ISSN  0201-7245

 

 

 

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

 

 

 

81

 

 

 

Харків

2006

 

 

 

 

   Міністерство освіти  і науки України

 

   НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

   імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

 

 

 

 

  ПРОБЛЕМИ

  ЗАКОННОСТІ

 

   Республіканський міжвідомчий

   науковий збірник

 

 

   Випуск 81

 

 

   Засновано в 1976 р.

 

 

 

  Харків

  2006

 

 

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.:  Нац. юрид. акад.  України,  2006. – Вип. 81. – 206 с.

 

ISSN 0201-7245

 

 

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового, фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

 

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

 

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис,   проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, проф. В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, проф. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік,  проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.

 

Адреса редакційної колегії:  Україна,  61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

 

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

 

© Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого,  2006

 

 

 

З М І С Т

 

Лук’янов Д.В.

Поняття і характерні риси мусульманського права………………………………….………...

 

3

Лозо В.И.

Основные аспекты развития законодательства ЕС об охране морей……..

 

9

Черниченко С.А.

Государственные и профсоюзные органы Украины по защите трудовых прав батрачества в годы нэпа (1922 – 1929 гг.)……………………………………………

 

 

 

18

Лизогуб В.А.

Свобода собраний и ассоциаций в законодательстве Российской империи во второй половине ХІХ – начале ХХ вв. ……..…..………………………………………

 

 

 

27

Тодыка О.Ю.

Народовластие как конституционная ценность………………………………………

 

33

Любченко П.М.

Місцеве самоврядування як конституційний засіб обмеження державної влади….…….......

 

42

Колісник В.П.

Конституційний механізм формування уряду: досвід європейських держав і сучасна українська модель…..……………………...….

 

 

51

Стешенко Т.В.

Секретаріат Центральної виборчої комісії: функції, повноваження й організація роботи..

 

59

Симсон О.Э.

Налоговое стимулирование интеллектуальной сферы как часть инновационной политики государства……...

 

 

66

Мілаш В.С.

Інформація як об’єкт підприємницького комерційного договору……………………..

 

76

Сільченко С.О.

Правове регулювання підготовки кадрів на виробництві: окремі теоретичні питання..…..

 

84

Уркевич В.Ю.

Правове регулюваня передачі земельних ділянок як пайових внесків до сільськогосподарських підприємств…..……..

 

 

92

Коваленко Л.П.

Проблеми попередження адміністративних правопорушень у галузі охорони довкілля….

 

99

Настюк В.Я.

Загальна характеристика митних правовідносин…………………………...…....

 

107

Пашков В.М.

Зміст і класифікація суспільних відносин у галузі охорони здоров’я……………………....

 

112

Перепелица М.А.

Понятие системы субъектов финансового права………..……………………………….….

 

121

Лысодед А.В.

Актуальне криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности…...…………………..

 

 

127

Валуйська М.Ю.

Кримінологічне вчення про особу злочинця – основа ефективності попередження злочинності на індивідуальному рівні……………….

 

 

 

136

Шостко О.Ю.

Діяльність європейських кримінологічних установ………………..……………….……….

 

143

Максимов С.І.

Багатогранність права..……………………….

150

Павленко Ж.О.

Філософські аспекти трансформації правової доктрини в постіндустріальному суспільстві.

 

158

 

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

Воскобійник М.В.

Особливість структури права комунальної власності на землю………………………...….

 

168

Чайкін І.Б.

Деякі питання правового регулювання страхування фінансових ризиків сільськогоспо-дарських виробників в Україні………………………………………..

 

 

 

173

Чыонг Тхи   Ким Зунг

О некоторых вопросах правового регулирования становления и развития системы налогообложения Социалистической Республики Вьетнам.…..

 

 

 

179

Любжина Т.К.

Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених до позбавлення волі………………………………………….....

 

 

186

Мех Ю.В.

Запровадження нової форми контролю в Україні: про сутність аудиту ефективності виконання бюджетних програм………………

 

 

193

Вовк Д.О.

Проблема співвідношення права і релігії у православній філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст. ………………………………………….

 

 

197

 

 

 

УДК 340.5                                           Д.В. Лук’янов, канд. юрид. наук,

начальник Управління планування та

координації правових досліджень

АПрН України, м. Харків

 

ПОНЯТТЯ І ХАРАКТЕРНІ РИСИ

МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА

 

У науковій юридичній літературі не склалося визнаного всіма компаративістами єдиного визначення мусульманського права. Учені, акцентуючи увагу на тих чи інших характерних його рисах, наводять найрізноманітніші формулювання. Так, Л.Р. Сюкияйнен трактує мусульманське право як систему чинних юридичних норм, що підтримуються державою й виражають інтереси пануючих соціально-політичних сил [6, с. 5]. К. Цвайгерт і Х. Кетц тлумачать його інакше: “Ісламське право (шаріат) є сукупністю норм або правил, взятих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'язок” [7, с. 447]. В енциклопедичному довіднику “Правові системи країн світу” мусульманське право формулюється як одна з основних правових систем (правових сімей) сучасності, як комплекс соціальних норм, фундаментом і головним складником якого є релігійні встановлення і приписи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і проникнуті релігійним духом моральні та юридичні норми [5, с. 963].

Завданням даної статті є авторське визначення мусульманського права на підставі аналізу його основних характерних рис. Розглянемо мусульманське право, як окрему правову систему, що має наступні характерні ознаки.

1. Нерозривний взаємозв'язок права й ісламу. Мусульманське право, на відміну від національних правових систем, є не самостійною системою норм, а складовою частиною ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, що встановлює догми й уточнює, у що мусульманинові належить вірити, по-друге, – шаріат, який наказує віруючим, що вони повинні і що не повинні робити. Шаріат у перекладі з арабської мови означає “шлях прямування” і є сукупністю правил поведінки, що йменуються мусульманським правом. Той, хто порушує приписи шаріату, є не просто правопорушником, а відступником ісламської віри, який буде покараний Аллахом.

Іслам – наймолодша зі світових релігій. Її виникнення у VІІ ст. пов'язано з діяльністю пророка Мухаммеда, що відповідно до народних переказів передав волю Аллаха людям. Незважаючи на відносно молодий вік, іслам швидко поширився по всьому світу, розпочавши світовий рух з Африки, проникнув у Південну Європу й Азію. На сьогодні мусульманське право охоплює своєю дією близько 1 млрд. осіб і є однією з тих правових систем, що продовжують інтенсивно розвиватися.

2. Регулювання мусульманським правом суспільних відносин тільки між мусульманами. Персональний характер його дії означає, що мусульманське право поширюється тільки на осіб, які сповідують іслам. У зв'язку з цим необхідно розрізняти поняття “мусульманське право” і “право мусульманських держав”. У мусульманських державах застосовується як, власне, мусульманське право (Коран, суна, іджма і кійас), так і світське право цих держав (нормативні акти, звичаї, прецеденти). Таким чином, у межах однієї держави можуть співіснувати кілька систем права. Так, в Індії мусульманська громада, що становить близько 12% населення, застосовує мусульманське право, тоді як основна частина населення, яка сповідує індуїзм, – індуське право. Поряд з ними існує право Індії, дія якого поширюється на всіх громадян незалежно від їх релігійних уподобань.

Мусульмани часто використовують цю характерну рису, щоб обминути ті чи інші заборони, що існують у шаріаті. Так, за мусульманським правом не дозволяється страхувати від нещасних випадків інших осіб, але цю заборону можна обійти, застрахувавшись у представника іншої віри, на якого вона не поширюється.

3. Мусульманське право складається переважно з обов'язків людини і санкцій за їх порушення. Ці обов'язки наказують мусульманинові здійснювати певні пристойні з погляду ісламу дії й утримуватися від непорядних. Наприклад, Коран наказує, щоб мусульманин співчував безпомічним і слабким, чесно вів торговельні справи, не підкуповував суддю, не займався лихварством і не грав в азартні ігри. Мусульманське право передбачає за порушення багатьох норм жорстокі покарання – страту, покалічення, биття ціпками. Приміром, за крадіжку Коран передбачає відсікання руки: “Злодію та злодійці відсікайте їх руки …” (5: 42(38) [3, с. 106].

Питання суб'єктивних прав індивіда не знайшло широкого закріплення в шаріаті, хоча окремі вчені, зокрема Р. Давід, зазначає, що в ньому відведено місце і для поняття прав. Це досягається, з одного боку, визнанням певних меж обов'язків (Бог покладає на кожну людину те, що вона спроможна нести), а з другого – уточненням обсягу прав, визнаних за індивідами. Неповага до цих прав тягне санкції, що накладаються мусульманським суддею [2, с. 308].

4. Архаїчний, казуальний і формальний характер права. Мусульманське право, що сформувалося в період середньовіччя (VII – Х ст.), розглядається як результат божественного одкровення, внаслідок чого воно не спирається на авторитет будь-якого земного творця права, що спричиняє певні наслідки. Один із них полягає в тому, що мусульманське право, як право божественне, є, в принципі, незмінним. У правових системах країн Заходу загальновизнано, що зміст права змінюється, оскільки законодавець, судді й усі інші сили суспільства, які беруть участь у правотворчому процесі, пристосовують його до мінливих потреб суспільства. Іслам виходить із постулату про богоданний характер усього сущого права, яке Аллах відкрив людям через пророка Мухаммеда. Тому ісламська юриспруденція не знає історичного підходу до права, яке повинно відбивати існуючі в суспільстві відносини. Більше того, за ісламом право даровано людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його, використовуючи його як інструмент для вирішення щоденно виникаючих нових життєвих проблем. Це призводить до того, що багато положень мусульманського права мають архаїчний характер, тобто не відповідають сучасним вимогам суспільного розвитку. 

Однак необхідно розуміти, що мусульманське право не змогло б розвитися до сьогоднішнього стану, якби взагалі не мало інститутів пристосування до мінливих умов життя. Ісламська юриспруденція визнає, що право, яке відкрилося людям унаслідок божественного відкриття, не було відразу укладено в ясну й чітку для розуміння форму. Тому потрібна була багатовікова робота ісламських юристів, перш ніж їм удалося збагнути всю глибину змісту правових джерел і підготувати їх для практичного застосування. У результаті цього пізнання багато норм змінювали свій зміст, пристосовуючись до нових суспільних відносин. Але згідно з ортодоксальними ісламістськими поглядами всі ці зусилля були спрямовані не на створення нового права, а на відкриття, засвоєння і формулювання вже існуючого.

Формі викладу багатьох норм мусульманського права притаманна казуальність, тобто вони розраховані на регулювання окремих випадків і не охоплюють своєю дією групи однорідних суспільних відносин, як це робить абстрактна норма в романо-германському праві. Ця характеристика права пояснюється специфікою джерел, головні з яких (Коран і суна) є збірниками розрізнених висловлень і вчинків пророка Мухамеда. Так, згідно з шаріатом, якщо хтось обвинувачується в перелюбстві, цей злочин мають підтвердити чотири свідки – вільні мусульмани, які мають бездоганну репутацію. У такому випадку винні караються сотнею ударів батогом. Чоловік зазнає покарання в штанях, стоячи, причому удари розподіляються по всіх частинах тіла, за винятком обличчя і статевих органів. Жінка зазнає покарання сидячи. Обом наносяться удари середньої сили, не занадто сильні й не занадто легкі. Батіг теж повинен бути середньої твердості [4, с. 1081].

Формальний характер мусульманського права виявляється в тому, що шаріат більше вимагає дотримання букви припису, ніж його духу. У повсякденному житті мусульмани використовують цю його властивість, щоб обминути невигідні для них норми права. Приміром, Коран забороняє лихварство – позички під відсотки: “Аллах дозволив торгівлю й заборонив лихварство (2: 276 (275) [3, с. 59]. Щоб обійти цю заборону, запроваджено систему “подвійного продажу”: позичальник “продавав” той чи інший предмет кредитору, а той відразу ж “перепродував” його позичальникові за ціною, завищеною на обговорений позичковий відсоток, яка виплачувалася тільки після закінчення терміну позички. Такі “правові виверти” (хиял) дозволяли мусульманським судам не порушувати сталі звичаї і разом з тим додержуватися приписів шаріату.

5. Несистематизований характер права. Мусульманське право ніколи не знало широкої систематизації, на відміну від деяких інших родин, наприклад, романо-германського права, для якого кодифікація стала невід'ємною рисою. Як уже зазначалося, мусульманське право розглядається як результат божественного відкриття, внаслідок чого єдиним законодавцем визнається Аллах, і, як право божественне, є, незмінним. “Земний” законодавець не може створювати або вносити зміни в існуючі норми права. Із цього принципу випливає заборона на зміну як змісту права, так і його форми. Норми двох першоджерел мусульманського права – Корана і суни –ніколи не систематизувалися й існують у сталому вигляді протягом сторіч. Неможливість їх систематизації пояснюється також формою викладу їх норм. Розрізнені висловлення і вчинки пророка Мухаммеда дуже важко систематизувати без певної зміни їхнього змісту. Необхідно зауважити, що певну систематизацію норм Корана і суни становить третє джерело мусульманського права – іджма, що являє собою тлумачення двох вищеназваних першоджерел провідними богословами.

Певні спроби систематизації мусульманського права були розпочаті в Османській імперії. У 1869-1876 рр. у рамках курсу на модернізацію країни було проведено найкрупнішу кодифікацію норм мусульманського права, у результаті якої було прийнято єдине джерело – Маджалла [1, с. 683-688]. Це була перша спроба об'єднати в рамках одного закону, що містив 1850 статей, усі норми ісламського права ханіфітської школи про власність і зобов'язання. Дія Маджалли поширювалася на більшість арабських країн, що входили до складу Османської імперії. Вона регулювала питання правоздатності та її обмеження, майнового й зобов'язального права, але не стосувалася сімейних відносин, що відповідно до принципу свободи віри і "персонального права" послідовників численних сект продовжували регулюватися різними школами мусульманського права в традиційній формі доктрини. Як відзначають К. Цвайгерт і Х. Кетц, цей крок був рівною мірою необхідний і незвичний. Необхідний – тому що від світських судів, компетентних розглядати майнові позови, більше неможливо було вимагати вивчення середньовічних юридичних книг, а незвичний – тому що вперше норми шаріату згідно з європейським зразком були відтворені у формі параграфів і набрали сили на підставі акта державної влади [7, с. 456].

6. Існування декількох течій і шкіл мусульманського права. Іслам майже відразу розколовся на дві великі течії – шиїтів і сунітів. На думку перших, сан імама, духовного глави мусульманської громади, є спадковим у родині Алі (останнього з чотирьох халіфів, які правили після смерті пророка Мухаммеда) в силу божественної вказівки самого Мухаммеда і лише нащадки Алі мали легітимне право бути імамами. Тому шиїти вважали перших трьох імамів (особливо Омейядів, які здобули владу після смерті Алі) узурпаторами. Релігійні обряди і правова практика шиїтів та інших мусульман – сунітів багато в чому відрізняються. У наші дні шиїти становлять близько 8% усіх мусульман. Більшість із них мешкає в Ірані, Південному Іраку, Йємені й середньоазіатських державах, що утворилися на території колишнього СРСР, переважно в Туркменії, Казахстані й Узбекистані. Згодом кожна з течій розпалася на декілька правових шкіл.

Мусульманський світ сунітів розділився на 4 школи. Перша з них – ханефітська, заснована Абу Халіфом – учнем школи Куфа в Іраку. Їй властива відносна раціональність у методах дослідження окремих приписів і велика обережність у використанні традицій. Ханефізм проникнув з Іраку в Єгипет, Сирію, Персію, Індію, Китай і Центральну Азію. Сьогодні він превалює в Туреччині, мусульманських республіках колишнього СРСР, Йорданії, Сирії, Афганістані, Пакистані, Індії.

Друга значна сунітська школа – школа Малекіта, засновником і головою якої був Малік Ібн Анас. Вона вважається школою, яка найбільше поважає звичаї Медіни, враховує загальний інтерес і закінченість релігійного закону. Вона поширена в Єгипті, Судані, Кувейті, Катару, Бахрейні, Арабських Еміратах і на частині східного узбережжя Аравійського півострова. Малекізм зустрічається сьогодні в країнах Західної Африки.

Школа хафецитів була створена Ель Хафеї. Його теорія джерел права виходить з релігійного ідеалу, а не ґрунтується на творчому вивченні практики. Хафецизм має прихильників у Палестині, Адені й на півдні Аравійського півострова. З ним можна зустрітися також у Пакистані, Єгипті, Індонезії, Малайзії, Індії та Східній Африці, на Цейлоні і Філіппінах.

Ханбалізм (по імені його засновника Ахмада Ібн Хан бала) вважається найбільш суворою зі шкіл через надзвичайну прихильність до традицій. Сьогодні його прихильники мешкають в основному в Саудівській Аравії й у декількох місцевостях Іраку й Сирії.

Шиїтський напрямок ісламу розпався на 2 школи. Школа зейдитів, заснована Зеїдом бен Алі, вважається найближчою сунітським школам. Вона переважає в Йємені. Інша шиїтська школа Джа-Фарита заснована Саадеком Аль Джа. Її послідовники спираються тільки на традиції імамів – вихідців із родини Пророка. Джа-Фаризм домінує в Іраку й Ірані.

Школи мусульманського права розрізняються між собою багатьма деталями, але їхні принципи залишаються загальними. Так, бажаючий може примкнути до іншої школи, підкорившись її владі. Визнається також право суверена наказати своїм суддям застосовувати правила певної школи [2, с. 310, 311].

Таким чином, у найзагальнішому вигляді мусульманське право можна визначити як релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам.

Зараз найбільш актуальним у цьому напрямку порівняльного правознавства є дослідження застосування мусульманського права в сучасних мусульманських державах. Це пов’язано зі значними впливом держави на традиційні інститути мусульманського права та їх активною взаємодією з іншими релігійними системами права.

 

Список літератури: 1. Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. / Рук. науч. проекта Г.Ю. Семигин. – М.: Мысль, 1999. – Т. I.: Античный мир и восточные цивилизации. – 750 с. 2. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 400 с. 3. Коран. Пер. с араб. И.Ю. Крачковского. – М.: Изд-во СП ИКПА, 1990. – 512 с. 4. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. – М.: Городец-издат, 2002. – 1068 с. 5. Правовые системы стран мира: Энцикл. справочник / Отв. ред. А.Я. Сухарев. – 3-е изд. – М.: Норма, 2003. – 976 с. 6. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. Вопросы теории и практики. – М.: Наука. – 1986. – 256 с. 7. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х т./ Пер. с нем. – М.: Междунар. отношения, 1998. – Т.1. – 280с.

Надійшла до редакції   31.10.2005 р.

 

 

 

34 (091): 061.1 ЄС                   В.И. Лозо, канд. юрид. наук, доцент

             Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ОСНОВНЫЕ АСПЕКТЫ РАЗВИТИЯ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ЕС

ОБ ОХРАНЕ МОРЕЙ

 

Мировой океан составляет три четверти земной поверхности, создает условия нашей жизнедеятельности и хранит огромные ресурсы будущей эволюции. Но деятельность человека представляет все большую угрозу морской окружающей среде посредством ее сверхинтенсивного использования без учета возможностей воспроизводства неорганических и биологических ресурсов, путем загрязнения при добыче и транспортировке полезных ископаемых, а также при сбросе отходов, особенно ядерных. В то же время Океан, как и все живое, представляет собой исключительно сложную и сбалансированную систему, сохранить которую можно только совместными усилиями человечества с применением эффективных и масштабных государственно-правовых инструментов.

Несмотря на актуальность проблемы, а также на то, что Украина является морской державой, притом с очень неблагополучной экологией, далеко не многие правоведы уделяют ей должное внимание. Среди последних работ, касающихся правовой охраны морей, можно отметить учебник “Екологічне право України” под редакцией В.К. Попова и А.П. Гетьмана [3], учебное пособие И.М. Авраменко “Международное экологическое право”, в котором специальный параграф посвящен мировому океану как объекту международно-правовой охраны [1, с. 22-30]. Среди трудов зарубежных исследователей следует указать на историко-правовую работу, изданную университетом Сорбонна-XI, в которой под редакцией М. Корню и Ж. Фромажа рассмотрен ряд экологических моментов формирования морского права [6]. При этом на вопросы истории правовой охраны морей в ЕС обращено некоторое внимание только в последнем издании. Данная статья призвана восполнить этот пробел и осветить историко-правовые аспекты предотвращения загрязнения морей и создания благоприятного экологического режима в Атлантике и Средиземноморье.

