом адміністративного розсуду. Чітко встановлені тільки такі підстави для. видворення: відмова виїхати з Украйни, коли немає підстав для перебування особи в Україні; нелегальне прибуття в Україну; втрата, позбавлення або відмова в наданні статусу біженця.

На порушення п. 5 ст. 32 Закону України "Про правовий статус іноземців" Кабінет Міністрів України не визначив порядок відшкодування витрат, пов'язаних із видворенням іноземців за межі України. Внаслідок цього лише незначна кількість іноземців - порушників закону видворяється з України. Відсутність фінансування в сучасних умовах не дозволяє видворяти нелегальних мігрантів та інших порушників за рахунок державних коштів. Витрати, пов'язані з цим адміністративним діянням також покладаються на юридичних і фізичних осіб, які приймають цих іноземців чи влаштовують їх незаконний в'їзд, проживання, прецевлаштування і сприяють ухиленню від виїзду з Украйни після закінчення терміну перебування, а також на самих іноземців. Але стягнути (в тому числі і в судовому порядку) ці кошти не завжди можливо. У деяких випадках цю проблему можна вирішити через запровадження в законодавство України норм, що діють в інших країнах, про внесення стороною, запрошуючою іноземця, застави, яка б використовувалася при необхідності для видворення порушників, або ж передбачити як обов'язкову умову в'їзду в Україну й перебування в країні іноземців про наявність певної грошової суми для їхнього перебування та виїзду з країни. Можливе також внесення іноземцями страхових сум при отриманні ними в'їзних віз у розмірі, достатньому для потреб можливого їхнього видворення. Щодо осіб, які приїжджають на навчання, а також для інших категорій іноземців та осіб без громадянства можна встановити обов'язок мати зворотний квиток із відкритою датою повернення на батьківщину. Вирішення цієї проблеми може бути також здійснено шляхом створення фонду для видворення іноземних громадян за рахунок цільового відрахування штрафів, що надходять до Держбюджету за правопорушення, передбачені ст. 203 – 206 КУпАП.

В.Я. Настюк,

канд. юр. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

ПРО ЗАХИСТ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ ГРОМАДЯН У СФЕРІ МИТНИХ ВІДНОСИН

Активізація зовнішньоекономічної діяльності викликала значний інтерес як підприємців, так і окремих фізичних осіб до різноманітних питань правового регулювання митних відносин. Особливе місце в регламентації митних відносин посідає інститут захисту честі, гідності й ділової репутації учасників зовнішньоторгового обігу й окремих громадян. Дане конституційне право має свій розвиток й у розд. IX Митного кодексу України, ст. 150 (ч.1) якого, зокрема, закріплює, що при здійсненні митного контролю й оформленні документів не допускається заподіяння іншими державними органами громадянам і підприємствам шкоди, приниження честі й гідності громадян та вчинення інших неправомірних дій. Крім цього, ст. 151 і 152 МКУ передбачено право громадян і підприємств оскаржувати неправомірні дії митних органів та їх службових осіб в адміністративному й судовому порядку.

У період розбудови правової держави на перший план висувається проблема досягнення такого становища особи, коли будь-які права, свободи громадянина та юридичної особи захищені найефективніше. Адже реалізація прав та інтересів особи залежить від гарантії їх забезпечення, тобто створення умов і законів, які сприяють захисту порушеного права.

До особливої групи митних відносин належить право на захист честі, гідності й ділової репутації. Адже вони існують незалежно від їх митно-правового закріплення і лише в разі їх порушення потребують правового захисту. Окрім того, зазначені права, є невідчужувані і непередавані, що вказує на необхідність достеменного встановлення суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності (митних відносин), який здатен бути носієм цих благ. І лише визначивши його, ми зможемо встановити, який суб’єкт, має право на захист честі, гідності й ділової репутації стосовно митної сфери.

Незважаючи на те, що інститут захисту честі й гідності є не новим для митного права, зустрічаємо в літературі існують різні міркування щодо визначення суб’єкта, який є носієм цих благ. Деякі юристи-науковці проголошують точку зору про здатність юридичних осіб (вітчизняних та іноземних) бути носіями досить широкого кола митних прав, у тому числі пов’язаних із захистом честі й гідності. На це звертають увагу С.В. Ківалов, К.К. Сандровський, М.Т. Шульга та ін. Але, як переконуємся, мають рацію й ті вчені, які вважають, що юридичні особи не здатні бути носіями цих благ. Така думка цілком має право на існування, як і концепція митного права, відповідно до якої юридичні особи за специфікою своєї сутності не наділені даними благами митного характеру. І ось чому.

Честь являє собою, з одного боку, оцінку суспільством особи, що складається на підставі соціально значимої поведінки, а з другого – самооцінку особою своєї поведінки, своїх дій на підставі власного світогляду і пріоритетів. Гідність - також багатозначне поняття у сфері митних відносин. З об’єктивної сторони гідність – це моральна цінність і суспільна значимість особистості. Вона визначається існуючими суспільними відносинами і в певній мірі, не залежить від людини. Суб’єктивний же аспект проявляється в усвідомленні й почутті особистої, своєї гідності, як людини, особистості, як представника тієї чи іншої спільноти або певної країни, що обумовлюється можливістю людини відображати не лише об’єктивний світ, а й себе в цьому світі, своє значення та місце в ньому. Одже, як вбачається, даними благами наділені лише фізичні особи, у свідомості яких здатні проходити психічні процеси оцінювання митних процедур. З аналогічних причин не слід, на нашу думку, визнавати суб’єктами, які здатні бути носіями честі й гідності, також різні соціальні утворення. Ця точка зору поділяється й авторами проекту нового Митного кодексу України, де право особи на повагу до честі й гідності віднесено до тих особистих прав громадян, що забезпечують митний статут фізичної особи.

Більш проблемним є питання при визначенні суб’єктів, наділених діловою репутацією, що пов’язано насамперед із тим, що в юридичній науці відсутнє чітке розмежування понять “честь” і “репутація”. Так, тлумачні словники поняття “честь” пояснюють як хороша репутаця, добре ім’я, а “репутація” – як громадська думка про кого-небудь, про що-небудь”. Як бачимо, суттєвої різниці між цими поняттями немає. Тому пропонуємо для їх диференціації ввести такий розмежувальний критерій, як сфера оцінювання особи. Тобто коли йтиметься про оцінку особи як такої (як людини), то слід говорити про її честь, а якщо основним критерієм висувається якась діяльність, слід говорити про репутацію особи.

Ще більше питань виникає з визначенням поняття “ділова репутація” внаслідок його новизни, й недостатньої врегульованності й дослідженності. Як уже зазначалося, правильність тулмачення даної категорії впливає і на конкретність встановлення суб’єктів митного права, які є носіями цього блага, а відповідно, і мають право на його захист.

Стосовно до цього питання зазначимо, що застосування в даному словосполученні прикметника “ділова”, на нашу думку, означає те, що оцінюється не будь-яка сфера діяльності фізичної чи юридичної особи, а лише та, що пов’язана з її місцем (роллю) в митних відносинах. До предмета оцінювання належить не соціальна, політична чи особиста сфера діяльності суб’єкта, а саме здатність останнього бути надійним партнером у митних відносинах. Аналізуючи вищенаведене, ми дійшли висновку, що діловою репутацією можуть бути наділені юридичні й фізичні особи, які виконують соціально значущу діяльність у всіх сферах підприємництва, у тому числі й у сфері митних відносин.

Ось чому можна зробити висновок, що під поняттям “ділова репутація” слід розуміти суспільну оцінку ділових якостей особи, що грунтується на інформації про здатність останньої бути надійним партнером у зобов’язальних правовідносинах у сфері митного оформлення товарів та їх переміщення через митний кордон.

Звичайно, ця точка зору не є безспірною, тому що ми виходимо з вузького розуміння “ділова репутація”. Можна застосовувати й широке тлумачення, що ділова репутація є похідною від поняття “діло”, тобто будь-який вид праці (професійна діяльність) різних осіб (депутата, державного службовця, митного брокера тощо). Але в даному випадку розмивається межа між поняттям “ділова репутація” та “репутація”, і тому тут стає незрозумілим застосування видової характеристики репутації – “ділова”. На жаль, автори проекту Митного кодексу України, на нашу думку, не приділипли даному питанню належної уваги і не включили до його змісту поняття ділової репутації як самостійного об’єкта митно-правового захисту.

Підводячи підсумок висловленому, необхідно зауважити, що незважаючи на те, що митно-правове регулювання захисту честі, гідності та ділової репутації має достатню історію розвитку, ще існує багато невирішених питань як щодо суб’єктів, які є носіями таких благ, як честь, гідність і ділова репутація, так і стосовно визначення особи, яка посягає на ці блага. Тому митне законодавство, що регулює відносини з приводу захисту честі, гідності й ділової репутації, потребує подальшого вдосконалення відповідно до вимог міжнародного митного права.

М.В. Шульга,

д-р юрид. наук, доцент

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО

В НОВОМУ ЗЕМЕЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАїНИ

Прийняття нової Конституції України обумовлює необхідність суттєвого вдосконалення найбільш фундаментальних і пріоритетних законів, серед яких самостійне місце посідає Земельний кодекс України. Розвиток ринкової економіки і здійснення земельної реформи як складника економічних перетворень висуває нові завдання й у сфері регулювання земельних відносин, що обумовлено змінами у всіх сферах суспільного життя. Йдеться в першу чергу про те, що все право України, у тому числі й земельне, як і право всіх сучасних цивілізованих держав, має чітко поділятися на приватне й публічне. Із цього фактично виходить і нова Конституція, у якій центральне місце відводиться нормам про права і свободи людини, а всі її інші норми покликані служити забезпеченню цих прав і свобод.