С 1967 г. в Мировом океане произошло более 50 катастроф крупнотоннажных танкеров, что привело к обширному разливу нефтепродуктов и сильному загрязнению окружающей среды. И каждый раз главными причинами аварий были плохое техническое состояние судов, неопытные, плохо оплачиваемые экипажи, безответственность судовладельцев и фрахтующих компаний [4]. Все это привлекло особое внимание Европейского Союза к безотлагательной проблеме улучшения безопасности морских перевозок. Речь идет прежде всего об ужесточении соответствующего законодательства, которое формировалось в основном еще в XVIII-XIX веках, и обеспечении большей прозрачности при эксплуатации нефтеналивных судов, включая обязательное получение информации о судовладельце, экипаже, техническом состоянии плавсредства, его маршруте, строгую техническую инспекцию в портах Европы даже в условиях транзита. Это особенно касалось устаревших танкеров.

Еще Первая экологическая программа на 1973-1977годы [7, p. 1] подчеркнула важность эффективных действий Западной Европы по преодолению угрозы серьезного загрязнения прибрежных областей от аварий в экстерриториальных водах и определила в качестве приоритетной задачу обеспечения экологического баланса морских вод.

Решением Совета от 26 июня 1978 г. была введена Программа действия Европейского Сообщества по контролю и сокращению загрязнения морей сбросами гидрокарбонатов [11, p. 1-4]. Для предотвращения загрязнений государствам-членам предписывалось незамедлительно обеспечивать человеческие и материальные ресурсы, устанавливать подробные сведения об особенностях проходящих судов и выявлять причины нарушений в своих территориальных водах. Компетентные органы получали возможность прибегать к срочной помощи специалистов и доставлять на место необходимое оборудование. Естественно, предписанные этим решением действия не освобождали операторов плавсредств от гражданской или уголовной ответственности. При этом юридические условия страхования от риска случайного загрязнения гидрокарбонатами должны гарантировать адекватную компенсацию потерпевшим.

Для разработки комплексных программ и детальных предложений, согласованных с международными соглашениями о мерах контроля за нефтяными загрязнениями, Комиссия ЕС предприняла исследования в таких сферах, как:

1.      Оптимизация сбора и компьютерная обработка данных.

2.      Подтверждение достоверности сведений о танкерах, которые могут загрязнять побережья и воды Сообщества.

3.      Улучшение сотрудничества, повышение совместимости и эффективности чрезвычайных команд, создаваемых в государствах – членах.

4.      Создание оборудованных судов с широким диапазоном средств борьбы с загрязнением.

5.      Обеспечение эффективного применения принципа “загрязнитель платит, согласно которому виновное физическое или юридическое лицо должно полностью компенсировать нанесенный ущерб и возместить стоимость мер по его предотвращению или ликвидации [8, p. 1].

6.      Исследование средств борьбы с загрязнением и их влияния на морскую флору и фауну. 

Для обеспечения реализации этой программы Решением Совета 80/686/EEC был учрежден Консультативный комитет по контролю загрязнения моря нефтепродуктами [12, p. 11]. В нем указывалось, что на саммитах последних лет Европейский Совет определил предотвращение и борьбу с морским загрязнением главными целями деятельности Сообщества. Вторая экологическая программа [9, p. 1] подтвердила особую важность этих мер, а Решение Совета от 26 июня 1978 г. положило начало реализации особой программы действий [10, p. 1]. Комиссия привлекла к сотрудничеству в этой области высококвалифицированные кадры из государств-членов. На основании этого был образован Консультативный комитет как форум для сбора информации, обмена опытом и координации мер на национальном, коммунитарном и международном уровнях. В него входили назначаемые национальными правительствами эксперты со специальными знаниями в данной области под общим председательством представителя Комиссии. Решением Совета 86/85/EEC была установлена система информации о загрязнении морей [12, p. 33].

В силу большого ущерба морской экосистеме Сообщества, вызванного крушениями танкеров в Атлантике, Совет ЕС 19 июня 1990 г. принял Решение о предотвращении аварий, причиняющих морское загрязнение [13, p. 1], в котором отметил их пагубные последствия для фауны, флоры и других природных ресурсов региона, а также подрыв законного использования побережий для региональных целей. С учетом возраста и состояния танкеров этого класса не только отсутствовала перспектива  их скорого обновления, но намечалось ухудшение и снижение уровня их обслуживания, не говоря уже о факторах опасной навигации при неблагоприятных метеорологических условиях и на переполненных маршрутах движения. Поэтому Сообществу оставалось готовиться к предотвращению морских аварий и преодолению их последствий.

Центром по предотвращению и борьбе с морским загрязнением признавалась Международная морская организация (IMO), усилиями которой были приняты определенные правила в этой области. Согласно Парижскому договору 1974 г. государства – члены Сообщества обязались производить соответствующие осмотры судов, проходящих через их порты. Они создавали морскую администрацию, способную обеспечить установленные Конвенциями Solas и STCW 1978 г. правила безопасности в море, уровень квалификации судовых команд и целостность морской экосистемы. Эффективность действий подкреплялась особой “целевой группой” с необходимыми ресурсами и точными функциями для незамедлительной реакции на экологические бедствия. Комиссия продолжила формирование системы морской безопасности с постами контроля и базирующимися на берегу навигационными системами помощи с целью обеспечения надлежащей защиты вод на основных маршрутах морского движения.

Тем временем нефтеналивные суда становились ключевым фактором современной экономики. Минимальные требования безопасности для судов, прибывающих или отбывающих из портов Сообщества и перевозящих опасные или загрязняющие грузы, устанавливала Директива Совета 93/75/EEC [14, p. 19-27]. Для предупреждения аварий и уменьшения ущерба от происшедших катастроф в соответствии с Конвенциями Solas и Marpol компетентные органы могли требовать от владельцев судов информацию о характере и местоположении опасных или загрязняющих грузов на борту, а в случае инцидента – сведения об аварии. Корабельные команды были обязаны сообщать другим судам и прибрежным властям об угрозах для морской навигации с целью осуществления адекватных действий и передачи этих сведений иным заинтересованным лицам. Такой обмен информацией на всем пространстве Сообщества предполагал сотрудничество между властями, грузоотправителями, владельцами судов и корабельными командами.

Категория “опасные грузы” определялась в соответствии с классификацией, закрепленной в международных Кодексах IMDG, IBC и IGC. Загрязняющими грузами согласно Приложениям к Конвенции Marpol признавалась нефть и вредные жидкие вещества. Опасные или загрязняющие грузы запрещалось  принимать на борт без представления владельцу или оператору судна технической декларации о них с идентификацией. Владелец или оператор судна производил точную проверку данных согласно установленным показателям и, прибывая в порт государства-члена или оставляя его, представлял компетентным властям всю требуемую данной Директивой информацию в качестве условия пользования портом.

Комплекс мер Европейское Сообщество осуществило по созданию благоприятного экологического режима в Атлантике. В 1993 г. была принята Конвенция о  сотрудничестве в охране побережий и вод северо-восточной Атлантики от загрязнения [15, p. 22-28], которую в Лиссабоне подписали не только ЕС и его члены (Испания, Франция, Португалия), но и Марокко с целью принятия особых мер по борьбе с авариями на судах и плавучих платформах. Определенные успехи действующих региональных соглашений и особенно Плана действий ЕС 1975 г. свидетельствовали о пользе как сотрудничества государств-членов в защите экологии побережья, так и национальных усилий по сведению к минимуму риска морских аварий.

Важным вкладом Конвенции в правовую охрану морей было определение ряда понятий. Под понятием “инцидент загрязнения” понимался сброс или опасность сброса  загрязняющих веществ, что может причинить ущерб морской окружающей среде или побережью и требует немедленной реакции. “Гидрокарбонаты” означали нефть во всех ее формах, а “другие вредные вещества” – вещества, сброс которых может быть вреден для человеческого здоровья, экосистем или живых ресурсов.

Каждой из Сторон Конвенции предстояло установить в определенных пунктах оборудование, необходимое для адекватных действий в случае загрязнения моря и создать национальную систему предотвращения и борьбы с морским загрязнением, которая включала бы: административный аппарат с четкой ответственностью каждого компонента; национальный орган взаимодействия с другими Сторонами; подробные сводки о морских происшествиях; идентификацию вероятных источников загрязнения и уязвимых областей и ресурсов. С целью ее выполнения было решено разделить северо-восточную Атлантику на секторы. Стороне, в чьем секторе происходило загрязнение, предписывалось: осуществить оценку его характера, величины и возможных последствий; через контактные пункты немедленно сообщить другим Сторонам о предпринятых мерах; держать эти вещества под наблюдением в своей зоне. Каждая из Сторон несла затраты, вызванные ее собственными действиями, а в случае необходимости могла запрашивать помощь у других Сторон, определяя ее вид. Запрашиваемые Стороны обязывались посильно обеспечивать такую помощь. Расходы, вызванные действиями одного партнера по запросу другого, для их компенсации исчислялись в соответствии с законодательством и практикой помогающей страны. Вместе с тем, создавался Международный центр, чтобы в сотрудничестве с соответствующими органами других Сторон гарантировать эффективную реакцию на инциденты загрязнения.

Развивая указанные положения, Конвенция  об охране морской окружающей среды северо-восточной Атлантики 1998 г. [16, p. 2-21] указывала, что морская окружающая среда вместе с фауной и флорой, которые ее поддерживают, жизненно важны для всех наций. Сохранение экологического равновесия и устойчивости морской окружающей среды Северо-восточной Атлантики на национальном, региональном и глобальных уровнях требует скоординированных совместных действий по предотвращению и устранению морского загрязнения и достижению устойчивого управления экологией региона, т. е. такой организации деятельности человека, при которой морская экосистема выдерживает законные виды использования морей и сохраняет способность удовлетворять потребности нынешнего и будущих поколений.

Положительные результаты по предотвращению загрязнения морей к тому времени уже дали Конвенции 1972 г. в Осло (с изм. в 1983 и 1989 гг.) и 1974 г. в Париже (с изм. в 1986 г.), которые в то же время касались лишь некоторых источников загрязнения. Поэтому было признано целесообразным заменить их Конвенцией 1998 г., которая охватывала все источники загрязнения морской окружающей среды и неблагоприятные для нее последствия человеческих действий. Наряду с последовательным выполнением международных предписаний у себя на региональном уровне ЕС вводил более строгие меры в этой сфере.

Следует отметить, что если раньше законодательство было в основном реакцией на происшедшие инциденты, то в этой Конвенции и последующих законах приоритетным становится принцип превентивности, предполагающий предотвращение и профилактику возможного загрязнения, а также восстановление морских экосистем. Более того, при угрозе серьезного или необратимого ущерба недостаток научной уверенности не мог быть причиной отсрочки рентабельных мер по предупреждению деградации окружающей среды.

На Стороны Конвенции возлагалась обязанность производить оценку качественного состояния морской окружающей среды и эффективности ее защиты, регулярно сообщать Комиссии о законодательных, исполнительных и иных мерах по выполнению условий Конвенции, содействовать Комиссии в совершенствовании экологической стратегии ЕС и информировать общественность об экологической обстановке в Сообществе. Для обеспечения действенности этой Конвенции создавалась особая Комиссия со своим процедурным и финансовым обеспечением, в состав которой входили представители Сторон.     

В Конвенции особо оговаривалось трансграничное загрязнение. Если таковое наносило ущерб одной или большему числу участников Конвенции, по требованию любого из них Стороны должны были начать переговоры о сотрудничестве для разрешения возникшей проблемы. Закреплялся механизм регионализации, т. е. дифференцированного подхода к различным морским зонам в соответствии с особенностями их экологического и экономического состояния. Для идентификации антропогенных воздействий и учета региональных различий предлагались такие критерии, как интенсивность и продолжительность деятельности, фактическое и потенциальное влияние на живую природу, необратимость эффектов. Предусматривался также инструмент “наилучшей экологической практики”, который означал применение оптимальной стратегии и комбинации мер по управлению охраной окружающей среды, включая информирование общественности о воздействии на природу определенных видов деятельности или продукции; отказ от производства опасных веществ; рециркуляцию и восстановление ресурсов. В 2000 г. Приложение V к этой Конвенции дополнило ее статьями о защите и сохранении экосистем и биологического разнообразия морского ареала [20, p. 46, 47].

Наряду с Атлантикой не меньшее внимание уделялось охране региона Средиземного моря. Так, странами ЕС – участницами Барселонской конвенции 1976 г. о защите Средиземного моря от загрязнения (с изм. 1995 г.) в 1999 г. был разработан Протокол об особо охраняемых областях и биологическом разнообразии в этом регионе [17, p. 1-17]. Протокол был принят с учетом, во-первых, глубокого антропогенного воздействия на состояние экосистем Средиземноморья; во-вторых, особой значимости защиты природного и культурного наследия региона, сохранения его биологического разнообразия и особо защищаемых областей; в-третьих, использования инструментов, разработанных Конференцией ООН 1992 г. в Рио-де-Жанейро, посвященной окружающей среде и устойчивому развитию.

При закреплении общих обязанностей указывалось, что каждая Сторона индивидуально или в сотрудничестве должна принимать необходимые меры по идентификации и защите экологической устойчивости природных объектов и культурных ценностей. В число мер защиты входило принятие других Протоколов к Конвенции для (а) запрета сброса отходов, (б) регулирования прохода судов и использования привозных биологических организмов, угрожающих экологическому равновесию, (в) регламентации лова рыбы, охоты и сбора растений и (г) других мер сохранения экологических процессов и пейзажей. Подлежало регулированию и возможное внедрение в природную среду привозных или генетически измененных видов. Для обеспечения достигнутых договоренностей создавался Региональный центр охраны особо охраняемых областей.

В 1999 г. Барселонское соглашение 1976 г. было дополнено и переименовано в Конвенцию об охране морской окружающей среды и прибрежной области Средиземноморья [18, p. 32-40], которая констатировала полное осознание ответственности за сохранение и устойчивое развитие средиземноморского природного наследия в интересах нынешнего и будущих поколений. Понятие “загрязнение” Конвенция определяла как внесение человеком (непосредственно или косвенно) веществ или энергий в морскую окружающую среду (включая устья), которое может иметь вредные последствия для живых ресурсов и человеческого здоровья, создавать помехи для лова рыбы и других законных видов использования морей. Было отмечено, что План действий 1975 г. по охране Средиземноморья внес определенный вклад в обеспечение устойчивого развития региона и стал независимым и динамическим инструментом выполнения Барселонской конвенции 1999 г. и ее Протоколов. Ее воплощению в жизнь способствовали принятие соответствующих национальных норм права, доступ общественности к экологической информации, передача чистых технологий. Особо оговаривалось постепенное сокращение производства ядовитых, устойчивых и биоаккумулирующихся веществ, а также предотвращение и уменьшение до минимума трансграничного передвижения опасных отходов. Сторонам предписывалось устанавливать правила и процедуры определения ответственности и компенсации за ущерб природе морей. Одновременно был расширен Протокол о предотвращении загрязнения Средиземного моря сбросами с судов и самолетов, который был дополнен запретом ликвидации и хранения отходов в морском дне или шельфе [19, p. 32, 41-43].

Подводя итоги и определяя перспективы дальнейшего развития законодательства ЕС об охране морей, следует напомнить, что Европейский Союз транспортирует 90 % потребляемой нефти по морю, чем объясняется важность правовых мер сведения к минимуму риска морских катастроф [3]. Авария танкера “Престиж” в 2002 г. у побережья, включенного в перечень охраняемых регионов Европы "Природа-2000", ускорила принятие Европейским Союзом мер, способных сократить вероятность техногенных бедствий, тогда как ранее Брюссель планировал их внедрение лишь в 2015 г. ЕС решил стать авангардом в обеспечении безопасности на морях и океанах [5]. Отныне танкеры с одинарным корпусом и старше 15 лет допускаются в экономические зоны ЕС только на жестких условиях. Экипажи всех судов с грузами, представляющими угрозу окружающей среде, должны предоставить информацию о том, что у них находится на борту, о получателе товара, а также сообщить данные о компании, зафрахтовавшей танкер.

Европейская Комиссия составила так называемый "черный список," куда вошли 66 опасных для эксплуатации судов, и намерена запретить их допуск в территориальные воды Европы. 4 декабря 2002 г. было создано Европейское агентство безопасности на море. Разрабатывается проект закона, который позволит применять строгие санкции в отношении всех виновных в загрязнении морей, будь-то владелец судна, зафрахтовавшая его фирма или экипаж. Особый фонд для пострадавших в крупномасштабных катастрофах будет увеличен с нынешних 185 млн. до 1 млрд. евро, как это предусмотрено программой ЕС "Эрика-II". Причем звучат призывы, что содействие должно предназначаться для возмещения не только экономического, но и экологического ущерба. Еще в декабре 2000 г. Брюссель выступил с инициативой, чтобы взносы в этот фонд делали компании, импортирующие свыше 150 тысяч тонн сырой нефти в год. Международные условия транспортировки нефти [4], особенно мазута – наиболее загрязняющего нефтепродукта, были пересмотрены. С октября 2003 г. Европейская Комиссия осуществила следующие срочные меры:

1)     запретила перевозку самых тяжелых сортов нефти на однокорпусных танкерах, чтобы самый экологически опасный товар доставлялся на самых безопасных типах судов;

2)     перенесла срок запрета однокорпусных танкеров с 2015 на 2010 год.

3)     ужесточила технический контроль за состоянием однокорпусных танкеров, построенных свыше 15 лет назад.

ЕС полагает, что аналогичные меры должны быть приняты на международном уровне, поскольку безопасность на море – проблема, касающаяся всех стран, имеющих береговую линию, включая и Украину. С этой целью в апреле 2003 г. ЕС выдвинул перед IMO срочное предложение внести поправки в Конвенцию по предотвращению загрязнения моря (Marpol). Эта мера устранит вероятность катастроф однокорпусных танкеров у берегов Европы, при этом ее воздействие на стоимость морских перевозок нефти будет незначительным [2].

 

Список литературы: 1. Авраменко И. М. Международное экологическое право: Учеб. пособ. – Ростов н/Д: Феникс, 2005. – 192 с. 2. Вардакис К. Транспорт и энергетика в ЕС // Европа. – № 34. – 2003. – Дек. 3. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закладів. – Харків: Право, 2001. – 480 с. 4. Не утони // Европа. – № 22. – 2003. – Янв. 5. “Престиж” не оправдал названия // Европа. – № 21. – 2002. – Дек. 6. Cornu Marie, Fromageau Jerome. Genese du droit de l’environnment. – Paris: L’Harmattan, 2001. – 231 p. 7. Official Journal of the EU: Luxembourg, C 112, 20.12.1973. – 46 p. 8. OJ L 194, 25.7.1975.Р. 1. 9. OJ C 139, 13.6.1977. – 34 p. 10. OJ C 162 08.07.1978. – 4 p. 11. OJ L 188 2.07.1980. – 65 р.; с попр.: OJ L 089 29.03.1985. – Р. 64; OJ L 057 27.02.1987. – Р. 57. 12. OJ L 077 22.03.1986. – Р. 33. 13. OJ C 206 18.08.1990. - 12 p. 14. OJ L 247 05.10.1993. – Р. 19-27; с изм.: OJ L 158 17.06.1997. – Р. 40; OJ L 215 01.08.1998. – Р. 65; OJ L 276 13.10.1998. – Р. 7. 15. OJ L 267 28.10.1993. – Р. 22-28. 16. OJ L 104 03.04.1998. – Р. 2-21 с изм.: OJ L 104 03.04.1998. – Р. 1; OJ L 118 19.05.2000. – Р. 46. 17. OJ L 322 14.12.1999. – Р. 1-17. 18. OJ L 322 14.12.1999. – Р. 32-40. 19. OJ L 322 14.12.1999. – Р. 32, 41-43. 20. OJ L 118 19.05.2000. – Р. 46-47 с изм. OJ L 118 08.05.2000. – Р. 44.

Надійшла до редакції  10.10.2005 р.

 

 

УДК 340 (477) (091)         С.А. Черниченко, канд. ист. наук, доцент

             Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ГОСУДАРСТВЕННЫЕ И ПРОФСОЮЗНЫЕ ОРГАНЫ

УКРАИНЫ ПО ЗАЩИТЕ ТРУДОВЫХ ПРАВ БАТРАЧЕСТВА

В ГОДЫ НЭПА

(1922 – 1929 гг.)