У сучасних умовах, коли певна частина земель стала об’єктом ринкового товарообігу, теоретичний інтерес і практичну значимість набувають питання, що стосуються розмежування і співвідношення норм та інститутів земельного права публічно- і приватно-правового характеру. Диференціація права на дві підсистеми (приватну і публічну) відома ще з здавна, що пояснюється поділом норм, що виражають інтереси окремих осіб та їх об’єднань (приватно-правові засади), і норм, регулюючих діяльність держави, її органів і посадових осіб. При цьому за основу приймається те, що публічне право стосується держави, а приватне – окремих осіб чи їх об’єднань. Публічний інтерес – це уособлення державою інтересу суспільства. Такий поділ хоча певною мірою й умовний, але необхідний. Для нинішнього етапу законотворення характерним є активне відродження приватно-правових засад у всіх галузях права. Тому актуальними стають проблеми нових підходів до вирішення багатьох принципових питань, зокрема земельного права, серед яких одне з перших місць займає, наприклад, питання про його предмет.

Нормативні приписи про землю, закріплені на конституційному рівні, мають переважно публічно-правовий характер. Публічно-правові елементи забезпечують екологічну безпеку в державі й екологічну рівновагу, тобто вони забезпечують пріоритет екологічного фактору. Так, згідно з Конституцією земля визнана “ основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави”. Зазначене положення не тільки має принципове значення для земель як специфічного об’єкту довкілля, які забезпечують незамінні основи життя й діяльності людини, але й несе активне екологічне навантаження. Цей припис передбачає, насамперед потребу посиленої правової охорони земель. Публічно-правовий механізм регулювання режиму земель як особливої загальносуспільної цінності свідчить, що в даному випадку задіяні публічно-правові інтереси. Аналіз чинного Земельного кодексу України також свідчить, що в його основі теж залишаються публічно-правові норми й інститути.

Земельне право перебувало й перебуває під значним впливом публічного права. Публічно-правові приписи в земельному праві, пов’язані з державним регулюванням, збережуть своє значення і в подальшому. Це стосується, зокрема, земельного оподаткування, реєстрації договорів оренди земельних ділянок, відносин у сфері охорони земель і підвищення родючості грунтів, визначення компетенції державних органів у сфері регулювання земельних відносин та ін. У всіх випадках публічний інтерес реалізується шляхом задіяння й використання всього арсеналу механізму правового регулювання. У той же час слід констатувати збільшення в останній редакції Земельного кодексу кількості приватно-правових елементів. Зокрема, у ньому скорочена сфера адміністративних приписів, що регулюють земельні відносини, і відповідно розширена сфера земельно-цивілістичних методів регулювання відносин між рівноправними суб’єктами. Між тим відомо, що залежно від співвідношення публічно-правових і приватно-правових елементів диференціюються й методи захисту земельних суб’єктивних прав. Однак конституційні засади сучасного земельного законодавства потребують розширення предмета земельно-правового регулювання. На цьому неодноразово наголошували відомі правники-екологи В.І.Андрєйцев, Н.І.Титова та ін.

Поки що в земельному законодавстві закріплено такі приватно-правові інститути й норми, як рівність (рівноправність) усіх суб’єктів земельних відносин, недержавні форми права власності на землю, гарантованість права власності на землю, договори у сфері землекористування, цивільно-правові способи захисту земельних прав тощо. Важливим напрямком у розвитку земельного законотворення повинна стати розробка додаткових механізмів підвищення ефективності правового регулювання в зазначеній сфері відносин. Йдеться зокрема, про розширення в земельному законодавстві приватно-правових елементів (договірних відносин, елементів речевого права та ін.). У той же час треба зазначити, що основна проблема, з якою невідворотно зіткнеться законодавець, – це необхідність належного врахування суспільного земельного інтересу при включенні землі до ринкового товарообігу.

Вбачається, що новий Земельний кодекс України має характеризуватися змішаним публічно-приватним змістом. Його нормам належить створити стабільну й максимально деталізовану основу правового регулювання земельних відносин.. З одного боку, підвалини такого правового регулювання повинні складати непорушні принципи свободи особи у сфері земельних відносин, свободи власності на землю, свободи земельно-правового договору, що забезпечені у своїй повній реалізації належними механізмами судового захисту, а з іншого – Кодекс має створити цивилізовані засади активного впливу держави на земельні відносини, які складають предмет земельного права, щодо їх зміцнення і припинення зловживання правами та свободами учасників цих відносин.

Особливе значення в ринкових умовах матимуть приписи нового Земельного кодексу, пов’язані з розгорнутою регламентацією права власності на землю, яке може бути обтяжене земельними сервітутами та іншими правами на чужі речі. У ньому повинні знайти своє відбиття також принципові положення приватно-правового характеру, що раніше взагалі не піддавалися регулюванню земельно-правовими нормами, або якщо певною мірою і регулювалися, то лише з позицій публічно-правового тлумачення.

Н.Б. Писаренко,

канд. юрид. наук,

Національна юридична академія

України імені Ярослава Мудрого

м. Харків

Захист конституційного права на якісну

Й безпечну продукцію

Завдяки ратифікації в 1997 р. Верховною Радою України Конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.) кожен громадянин може ознайомитися з її офіційним перекладом і самостійно дійти висновку, що приписи Основного Закону нашої країни повною мірою відповідають нормам одного з найпрогресивніших документів століття.

Конвенція проголошує лише найістотніші права та свободи людини. Основні закони держав, що визнали на своїй території дію Конвенції, як правило, містять їх розширений перелік. Не є винятком і Конституція України, розділ другий якої “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 68 статей, з яких 64 присвячені саме правам і свободам.

Піклуючись про стан здоров’я нації в цілому і кожної окремої людини, український законодавець не залишив поза уваги питання щодо якості й безпеки продукції, робіт і послуг. Так, у ч. 3 ст. 42 Основного Закону проголошено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції й усіх видів послуг і робіт; ч. 2 ст. 50 кожному гарантує право вільного доступу до інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту.

Чинні нормативно-правові акти нашої країни в цілому дають змогу втілити в життя проголошене Конституцією.[24] Але їх існування не вирішує всіх питань щодо якості й безпеки продукції, робіт, послуг. На жаль, акти, що регулюють відносини у зазначеній сфері, недосконалі. Інколи їх норми не відповідають одна одній. Крім того, світовий досвід спонукає до внесення до цих документів змін з урахуванням сучасних, визнаних багатьма країнами способів розв’язання деяких проблем. Такий досвід частіше знаходить відбиття в текстах міждержавних угод чи в директивах, розроблених міжнародними організаціями для своїх членів.

Рада Європейського Союзу майже 15 років тому прийняла рішення про гармонізацію у своїх країнах-членах нормативних актів, що регулюють питання відповідальності виробника за шкоду, заподіяну споживачеві неякісною продукцією. Головною ідеєю Директиви Ради ЄС від 25 липня 1985 р. щодо зближення законів, правил, адміністративних актів держав – членів ЄС, що стосується відповідальності за випуск дефектної продукції (саме так зветься цей документ) є положення про те, що в умовах швидкого розвитку науки і техніки, зростання складності виробів саме на виробника має бути покладена відповідальність за безпеку запропонованої їм на ринок продукції незалежно від його вини. Тобто потерпілий не повинен доказувати навмисні чи необережні дії виробника. Споживачеві тепер достатньо вказати на наявність і розмір шкоди, на дефект продукції, а також на причинний зв´язок між недоліком і шкодою.

Для багатьох країн – членів ЄС такий підхід виявився новим. Наприклад, до прийняття Директиви за німецьким правом, якщо позивач звернувся із заявою про компенсацію шкоди, то він повинен був викласти докази фактів, що стали причиною настання вини виробника. Після приведення німецького права у відповідність із Директивою все відбувається з точністю до навпаки: у випадку шкоди, заподіяної дефектною продукцією, виходять із вини виробника і при цьому саме останній має доказувати свою невинність. Якщо виробникові не вдається у суді привести переконливі докази, то він несе відповідальність за шкоду.

Положення Директиви суттєво впливають на формування підстав цивільно-правової відповідальності. Безперечно, що закріплення на законодавчому рівні визначеного в Директиві принципу притягнення до відповідальності виробника дефектної продукції значно вплине на поведінку потенційних відповідачів.

233

Як вбачається, недостатньо обмежуватися тільки вдосконаленням цивільно-правових норм, регулюючих зазначені відносини. Слід не забувати про існування інших видів відповідальності, зокрема, адміністративної, заходи якої можуть бути застосовані і тоді, коли шкода споживачеві ще не заподіяна, але є факт вчинення протиправного, винного, карного (згідно з адміністративним законодавством) діяння – порушення відповідних правил. Вживання адміністративного стягнення до винного за таких умов має виховний і, водночас, превентивний характер, дає останньому змогу замислитися про те, які ще неприємні наслідки може тягнути протиправна поведінка.

З одного боку, притягнення до адміністративної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності та їх посадових осіб, захищає споживачів від недобросовісних виробників продукції, а з другого – застосування примусових заходів потребує такого досконалого регулювання, при якому тільки винні можуть бути піддані покаранню в порядку, точно визначеному в законодавстві.