 

В действующем ныне Кодексе законов о труде Украины содержится развёрнутое положение о защите трудовых прав работников. В качестве основных её способов закон называет: государственный надзор и контроль за соблюдением законодательства; защиту трудовых прав работников профессиональными союзами; защиту трудовых прав судами. Судебная защита трудовых прав работников осуществляется в процессе разрешения индивидуальных трудовых споров, их коллективные права и законные интересы – в процессе коллективных трудовых споров.

Вместе с тем с изменением политической, экономической и социальной обстановки в стране с конца 80-х годов ХХ ст., бурно развивающийся частный сектор экономики с привлечением всё большего числа трудовых ресурсов привнёс массовые нарушения трудовых прав работников, в особенности связанных с несвоевременной выплатой зарплаты и незаконным увольнением.

Анализ судебной статистики гражданских дел в сфере защиты трудовых прав человека свидетельствует о том, что в судах наибольшее количество споров, связанных с трудовыми отношениями, составляют две категории дел: а) невыплата зарплаты и б) незаконные увольнения, не имеющие массового характера.

В 2000 г. ущерб предприятий от действий должностных лиц, виновных в незаконном увольнении работников, составил более 5,5 млн. грн. [10, с. 71]. Количество нарушений трудового законодательства в Украине ежегодно снижается, однако всё ещё остаётся высоким. Проводя 31 октября 2005 г. селекторное совещание по вопросам соблюдения минимальных гарантий в оплате труда, Министр труда и социальной политики Украины И.Я. Сахань отметил, что 16,2% из проверенных предприятий не выполняют требования, предусмотренные генеральными, отраслевыми соглашениями и коллективными договорами, являющимися обязательными для выполнения. При этом более половины нарушений КЗОТ совершается на предприятиях сельского хозяйства [13, с. 3].

В этой связи актуальным становится изучение деятельности государственных органов по защите прав работников, в частности батрачества, в период новой экономической политики.

За последние 2 – 3 десятилетия публикаций, посвящённых деятельности государственных органов Украины по защите трудовых прав и интересов батрачества в годы нэпа, не появлялось. Лишь частично эта проблема затронута в статьях О. Бровара [4], М.В. Касюты [6], М.М. Олейника [8] и А.А. Сушко [17], анализирующих в целом деятельность местных органов прокуратуры, политику государственных и партийных органов по отношению к частным предприятиям, условия труда наёмных работников частного сектора и т.д.

Автор данной статьи поставил своей целью осветить деятельность государственных органов Украины по защите трудовых прав и интересов батрачества в условиях нэпа, показать причину развернувшейся в республике (как и во всей стране) кампании борьбы за улучшение условий труда, быта батраков (1928 – 1929 гг.), а также ее результаты.

Прежде всего следует отметить, что переход после окончания гражданской войны в Советском государстве (март 1921 г.) от политики “военного коммунизма” к нэпу способствовал восстановлению и развитию производительных сил сельского хозяйства. Это, в свою очередь, вызвало усиление расслоения деревни. На основе экономического подъёма происходили количественный рост, с одной стороны, зажиточных крестьян-кулаков, с другой – численное увеличение бедноты и безземельных крестьян-батраков.

Если в 1926 г. общее количество сельскохозяйственных рабочих и батраков в Украине составляло около 600 тыс. человек, то уже в 1928 г. их стало 820 тыс., в том числе 390 тыс. сезонных рабочих сельскохозяйственных, лесных предприятий и 430 тыс. батраков. При этом около 17% батраков работали в середняцких хозяйствах, 83% – в хозяйствах кулаков [5, с. 99].

Защиту трудовых прав и интересов сельскохозяйственных рабочих и батраков взял непосредственно на себя профсоюз работников земли и леса (Всеработземлес), созданный ещё в годы гражданской войны. Южное бюро ЦК Всеработземлеса, организационно охватывающее территорию Украины и Крыма, проводило работу по контролю за выполнением Кодекса законов о труде относительно сельскохозяйственных рабочих и батраков. Нормы КЗОТ, введённого в действие постановлением ВУЦИК в декабре 1922 г., распространялись на всех лиц по найму и являлись обязательными для всех предприятий, учреждений и хозяйств государственных, общественных и частных.

Регулированию трудовых взаимоотношений работодателей и батраков было посвящено постановление Совнаркома СССР Временные правила об условиях применения подсобного наёмного труда в крестьянских хозяйствах”, изданное в апреле 1925 г. В нём, в частности, говорилось, что условия найма батраков (батрачек) должны определяться добровольными письменными соглашениями, подписанными нанимателем и нанимающимся. Такие соглашения от имени батрака могли заключать и подписывать профсоюзы. К работе по найму допускались подростки не моложе четырнадцати лет. Хотя для выполнения особо лёгких работ могли допускаться и дети, которым исполнилось двенадцать лет. Удлинённый рабочий день (до 10 час.) допускался по соглашению сторон в зависимости от характера работ только в отдельные сельскохозяйственные периоды (посевная или уборка урожая). Наниматель обязан был предоставить батраку один день в неделю для отдыха. Во все установленные законом праздники батраки также освобождались от работы. В случае необходимости нанимателю и батраку работать в какой-либо праздничный день возмещение последнему должно предоставляться другим днём отдыха либо денежной оплатой по особому соглашению.

Размер вознаграждения за труд батрака (батрачки) устанавливался соглашением, но не мог быть ниже государственного минимума зарплаты, установленного для данной местности. Сроки выплаты, вид и способ оплаты труда батрака устанавливались соглашением. Наниматель обязан был выполнить все условия соглашения, выплачивать в установленные сроки зарплату, предоставлять пригодное для жилья помещение, кормить батрака пищей такого же качества, какая употребляется семьёй нанимателя. Запрещалось применять труд подростков и беременных женщин на непосильных и вредных для их здоровья работах.

Крестьянское хозяйство, пользующееся наёмным трудом в течение сельскохозяйственного года, обязано было в случае болезни батрака (если последний проработал в хозяйстве не менее одного месяца) выплачивать ему установленную в соглашении зарплату и предоставлять жильё и питание в течение одного месяца с момента прекращения работы вследствие болезни или родов. Лечебные органы и учреждения обязаны были оказывать бесплатно медицинскую помощь во время болезни и родов.

Хозяйство, пользующееся одновременно наёмным трудом не менее 3-х батраков, в течение сельскохозяйственного года обязано было страховать последних в порядке социального страхования по особым правилам и льготным нормам, устанавливаемым союзным советом соцстрахования при Наркомате труда СССР.

Наниматель мог по уважительным причинам уволить батрака до истечения срока соглашения с обязательным предупреждением за 2 недели. Если наниматель увольнял батрака (батрачку) без предупреждения, он обязан был заплатить ему зарплату за 2 недели вперёд (выходное пособие).

Для рассмотрения споров между нанимателем и батраком, возникающих в связи с увольнением последних с работы, а также всяких иных споров в связи с работой и соглашением по найму, образовывались примирительные комиссии при волостных (районных) исполкомах. Все вопросы в этих комиссиях разрешались исключительно путем соглашения сторон. В случае несогласия одной из сторон передать дело на рассмотрение примирительной комиссии или недостижения согласия при рассмотрении дела в примирительной комиссии спор должен был разрешаться народным судом [15; 1925. – № 26. – Ст. 183].

Как видим, “Временные правила, регулирующие применение рабочей силы на селе, изданы были с целью создать возможность для зажиточного крестьянского хозяйства, построенного на трудовых началах, пользоваться рабочей силой на льготных по сравнению с нормами КЗОТ условиях (это и удлинение рабочего дня до 10 час. в период посевных работ, и уборка урожая, и использование “на особенно лёгких работах” труда детей до двенадцати лет, и особые формы оплаты труда батраков и др.). Такое отступление от норм КЗОТ законодателями было сделано с целью дать возможность согласовывать условия применения наёмной рабочей силы с экономическими возможностями нанимателя – того или иного крестьянского двора, способствовать в целом развитию сельскохозяйственного производства. Поскольку члены семейств кулацких дворов, как правило, трудились наряду с батраками в своих хозяйствах, их хозяева небезосновательно считали, что “Временные правила” должны распространяться и на них как на трудовые крестьянские дворы. Тем более, что чёткого разграничения между крестьянами-середняками и кулаками в середине 20-х годов властью установлено не было.

В январе 1926 г. Совнарком УССР издал “Инструкцию о порядке применения постановления СНК СССР от 18 апреля 1925 г.”, в которой чётко излагались положения о трудовом договоре, его расторжении, гарантии и компенсации, рабочем времени, вознаграждении за труд, времени отдыха и другом в условиях Украины [16; 1926. – № 4. – Ст. 35].

Обязанности защищать трудовые права сельскохозяйственных рабочих и батраков наряду с органами Всеработземлеса были возложены также на сельсоветы, сельскохозяйственную трудовую инспекцию и органы прокуратуры. Однако до 1928 г. эта работа в условиях острой безработицы в украинском селе (в 1927 г. даже среди членов союза Рабземлеса число безработных составляло 27,1%) [12, с. 588] осуществлялась явно неудовлетворительно. Сельсоветы ограничили свою роль регистрацией трудовых договоров, к тому же в большинстве случаев чисто формально, не вникая в их содержание, а потому нередко утверждали условия договоров, нарушающие трудовое законодательство. Сельскохозяйственная трудовая инспекция республики при своей малочисленности (сельхозинспекторов в 1927 г. в Украине насчитывалось менее 60 чел.), большой распылённости и разобщённости батрачества физически была не в состоянии решить возложенные на неё задачи. Периодическое обследование условий труда в отдельных хозяйствах, проводимые профсоюзными органами, прокуратурой и сельхозинспекцией с привлечением к строгой ответственности нарушителей КЗОТ не могли серьёзно повлиять на улучшение труда и быта сельскохозяйственных рабочих и батраков. Нарушения трудового законодательства повсеместно допускались как в хозяйствах середняков и кулаков, так и в лесхозах и совхозах, которые проявлялись в несвоевременной выдаче зарплаты, незаконных штрафах, невыдаче спецодежды, удлинении рабочего дня, неудовлетворительных жилищных условиях и др. [5, с. 102].

Так обстояло дело с защитой трудовых прав и интересов батрачества до конца 1927 г. В декабре 1927 г. состоялся XV съезд ВКП(б), взявший курс на коллективизацию страны и наступление на кулачество. Первым шагом на пути ограничения и вытеснения кулаков, по мнению съезда, должно стать лишение их права применять наёмного труда льготными “Временными правилами”. Отныне в регулировании трудовых отношений с батраками кулацкие хозяйства должны были руководствоваться только нормами Кодекса законов о труде. На основании “Временных правил” далее применять рабочую силу в своих хозяйствах как дополнительную могли только середняки и бедняки.

В авангарде борьбы за ограничение и вытеснение кулачества большевики стремились поставить батраков. Отсюда – установка XV съезда ВКП(б) для всех партийных и государственных органов: “Следить за тем, чтобы неуклонно проводился в жизнь Кодекс труда в отношении сельскохозяйственных рабочих и работниц в хозяйствах кулацкого типа, и привлекать нарушителей Кодекса к строжайшей ответственности” [14, с. 67].

Съезд потребовал обеспечить неукоснительное проведение в жизнь законов о социальном страховании сельскохозяйственных рабочих как государственных, так и частных хозяйств, усилить работу Всеработземлеса по вовлечению в союз сельхозрабочих и батрачества [14, с. 68].

В свете решений партийного съезда в Украине, как и по всей стране, была развёрнута кампания по защите трудовых прав батрачества. Работники Всеработземлеса, сельхозинспекции и прокуратуры уже зимой 1928 г. приступили к массовому обследованию совхозов, лесхозов, кулацких и середняцких хозяйств, использующих наёмный труд, и к началу весны ими было выявлено более 1200 серьёзных нарушений трудового законодательства. Количество нарушений законов о труде показано в таблице:

Виды хозяйств

Кол-во нару-шений

Привлечены к ответственности

админис-тративной

судебной

всего

Лесхозы

58

15

43

58

Совхозы

168

56

112

168

Середняцкие хозяйства с привлечением наёмного труда

280

65

215

280

Кулацкие хозяйства

508

147

361

508

Всего

1235

348

887

1235

 

Из таблицы видно, что наибольшее количество нарушений трудового законодательства было выявлено в кулацких хозяйствах. Все виновные были привлечены к судебной или административной ответственности [5, с. 101].

В мае 1928 г. состоялся IV Всеукраинский съезд окружных прокуроров и председателей окружных судов, главным вопросом повестки дня которого стал вопрос о координации действий органов прокуратуры и суда по ограничению и вытеснению кулачества и о защите трудовых прав батрачества [3, с. 717].

Основываясь на его решениях, Наркомюст УССР в июне 1928 г. направил в адрес народных судов директивное письмо, в котором потребовал от последних рассматривать трудовые батрацкие дела первоочерёдно и в кратчайшие сроки [3, с. 717].

В январе – марте 1929 г. Наркомюст Украины изучал работу судов и органов прокуратуры по защите трудовых прав батрачества. На основе собранного материала на коллегии НКЮ, состоявшейся 1 апреля, сделал доклад заведующий отделом судоустройства и надзора НКЮ. Обсудив его, коллегия вынуждена была констатировать, что реальных достижений в деле защиты трудовых прав батраков пока нет. Как и прежде, в большом количестве наблюдались нарушения трудового законодательства как в кулацких, так и в середняцких хозяйствах. Сельскохозяйственная трудовая инспекция и органы прокуратуры не уделяли должного внимания надзору за условиями труда и быта батрачества. Судебные органы при рассмотрении трудовых батрацких дел допускали волокиту, формально относились к трудовым договорам, не проверяя их условий, хотя нередко они носили кабальный характер [3, с. 717].

Учитывая сложившуюся ситуацию, Наркомюст тогда же (в апреле) направил в адрес окружных прокуроров и председателей окружных судов циркуляры, в которых содержалось требование в ближайшие сроки принять необходимые меры по устранению вышеизложенных недостатков в своей работе [2, с. 6].

В конце августа 1929 г. НКЮ УССР организовал проверку хода выполнения своих циркулярных указаний по всей территории Украины, которая осуществлялась работниками всех окружных прокуратур. Она показала, что во многих округах трудовое законодательство по отношению к батракам, как и прежде, не выполняется. Так, в Чистяковском округе рабочий день батрака во время полевых работ в кулацких и середняцких хозяйствах, как правило, длился до 16 часов. При этом за внеурочную работу наниматели батракам денег не платили. Трудовыми договорами было охвачено всего 7% батрачества. В большинстве сельсоветов отсутствовали комиссии по охране труда, а в тех редких случаях, когда они и были созданы, никакой работы не велось. Неудовлетворительно выполняли свои функции члены райисполкомов, выделенные последними для проведения надзора за наёмным трудом [1, с. 620].

В целом же наиболее типичными для всех регионов Украины грубыми нарушениями трудового законодательства со стороны нанимателя, выявленные работниками окружных прокуратур, были:

1)     работа малолетних батраков (десяти – двенадцати лет) наравне со взрослыми;

2)     работа батраков без подписания трудовых договоров;

3)     кабальные условия подписанных сторонами и зарегистрированных сельсоветами трудовых договоров;

4)     непредоставление оплаты батракам за сверхурочную работу;

5)     установление зарплаты батракам ниже государственного минимума;

6)     нарушение сроков выплаты зарплаты;

7)     непредоставление батракам дней отдыха и отпусков;

8)     уклонение от соцстрахования своих работников [1, с. 621].

Серьёзные недостатки были выявлены проверяющими в работе судебных органов. Народные суды всё ещё допускали волокиту при рассмотрении трудовых батрацких дел, нередко закрывали дела за мировым соглашением сторон, не проверяя их условий, за грубые нарушения КЗОТ применяли такой вид наказания, как денежные штрафы. Окружные суды не изучали общей линии нарсудов по батрацким делам, нередко сами формально относились к рассмотрению батрацких дел в кассационном порядке [2, с. 6, 7].

Проанализировав материалы проверок работников окружных прокуратур, коллегия НКЮ предложила райисполкомам, сельхозинспекции, органам прокуратуры усилить надзор за работой сельсоветов, обратив особое внимание на соответствие зафиксированных в договорах условий фактическим условиям. Органам прокуратуры, кроме того, указывалось на необходимость систематически принимать участие в рассмотрении судами дел, связанных с применением наёмного труда в сельском хозяйстве, строго выдерживая при этом “классовую линию”, установить тесную связь с батрацким активом, селькорами, общественными организациями. Судебным органам было указано на недопустимость впредь проявлений с их стороны волокиты при рассмотрении трудовых батрацких дел, предлагалось резко ограничить в судебной практике применение для крепких крестьянских хозяйств-нарушителей трудового законодательства такого вида наказаний, как крупный денежный штраф. Хозяев таких дворов рекомендовалось решительнее привлекать к уголовной ответственности [3, с. 717. 19; Ф. 1. – Оп. 6. – Д. 356. – Л. 100].

26 апреля и 15 октября 1929 г. проблемы защиты трудовых прав и интересов батрачества рассматривали соответственно Совнарком Украины и Президиум ВУЦИК [3, с. 719]. Оба этих высших органа власти республики констатировали, что количество нарушений трудового законодательства в частных хозяйствах остаётся высоким, бытовые условия батраков и батрачек неудовлетворительные. Исходя из этого, СНК УССР и Президиум ВУЦИК Украины дали ряд конкретных указаний отдельным наркоматам, органам местной власти по усилению контроля за условиями труда батрачества, наметили широкую программу по улучшению социально-экономического, образовательного и культурного уровня батраков, вовлечению их в общественно-политическую жизнь страны [3, с. 719]. Таким образом, в кампанию борьбы за защиту трудовых прав и интересов батрачества вовлекались практически все органы власти и управления республики, её правоохранительные органы.

В декабре 1929 г. Наркомат РКИ проверил ход выполнения вышеизложенных постановлений СНК УССР и ВУЦИК [3, с. 720]. Следует отметить, что эта проверка проходила после состоявшегося 10-17 ноября пленума ЦК ВКП(б), взявшего курс на сплошную коллективизацию сельского хозяйства в стране. Пленум принял специальное постановление “О сельском хозяйстве Украины и о работе в деревне”, в котором, в частности, потребовал от партийных и государственных органов Украины усилить работу по сплочению батрачества, сельскохозяйственных рабочих и бедняков для решительного наступления на кулачество как “злейшего врага всех мероприятий в области коллективизации” [11, с. 362].

В свете данного постановление пленума ЦК ВКП(б) Наркомат РКИ Украины, разумеется, дал резко отрицательную оценку деятельности местных органов власти, всех наркоматов и ведомств, вовлечённых в решение проблемы защиты трудовых прав и интересов батрачества, поставил перед ними новые, более объёмные и сложные задачи [3, с. 720].

Однако времени для их выполнения уже не оставалось. 5 января 1930 г. ЦК ВКП(б) издал постановление “О темпе коллективизации и мерах помощи государства колхозному строительству”, в котором провозгласил очередной первостепенной задачей партии переход на основе сплошной коллективизации “от политики ограничения эксплуататорских тенденций кулачества к политике ликвидации кулачества как класса” [9, с. 384]. С принятием этого постановление кампания борьбы за трудовые права батрачества в Украине, как и по стране в целом, практически была завершена. За два годна она мало что дала для реального улучшения условий труда и быта батраков, однако способствовала поднятию их самосознания, разжиганию в них классовой ненависти к зажиточным крестьянам-кулакам. Это было умело использовано большевиками в ходе насильственной коллективизации, когда батрачество было втянуто репрессивными органами в процессе ликвидации кулацких хозяйств. Батрачество, как социальный слой деревни, добровольно вступало в первых рядах в сельскохозяйственные коммуны и артели. Трудовые же права и интересы колхозников защищать стало некому.

В заключение следует отметить, что данная статья не может претендовать на всестороннее и полное исследование проблемы. Разрабатывая её в дальнейшем, на наш взгляд, следует уделить особое внимание деятельности местных органов власти, органов суда и прокуратуры по защите трудовых прав батрачества. Да и проблема защиты трудовых прав рабочих совхозов и лесхозов в период нэпа в Украине пока остаётся достаточно неисследованной.