Зараз в Україні склалися такі умови, за яких не тільки споживачі та підприємці, а й представники влади не завжди орієнтуються у чинних нормативно-правових актах. Причина в тому, що законодавство систематизується недостатньо, закони з´являються (або змінюються) часто, їх норми не узгоджені, приписи різних актів дублюються, а інколи суперечать один одному. Так, норми, що предбачають адміністративну відповідальність за порушення, пов´язані з якістю і безпекою продукції, робіт та послуг, містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст. 167, 168, 168¹, 169, 170, 170¹), у Законах України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 р. (ст. 25), “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р.[25] (ст. 46), “Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 19 грудня 1995 р. (ст. 17), “Про рекламу” від 3 липня 1996 р. (ст. 27), у ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення” від 8 квітня 1993 р.[26] Таке становище, звичайно не сприяє здійсненню дійового державного контролю за якістю і безпечністю продукції, послуг та робіт. Уже зараз існує гостра необхідність систематизації законодавства про адміністративну відповідальність за порушення справ споживачів, у тому числі і шляхом кодифікації – включення відповідних норм до проекту Кодексу України про адміністративні правопорушення.

І.М. Панкевич,

ст. наук. співробітник

Львівської лабораторії прав людини

Науково-дослідний інститут

державного будівництва і місцевого

самоврядування АПрН України

м. Львів

ПРОБЛЕМА ПРАВООБМЕЖЕНЬ У ЗАСТОСУВАННІ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД

Набрання чинності Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) – важливий етап у розвитку права людини. Вона є продовженням Загальної декларації прав людини на європейському рівні і спрямована на її здійснення вже в юридичному плані. На сьогодні Конвенція є інструментом зміни законодавства країн Центральної та Східної Європи, результатом чого є прийняття. правових правил, критеріїв, оцінка внутрішніх законів та їх практичне застосування. Необхідність зміни підходу до національного права, в багатьох випадках обумовлена необхідністю пристосування до стандартів, які випливають із Конвенції [ 1 ].

Ратифікувавши 17 липня 1997 р. Конвенцію, Україна погодилася дотримуватися європейських стандартів прав людини. Однак цей документ не тільки гарантує дотримання останніх. Він також встановлює певні критерії щодо їх обмеження, тобто дозволяє обмежувати права людини за наявності певних підстав, найпоширеніші з яких – це інтереси громадського порядку (ст. 6, 8. 9, 10, 11 Конвенції), національної безпеки (ст. 6, 8, 10, 11), моралі (ст. 6, 9), економічного добробуту країни (ст. 8), захист прав і свобод інших (ст. 8, 9, 11), захист територіальної цілісності (ст. 10 ), підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 10), захист здоров'я населення (ст. 8,9, 10, 11).

235

Конвенція є досить ефективною системою міжнародних норм для захисту прав людини і однією з найпередовіших у світі форм міжнародної судової процедури. На сьогодні Європейський суд з прав людини (далі – Суд) у Страсбурзі регулярно визнає країни – члени Ради Європи такими, що порушили свої зобов'язання по міжнародному праву в галузі прав людини, в основі якого лежать положення Конвенції. А суверенні держави виконують негативні щодо них рішення Суду, змінюючи законодавство, судові процедури, а також відшкодовують окремим особам спричинені їм збитки.

Вищезгадані підстави обмеження прав людини знаходять безпосереднє використання у практиці Суду. Зупинимося на деяких, найбільш, на нашу думку, важливих із них. Розглянемо спочатку таку підставу обмеження прав людини, як мораль. Ось декілька прикладів з практики Суду [2].

До Суду звернувся заявник пан Richard Handyside (справа Handyside v. United Kingdom), який є власником видавничої фірми ''Stage I" у Лондоні. Він опублікував книгу "Маленький червоний підручник". Місцевим судом проти заявника було винесено обвинувачення у зв'язку з порушенням Закону про непристойні публікації. На заявника було накладено штраф, а книги, які залишилися, наказано було знищити. Рішенням Суду від 7 грудня 1976 р. було постановлено, що по обставинах цієї справи порушення вимог ст. 10 Конвенції не було. Судом встановлено, що заходи, вжиті до видавця книги в 1979 р., не були необхідними, оскільки у Сполученому Королівстві існує крайня терпимість до видань, які є "чистою порнографією”, позбавлених інтелектуальних чи художніх цінностей. При розгляді цієї справи Суд підкреслив, що, оскільки вимоги моралі відрізняються в різних країнах, особливо необхідно поважати судження національних законодавчих органів стосовно заходів, необхідних для захисту моралі.