 

Список литературы: 1. Афонін В. Оборона прав наймитства // Вісн. рад. юстиції. – 1929. – № 21. – С. 618-622. 2. Афонін В. Охорона наймитства // Вісн. рад. юстиції. – 1930. – № 1. – С. 6-9. 3. Афонін В. У боротьбі за охорону прав наймитства // Вісник радянської юстиції. – 1929. – № 24. – С. 717-723. 4. Бровар О. Становлення і діяльність Донецької губернської прокуратури у 1922 – 1925 рр. // Право України. – 2004. – № 11. – С. 119-122. 5. Єсава О. Охорона праці наймитів // Червоне право. – 1928. – № 3. – С. 99-104. 6. Касюта М.В. Класово-політичний ухил в діяльності органів прокуратури Одещини у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. – Вип. 16. – Х., 2001. – С. 267-273. 7. Кодекс законів про працю з постатейними матеріалами: Ч. II. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 560 с. 8. Олійник М.М. Політика державних та партійних органів України щодо приватних підприємств у період непу // Укр. іст. журн. – 2001. – № 1. – С. 16-29. 9. О темпе коллективизации и мерах помощи государства колхозному строительству: Постановление ЦК ВКП(б) от 5 января 1930 г. // КПСС в резолюциях… Изд. 8. – Т. 4. – М.: Политиздат, 1970. – С. 383-386. 10. Павликовский В.И. Проблемы уголовно-правовой охраны трудовых прав человека на современном этапе развития трудовых отношений // Право і безпека. – 2002. – № 3. – С. 69-73. 11. Пленум ЦК ВКП(б). Москва. 10 – 17 ноября 1929 г. // КПСС в резолюциях… Изд. 8. – Т. 4. – М.: Политиздат. – 1970. – С. 322-367. 12. Подольский Б. Политика и практика судебных органов УССР // Вестн. сов. юстиции. – 1928. – № 20. – С. 586-589. 13. Про мінімальні гарантії в оплаті праці / Праця і зарплата. – № 41 (477). – Лист. 2005. – С. 3. 14. Пятнадцатый съезд ВКП(б). Москва. 2-19 дек. 1927 г. // КПСС в резолюциях… Изд. 8. – Т. 4. – М.: Политиздат. – 1970. – С. 12-74. 15. СЗ СССР. 16. СУ УССР. 17. Сушко О.О. Особливості державного регулювання приватного підприємництва в Українській РСР періоду непу (1921 – 1927 рр.) // Пам’ять століть. – 2001. – № 6. – С. 76-90. 18. Центральный государственный архив высших органов власти и управления Украины (ЦГАВО Украины).

Надійшла до редакції   19.12.2005 р.

 

 

 

УДК 340.15(477) “18-19”           В.А. Лизогуб, канд. юрид. наук

                    Национальная юридическая академия Украины

                                     имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

СВОБОДА СОБРАНИЙ И АССОЦИАЦИЙ

В ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ

ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ ХІХ – НАЧАЛЕ ХХ ВВ.

 

Актуальной проблемой на пути демократизации Украины является формирование гражданского общества, важным элементом которого является свобода собраний и ассоциаций.

Исследователями данной проблемы в дореволюционный период были: А.С. Алексеев, В.В. Градовский, М.М. Свешников, М.Н. Коркунов. В целом, данные исследователи оценивали законодательство о свободе собраний и ассоциаций как полицейское.

В науке конституционного права принято различать: 1) право на собрания и манифестации – это право граждан собираться мирно, без оружия, проводить собрания, митинги и демонстрации, шествия и пикетирование; 2) право на объединения, которое связывают с созданием гражданами различных формирований для выражения и защиты своих интересов [3, с. 454, 458].

Несмотря на серьезные законодательные изменения в этой области в России во второй половине XIX – начале ХХ вв. постижение и принятие демократических ценностей было очень трудным. Законодатель, с одной стороны, декларировал неотъемлемые права и свободы, с другой – устанавливал такой детальный порядок их реализации, что действительная ценность проводимых изменений в значительной мере утрачивалась. Такая двойственная позиция сложилась и в отношении реализации прав на свободное проведение собраний и создание ассоциаций.

Общение людей в форме участия в собраниях или в каких-либо ассоциациях (обществах), если они носили более или менее выраженный публичный характер, власть стремилась поставить под свой полный контроль.

Статья 78 Основных государственных законов от 23 апреля 1906 г. гласила: “Российские подданные имеют право устраивать собрания в целях, непротивных законам, мирно и без оружия. Законом определяются условия, при которых могут происходить собрания, порядок их закрытия, а равно ограничение мест для собраний” [6, ст. 78].

Как видим, законодатель определил только два общих условия их проведения: а) цели собрания не должны противоречить законам и б) его участники не должны быть вооружены. При этом ничего не говорится ни о добровольности участия в собраниях, ни о каких-либо государственных гарантиях на их свободное проведение, а только указывается на существование дополнительных условий, регулирующих порядок их проведения. Такие дополнительные условия определялись предписаниями, изданными до принятия Основных государственных законов Российской империи в редакции 23 апреля 1906 г.

Законодательство отличало публичные собрания от частных, разрешая последние без подачи властям заявлений. Под публичными закон понимал собрания, доступные неопределенному числу лиц, либо лицам, которые лично не известны его устроителям. В то же время собрания, в которых участвовали только члены легально существующего общества или союза и без посторонней публики, не считались публичными, даже если в их состав и входили члены, лично неизвестные его устроителям [1, с. 489].

Публичные собрания могли проводиться как под открытым небом, так и в закрытых помещениях. В первом случае необходимо было получить разрешение у начальника местной полиции, во втором – подать такое заявление в полицию не позднее, чем за трое суток перед его открытием или перед доведением о намечавшемся собрании до общего сведения [1, с. 489]. Если они организовывались в столицах (Санкт-Петербурге или Москве), то должны были проводиться не ближе чем за две версты от места пребывания императора, а также от помещений Государственной Думы и Государственного совета в то время, когда в них происходили заседания [2, с. 558].

Если собрание намечалось провести не по месту постоянного пребывания начальника полиции, то соответствующее заявление нужно было подавать в течение семи суток до его открытия или оповещения о нем [1, с. 490].

Было запрещено устраивать их в гостиницах и других заведениях, где постоянно собирались посетители и достаточно тяжело было установить надзор за ними, а также в учебных заведениях, кроме собраний учебного характера и разрешенных уставом этого заведения [2, с. 558].

В заявлении с просьбой о разрешении проведения собрания должны были быть точно указаны его место, день, время и предмет, а также имя, отчество, фамилия и место жительства его устроителя либо устроителей, ораторов и докладчиков, если они были заранее известны [1, с. 490].

Собрания могли быть запрещены полицией в случае, если их цели противоречили закону; если во время их проведения совершались действия, противоречившие требованиям общественной нравственности, либо их организация угрожала общественному спокойствию и безопасности [1, с. 490].

Наблюдение за порядком во время проведения собраний возлагалось на их председателей, устроителей либо на выбранных устроителями руководителей. Собрание могло быть закрыто непосредственно его устроителями или после двукратного предупреждения со стороны присутствующего на нем полицейского чиновника (обычно это был полицейский пристав) в следующих случаях: а) если собрание явно отклонялось от предмета его занятий; б) если на нем высказывались суждения, возбуждающие вражду одной части населения против другой; в) если на собрании производились не разрешенные денежные сборы; г) если на нем присутствовали лица, которые не могли быть допущены на собрание (вооруженные лица, учащиеся низших и средних учебных заведений без разрешения учебного начальства, малолетние лица) и если данные лица не покинули его или не были из него удалены; д) если нарушался порядок проведения собрания революционными возгласами или заявлениями, восхвалением или оправданием преступлений; подстрекательством к насилию или неповиновению властям, распространением преступных воззваний или изданий, вследствие чего оно принимало характер, угрожающий общественному спокойствию и безопасности [1, с. 490, 491].

Лица, виновные в открытии или проведении публичных собраний без надлежащего разрешения, в их непрекращении собрания по требованию полицейского чиновника несли уголовную ответственность [2, с. 558].

Следует отметить, что проведение так называемых подготовительных (или предвыборных) собраний осуществлялось на более льготных условиях. После подачи соответствующего заявления об их проведении они не могли быть запрещены по соображениям нарушения общественного спокойствия. Собрания не мог закрыть даже полицейский чиновник в случае проведения их без предварительного заявления. Более того, во время проведения предвыборных собраний полицейский чиновник не имел права вообще присутствовать на них, так как Правила о собраниях от 4 марта 1906 г. не распространялись на собрания выборщиков членов Государственной Думы [4, с. 144-149; 5, с. 269-287].

Незаконные или неправильные действия полиции в отношении публичных собраний могли быть обжалованы только в административном порядке. Судебный порядок для разрешения такого рода споров не был предусмотрен [1, с. 492].

Законодательство Российской империи во второй половине XIX в. не предусматривало ассоциации, имеющие исключительно политические цели. Противозаконными также считались любые тайные общества, а также общества, кружки, артели и т.п., которые, по мнению властей, прямо либо под видом благовидной деятельности преследовали вредные цели. Были разрешены только общества: а) преследовавшие какую-нибудь экономическую цель (торговые компании, банки, биржевые, сберегательные товарищества, кассы вспоможения” и т.п.); б) созданные для достижения научных целей (общества юридические, физико-химические, математические, геологические и др.); в) занимающиеся разработкой вопросов научного или прикладного характера (общество вольно-экономическое, сельских хозяев в Москве, географическое, охранения народного здравия, технические, содействия промышленности и торговле и т.п.) [7, с. 180].

Последний вид обществ отличался от чисто научных тем, что они кроме научных осуществляли еще и какие-либо коммерческие прикладные функции. Политическими ассоциациями в Российской империи могли бы считаться дворянские, земские и городские собрания, однако в соответствии с законодательством Российской империи они более были сходны с органами государственной власти [7, с. 181].

Право на создание политических обществ, ассоциаций и собраний в Российской империи было впервые декларировано в Манифесте от 17 октября 1905 г. Дальнейшая законодательная конкретизация данного института имела место во Временных правилах об обществах и союзах 4 марта 1906 г.”, а также в Основных государственных законах Российской империи в редакции 23 апреля 1906 г. [5, с. 269-287].

Вопросы учреждения различных обществ (ассоциаций) коммерческого, благотворительного, научного характера, для организации досуга и т.п. во второй половине ХІХ в. регламентировались Торговым уставом и гражданским законодательством. Наиболее распространены были общества, преследовавшие экономические цели: торговые компании, банки, биржи, ссудосберегательные и промышленные товарищества, “кассы вспоможения” и др. Они создавались в виде различных акционерных компаний, товариществ на вере, коммандитных обществ.

Санкционировали учреждение ассоциаций органы государственной власти. В зависимости от сферы и масштабов деятельности создаваемой организации решение о правомерности ее создания принималось на различных уровнях: губернатором, министром, Кабинетом министров и даже Императором. Например, мелкие ассоциации и промышленные товарищества открывались с разрешения министра или местного губернатора. Для учреждения благотворительных обществ, так называемых “обществ вспоможения”, общественных собраний и клубов, обществ с целью организации досуга и им подобных было необходимо решение соответствующего министра, главным образом министра внутренних дел по департаменту полиции. Для утверждения общества подавалось прошение, в котором должен был быть точно указан состав учредителей и представлен устав. Правительство имело право отказать в утверждении того или иного общества, и такой отказ не подлежал обжалованию. За созданными обществами осуществлялся постоянный административный контроль. [7, с. 179, 180].

4 марта 1906 г. Государственным советом были приняты “Временные правила об обществах и союзах, которые впервые  определили такие понятия, как “общество” и “союз” [5, с. 269-287].

Под обществом понималось объединение нескольких лиц не только для удовлетворения совместных интересов, но и достижения общей цели вследствие совместной деятельности. Союз выступал как объединение двух или нескольких такого рода обществ [8, ст. 308].

Как общества, так и союзы возникали на основании явочного порядка. Однако организаторы должны были подать губернатору или градоначальнику письменное заявление. Если, по мнению властей, имели место препятствия к образованию общества, заявление надлежало передать на рассмотрение губернского или городского присутствия по делам об обществах. Если в течение двух недель со дня подачи заявления учредителям общества не сообщалось об отказе в удовлетворении их заявления, то оно могло начинать свою деятельность [1, с. 492].

Статья 6 этого Закона также устанавливала запрет на создание обществ: а) преследовавших цели, противоречившие общественной нравственности, либо воспрещенных уголовным законом, либо угрожающих общественному спокойствию и безопасности; б) управляемых учреждениями или лицами, находящимися за границей, если общества преследовали политические цели [8, ст. 6].

Приостановление деятельности обществ и их закрытие зависело от административных учреждений, а не от судебных. Так, в случае обнаружения нарушений или отступлений от закона в деятельности обществ губернатор должен был предложить устранить нарушения в определенный срок. Если деятельность общества угрожала общественной безопасности и спокойствию или принимала, по выражению законодателя, явно безнравственное направление, губернатор или градоначальник были вправе приостановить собственной властью деятельность общества. При этом указанные должностные лица ставили вопрос о его окончательном закрытии на усмотрение губернского или городского присутствия по делам об обществах, состав которого совпадал с составом губернских присутствий по земским и городским делам. Постановления присутствий, касающиеся отказа в разрешении на учреждение обществ или их закрытия, могли быть обжалованы в первый департамент сената, который, кстати, также относился к категории государственных учреждений административного характера. Постановления сената обжалованию не подлежали [1, с. 493].

Таким образом, российское законодательство во второй половине XIX – начале ХХ вв. в отношении прав подданных на свободное проведение собраний и создание ассоциаций находилось в стадии формирования. Власть стремилась поставить под свой контроль эти права, если считала, что во время их реализации могли быть затронуты интересы государства.

 

Список литературы: 1. Ивановский В.В. Учебник государственного права: Введение и общее учение о государстве. Конституционное право современных граждан. Русское государственное право. – 2-е изд. – Казань: Тип. ун-та, 1909. – 500 с. 2. Історія держави і права України: Акад. курс: У 2-х т. – Т. 1: Підруч. для студ. / В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький, В.Я. Тацій та ін.; Нац. юрид. акад. України. – К.: Дім „Ін Юре”, 2000. – 648 с. 3. Конституционное право: Энцикл. словарь / Отв. ред. С.А.Авакьян. – М.: Норма, 2001. – 688 с. 4. Об установлении временных мер в дополнение действующих постановлений о собраниях: Именной высочайший Указ Правительствующему сенату 12 октября 1905 г. // Законодательные акты переходного времени, 1904-1908 / Под ред. Н.И. Лазаревского. – Спб.: Сенат. тип., 1909. – С. 144-149. 5. О временных правилах об обществах и союзах: Именной высочайший Указ Правительствующему сенату 4 марта 1906г. // Законодательные акты переходного времени, 1904-1908 / Под ред. Н.И. Лазаревского. – Спб.: [Б.и.] 1909. – С. 269-293. 6. Основные государственные законы Российской империи от 23 апреля 1906 года. – СПб.: [Б.и.] 1906. – 97 с. 7. Свешников М.Н. Русское государственное право: Пособ. к лекциям. – Спб.: Тип. Вольфа, 1896. – 363 с. 8. Собрание Узаконений и Распоряжений правительства 1906. Отд. І, полугодие І. – Спб.: Сенат. тип., 1906. – 218 с.

Надійшла до редакції   16.01.2006 р.

 

 

 

УДК 342. 34                                   О.Ю. Тодыка, канд. юрид. наук,

           заведующая кафедрой

           гражданско-правовых дисциплин

           Юридического факультета

           Славянского университета, г. Кишинев

 

НАРОДОВЛАСТИЕ КАК КОНСТИТУЦИОННАЯ ЦЕННОСТЬ

 

Конституционно-правовое развитие украинской государственности на современном этапе осуществляется на прочных, фундаментальных основах, к числу которых, безусловно, относятся важнейшие ценности современного государства и общества, нашедшие закрепление в нормах Конституции Украины. Они заложены в первом её разделе (“Общие положения”), устанавливающем основы конституционного строя, определяющем демократический вектор развития всей государственности и национальной правовой системы. Среди них огромную значимость имеет такая конституционно-правовая ценность, как народовластие, поскольку речь идет о формировании воли народа и её воплощении на практике, в том числе через систему органов государственной власти и органов местного самоуправления, формы непосредственной демократии.

В философии, социологии, политологии, в юриспруденции в последние годы все чаще применяется такая категория, как “ценность”. В большинстве случаев “ценность означает “важность, значимость”. В “Философском энциклопедическом словаре” она рассматривается как сущность и условие полноценного бытия объекта. С формальной точки зрения ценности делятся на позитивные и негативные, по содержанию – на вещные, логические, эстетические, этические [6]. Ценности пронизывают все стороны жизни человека и общества, выражая предпочтения, ориентации, интересы отдельных лиц, групп и слоев населения, связанные с познавательной, практической деятельностью, опосредованной волевыми решениями [2, с. 5]. Предметные ценности весьма близки к интересам. Ценности могут быть индивидуальными и коллективными, материальными и духовными, объективными и субъективными, общечеловеческими и национальными, общегосударственными и региональными.

Важны ценности в политике как значимые стереотипы идеологического сознания, которые позволяют оценить политическую ситуацию и ориентироваться в ней. Политические ценности входят составной частью в систему социальных ценностей, выражают как их, так и осмысление политического опыта. Они также составляют структуру идеологии и ментальности, непосредственно связаны с народовластием и механизмом его реализации.

В праве, особенно конституционном, находят отражение важнейшие социальные ценности, которые через механизм конституционного закрепления приобретают значимость для граждан. Право, как ценность, важно с точки зрения устанавливаемого в нем равенства (как общего масштаба и равной свободы людей) и включающего в себя справедливость [3, с. 28]. Правовые ценности находят свое воплощение в нормативно-правовых актах. С точки зрения их закрепления особое значение имеют именно конституции. Так, Конституция Украины с этой позиции – уникальный документ, поскольку устанавливает такие ценности, как приоритет прав личности, верховенство права и закона, народовластие, политическое, экономическое и идеологическое многообразие, демократическое, социальное, правовое государство, республиканскую форму правления, признание государством и гарантирование местного самоуправления, имеющие непреходящее значение для развития национальной правовой системы, дальнейшего развития государственности украинского народа.

С точки зрения провозглашения закрепления общечеловеческих ценностей существенную роль играют международно-правовые акты по правам человека, в которых устанавливаются политические права личности, имеющие большое значение для развития народовластия. Особая роль в этом отношении принадлежит международному пакту “О гражданских и политических правах” от 16 декабря 1966 г.

В качестве конституционной ценности народовластие правоведами еще не изучалось, хотя в условиях интенсификации политической жизни на постсоветском пространстве, внедрения политического и идеологического многообразия, состязательности избирательного процесса данная проблема становится все более актуальной и перспективной. В целом же вопросы правовых ценностей начинает рассматриваться в юридической литературе [7, с. 5-14]. При этом конституционно-правовые ценности в основном исследуются в связи с анализом конституционно-правовой сущности какого-либо явления [1, с. 57-68].

Анализ содержания постсоветских конституций, особенно их первых глав (разделов), свидетельствует, о том, что конституционные ценности основательно заложены в правовой баланс государственности этих стран. Именно с их учетом строится система правовых ценностей современного общества и государства.

Юридическая природа конституционных ценностей определяется тем, что: а) государство признает их основополагающими, закрепляя на конституционном уровне; б) они распространяются на всех граждан и приобретают общую значимость; в) права и свободы человека признаются наивысшей социальной ценностью, и, соответственно, должна меняться парадигма взаимоотношений между государством и гражданином: не человек для государства, а государство для человека.

Под конституционными ценностями мы понимаем главные принципы, нашедшие закрепление в Основном Законе государства. По своей сущности они близки к понятию “конституционные принципы”, “основы конституционного строя”, но несколько шире по содержанию. Так, О.В. Мартышин в исторической ретроспективе предложил следующий перечень общих ценностей: сохранение извечного и разумного порядка; добродетель; справедливость; благополучие; безопасность; равенство; свобода; общее благо; благо личности; национальный интерес; классовый интерес; демократия; солидарность; полезность; прогресс [2, с. 7]. С позиции нашего исследования важно, что в качестве непреходящей общечеловеческой ценности выделяется демократия. Многие из этих ценностей прямо или косвенно нашли закрепление в Конституции Украины, основных законах других постсоветских государств.

Выделить общие ценности не так просто, поскольку в обществе существуют различные политические силы, у людей имеются разные экономические и иные интересы, различное осознание путей достижения своих целей. “Именно недоказуемостью и связью с интересами объясняется отсутствие единодушия по вопросам о ценностях среди граждан, социальных групп, классов. Несовпадение представлений о ценностях становится особенно очевидным при сопоставлении разных периодов истории” [2, с. 6].

На наш взгляд, специфика конституции как нормативно-правового акта состоит в том, что она трансформирует многие общечеловеческие ценности в четкие конституционно-правовые предписания и придает им нормативную значимость. Это касается и такой ценности, как народовластие.

Конституционные ценности – основополагающие ориентиры государственно-правового развития страны, занимающие центральное место во всей системе ценностей государства и общества. К таковым, безусловно, относится народовластие – именно как власть народа и для народа в интересах его и каждого гражданина.

Фактом признания народовластия как ценности является закрепление его в конституциях большинства стран мира, установление в них механизма его реализации в формах непосредственной и представительной демократии (выборы, референдумы, государственный механизм, органы местного самоуправления). Для понимания народовластия в Украине как конституционной ценности важное значение имеет не только его закрепление в ст. 5 Конституции Украины, но и положения разд. III, посвященного выборам и референдумам, других разделов, устанавливающих правовой статус органов государственной власти и органов местного самоуправления. Народовластие как ценность и цель развития государства и общества раскрывается и наполняется конкретным содержанием в текущем законодательстве по выборам Президента Украины, народных депутатов Украины, депутатов местных советов, о политических партиях, всеукраинских и местных референдумах и т.д.

Народовластию как конституционной ценности, присущи ряд важных признаков: а) верховенство; б) диалектичность развития; в) системность; г) стабильность; д) реализация через законодательную, правоприменительную и правоохранительную деятельность государственных структур; е) непосредственная связь с политическим процессом, с функционированием органов местного самоуправления, формами непосредственной демократии, с выявлением воли и интересов народа; ж) точность выражения и закрепления в конституции.

Верховенство народовластия как ценности вытекает из верховенства конституции в системе нормативных актов государства. Вместе с тем в Основном Законе в системе конституционных ценностей имеется своя иерархия. Так, ст. 3 Конституции Украины закрепляет, что человек, его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются в Украине наивысшей социальной ценностью. Таким образом устанавливается приоритет именно данной ценности, свидетельствующей что все иные конституционные ценности таковой конституционно-правовой значимостью не обладают.

В преамбуле Конституции также акцентируется внимание на таких ценностях, как обеспечение прав и свобод человека и достойные условия жизни, укрепление общественного согласия на земле Украины, развитие и укрепление демократического, социального, правового государства. Все они непосредственно связаны с народовластием как ценностью, через механизм реализации которого осуществляются коллективная воля народа и индивидуальные политические и иные интересы граждан.

Диалектическое развитие, народовластия обусловлено самим ходом его становления. Принцип народовластия нашел свое закрепление уже в первых конституциях и сегодня достаточно широко отражен в современных основных законах многих государств. В некоторых из них даже выделяются отдельные главы, посвященные народовластию и механизму его реализации. Тем самым законодатель признает особую значимость отношений народовластия для государства и общества.

Конституционные ценности порождаются историческим опытом и развиваются в соответствующих политико-правовых и социально-экономических условиях. Это в полной мере относится к народовластию как конституционной ценности. Оно все время совершенствуется, и его конституционное воплощение определяется многими факторами, в том числе уровнем развития конституционной теории, этапом исторического развития общества. Так, в преамбуле Конституции США 1787 г. – первой конституции в мире – провозглашена учредительная функция народа и ценности, ради которых учреждается Конституция: “Мы, народ Соединенных Штатов, в целях образования более совершенного Союза, утверждения правосудия, обеспечения внутреннего спокойствия, организации совместной обороны, содействия общему благосостоянию и обеспечения нам и нашему потомству благ свободы, учреждаем эту Конституцию для Соединенных Штатов Америки” [4, с. 23].

В преамбуле Конституции Франции устанавливается, что французский народ торжественно провозглашает свою приверженность правам человека и принципам национального суверенитета, как они были определены Декларацией 1789 г., подтвержденной и дополненной преамбулой Конституции 1946 г. [4, с. 79]. Раздел первый Конституции Франции от 28 сентября 1958 г. называется “О суверенитете”. При этом в её ст. 2 устанавливается, что принципом Республики является правление народа, по воле народа и для народа, а в ст. 3 определяется, что национальный суверенитет принадлежит народу, который осуществляет его через своих представителей и посредством референдума, что никакая часть народа, никакая отдельная личность не могут присвоить себе его осуществление.

Системность народовластия как конституционной ценности имеет два аспекта проявления. Первый заключается в том, что народовластие системно связано с другими принципами конституционного строя, как-то: разделение властей; человек как наивысшая социальная ценность; политическое и идеологическое многообразие и т.д. Второй проявляется в том, что конституционный принцип народовластия, будучи конституционной ценностью, нашедшей закрепление на уровне Основного Закона государства, находит детализацию в текущем избирательном, реферндумном и ином законодательстве, относящемся к регулированию отношений народовластия.

Как конституционной ценности народовластию характерна стабильность. Оно имеет общечеловеческую природу, превалирующее значение для сохранения человеческой цивилизации, продолжения прогрессивного развития государства и общества, демократических преобразований в нем. В целом же утвержденные в конституциях различных государств конституционные ценности дают возможность обеспечить целенаправленное развитие государства и общества с учетом исторических традиций и специфики построения государственности конкретной страны. В системе этих ценностей народовластию принадлежит особое место.

Это один из старейших институтов человечества, который возник еще в период первобытнообщинного строя, а конституционное воплощение получил только на определенном этапе своего развития, т.е. с появлением конституций как основных законов. Идея народовластия сначала была сформирована такими известными представителями общественно-политической мысли, как Дж. Локк, Ж. Боден, Ж.-Ж. Руссо, Ж.-Л. Монтескье и др. Она нашла отражение сначала в декларациях как предконституционных актах, а затем уже на уровне конституций. Так, в ст. 3 Французской декларации прав человека и гражданина от 26 августа 1789 г. читаем: “Основа всякого суверенитета покоится, по существу, в нации. Никакая совокупность лиц, никакое отдельное лицо не могут осуществлять власть, которая не исходила бы определенно от нации” [4, с. 98]. Здесь фундаментально заложена идея народного суверенитета, которая стала основной не только для французского народа, но и для европейского конституционализма в целом и его дальнейшего развития.

Для понимания народовластия как конституционно-правовой ценности важен сам порядок изменения конституционного текста. Так, согласно ст. 156 Конституции Украины изменение первого раздела, в котором содержится ст. 5 Конституции, закрепляющая суверенитет народа и механизм его реализации, осуществляется в усложненном порядке, поскольку на это требуется не только согласие двух третей народных депутатов от конституционного состава Верховной Рады Украины, но еще и утверждение соответствующих изменений на всеукраинском референдуме, который назначается Президентом Украины. Тем самым законодатель признает (а) народовластие в качестве конституционной ценности и (б) что только народ, как субъект конституционно-правовых отношений, может давать санкцию на изменение основ конституционного строя, среди которых народовластию принадлежит особая роль.

То, что народовластие является непреходящей ценностью, находит отражение в конституционном регулировании, не только в современных конституциях постсоветских государств, о чем свидетельствует весь опыт мирового конституционализма в сфере регламентации отношений народовластия.

Признание народовластия конституционной ценностью проявляется и в том, что именно на конституционном уровне закрепляется механизм осуществления воли народа. В качестве элементов такого механизма согласно ст. 5 Конституции Украины выступают (а) формы непосредственной демократии (прежде всего выборы, референдумы), (б) органы государственной власти, и (в) органы местного самоуправления. В конституциях различных государств по-разному устанавливается механизм народовластия. Многое здесь определяется историческими традициями и юридической практикой его закрепления. Не всегда в основах конституционного строя четко выделяются элементы этого механизма, и иногда их можно определить только путем анализа всего конституционного текста.

Ценность механизма народовластия заключается прежде всего в динамической стороне отражения и реализации воли народа на основе конституционных установлений. Важно, чтобы этот механизм работал четко и слаженно, в интересах народа, а не отдельных слоев населения или олигархических групп.

Публичность – один из признаков народовластия как конституционной ценности. Реализация народовластия связана с политическим процессом, в ходе которого граждане выражают свою волю по различным вопросам. К формам её публичного выражения относятся прежде всего выборы и референдумы (общегосударственные и местные), митинги, шествия, демонстрации. Эти формы коллективного волеизъявления обладают большой ценностью, признаются законодателем на высшем, т.е. конституционном уровне, конституционно легализированы и считаются формами народного волеизъявления. Задача государства – создать условия для его реального выявления.

Все вышеуказанные признаки между собой тесно взаимосвязаны и в совокупности дают целостное представление о народовластии как конституционной ценности.

На современном этапе мирового развития возрастает осознание народовластия как ценности, о чем свидетельствует жесткая борьба, доходящая до вооруженной конфронтации, когда проигравшая в процессе избирательной кампании политическая сила ставит под сомнение результаты выборов и требует их пересмотра или отмены, опираясь при этом на поддержку определенной части народа или его большинства.

Понимание народовластия как конституционно-правовой ценности предполагает неприятие теорий и концепций, принижающих роль народа в политическом процессе, в решении основополагающих проблем государства и общества.

Идея и практика народовластия в соответствующей стране развиваются вместе с конституционно-правовым регулированием. Поэтому происходящие на постсоветском и в целом на европейском пространстве конституционные новации дают возможность по-новому взглянуть на народовластие как конституционно-правовую ценность.

В условиях глобализации [5] народовластие имеет свою специфику проявления. Состояние “конституционной мысли” в странах СНГ таково, что мы пытаемся оценить современные явления, в том числе и в сфере народовластия, в категориях XVIIIXIX веков: гражданское общество, разделение властей, естественные права человека, отделение местного самоуправления от государства и т. д., забывая, что многие из этих понятий были выработаны в иных конституционно-правовых реалиях. Эти идеи и сейчас имеют непреходящую гуманистическую значимость. Но в современных условиях многие из них получают новые грани развития и требуют иного освещения и осмысления. В XXI в. сложились и другие общечеловеческие ценности, в том числе политического и социального характера. Соответственно, многие новые конституционные положения могут быть сформированы и правильно поняты в наше время только с учетом таких ценностей и системы факторов, влияющих на них.

Так, народовластие как конституционная ценность не может быть сегодня оценена только в политическом аспекте, поскольку в нем объективно присутствует социальная составляющая. Речь идет об ответе на вопрос: что же реально дает механизм народовластия для развития экономических процессов и решения социальных проблем? Неэффективное, противоречивое избирательное законодательство, непродуманные референдумы могут тормозить общественный процесс, дестабилизировать социальную обстановку и тем самым понижать в общественном сознании значимость институтов народовластия и ценность конституции как нормативно-правового акта.

Развитие института народовластия, оценки его как конституционной ценности на постсоветском пространстве связаны с динамикой конституционного развития, реализацией политических и иных прав.. В сентябре 2000 г. Польская ассоциация конституционного права провела конференцию, на которой были представлены участники из 16 стран мира, в том числе из Великобритании, ФРГ, Израиля, Нидерландов, Швейцарии т.д., где обсуждался десятилетний опыт демократического конституционализма в постсоветских странах Центральной и Восточной Европы. В изданных материалах конференции [8. с. 424] констатировались иногда прямо противоположные идеи: что новые конституции представляют собой “симбиоз прерывности и непрерывности” [8, с. 16], что сегодня как сохранились некоторые старые институты, так и возникли новые, связанные с рыночной экономикой, политическим плюрализмом, новой идеологией, что новые конституции постсоциалистических стран являются заимствованием или подражанием конституционному регулированию развитых капиталистических и пр. [8, с.18]. Негативно болгарскую Конституцию 1991 г. оценил Я. Радев, отметив, что она составлена преимущественно путем эклектического подражания различным конституциям, что это “эклектический коктейль” [8, с. 365].

Какую бы ни давали оценку этим конституциям, но, вне всякого сомнения, они представляют собой новый шаг в конституционном регулировании общественных отношений в своих странах. В них оптимально, на наш взгляд, сочетается преемственность и новизна, учет отечественного государственно-правового опыта и наработок мирового и европейского конституционализма. И это в полной мере относится к институту народовластия, в том числе в аспекте оценки его как конституционной ценности.

 

Список литературы: 1. Лазарев М. Конституционный порядок как политическая ценность // Конституционное и муниципальное право. 2003,№ 6. – С. 57-68. 2. Мартышин О.В. Проблема ценностей в теории государства и права // Гос-во и право. 2004. – № 10. – С. 5-14. 3. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник. – М.: Изд. гр. ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – 647с. 4. Современные зарубежные конституции.:Сб. док. по конст. праву зарубежных стран. – М., 1996. – 284с. 5. Тодыка О.Ю. Народовластие в условиях глобализации. – Х.: Право, 2005. – 316 с. 6. Философский энциклопедический словарь / Редакторы составители: Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко – М: ИНФА – М., 1998. – 575с. 7. Чиркин В.Е. Общечеловеческие ценности и современность // Гос-во и право. – 2002. – № 2. – С. 5-13. 8. The years of democratic constitutionalism in Central and Eastern Europe/ Edid by Kazimezz Drialocha. Ryczard Mojak, Krzyszof Wojtowich. – Lublin, 2001. – 424 c.

Надійшла до редакції   21.09.2005 р.

 

 

УДК 342.25                              П.М. Любченко, канд. юрид. наук, доцент

     Національна юридична академія України

     імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАСІБ ОБМЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

 

Питання про межі державної влади в житті суспільства належить до тих небагатьох проблем теорії державної влади, які належною мірою не вивчені й нормативно не розроблені в конституційному праві. Формулювання її в такому вигляді може викликати низку обґрунтованих заперечень. По-перше, будь-яке обмеження державної влади автоматично вступає в протиріччя з принципом державного суверенітету. Аналізуючи Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., вчені виділяють чотири внутрішні і дві зовнішні ознаки державного суверенітету [11, c. 19], які зводяться до верховенства державної влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни та її незалежності від інших за її межами. По-друге, чи можливе взагалі обмеження державної влади і наскільки воно необхідне? Історія свідчить про наявність чіткої закономірності: як тільки слабшала і руйнувалася держава, так у суспільстві виникали сум’яття, анархія, загострювалися конфлікти, суспільство занепадало [1, c. 80].

Аналіз правового статусу державних органів дає підстави для висновку: державна влада має об’єктивні межі. Чинниками об’єктивного характеру, що обмежують її є, зокрема, територія держави, суверенітет іншої держави і норми міжнародного права. І навіть той факт, що під впливом державної влади знаходиться багато сфер внутрішнього суспільного життя, також ще не свідчить, що вона не має меж всередині країни. Навпаки, низка соціальних чинників, подолати які державна влада не в силі, є свідченням того, що за її межами існує більша чи менша царина вільних від її впливу сфер суспільного життя [2, c. 31].

В умовах бурхливого розвитку інформаційних технологій, комунікацій і в цілому процесів глобалізації дещо втрачають значущість такі ключові характерні ознаки держави, як її територіальна й валютно-грошова відокремленість і класове розмежування. Менш помітним, але досить суперечливим стає збереження держави як форми політичної організації суспільства і головного владного інструмента панівної політичної сили. На авансцену виходять загальнолюдські цінності, які замінюють політичні ідеології (отже, і держави як їх носіїв), системою безпосередньо суспільних відносин рівноправних суб’єктів людської взаємодії громадянського суспільства [5, c. 83].

У зв’язку зі становленням і розвитком в Україні громадянського суспільства особливої актуальності набувають дослідження проблем функціонування публічної влади, співвідношення державної влади й місцевого самоврядування, їх меж і взаємодії між собою з метою ефективного забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Розгляд цієї проблеми започатковано в роботах Ф.В. Веніславського, О.В. Петришина, В.В Речицького, В.М. Селіванова, Ю.М. Тодики, М.В. Цвіка, однак її складність і багатогранність вимагає продовження наукових пошуків у цій сфері.

Метою цієї статті є дослідження місцевого самоврядування як конституційного засобу обмеження державної влади, його вплив на політичні й інституційні трансформації на шляху формування громадянського суспільства. Використання системного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального та інших методів наукового аналізу надає змогу сформулювати висновки і пропозиції щодо місця й ролі місцевого самоврядування в процесі здійснення публічної влади, розвитку громадянського суспільства, що має як наукове, так і практичне значення, і можуть бути враховані при розробці конституційних засад функціонування інститутів публічної сфери й механізмів їх взаємного впливу, стримувань і противаг.

Проблема визначення меж державної влади поставала предметом наукових розробок на різних етапах розвитку політико-правової думки. Наприклад, Ж.-Ж. Руссо ставив над державою народний суверенітет і суспільний договір. Дж. Локк і послідовники природно-правової доктрини такою межею вважали природні права людини, з якими держава повинна рахуватися. Послідовники інших теорій обстоювали свободу від державного втручання різних сфер суспільних відносин: підприємництва, власності, релігії, етики, естетики й усього духовного світу людини. Представники теорії правової держави стверджували, що межею державної діяльності виступає право.

Проблема обмежень і сьогодні залишається однією з основних в конституційно-правовій теорії і практиці. Це стосується органів державної влади в процесі реалізації принципу поділу влади, забезпечення прав людини і громадянина в умовах надзвичайного чи воєнного стану, а також меж втручання держави в життя структур громадянського суспільства. Держава (державна влада) тут і в подальшому розуміється як апарат влади – розвинена система відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців [4, c. 36].

Сучасна держава суттєво відрізняється від держави періоду процвітання рабства, середньовіччя і навіть початку минулого століття. В.М. Мартиненко слушно зазначає, що суспільство стало настільки розвиненим, що воно вже не вміщується в старому “жупані” сформованої в стародавні часи парадигми державної організації суспільної життєдіяльності людей. Традиційна державна (насильницька) форма організації суспільства починає гальмувати подальший його розвиток, заснований на демократичних принципах [5, c. 83].

Будь-яка складно організована соціальна система, якою, безумовно, є суспільство, потребує механізмів захисту від зловживання свободою з боку як окремих індивідів, так і соціальних структур, аби це зловживання не зросло до загрозливих масштабів, анархії, дезорганізації суспільного буття. Це об’єктивно й зумовлює необхідність у загальному органі, який упорядкував би суспільні відносини. Таким органом і виступає держава. Реалізація державної влади породжує проблеми зловживання нею. Функцію захисту від такого зловживання покликані виконувати інституції громадянського суспільства, які повинні врівноважувати державу в особі її органів і посадових осіб, не перешкоджаючи їй при цьому виконувати притаманну їй роль регулятора суспільних відносин [10, c. 225].

Характер взаємовідносин держави й людини можна описати досить простим постулатом: “державна влада закінчується там, де розпочинаються права та свободи людини і громадянина”. Важливим складником прав і свобод громадянина є права у сфері місцевого самоврядування. Будучи однією з форм самоорганізації, воно має похідний характер від прав громадян на участь в управлінні суспільними справами, місцевому референдумі, вільно обирати й бути обраними, права на достатній життєвий рівень, безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Вирішуючи питання місцевого значення, громадяни одночасно реалізують або створюють умови для реалізації своїх прав і свобод.

О.В. Петришин правильно зазначає, що роль державних і недержавних засад в організації й регулювання суспільних відносин може бути різною. Низький рівень соціальної активності індивідів, відсутність громадських об’єднань або їх недосконалість компенсуються надмірним втручанням у суспільні взаємовідносини з боку інститутів державної влади. Коли ж значне коло питань організації спільної життєдіяльності людей вирішується на автономних засадах у межах вільно створених ними різноманітних об’єднань, це знижує потребу у використанні державно примусових заходів [8, c. 144].

Конституції належить регулювати відносини в такий спосіб, щоб держава в особі її органів і посадових осіб, залишаючись гарантом забезпечення прав та свобод людини і громадянина, не могла здійснювати тотального контролю над суспільством. Безумовно, Основний Закон країни сам потребує надійної охорони, тому лише суспільство, яке характеризується як громадянське, через політичні партії, громадські організації, місцеве самоврядування та інші його інститути може забезпечити відповідний захист і здатне запобігти можливим спробам узурпації з боку держави права народу визначати і змінювати конституційний лад у країні. Суспільство через Конституцію України делегує державі свою владу і встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи щоразу з конкретних історичних, соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій по управлінню суспільством залежить обсяг сфери самоорганізації, саморегулювання й самодіяльності самого суспільства. Чим розвиненіші демократичні інститути громадянського суспільства, тим меншою є потреба державного втручання в його життєдіяльність [6, c. 32].