Ці ж аргументи Суд використав у справі Muller and others v. Switzeland стосовно переслідування кантональною владою художника і тих, хто рекламував художню виставку, за демонстрацію ними непристойних матеріалів. Касаційне відділення по кримінальних справах Федерального суду Швейцарії зробило висновок, що картини, про які йдеться, зображають "оргію непристойної сексуальної практики, показану грубо на картинах великого формату". На заявників було накладено штраф, а самі картини Федеральний суд розпорядився передати на збереження в музей. Картини були повернуті власникові за його клопотанням через 8 років.

Розглянувши звернення заявника, Суд своїм рішенням від 24 травня 1988 р. не виявив порушення ст. 10 Конвенції і визнав, що концепції сексуальної моралі в останні роки змінилися. Однак, ознайомившись із картинами, він не вважає необґрунтованою думку швейцарських суддів, що згадані картини грубо зневажають уявлення про сексуальні пристойності, притаманні людям із звичайною чутливістю. За цих обставин, на думку Суду, згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції швейцарські суди були вправі вважати необхідним для захисту моралі накласти на заявників штраф за обнародування непристойних матеріалів.

Аналізуючи справи Muller and others v. Switzeland і Handyside v. United Kingdom, можна дійти висновку, що вони подібні за змістом. Однак Судом по них постановлені діаметрально протилежні рішення. Це зумовлено тим, що Європейський суд бере до уваги особливості національного законодавства кожної країни, а зміст пануючої моралі в різних країнах не є тотожним. Ймовірно, що якби окреслені в цих справах ситуації виникли б у державах з іншими моральними стандартами, то іншим було б і рішення Суду.

Тепер розглянемо практику застосування Судом такої підстави обмеження здійснення прав людини, як непорушення права іншої особи. Пан Entony Tyrer (справа Tyrer v. United Kingdom), громадянин Сполученого Королівства, народився 21 вересня 1956 р., проживає в Каслтауні на о. Мен. 7 березня 1972 р. місцевий суд визнав його винним у незаконному нападі на старшого учня цієї ж школи з метою заподіяти тілесні ушкодження. У цей же день на підставі відповідної правової норми заявник був засуджений до трьох ударів різками. Покарання застосовувалося згідно зі Статутом о. Мен, що передбачає побиття різками осіб чоловічої статі у віці від 11 до 16 років, визнаних винними в нападі чи побитті. Заявнику досить довго довелося чекати в поліцейській дільниці приїзду лікаря, а ввечері того ж дня до нього застосували дане покарання. Різки зламалися при першому ж ударі. Шкіра у заявника при цьому не була пошкоджена, але здулася, а потім півтора тижня відчувався біль.

Суд, розглянувши справу Tyrer v. United Kingdom, вважає, що призначене йому покарання не було "катуванням" за змістом ст. 3 Конвенції. Він також визнав, що дане покарання не було "нелюдським". Відповідно, на думку Суду, слід лише визначити, чи було вказане покарання таким, що принижує гідність людини. Своїм рішенням від 25 квітня 1978 р. по даній справі постановив, що тілесне покарання, застосоване до заявника, принижує людську гідність і зробив висновок, що заявник був підданий покаранню, у якому елемент приниження досяг рівня, притаманного поняттю "покарання, що принижує людську гідність". На наш погляд рівень елементу приниження визначається Судом достатньо суб'єктивно, без якихось усталених критеріїв. Так, Суд не визнав, що призначене покарання було катуванням на тій підставі, що заявник "не переніс страждань того рівня, який зумовлює дане поняття". Суд, враховуючи обставини справи, також не вважає, що був досягнутий рівень, який можна було б кваліфікувати як "нелюдське покарання".

В іншому випадку заявником був ув'язнений, який страждав психічними розладами. Коли він оголосив голодування, адміністрація помістила його в лікарню, де його примусово годували, лікували із застосуванням седативних препаратів, одягали йому наручники, іноді надовго прив'язували ременями до ліжка. Суд не виявив тут порушення ст. 3 Конвенції, зазначивши, що "як правило, захід, необхідний із терапевтичної точки зору, не може вважатися нелюдським або таким, що принижує гідність". Більше того, на думку Суду, у цій справі "немає достатніх доказів, які спростували б твердження уряду, що згідно із загальновизнаним на той час принципом психіатрії лікування, про яке йдеться було виправдано медичною необхідністю.

На основі наведених прикладів рішень можна зробити висновок, що іноді Суд без урахування абсолютно конкретних причин та обставин не може встановити, чи є поводження таким, що є нелюдське або принижує гідність, оскільки воно в певних випадках може вважатися виправданим.

При дослідженні проблеми правообмежень у застосуванні Конвенції ми проаналізували лише незначну кількість справ, які розглядалися Судом. Тому, можливо, й висновки, зроблені тут на основі їх аналізу, не є безспірними, остаточними і вимагають додаткового опрацювання і перевірки.