Як конституційний засіб обмеження державної влади, місцеве самоврядування може розглядатися як альтернатива державному управлінню, оскільки за своїми структурно-функціональними ознаками це один з найбільш організованих інститутів у системі громадянського суспільства. Це дозволяє стверджувати про можливість конкуренції між названими підсистемами публічної влади, по суті, рівнозначними формами реалізації влади народу. Інші інститути громадянського суспільства не мають такого потенціалу як місцеве самоврядування, і саме завдяки його організуючому впливу можливе поступове обмеження державної влади без шкоди для суспільства в цілому. При цьому діяльність суб’єктів місцевого самоврядування має бути більш ефективною, бо лише тоді місцеве самоврядування може розраховувати на перерозподіл Українським народом певного обсягу влади (повноважень) на їх користь.

Місцеве самоврядування не порушує монополії держави на право застосування насилля, а намагається вплинути на процес вирішення питання його легітимного застосування. Іншими словами, воно в будь-якому випадку програє в суперництві з державою, тому тут ідеться не про демонстрацію сили, а про привернення уваги суспільства до тих чи інших проблем, стимулювання дебатів. Професор Індіанського університету (США) В.Остром вважає, що реальною альтернативою державної автократії може бути лише система управління, побудована на принципах самоврядування. Майбутнє демократії залежить від того, наскільки кожен з нас зможе навчитися користуватися наукою й мистецтвом асоціацій, сформованих на взаємодопомозі й договірних механізмах взаємовідносин [7, c. 129]. Виживання й розширення місцевого самоврядування залежить від життєздатності й розвитку політичної і правової культури, що стимулюють мобілізацію для захисту прав заінтересованих груп, від зрілості громадянського суспільства. Вимоги окремих суб’єктів місцевого самоврядування з приводу дотримання їх основних прав залишаться не почутими, якщо вони не будуть підтримані публічними дискусіями, асоціаціями органів місцевого самоврядування, політичними партіями і громадськими організаціями.

Державна влада й органи місцевого самоврядування – це дві підсистеми, які у своїй сукупності створюють цілісність – систему публічної влади. Від становища окремого інституту (підсистеми) влади залежить стан системи публічної влади в цілому. Спроба суттєво послабити (ізолювати) будь-яку з підсистем влади завжди служила (і служить) джерелом помилок із серйозними практичними наслідками для розвитку суспільства. Вплив кожного з інститутів громадянського суспільства обмежується дією іншого. Так, місцеве самоврядування обмежується державною владою, сферою активності сім’ї, церкви, об’єднань громадян; у свою чергу державна влада обмежується правами і свободами громадян, у тому числі на місцеве самоврядування, і правом інших інститутів громадянського суспільства. Отже, державну владу обмежує право як заснована на уявленні про справедливість міра свободи й рівності, що відбиває потреби суспільного розвитку.

Будучи правом територіальної громади вирішувати питання місцевого значення, місцеве самоврядування гарантовано на конституційному рівні. У цьому випадку це право за своєю сутністю є обмеженням, що встановлюється для всіх суб’єктів суспільних відносин, держави, партій, суб’єктів господарювання. Ніхто з названих та інших інституцій не має права замість територіальної громади, її органів і посадових осіб вирішувати питання місцевого значення. Конституція й закони України охороняють і стабілізують розподіл повноважень, який досягнуто в громадянському суспільстві, тобто закріплюються відповідні сфери впливу держави, місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства, їх взаємні права й обов’язки.

Конституційні приписи обмежують простір для правового регулювання законодавцем відносин на користь органів державної влади. Прагнучи зміцнити систему державного управління, законодавець не може ігнорувати право територіальної громади (а) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, (б) формувати виборні органи – місцеві ради, (в) обирати сільського, селищного, міського голову, (г) на комунальну власність і на управління майном і фінансами, (д) на державну майнову та фінансову підтримку, (е) на захист місцевого самоврядування в судовому порядку.

Відстоюючи своє право на автономію, в результаті місцеве самоврядування виступає одним з найбільш дійових засобів обмеження державної влади. Держава, будучи сама підсистемою (інститутом) громадянського суспільства, не може авторитарним способом ставити цілі й завдання для різних форм саморегулювання, тому, що існує велика ймовірність того, що жоден з інших інститутів громадянського суспільства не виявить заінтересованості в їх реалізації. Необхідна розробка такої конструкції, у якій інститути громадянського суспільства процедурними методами держави були б орієнтовані на досягнення загального блага в інтересах усіх і кожного окремо.

Одним з важливих складників формування системи стримувань і противаг у взаємовідносинах держави та інших інститутів громадянського суспільства є децентралізація державної влади, передача частини державних повноважень органам місцевого самоврядування, а також дерегуляція відносин і надання права структурам громадянського суспільства здійснювати регулюючий вплив на окремі процеси в суспільстві. При цьому варто враховувати особливості механізму суспільного саморегулювання.

Як свідчить практика, окремі сфери суспільних відносин потерпають від надмірного правового регулювання. Під удосконаленням правової регламентації суспільних відносин часто розуміють його деталізацію, що в результаті приносить більше шкоди, аніж користі. Відсутність правового упорядкування громадських відносин здебільшого сприймається як перешкода суспільному розвитку. Разом із тим швидкоплинність змін не дозволяє керувати суспільством з єдиного центру; більш ефективним є саморегулювання підсистем громадянського суспільства. І головним завданням права в цьому аспекті є визначення правил саморегулювання, встановлення зовнішніх обмежень і гарантування внутрішньої автономії підсистем громадянського суспільства.

Чим розвиненіше місцеве самоврядування, тим ефективніше воно захищає свої права у взаємовідносинах з державною владою. Способи такого відстоювання можуть бути різноманітні: (а) звернення з заявами до суду, (б) лобіювання інтересів місцевого самоврядування на рівні парламенту, (в) завоювання авторитету в населення тощо, що змушує державну владу формувати політику з урахуванням інтересів територіальних громад, бо інакше державні органи втратять підтримку населення і на наступних виборах влада перейде до іншої політичної сили. Чим більше питань будуть вирішуватися на місцевому рівні без залучення органів державної влади, тим сильнішим буде місцеве самоврядування. Отже, тенденцію до самопосилення державної влади можуть корелювати органи місцевого самоврядування, які становлять ядро громадянського суспільства. Хоча марксиський прогноз про відмирання держави виявився певним перебільшенням, необхідно визнати, що сьогодні політична роль державної бюрократії в розвинутих країнах не характеризується вектором зростання. Навпаки, стає все більш помітним, що люди хочуть жити переважно в громадянському суспільстві і не ідентифікують оточуюче їх політичне середовище з державним. Усе більше людей реалізують свої інтереси безпосередньо в громадянському суспільстві, а не в державі, поза санкціями національної бюрократії [9, c. 28].

У науковій правовій літературі проблеми й інтереси місцевого самоврядування розглядаються переважно як вторинні стосовно інтересів держави, акцентується увага на підпорядкованості місцевих інтересів державним. Такий підхід має свої витоки з превалювання громадського над особистим, інтересів держави над інтересами людини. Між тим природа цих структурних складників громадянського суспільства, функціональне призначення й механізми забезпечення прав та свобод людини і громадянина свідчать про їх, з одного боку, неспівпадання (відокремленність), а з другого – про тісну взаємодію, взаємопроникнення і взаємодоповнення. Будучи самостійними підсистемами публічної влади, держава й місцеве самоврядування мають урівноважувати один одного. Місцеве самоврядування, зокрема, може протистояти надмірній централізації влади, монополізації права розпоряджатися природними і фінансовими ресурсами, визначати, що добре, а що ні для народу, відстоювати права і свободи членів територіальної громади тощо. Держава має всі можливості й повинна стримувати егоїстичні, сепаратиські та інші негативні тенденції, які можуть зароджуватися і виявлятися на місцевому рівні, керуючись при цьому Конституцією й законами України, контролювати дотримання й забезпечення органами місцевого самоврядування прав та свобод людини і громадянина.

Державна влада й місцеве самоврядування, як рівноправні форми народовладдя, фактично є конкурентами. Але, на відміну від державних органів, у органів місцевого самоврядування значно менший арсенал впливу на іншу підсистему публічної влади, вони змушені постійно знаходитися в ролі прохачів грошових коштів і матеріальних ресурсів. Із свого боку, державні органи навіть заінтересовані в обмеженні можливостей органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань місцевого значення. На фоні слабких органів місцевого самоврядування навіть малоефективна діяльність державних органів виглядає пристойно. Таке становище органів місцевого самоврядування чиновники часто використовують для обґрунтування необхідності перерозподілу повноважень, об’єктів власності й бюджетних коштів на користь органів державних. Інакше кажучи, в наявності замкнене коло. Отже, твердження, що державні органи заінтересовані в сильному місцевому самоврядуванні, є лише деклараціями. Практика свідчить, що їх інтерес – у тотальному управлінні органами місцевого самоврядування, що лише на таких умовах вони погоджуються на перерозподіл коштів та об’єктів власності. Захист своїх прав суб’єктами місцевого самоврядування є за своєю суттю важливим принципом, що зумовлює активну поведінку територіальних громад, їх органів і посадових осіб у публічній царині, яка виступає складником сфери громадянського суспільства. Упровадження в суспільстві принципу субсидіарності сприятиме поступовому перерозподілу повноважень на користь місцевого самоврядування.

Сподівання лише на державу як основного гаранта розвитку місцевого самоврядування є марними. Як вбачається, політика слабкого місцевого самоврядування має залишитися в минулому. І головним інструментом (фундаментом) для зміни ситуації є Конституція України. У відповідність до положень Основного Закону, насамперед його принципів, мають бути приведені не лише закони, а й підзаконні нормативні акти.

Найважливішим завданням на сучасному етапі суспільного розвитку є зміна ставлення до місцевого самоврядування, пропаганда й роз’яснення його можливостей, залучення населення до вирішення питань місцевого значення. Поки громадяни не перестануть сприймати місцеве самоврядування як щось чуже й далеке, воно не буде ефективним.

Відносини держави і місцевого самоврядування мають будуватися за принципом взаємодії і противаг. Реалізація принципу противаг не тільки можлива, а й необхідна у випадку порушення прав територіальної громади органами державної влади. Як наслідок такого складного переплетіння інституцій та їхніх спільних дій – народжується і зміцнюється нова системна якість, досягається адекватний демократичним державам рівень відсутності загроз правам і свободам людини й універсальним базовим інтересам і цінностям держави й суспільства.

Для громадянського суспільства природною є тенденція поступового звуження державної влади й розширення самоврядування, однак це відбувається не шляхом самообмеження, як указують інколи науковці [3, c. 202], а у зв’язку з розвитком самоврядування й підвищенням ефективності недержавного управління. В Україні подібної тенденції майже не існує; протягом минулого десятиліття (якщо не брати до уваги окремих кроків, спрямованих на розширення сфери компетенції місцевого самоврядування) спостерігалося розширення царини впливу державної влади. А тому предметом подальших наукових пошуків мають бути аналіз існуючої управлінської практики й розробка пропозицій щодо шляхів оптимальної організації публічної влади в суспільстві.

Проведене дослідження дає підстави зробити наступні висновки. Український народ здійснює установчу владу, яка не може передаватися будь-кому. Державна влада – це влада, заснована народом і ним уповноважена. Отже, державний суверенітет є вторинним щодо суверенітету народу, оскільки межі державної влади визначаються народом [12, c. 10]. Таким чином, народ, уповноважуючи органи місцевого самоврядування на здійснення місцевого управління, тим самим обмежує державну владу. У здійсненні публічної влади компетенція органів державної влади й органів місцевого самоврядування визначаються народом, суверенітет якого стоїть над суверенітетом державним. Саме народ, оцінюючи ефективність діяльності державної влади й місцевого самоврядування, голосуючи за ту чи іншу політичну силу, опосередковано провадить перерозподіл сфер відання й повноважень між цими інститутами (підсистемами) публічної влади. А оскільки публічна влада є лише двох видів – державна і місцевого самоврядування, – розширення царини відання й повноважень місцевого самоврядування призводить до звуження (обмеження) сфери відання й повноважень державної влади. Отже, не порушуючи засад конституційного ладу України, місцеве самоврядування виступає конституційним засобом обмеження державної влади.

 

Список літератури: 1. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы): Учеб. пособ. – М.: ОАО «НПО “Экономика”», 2000. – 302 с. 2. Витченко А.М. Теоретические проблемы исследования государственной власти. – Саратов: Саратовский юрид. ин-т, 1982. – 238 с. 3. Григорьев В.А. Эволюция местного самоуправления. Отечественная и зарубежная практика. – К.: Истина, 2005. – 424 с. 4. Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 5. Мартиненко В.М. Державне управління: шлях до нової парадигми (теорія та методологія). – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – 220 с. 6. Мацюк А. Громадянське суспільство – соціальна основа держави, влади і демократії // Укр. право: наук.-практ. часопис. – 1995. – № 1(2). – С. 24-34. 7. Остром В. Демократия и самоуправление // Гос-во и право. – 1994. – № 4. – С. 124-129. 8. Петришин О. Громадянське суспільство – підґрунтя формування правової держави в Україні // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 142-161. 9. Речицький В.В. Політична активність. Конституційні аспекти. – К.: Сфера, 1999. – 496 с. 10. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2002. – 724 с. 11. Серьогін В.О., Серьогіна С.Г. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні (Част. Заг.): Навч. посіб. – Харків: Штрих, 2001. – 44 с. 12. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Выборы народных депутатов Украины: конституционно-правовой аспект: Учеб. пособ. – Х.: Факт, 1998. – 176 с.

Надійшла до редакції   29.11.2005 р.

 

 

УДК 342.537                       В.П. Колісник, д-р юрид. наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

               

КОНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ УРЯДУ:

ДОСВІД ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ

І СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОДЕЛЬ

 

Однією з головних новел конституційної реформи стало запровадження принципово нового порядку формування українського уряду й підвищення його ролі в розробці та здійсненні державної політики. Різноманітні аспекти функціонування уряду й конституційні засади його формування вже досліджувалися в науковій літературі, зокрема, такими вченими, як Л.П. Юзьков [21], М.В. Цвік [17], Ю.М. Тодика [3], В.М. Шаповал [18, 19, 20], Л.Т. Кривенко [13], В.Б. Авер’янов [1, 2], В.М. Кампо [5], А.М. Колодій [6], Є.Б. Кубко [14], І.М. Пахомов [15], Ф.В. Веніславський [3], В.П. Єрмолін [4] та багатьма іншими. Однак головні переваги й можливі вади нової конституційної моделі утворення уряду все ще залишаються недостатньо вивченими.

До того ж необхідність проведення конституційної реформи, на думку її прихильників, обумовлена перш за все можливістю використання європейського досвіду в процесі вдосконалення взаємовідносин у системі вищих органів державної влади. При цьому зазвичай ідеться не про конституційно-правову практику конкретних держав Європи, а про якийсь начебто узагальнений європейський досвід. На думку Л.І. Кормич, “перехід до принципово нової для України політичної системи – парламентсько-президентської означає наближення моделі управління державою до європейської” [12, с. 142]. Саме тому видається важливим і достатньо актуальним проведення порівняльно-правового аналізу конституційно-правового регулювання найбільш типових процедур призначення прем’єр-міністра й заміщення посад членів уряду в окремих європейських державах та в Україні.

Існує два головних способи формування уряду в державах з республіканською формою правління – парламентський і позапарламентський. Однак і за першого способу роль глави держави в процедурі формування уряду може бути доволі значною. Аналіз конституцій європейських республік свідчить про те, що в багатьох з них формальне право призначати прем’єр-міністра надається саме президентові. Причому в одних республіках глава держави призначає прем’єр-міністра на власний розсуд[1], а в інших – змушений ураховувати або ж позицію парламенту в цілому, або ж реальну розстановку політичних сил. Як зазначає з цього приводу В.М. Шаповал, “фактично ж право на формування уряду тут одержує політична партія (або коаліція партій), яка після виборів має більшість місць в парламенті (в двопалатних парламентах – у нижній палаті)” [19, с. 127].

В Австрії “федеральний канцлер і за його пропозицією решта членів Федерального уряду призначаються Федеральним президентом” (ч. 1 ст. 70 Конституції Австрійської Республіки від 10 листопада 1920 р.) [7, с. 67]. На практиці ж члени уряду призначаються зі складу тих партій, які користуються довірою Національної ради (нижньої палати Федерального парламенту) [7, с. 23].

За Конституцією Республіки Ісландія від 17 червня 1944 р. Президент здійснює свою владу через міністрів (ст. 13) [8, с. 18], призначає членів Кабінету міністрів і приймає їх відставку, визначає кількість міністрів та їх функції (ст. 15) [8, с. 19].

У деяких інших європейських державах президент також призначає прем’єр-міністра, але за згодою парламенту. Така згода може бути попередньою або ж надаватися після призначення глави уряду та його складу у вигляді отримання вотуму довіри. Ця процедура називається інвеститурою уряду. На думку Д.А. Ковачева, в окремих республіках “призначення прем’єр-міністра є обов’язком президента, тобто входить не до його компетенції, а до його правоздатності”, при цьому “президент зобов’язаний призначити на пост прем’єр-міністра особу, рекомендовану парламентською групою, яка має більшість місць у парламенті” [10, с. 210].

Наприклад, у Греції Президент республіки призначає Прем’єр-міністра, а за його пропозицією призначає і звільняє решту членів уряду й заступників міністра (ч. 1 ст. 37 Конституції) [7, с. 660]. Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті. Якщо жодна з партій не має абсолютної більшості місць у парламенті, президент доручає лідеру партії, яка має відносну більшість місць у парламенті, вивчити можливість формування уряду, який користуватиметься довірою парламенту. У разі невдачі президент доручає таку ж місію лідеру партії, яка за кількістю депутатів посідає друге місце в парламенті, а якщо й ця спроба виявиться безуспішною, таке ж доручення отримує лідер третьої партії за чисельністю місць у парламенті. Кожний пробний мандат має силу протягом трьох днів. Якщо пробні мандати не дадуть результатів, Президент скликає лідерів партій і, переконавшись у неможливості сформувати уряд, який користувався б довірою парламенту, доручає формування уряду з представників усіх парламентських партій. У разі ж невдачі й цієї спроби, він покладає місію формування уряду широкої згоди або ж на Державну раду, або на Ареопаг (так називається Верховний касаційний суд), або на Контрольну раду й розпускає парламент (ч. 2, 3 ст. 37) [7, 661]. Уряд має користуватися довірою парламенту. Для цього відповідно до ч. 1 ст. 84 Конституції протягом п’ятнадцятиденного строку після прийняття присяги Прем’єр-міністром уряд зобов’язаний звернутися до парламенту з метою отримання вотуму довіри [7, с. 678].

В Ірландії Президент за пропозицією Палати представників зобов’язаний призначити Прем’єр-міністра, за поданням якого глава держави призначає інших членів уряду. При цьому їх кандидатури попередньо мають бути схвалені Палатою представників (п.1.1. та п.2 ст. 13 Конституції). За порадою Прем’єр-міністра Президент зобов’язаний прийняти відставку чи призупинити призначення кожного члена уряду (п. 3 ст. 13) [7, с. 789]. Уряд має складатися не менше ніж з семи і не більше ніж з п’ятнадцяти членів (п. 1 ст. 28) [7, с.801].

Прем’єр-міністр Португалії відповідно до ст. 187 Конституції від 2 квітня 1976 р. призначається Президентом після консультацій з політичними партіями, представленими в Асамблеї Республіки, і з урахуванням результатів виборів [8, с. 805]. Решта членів уряду призначаються Президентом за пропозицією Прем’єр-міністра [8, с.806]. Формально парламент не бере участі у формуванні уряду, але може делегувати останньому навіть законодавчі повноваження (п. d ст. 161) [8, с. 795].

Президент Польщі висуває кандидатуру на посаду Голови Ради Міністрів, який пропонує склад Ради Міністрів. Президент призначає Голову Ради Міністрів разом з іншими членами Ради Міністрів протягом 14 днів з дня першого засідання Сейму або прийняття відставки попередньої Ради Міністрів і приймає присягу членів новопризначеної Ради Міністрів. Голова Ради Міністрів протягом 14 днів з дня призначення Президентом Республіки подає Сейму програму діяльності Уряду з проханням надати йому вотум довіри. Щодо вотуму довіри Сейм виносить постанову абсолютною більшістю голосів за умови присутності не менше половини депутатів (ст. 154 Конституції від 2 квітня 1997 р.) [8, с. 714].

В Італії Президент призначає Голову Ради міністрів і за його пропозицією міністрів. Увесь склад уряду приводиться до присяги Президентом і повинен отримати вотум довіри обох палат (ст. 92-94 Конституції від 22 грудня 1947 р.) [16, с. 125].

Досить оригінальна модель владних взаємовідносин передбачається за Конституцією Турецької Республіки від 7 листопада 1982 р. Прем’єр-міністр призначається Президентом з числа членів Великих Національних Зборів. Міністри висуваються Прем’єр-міністром і призначаються Президентом теж з числа членів Великих Національних Зборів або осіб, які відповідають вимогам, що висуваються до депутатів. У разі необхідності вони можуть бути звільнені Президентом за пропозицією Прем’єр-міністра (ст. 109 Конституції). Повний список членів Ради Міністрів подається Великим Національним Зборам. Урядова програма Ради Міністрів зачитується прем’єр-міністром чи одним з міністрів перед Великими Національними Зборами протягом тижня з моменту формування Ради Міністрів, після чого проводиться голосування про довіру Уряду. Дебати про вотум довіри розпочинаються через повних два дні після заслуховування програми, а голосування проводиться через один повний день після дебатів (ст. 110) [9, с. 256]. Питання про вотум довіри може бути поставлено Прем’єр-міністром перед Великими Національними Зборами в будь-який час протягом виконання Урядом своїх повноважень. Але й у такому випадку воно не може обговорюватися раніше, ніж після одного повного дня після подання Великим Національним Зборам і не може ставитися на голосування, доки не пройде один повний день після дебатів. Запит про довіру може бути відхилено лише абсолютною більшістю від загальної кількості членів Великих Національних Зборів (ст. 110) [9, с. 256].

Крім того, виокремлюються європейські держави, у яких глави уряду обираються парламентом за певної ролі в цій процедурі глави держави.

В Угорщині Прем’єр-міністр обирається за пропозицією президента більшістю голосів представників Державних Зборів. Його вибори і прийняття програми Уряду здійснюються Державними Зборами в робочому порядку. А от міністри призначаються і звільняються Президентом за рекомендацією Прем’єр-міністра (ст. 33 Конституції Угорської Республіки від 18 серпня 1949 р.) [7, с. 552]. Дуже схожа модель формування уряду була запроваджена й діяла в Україні за Конституцією 1996 р. (попри певні термінологічні розбіжності) з тією лише різницею, що Прем’єр-міністр призначався Президентом за згодою Верховної Ради України (але, по суті, за результатами такого ж голосування у парламенті).

У Фінляндії Едускунта (так називається парламент) обирає Прем’єр-міністра, якого потім Президент призначає для виконання обов’язків. Інші міністри призначаються Президентом за пропозицією Прем’єр-міністра. Перш ніж буде обрано Прем’єр-міністра, представники від партійних груп Едускунти знайомляться з програмою уряду та з його складом. Про результати такого ознайомлення повідомляється Президентові, щоб він запропонував Едускунті ту особу, яка пропонується кандидатом у Прем’єр-міністри. Якщо під час відкритого голосування в парламенті кандидат отримає більше половини голосів, він вважається обраним. Якщо ж кандидат не набере більшості голосів, то в такому ж порядку пропонується новий кандидат. Якщо й новий кандидат не набере більше половини голосів, проводяться нові вибори шляхом відкритого голосування. При цьому обраним вважається той, хто отримає більшу кількість голосів. Якщо після утворення Державної ради (так називається уряд) її склад істотно змінюється, має бути скликана Едускунта (§ 61 Конституції Фінляндії від 11 червня 1999 р.). Державна рада повинна без затримки подати свою програму Едускунті у формі заяви. Таке ж подання потрібно здійснити, й коли істотно змінюється склад Державної ради (§ 62) [9, с. 384].

Своєрідний механізм формування уряду запроваджено у Республіці Болгарія за Конституцією від 12 липня 1991 р. Відповідно до її п. 6 ст.84 Народні збори “обирають і звільняють з посади міністра-голову і за його пропозицією – Раду Міністрів”, а також “вносять зміни до уряду за пропозицією міністра-голови” [11, с. 136]. Згідно зі ст. 99 Конституції Президент після консультацій з парламентськими групами доручає кандидатові на посаду Міністра-голови, який рекомендується найбільшою за чисельністю парламентською групою, сформувати склад уряду. Якщо протягом 7-ми днів кандидат на посаду Міністра-голови не зможе запропонувати склад Ради Міністрів, Президент доручає це кандидату на посаду Міністра-голови, запропонованому другою за чисельністю депутатською групою. Якщо і в цьому випадку не буде запропоновано склад Ради Міністрів, Президент протягом 7-ми днів доручає будь-якій іншій парламентській групі визначити кандидата на посаду Міністра-голови. Коли таке доручення виконано успішно, Президент пропонує Народним зборам обрати кандидата Міністром-головою [11, с. 141].

Таким чином, нова модель формування українського уряду, започаткована шляхом внесення змін до Конституції України Законом від 8 грудня 2004 р., не повторює жодного європейського зразка і лише частково нагадує окремі елементи різних конституційних моделей, зокрема, болгарського варіанту, який є досить оригінальним, але не набув значного поширення у європейських державах. Навряд чи такий механізм, перенесений на український ґрунт, може претендувати на ефективність з огляду хоча б на те, що в переважній більшості європейських держав персональний склад уряду все ж таки формується за пропозицією прем’єр-міністра саме главою держави, а не парламентом. І в цьому є своя логіка, адже уряд може бути результативним лише ставши єдиною командою – командою однодумців. Таким поступово може стати (теоретично) будь-який уряд, але краще, щоб саме таким він був сформований із самого початку, чого навряд чи можна буде досягти, якщо роль глави держави у формуванні уряду буде зведено до суто технічної, а прем’єр-міністра буде дистанційовано від процедури формування складу уряду або його думка не стане визначальною в цьому процесі.

Коли ж урядовці будуть обиратися парламентом, склад уряду неодмінно стане результатом політичних домовленостей між різними політичними силами і питання політичного престижу й політичної кон’юнктури будуть превалювати над професіоналізмом, що не може не позначитися негативним чином на фаховому рівні Кабінету Міністрів України. Тим більше, що досить вірогідною є певна (інколи досить суттєва) кореляція конституційної моделі в умовах українських політичних реалій.

Так було за минулого політичного режиму, коли парламентарів неодноразово змушували голосувати всупереч власним переконанням за допомогою різноманітних засобів позаправового впливу. Так сталося й під час формування уряду в лютому 2005 р., коли, незважаючи на приголомшливу підтримку, отриману главою уряду у парламенті, новопризначений Прем’єр-міністр фактично була позбавлена можливості брати участь у формуванні складу уряду, хоча за Конституцією України мала б стати ключовою, визначальною політичною фігурою в цьому процесі. Про це красномовно свідчить хоча б той факт, що в уряді Ю.В. Тимошенко не було жодного представника партії, яку вона очолює. Фактично у Прем’єр-міністра не було не лише своєї команди, а вона до того ж не мала навіть жодного свого “гравця” в такій строкатій і одночасно повністю чужій для неї команді, якою виявився український уряд . При цьому Голову Служби безпеки України враховувати не варто, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 114 Конституції України зазначена посада до складу уряду не входить. Склад Кабінету Міністрів України у той період нагадував персонажів відомої байки, які завзято тягли воза в різних напрямках.

Як відомо, Україна продовжує дивувати весь світ парадоксами, один з яких полягає в тому, що “недемократичний” Л.Д. Кучма у грудні 1999 р. дав змогу тодішньому Прем’єр-міністру В.А. Ющенку сформувати склад уряду на власний розсуд відповідно до вимог Конституції, а от “демократичний”, “народний” Президент України В.А. Ющенко у лютому 2005 р. на практиці обмежив право глави уряду впливати на процес формування складу Кабінету Міністрів України. Напевно, Президент України в цьому випадку змушений був піти назустріч побажанням лідерів тих політичних сил, які підтримали його на Майдані, але при цьому знехтував позицією Прем’єр-міністра й відповідними конституційними приписами.

Однак, як це не парадоксально на перший погляд, глава держави одночасно своїми діями здобув неоціненний досвід для українського політикуму, оскільки наочно продемонстрував усі вади коаліційного уряду в українському виконанні. Делегувавши до Кабінету Міністрів політиків амбіційних, але недостатньо налаштованих на співпрацю й не готових фахово виконувати перш за все поточну, повсякденну організаційно-розпорядчу (так звану “рутинну”) роботу, парламентські фракції з самого початку фактично “запрограмували” майбутню дострокову відставку уряду, прирекли його на недостатню дієздатність та ефективність.

Виникає риторичне запитання: хто ж несе політичну відповідальність за низьку результативність дій уряду й міністрів протягом лютого-вересня 2005 р.? Очевидно, ніхто. Ні Президент України, який запропонував кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра і призначав склад уряду, а після виникнення політичної кризи категорично відмежувався від будь-якої відповідальності за його дії, ні жодна інша політична сила, яка підтримала призначення Прем’єр-міністра й висувала кандидатури на посади міністрів. Більше того, ті ж самі політичні сили знову брали участь у формуванні Кабінету Міністрів, а деякі навіть змогли зберегти своїх представників у його новому складі.  Вочевидь, на практиці закладено підґрунтя повної політичної безвідповідальності, яка може зберегтися й за умови запровадження нового механізму формування уряду. Політична відповідальність знову, як і протягом усіх попередніх років існування сучасної української державності, може надовго залишатися розпорошеною, розмитою, невизначеною.

Окрім того, внаслідок політичної реформи в Україні виникне вже не два, а три центри протистояння: до парламенту та глави держави долучається ще й уряд, оскільки роль останнього в механізмі державної влади значно зростає, але при цьому порядок обрання глави держави залишається таким же і це буде підвищувати його над урядом і врівноважувати з парламентом в аспекті легітимності. А в умовах українських політичних реалій за відсутності достатнього демократичного досвіду й належного рівня правової культури вищих посадовців такий порядок формування уряду може навіть спровокувати новий етап протистояння, нові спроби встановити, яка ж гілка влади головніша, особливо, якщо Прем’єр-міністр буде належати до тієї політичної сили, яка протиставляє себе главі держави.

Підвищення ролі парламенту у формуванні уряду і здійсненні державної політики ще не означає автоматичного підвищення ефективності здійснення влади, оскільки український парламент упродовж останніх років так і не став ні взірцем демократії, ні зразком виконання власних повноважень. Напівпорожня зала пленарних засідань і відверте голосування кількома чужими картками (народні депутати при цьому навіть не криються та ще й хизуються – “проголосував, мовляв, одразу сімома картками” – ото й є особистий “рекорд”) є, на жаль, типовим атрибутом українського парламенту. То що ж буде, коли перелік цих повноважень стане значно ширшим? Чому прихильники політичної реформи вважають, що той парламент, який до цього часу не тільки не ухвалив низку найважливіших законів, прийняття яких прямо випливає з імперативних конституційних приписів та є конче необхідним, але так і не спромігся протягом понад 9-ти років навіть унормувати власну діяльність (усупереч вимогам Конституції України), раптом стане працювати набагато краще, більш коректно, толерантно, професійно, фахово та результативно? То ж навряд чи є достатні підстави вважати, що український парламент за нової конституційної моделі готовий діяти більш зважено, відповідально й активно.

 

Список літератури: 1. Авер’янов В. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог // Право України. – 2003. – № 9. – С. 24-30. 2. Авер’янов В. Уряд у механізмі поділу влади: недосконалість вітчизняної конституційної моделі // Право України. – 2005. – № 4. – С. 10-16. 3. Вениславский Ф.В., Тодыка Ю.Н. Проблемы взаимодействия законодательной и исполнительной власти в системе конституционного регулирования // Проблемы современного украинского законодательства и повышения эффективности правоприменительной деятельности: Темат. сб. научн. тр. / Отв. ред. Н.И. Панов. – Х.: Нац. юрид. акад. Украины, 1997. – С. 21-27. 4. Єрмолін В.П. Конституційні засади виконавчої влади в Україні (проблеми теорії і практики). Автореф. Дис. … канд. юрид. наук. – К., 2003. – 17 с. 5. Кампо В. Проблеми еволюції урядової влади // Укр. право. – 1995. – №1(2). – С.44-51. 6. Колодій А. Законодавча і виконавча влада у світлі теорії розподілу влад // Проблеми реформування державної влади: конституційний та управлінський аспекти: Тези доп. і наук. повід. наук.-прак. конф. 10-11 березня 1995 р. – К.: Рад. школа, 1995. – С. 69-70. 7. Конституции государств Европы: В 3 т. Т.1 / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: Норма, 2001. – 824 с. 8. Конституции государств Европы: В 3 т. Т.2 / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: Норма, 2001. – 840 с. 9. Конституции государств Европы: В 3 т. Т.3 / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: Норма, 2001. – 792 с. 10. Конституционное право государств Европы / Отв. ред. Д.А. Ковачев. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 320 c. 11. Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Укр. правн. фундація. Вид-во “Право”, 1996. – 544 с. 12. Кормич Л.І. Політична реформа в Україні: проблеми відповідності теорії і практики // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – Одеса: Одес. нац. юрид. акад., 2003. – Вип. 21. – С. 138-143. 13. Кривенко Л. Тріада влади, перша серед рівних: законодавча і виконавча влада: проблеми співвідношення та конституційно-правового статусу // Віче. – 1994. – № 7. – С. 17-32. 14. Кубко Є. Механізм функціонування виконавчої влади // Проблеми реформування державної влади: конституційний та управлінський аспекти: Тези доп. і наук. повід. наук.-практ. конф. 10-11 березня 1995 р. – К.: Рад. шк., 1995. – С. 133-134. 15. Пахомов І. Конституція України і виконавча влада (Адміністративно-правова реформа в Україні) // Право України. – 2002. – № 9. – С. 38-40. 16. Современные зарубежные конституции. Сб. док. по констит. праву заруб. стран / Под ред. В.В. Маклакова. – М.: Б.и., 1996. – 286 с. 17. Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні питання) // Вісник Академії правових наук України. – 1993. – № 1. – С.60-68. 18. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К.: Програма Л, 1995. – 136 с. 19. Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 c. 20. Шаповал В.М. Конституційний механізм державної виконавчої влади в незалежній Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади // Право України. – 1997. – № 1. – С. 30-35. 21. Юзьков Л.П. Конституційно-правові основи виконавчої влади в Україні // Вісн. акад. правов. наук України. – 1993. – № 1. – С. 69-82.

Надійшла до редакції   22.11.2005 р.

 

 

 

УДК 342.8                           Т.В. Стешенко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СЕКРЕТАРІАТ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ВИБОРЧОЇ КОМІСІЇ:

ФУНКЦІЇ, ПОВНОВАЖЕННЯ Й ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ

 

Секретаріат Центральної виборчої комісії – це дорадчо-допоміжний орган, який виконує організаційну, аналітичну, експертну, юридичну, інформаційно-довідкову й матеріально-технічну роботу для забезпечення діяльності Центральної виборчої комісії (далі – ЦВК).

На сьогоднішній день у вітчизняній доктрині конституційного права й державного будівництва на теоретичному рівні чітко не проаналізовано правового статусу, функцій, повноважень та організації роботи Секретаріату ЦВК.

Згідно з Законом України “Про Центральну виборчу комісію” склад Секретаріату ЦВК та його структурних підрозділів затверджується Комісією за пропозицією Голови ЦВК [3]. У складі Секретаріату для здійснення покладених на нього функцій і завдань утворені управління, відділи, регіональні представництва.

Раніше у складі апарату ЦВК України працювало 449 осіб – досить велике число людей для дорадчо-допоміжного органу. На даний час Секретаріат ЦВК складає 276 працівників. Виникає питання щодо необхідності оптимізації структури і штату Секретаріату ЦВК.

Якщо здійснити порівняльний аналіз дорадчо-допоміжних органів Центральних виборчих комісій у різних країнах (наприклад, у Росії, Вірменії, Грузії), можемо зробити наступний висновок: ці дорадчо-допоміжні органи мають як іншу назву, структуру, так і інший порядок формування.

Цікавим видається порядок формування апаратів виборчих адміністрацій у Грузії. ЦВК Грузії оголошує конкурс осіб, бажаючих працювати у відповідних апаратах виборчих адміністрацій, який провадиться у містах Тбілісі й Батумі. Конкурсантам ставляться на розгляд 100 запитань, що стосуються виборчого законодавства й адміністративного права. Участь у ньому беруть усі бажаючі віком від 21 року, які мають вищу освіту. Для успішного проходження конкурсу необхідно вірно відповісти на 70 запитань [5]. Після його проходження особи зараховуються у структуру апаратів виборчих адміністрацій.

У Вірменії дорадчо-допоміжним органом ЦВК є апарат, до складу якого входять 22 працівники.

У Росії ЦВК допомагає в роботі також апарат. Слід зазначити, що в Росії створюються також апарати виборчих комісій вищого рівня в межах бюджетних коштів. На сьогодні апарат ЦВК Росії становить 192 особи, а апарати виборчих комісій суб’єктів Російської Федерації – 5-10 осіб.

Згідно з Федеративним законом “Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації” від 12 червня 2002 р.: “Центральна виборча комісія Російської Федерації, виборчі комісії суб’єктів Російської Федерації, виборчі комісії муніципальних утворень, територіальні комісії, які діють на постійній основі та є юридичними особами, мають апарати, структура і штати яких установлюються вказаними комісіями самостійно. Працівники апарата ЦВК Російської Федерації є федеральними державними службовцями. Заміщення працівниками апаратів виборчих комісій суб’єктів Російської Федерації, територіальних комісій, виборчих комісій муніципальних утворень, які діють на постійній основі і є юридичними особами, відповідно до посад державної служби суб’єкта Російської Федерації, муніципальної служби визначається законами і іншими нормативно-правовими актами суб’єктів Російської Федерації, статутами муніципальних утворень та іншими нормативно-правовими актами органів місцевого самоврядування” [1].

Виходячи з вищенаведеного, вважаємо, що в Україні необхідно також утворити апарати інших виборчих комісій, наприклад, апарат територіальної виборчої комісії, яка працювала б на постійній основі і здійснювала допомогу в роботі ЦВК на місцях. Деякі державознавці неодноразово висловлювали думку про те, що на постійних засадах в Україні повинні працювати також територіальні виборчі комісії.

Розглянуті питання потребують детального наукового дослідження як членами ЦВК, так і науковцями. Наприклад, такі вчені, як Ю.М. Тодика, В.Ф. Погорілко, члени Центральної виборчої комісії Я.В. Давидович, М.І. Ставнійчук, які займаються питаннями виборів, організацією й діяльністю виборчих органів, у своїх наукових працях також приділяють значну увагу організації й роботі допоміжного органу ЦВК комісії – Секретаріату, а також загальним питанням, що стосуються виборів в Україні.

Функції будь-якого органу – це основні напрямки його діяльності. Основними напрямками діяльності Секретаріату ЦВК є:

1)     здійснення підготовки або участь у підготовці проектів нормативно-правових документів ЦВК з питань організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського й місцевих референдумів;

2)     організація взаємодії ЦВК з іншими виборчими комісіями, комісіями з референдумів, а також іншими суб’єктами виборчого й референдумного процесів;

3)     забезпечення здійснення ЦВК повноважень щодо консульатативно-методичної діяльності виборчих комісій і комісій з референдумів;

4)     організація взаємодії ЦВК з питань виборів і референдумів з центральними й місцевими органами виконавчої влади, з органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями;

5)     забезпечення організації системи навчання й підвищення правової культури суб’єктів виборчого й референдумного процесів;

6)     розробка проектів перспективних і поточних планів роботи ЦВК.

Секретаріат здійснює аналітичну функцію: готує аналітичні матеріали про стан виконання постанов ЦВК, узагальнює практику застосування виборчого законодавства.

Здійснюючи представницьку функцію, Секретаріату представляє ЦВК в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях.

Важливою є інформаційна функція, яка полягає у забезпеченні ЦВК (а) довідковими й інформаційними матеріалами; (б) захисту виборчої інформації; (в) акредитації представників українських і зарубіжних засобів масової інформації; (г) всіх членів ЦВК внутрішньою й міжнародною інформацією з правових, політичних, економічних, соціальних та інших питань; (д) підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів на замовлення членів ЦВК з питань внутрішнього життя країни й міжнародних відносин.

Секретаріат ЦВК виконує низку контрольних функцій, до яких належать: (а) контроль за достовірністю інформації, яка надається виборчим комісіям, комісіям з референдумів, іншим суб’єктам виборчого процесу; (б) контроль за правильним цільовим використанням виборчими комісіями й комісіями із всеукраїнського референдуму бюджетних коштів, що виділяють на підготовку і проведення виборів і всеукраїнського референдуму.