Список літератури: 1. Франковски С., Гольдман Р., Леонтовска Э. Верховный суд США о гражданских правах и свободах. – Варшава, 1997. -С. 226. 2. Інформація щодо рішень Суду вміщена у кн. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування / Пер. з англ. – К.: "АртЕк", – 624 с.

244

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ формування правової

держави в Україні

До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини

та основних свобод

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

У 2-х частинах

Частина 1

Відповідальний за випуск	д-р юрид. наук А.П. Гетьман
Редактор	Г.М. Соловйова
Коректор	Н.Г. Залюбовська
Комп’ютерна верстка	Г.Л. Остроградська

В сборнике публикуются научные доклады, а также тезисы докладов Международной научно-практической конференции, посвященной 50-й годовщине Конвенции о защите прав человека и основных свобод. Материалы конференции печатаются на языке авторов.

Scientific reports and theses of the reports of international scientific-practical conference devoted to the 50-th anniversary of the convention about the defence of the Human Rights and Freedoms are published in the collection. The conference’s materials are published on the authors’ language.

План 2000, поз. 40а.

Підп. до друку 20.10.2000. Формат 84х108¹/_32. Папір друк. № 2.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,5. Облік.-вид. арк. 13,81. Вид. № 36а.

Тираж 400 прим. Зам. № 1045. Ціна договірна.

______________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

_________________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

---

[1] Див.: М.В.Баглай, В.А.Туманов. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: БЕК, 1998. - С. 168.

[2] Див.: Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матер. наук.-практ. конф. (жовтень 1998 р.). - К., 1998. - С. 63, 75, 78, 81.

[3] Статут Ради Європи прийнято в Лондоні 5 травня 1949 р.

[4] 1 листопада 1998 р. набрала чинності її нова редакція Конвенції.

1 Див.: Шевчук Ю. Може, Євросуд навчить виконувати закони? // Голос України. - 2000. - № 125. – 15 лип.

[5] Див.: Да здравствует Европейский суд, осмысленный и беспощадный // Киевск. телеграф. - 2000. - № 20. – 17-23 июля.

1 Рабінович П. Рішення Європейського суду з прав людини: до характеристики концептуально-методологічних засад їх обгрунтування // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. - 1999. - № 1. - С. 358.

[6] Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини // К.: Вид. дім "КМ АСАВЕМІА". - 2000. - С.239.

1 См., напр.: Решение о приемлемости заявления 43476/98 Константина Анатольевича Бабенко против Украины // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі (П.Є.С.П.Л.). 1/2000 – C. 207, 208. – С. 183.

2 В Решении о приемлемости заявления Бабенко Европейский суд по правам человека отметил: "...Суд Жовтневого району Кривого Рогу, що є єдиною компетентною національною судовою інстанцією в цій справі,дійшов висновку, що виявлені порушення не вплинули на результати виборів. Отже, розгляд слід обмежити питаннями, чи був цей висновок обгрунтованим". (Решение о приемлемости заявления 43476/98 Константина Анатольевича Бабенко против Украины // П.Є.С.П.Л. 1/2000. С. 207-208. – С. 183.

3 Судебное решение по делу Лингенса против Австрии от 8 июля 1986 г. Параграф 46.

4 Судебное решение по делу Де Бекера от 27 марта 1962 г.

5 Судебное решение по делу Циммерманн и Штайнер против Швейцарии (1984) 6 Е.Н.R.R.17, para 32.

6 Судебное решение по делу Мелоун против Соединенного Королевства от 2 августа 1984 г. Series А, Nо. 82, р.32-33, раrа. 67, 68.

7 См., напр.: Наслідки реалізації судових рішень у 1995 та 1996 роках // Практика Європейського суду з прав людини. – Вип. 2. – Львів: Кальварія, 1997. – С. 15-21.

8 Рада Європи. Комітет Міністрів. Рекомендація № R (2000) Комітету Міністрів державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини // П.Є.С.П.Л. 1/2000. С.207-208.

9 Решение о приемлемости по жалобе №41974/98 Алексея Владимировича Кучеренко простив Украины от 4 мая 1999 года. // П.Є.С.П.Л. 1/2000. С.176-179.

10 Судом признаны приемлемыми несколько жалоб о неисполнении в Украине судебных решений (Кайсин и другие против Украины (46144/99), Бондарчук против Украины (№ 47602/99)). Заявители обжалуют неисполнение вступивших в силу решений суда первой инстанции в первом случае – о невыплате пенсии, во втором случае – о невыплате заработной платы. В обоих случаях судами были выданы исполнительные листы.

11 I.С.J. Rероrts, 1950, р.70.

[7]Donnelly J. Cultural Relativism and Universal Human Rights // Hum. Rts Q. – 1984. – V. 6. – D. 401-402.

[8] Cema Ch. Universality of Human Rights and Cultural Diversity: Implementation of Human Rights in Different Socio-Cultural Contexts // Hum. Rts Q. – 1994. -V. 16.-P. 741.

[9] The Vienna Declaration and Programme of Action, adopted by The World Conference on Human Rights 24 June 1993 // U.N. Doc. A/Conf. 157/24 (Part 1). – P. 20-46.

[10] Final Declaration of the Regional Meeting for Latin America and the Caribbean of the World Conference on Human Rights // Report of the Regional Meeting for Latin America and the Caribbean of the World Conference on Human Rights (San Jose, 18-22 Jan. 1993) A/Conf. 157/LACRM/15 – A/Conf/157/PC/58, preamble.

[11] Final Declaration of the Regional Meeting for Asia of the World Conference on Human Rights // Report of the Regional Meeting for Asia of the World Conference on Human Rights (Bangkok, 29 Mar.-2 Apr. 1993) A/Conf.157/ASRM/8 – A/Conf.157/PC/59, preamble.

[12] Всесвітня конференція з прав людини: проект резолюції // Україна на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів (1991 – 1995 рр.) У 2-х кн. /Упоряд. В.В. Будяков та ін.: Редкол. Г.Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. -Кн. 1.-С. 600-602.

[13] Пepeглянутий проект резолюції "Всесвітня конференція з прав людини". – Там же. – С. 682-684.

1 Koskenniemi М. The Police in the Temple, Order, Justice and the UN: A Dialectical View // Eur.J.lnt'l L.-1995. – V. 6. – P. 343.

2 Cema Ch. – Назв. праця. – Р. 752.

* Матеріали для даної доповіді зібрані під час стажування в США в 1997 р. завдяки гранту Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).

[14] Див.: Совет Европы. Досье по правам человека № 13. Статья 6 Европейской Конвенции по правам человека. Право на справедливое судебное разбирательство. Эндрю Гротрайан. Страсбург: Изд-во Совета Европы, 1994. - С. 2.

1 Див., напр.: Дженіс М., Кей Р., Бредні Е. Європейське право в галузі прав людини: джерела і практика застосування / Пер. з англ. – К., 1997. – С. 9–19.

[15] Клепицкий И.А. Преступление, административное правонарушение и наказание в России в свете Европейской Конвенции о правах человека/ Государство и право. - 2000. - №3. С.66-68.

[16] Відомості Верховної Ради України, – 1995. - №18.

[17] Лазарев Б.М. О юридической силе норм конституции и порядок ее принятия // Конституционные реформы в государствах Содружества. – СПб.: Вестник МПА. – 1993. – С. 77-85.

[18] Маклаков В.В. Конституция Франции (вступительная статья) // Конституции буржуазных государств. – М.: Юрид.лит, 1982. – С. 78-80. Конституционное (государственное ) право зарубежных стран: Учебник в 4-х т. - Т. 2 / Отв. ред. Б.А. Страшун. М.: БЕК, 1995. – С. 80-81. Туманов В.А. Конституция Франции (вступительная статья) // Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – С. 14-15. Крутоглов М.А. Президент Французской Республики - М.: Наука 1980. – С. 148-151. Иностранное конституционное право / Под ред. В.В. Маклакова. – М.: Юристь, 1996. – С. 76, 84-86.

[19] Конституции государств Европейского Союза. – М., 1997. – С.372.

1 Конституции государств Европейского Союза. – М., 1997. – С.112.

[20] Ленин В.И Полн. собр. соч. – Т.23. – С.425.

[21] У науці конституційного права поняття "конституційна держава" та "правова держава" часто використовують як синоніми. Див.: Алексеев А.А. Министерская власть в конституционном государстве. Ее основы, роль и современное положение. – Харьков, 1910. – С. 90; Гессен В.М. Теория правового государства// Политический строй современных государств. – СПб., 1905. – С. 135. Однак деякі вчені -державознавці (Г.Ф. Шершеневич, С.О. Котляревський та ін.) заперечували таке ототожнення

[22] Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Підручник. – К.: Артек, Вища школа, 1997.- С.235-236

[23] Кривенко Л.Т. Розподіл влад і процесуальні права парламенту// Віче. –1998.- №3.- С.17.

[24] Див., напр., Закон України “Про захист прав споживачів” у редакції Закону від 15 грудня 1993 р.// Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 1. – Ст. 1; Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.// Там же. – 1992. – № 48. – Ст. 650; Закон України “Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 19 грудня 1995 р.// Там же. – 1995. – № 46. –Ст. 345; Закон України “Про рекламу” від 3 липня 1996 р.// Там же. – 1996. – № 39. – Ст. 181; Закон України “Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини” від 23 грудня 1997 р.// Там же. – 1998. – № 19. – Ст. 98 та ін.

[25] Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218

[26] Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 23. – Ст. 247