Діяльність Секретаріату Центральної виборчої комісії передбачає низку організаційних функцій, пов’язаних з документальним забезпеченням ЦВК та її структурних підрозділів, а саме: (а) здійснює підготовку проектів відповідних договорів, угод, контрактів щодо забезпечення діяльності Центральної виборчої комісії; (б) організовує попередній розгляд пропозицій, заяв, скарг громадян, які надходять до ЦВК, вивчення й узагальнення питань, що порушуються у їх зверненнях, вносить пропозиції щодо їх вирішення; (в) створює належні умови праці, оздоровлення й відпочинку членів ЦВК, працівників Секретаріату, а також патронатної служби Комісії; (г) організовує належні умови для проведення прийомів іноземних делегацій та інших заходів; (д) забезпечує одержання в установленому законом порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ та організацій інформації, документів і матеріалів, необхідних для забезпечення діяльності ЦВК; (е) за погодженням з Головою ЦВК залучає в установленому порядку для виконання окремих робіт і завдань учених і фахівців, у тому числі на договірних засадах, працівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Секретаріат Центральної виборчої комісії здійснює також фінансові функції, до яких належать: (а) підготовка фінансового звіту про витрачання коштів Держбюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів і всеукраїнського референдуму; (б) за дорученням Голови ЦВК проводить ревізії фінансово-господарської діяльності виборчих комісій та комісій з референдумів.

Проаналізувавши основні функції Секретаріату ЦВК можемо зробити висновок, що при їх виконанні Секретаріат взаємодіє з органами державної влади, з органами місцевого самоврядування, а також з підприємствами, установами й організаціями [2].

Повноваження є однією з визначальних характеристик будь-якого органу, оскільки саме вони визначають межі юридичних можливостей органу в публічних правовідносинах, основні правові параметри його функціонування. Повноваження Секретаріату ЦВК можна поділити на наступні групи. Це повноваження: 1) керівника Секретаріату; 2) керівників структурних підрозділів Секретаріату; 3) інших працівників Секретаріату. Усі вони взаємопов’язані і спрямовані на забезпечення ефективної організації роботи ЦВК.

Розглядаючи першу групу, до яких належать повноваження керівника Секретаріату ЦВК, треба зазначити, що на нього покладено організаційну роботу, керівництво, координацію діяльності всіх структурних підрозділів Секретаріату. За дорученням Голови ЦВК керівник представляє Секретаріат у відносинах з державними органами виконавчої влади, з органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями. Здійснюючи координаційну роботу структурних підрозділів, він:

       забезпечує їх взаємодію між собою та з патронатною службою; керує діяльністю регіональних представництв ЦВК;

       контролює роботу структурних підрозділів, дотримання працівниками Секретаріату законів України, нормативно-правових актів ЦВК, виконання доручень Голови та інших членів Комісії;

       забезпечує участь працівників Секретаріату в підготовці для всіх членів ЦВК аналітичних, інформаційних і довідкових матеріалів;

       організовує підготовку проектів планів роботи ЦВК, організовує їх виконання в частині, що стосується діяльності Секретаріату;

       організовує розробку Секретаріатом проектів нормативно-правових актів, що приймаються ЦВК чи затверджуються Головою Комісії;

       погоджує положення про структурні підрозділи Секретаріату й посадові інструкції працівників цих підрозділів, подає їх Голові ЦВК на затвердження;

       подає Голові ЦВК пропозиції про призначення на посаду і звільнення з неї заступника керівника Секретаріату, керівників та інших працівників структурних підрозділів.

Важливим повноваженням керівника Секретаріату є формування кадрового резерву працівників, забезпечення організації підготовки, перепідготовки й підвищення їх кваліфікації, а також внесення пропозицій Голові ЦВК щодо присвоєння працівникам Секретаріату чергових рангів державних службовців, заохочення або притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Він проводить засідання, наради з керівниками і працівниками структурних підрозділів Секретаріату, надає їм доручення.

У межах своїх повноважень керівник Секретаріату: (а) підписує документи, що надсилаються підприємствам, установам, організаціям; (б) затверджує перспективні й поточні плани роботи структурних підрозділів; (в) бере участь у роботі конкурсної й атестаційної комісії; (г) надає Голові ЦВК пропозиції щодо залучення до виконання окремих робіт і завдань, участі у вивченні окремих питань відповідних спеціалістів, науковців.

Розглянувши повноваження керівника Секретаріату ЦВК, необхідно зазначити, що ця посадова особа наділена широким колом повноважень, пов’язаних з організацією роботи Комісії.

Другу групу охоплюють повноваження керівників структурних підрозділів Секретаріату ЦВК.

Керівники структурних підрозділів (а) здійснюють керівництво діяльністю відповідних структурних підрозділів Секретаріату; (б) забезпечують належне і своєчасне виконання завдань, покладених на ці підрозділи, доручень Голови ЦВК, всіх її членів, керівника Секретаріату та його заступника; (в) відповідають за підбір кандидатур до кадрового резерву, підвищення кваліфікації й навчання працівників; (г) забезпечують підготовку службових характеристик, посадових інструкцій працівників; (д) готують і подають на затвердження Голові ЦВК погоджені з керівником Секретаріату положення про структурні підрозділи, пропозиції щодо структури і штатного розпису відповідних структурних підрозділів; (е) подають керівникові Секретаріату пропозиції щодо призначення на посади і звільнення з них працівників структурних підрозділів; (є) розподіляють обов’язки між працівниками структурних підрозділів; (ж) організовують ведення діловодства, здійснення контролю, взаємодію з іншими підрозділами Секретаріату; (з) візують проекти документів, підготовлених працівниками підрозділу; (и) забезпечують додержання вимог Правил внутрішнього трудового розпорядку працівниками структурних підрозділів; (і) беруть участь у засіданнях ЦВК, нарадах, які проводить Голова ЦВК чи його заступники.

Третя група – це повноваження інших працівників Секретаріату ЦВК.

Працівники Секретаріату виконують доручення Голови ЦВК, його заступників, секретаря, членів Комісії, керівника Секретаріату та його заступників, керівника відповідного структурного підрозділу. У разі необхідності вони можуть бути присутніми на засіданні ЦВК, коли проходить розгляд питань, у підготовці яких вони брали участь, а також при проведенні виробничих та атестаційних нарад. З питань, що стосуються їх роботи, працівники Секретаріату мають право вносити пропозиції керівникові Секретаріату, керівникові відповідного структурного підрозділу [2].

Основними організаційними формами роботи Секретаріату ЦВК є засідання й наради. Засідання проводяться відкрито, як правило, за місцем постійного його знаходження. Працівники Секретаріату обов’язково беруть участь у засіданнях ЦВК. На них мають бути присутніми керівник Секретаріату, керівник юридичного управління, керівники управлінь і відділів, а також працівники Секретаріату, патронатної служби Комісії, відповідальні за підготовку питань порядку денного засідання. В окремих випадках ЦВК може проводити виїзні засідання, на яких також обов’язково присутні працівники Секретаріату.

Секретаріат і патронатна служба ЦВК працюють у режимі п’ятиденного робочого тижня (понеділок – п’ятниця) з додержанням Правил внутрішнього трудового розпорядку. У разі невідкладних обставин режим робочого тижня може змінюватися за розпорядженням Голови ЦВК з додержанням положень законодавства. Облік робочого часу працівників Секретаріату й патронатної служби здійснюється відділом кадрової й режимної роботи і відділом з питань державної служби Секретаріату ЦВК. Табелі обліку їх робочого часу ведуться у структурних підрозділах Секретаріату відповідальними за це особами.

Допоміжними організаційними формами роботи Секретаріату є: (а) відрядження його працівників, патронатної служби та регіональних представництв ЦВК, після чого вони складають звіт і подають його на розгляд відповідному члену ЦВК або відповідній посадовій особі, яка направила їх у відрядження; (б) участь у наукових конференціях, семінарах, які проводяться ЦВК [4].

Зважаючи на досвід функціонування апаратів вищих виборчих органів у зарубіжних країнах і постійний характер повноважень працівників Секретаріату ЦВК, на наш погляд, слід здійснити скорочення штату даного дорадчо-допоміжного органу.

 

Список літератури: 1. Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации // Федерат. закон от 12 июн. 2002 г., № 67- ФЗ // Собрание законодательства РФ. – 2002. – №24. – Ст. 2253. 2. Про Положення про Секретаріат Центральної виборчої комісії: Пост. Центрвиборчкому від 26 квіт. 2005 р., № 73 // http://www.cvk.gov.ua/postanovy/2005/p0073_2005.htm. 3. Про Центральну виборчу комісію: Закон України від 30 черв. 2004., № 1932-ІV // Голос України. – 2004. – № 125 (3375). – 9 лип. 4. Регламент Центральної виборчої комісії: Пост. Центрвиборчкому від 26 квіт. 2005 р., № 72 //http://www.cvk.gov.ua/postanovy/2005/p0072_2005.d.htm. 5. ЦИК Грузии проведёт конкурс для желающих работать в избирательных администрациях от 22.11.2005 р., “RIA Novosti //http://www.newsgeorgia.ru/geo1/2005 1104|41502106 – print.htm|.

Надійшла до редакції   05.12.2005 р.

 

 

 

УДК 346                                 О.Э. Симсон, канд.юрид.наук

                                                  Национальная юридическая академия Украины

  имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

НАЛОГОВОЕ СТИМУЛИРОВАНИЕ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ СФЕРЫ КАК ЧАСТЬ ИННОВАЦИОННОЙ ПОЛИТИКИ

ГОСУДАРСТВА

 

Проблема государственной поддержки инновационной сферы, выбора наиболее эффективных форм государственного стимулирования научно-технического развития составляет важную часть государственной инновационной политики. Закон Украины “Об инновационной деятельности” от 4 июля 2002 г. [2; 2002. – № 36. – Ст. 266] – определяет финансовую поддержку, осуществление благоприятной кредитной, налоговой и таможенной политики в сфере инновационной деятельности в качестве основного принципа государственной инновационной политики государства (ст. 3). В ст. 6 Закон относит к составляющей государственного регулирования инновационной деятельности создание нормативно-правовой базы и экономических механизмов для поддержки и стимулирования инновационной деятельности. Хозяйственный кодекс Украины (далее – ХКУ) [3] включает в средства государственного регулирования хозяйственной деятельности “предоставление инвестиционных, налоговых и других льгот, дотаций, компенсаций, целевых инноваций и субсидий” (ст. 12). Согласно ст. 329 ХКУ, государство гарантирует поддержку инновационных программ и проектов, направленных на реализацию экономической и социальной политики государства.

Разработке эффективных механизмов финансирования и стимулирования инновационной деятельности за последнее время уделяется внимание во многих научных исследованиях. Этой теме посвящены работы Г.А. Андрощука, А.А. Дагаева, Е.О. Литвиненко, И.Г. Сердюка, А.И. Яковлева и др. [1; 4; 6; 8; 11]. Однако остаются неразработанными механизм внедрения тех или иных методов стимулирования, рациональное соотношение бюджетных и налоговых методов регулирования инновационной деятельности, определение конкретных ее видов с целью направления на них соответствующих инструментов государственной поддержки. Все это приводит на практике к отсутствию налоговых стимулов для инновационной и научно-технической деятельности, неадекватности методов государственного регулирования существующим и тем более перспективным потребностям экономики и, наконец, непривлекательному инвестиционному климату.

Цель данной статьи – на основе сравнительно-правового анализа с зарубежной системой налогового стимулирования инновационной деятельности выявить несовершенства украинского опыта применения налоговых льгот для их последующего устранения и повышения роли налоговых стимулов инновационного развития как части инновационной политики Украины.

По данным Международного бюро Всемирной организации интеллектуальной собственности (ВОИС), проводившего ряд исследований, предметом которых стало обобщение прогрессивных форм и методов государственного стимулирования научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ (НИОКР) в промышленно развитых странах, основными формами финансовой помощи и стимулирования являются:

– прямое бюджетное финансирование на основе дотаций, субсидий, госзаказа;

– непрямое (косвенное) стимулирование за счет отказа государства от части налоговых поступлений в обмен на инвестирование в сферу НИОКР с учетом определенных государственных приоритетов;

– поощрение рисковых капиталовложений в инновационные проекты и обеспечение необходимых для этого экономических и правовых условий;

– предоставление государством гарантированных займов или долевое участие в хозяйственной деятельности с фактическим разделением инновационных рисков с субъектами частного права [1, с. 19-21].

Между тем специалисты Организации экономического сотрудничества и развития проанализировав этот вопрос, пришли к выводу, что прямое бюджетное финансирование и налоговые льготы на проведение НИОКР не дают суммарного эффекта, ибо рост одного из механизмов ведет к снижению эффективности другого с точки зрения привлечения частных инвестиций. Меры прямой и косвенной государственной поддержки имеют разные цели. Прямое государственное финансирование НИОКР направлено на развитие приоритетных направлений государственной промышленной политики, имеет адресный характер и дает возможность контролировать расходуемые средства. Непрямой механизм стимулирования НИОКР способствует росту инновационной активности в негосударственной сфере, привлечению частного капитала и снижает возможность административного влияния и коррупции при государственном регулировании. Выбирая стратегию регулирования научно-технической деятельности, государство делает упор на один из вариантов ее финансирования исходя из преследуемых целей и состояния бюджета, поскольку прямое финансирование требует значительных государственных и административных расходов, а непрямое снижает налоговые поступления, т.е. доходы Госбюджета.

В развитых странах используются такие налоговые льготы:

– экстраконцессии (extra tax allowance) – льготы, которые дают возможность фирмам финансировать из своей налоговой базы более 100% своих инновационных затрат;

– налоговые каникулы, или освобождение от налога на прибыль, а также льготный налог, т.е. снижение ставки налогообложения компаний, работающих в наукоемких отраслях;

– налоговый кредит (tax credit) – льгота, дающая возможность фирмам финансировать определенный процент своих инновационных затрат из налоговых обязательств. При этом существуют два типа налоговых кредитов (скидок) – объемный и приростный. Объемный принцип действия скидки дает льготу пропорционально размерам затрат, приростная скидка определяется, исходя из достигнутого компанией увеличения затрат на НИОКР по сравнению с уровнем базового года или среднего за какой-то период;

– инвестиционный налоговый кредит – льгота, при которой допускается уменьшение налога на прибыль на определенный процент от общей стоимости инвестиций в оборудование;

– льготная амортизация [13].

Рассмотрим опыт применения указанных льгот в сфере НИОКР различными государствами. Например, в США применяется снижение налогооблагаемой базы путем исключения 20% стоимости расходов на НИОКР, связанных с основной производственной и торговой деятельностью, из суммы налогооблагаемого дохода. Великобритания, которая довольно длительное время воздерживалась от использования налоговых льгот в сфере НИОКР, с апреля 2000 г. ввела повышенную норму списания затрат на исследования и разработки из налогооблагаемой базы в размере 150% для малого и среднего бизнеса, а в 2002 г. – в размере 125% для работающих с прибылью крупных компаний [4, с. 83]. Во Франции с 1983 г. предусмотрены льготы в виде снижения налогооблагаемого дохода за счет расходов (а) на амортизацию основного капитала, приобретенного во Франции и используемого с научно-исследовательской целью; (б) на оплату труда научно-исследовательского персонала, работающего как на постоянной основе, так и по совместительству, но не более 50% таких расходов; (в) на исследовательские работы, осуществляемые общественными или частными учреждениями под патронажем Министерства научных исследований и промышленности и признанные целесообразными научными и техническими экспертами; (г) на внедрение изобретений и закупку патентов. В Венгрии предусмотрено полное списание затрат на НИОКР из налогооблагаемой базы [4, с. 85].

Налоговые каникулы в Японии предусматривают освобождение от налогов части прибыли компаний, направляемой на НИОКР, и части прибыли, получаемой ими в течение первых 3-х лет от продажи новой продукции, а также от торговли патентами и ноу-хау. Во Франции используется льготный налог для новых компаний в размере 25% налога на прибыль в течение первых 3-х лет [7], а в настоящее время там готовятся две новые схемы фискального стимулирования НИОКР в частном секторе. Первая рассчитана на освобождение от налогов на 8 лет вновь созданных компаний в наукоемких отраслях производства, исследовательские расходы которых превышают 15% оборота, вторая должна стимулировать частных венчурных инвесторов, вкладывающих средства в стартовые инновационные фирмы [4, с. 84].

Налоговые скидки впервые в 1966 г. были предоставлены японским компаниям. Правовая поддержка инновационного предпринимательства в Японии закрепляет комплекс соответствующих регуляторов: предоставление льготных кредитов для расширения НИОКР и осуществления инноваций в перспективных отраслях промышленности. В США налоговый кредит для расходов на лабораторные экспериментальные научные исследования, введенный в 1981 г. на 5-летний период, неоднократно продлялся и существует до сих пор. Он составляет 20% прироста расходов на определенные виды НИОКР по сравнению со средними затратами в базовом периоде за 4 года [4, с. 83]. Во Франции устанавливается 25% – ный налоговый кредит на прирост расходов компаний на НИОКР по сравнению с уровнем предыдущего года, причем, неиспользованный в текущем году он может быть перенесен на будущий период. В Италии уменьшение налога на прибыль на протяжении года составляет 50% расходов на НИОКР и до 100% – если результаты исследований не могут найти применение на практике в течение года. В Испании в 2002 г. компании могли претендовать на налоговый кредит в размере 30% от объема расходов на НИОКР в текущем налоговом году и 50% от превышения средних расходов за последние 2 года [4, с. 84]. В Канаде также присутствуют и объемный, и приростный тип скидок. Установлен налоговый кредит в размере 10-25% капитальных и текущих затрат на НИОКР в зависимости от масштаба корпорации и ее территориального размещения, а также уменьшение суммы корпоративного налога на сумму, эквивалентную части прироста собственных расходов фирмы на НИОКР по отношению к предыдущему уровню [7].

Налоговая скидка на частные инвестиции в НИОКР в размере 20% предусмотрена в Японии. В США также допускается уменьшение налога на прибыль в размере 6 – 10% от общей стоимости инвестиций в оборудование (инвестиционный налоговый кредит). Налоговая скидка на частные инвестиции в НИОКР до 7,5% предусмотрена в Германии. В Италии используются налоговые льготы на покупку передовой технологии в размере 25% от суммы инвестиций для предприятий с числом занятых до 100 человек и до 40-50% расходов на покупку услуг, содействующих внедрению новых технологий независимо от размера предприятия. Налоговые льготы на инвестиции в наукоемкие отрасли в размере 50% налога, установленного для других отраслей установлены в Австралии [7].

Законом о справедливом налогообложении и финансовой ответственности, который был принят в США в рамках налоговой реформы 1981 г., были сокращены сроки амортизации научно-исследовательского оборудования до 3-х лет. Также была введена беспроцентная скидка для инвестиций в оборудование, которое амортизируется в течение 3-х лет, и 10%-ная для оборудования, которое должно быть списанным в течение 5-ти лет. Согласно Закону США об изменении налогов с целью экономического оздоровления в 1981 г. в стране был внедрен принцип неравномерного списания стоимости основного капитала на протяжении амортизационного периода. Было разрешено амортизировать большую часть стоимости основного капитала в первые годы его функционирования либо, наоборот, применять отсрочку ускоренной амортизации, что дало возможность фирмам маневрировать собственными активами в процессе их производственного накопления и роста [6, с. 27]. Ускоренная амортизация в размере 15% стоимости основных фондов за каждый год с момента приобретения оборудования в течение 3-х лет действует в Италии. Предусмотрена она и в Германии в размере до 10% затрат производства нового оборудования [7].

Отдельное внимание в мировой практике налогового регулирования уделяется поддержке венчурного бизнеса. Так, в США льготное налогообложение венчурных фирм составляет до 20% прироста затрат на НИОКР по сравнению со среднегодовым уровнем этих расходов за предыдущие 3 года и до 20% расходов на реализацию программ фундаментальных научных исследований, которые выполняются университетами по контрактам. Осуществляется снижение налогооблагаемого дохода за счет стоимости научной аппаратуры и оборудования, которое безвозмездно передается венчурным фирмам университетами и научно-исследовательскими институтами. Отсутствует налог на аренду. Применяется уменьшение налога на прибыль для эмитентов ценных бумаг венчурных структур (60% дохода вообще не облагается, а 40% облагается обычными налогами) и т.д. В Японии льготный налог на прибыль венчурных предприятий существует в размере 30%, в отличие от обычного 40% – ного налога. В Великобритании налог на прибыль венчурных фирм уменьшен с 35 до 25%. Во Франции не облагаются налогами средства, вкладываемые в рисковые проекты [7].

Сравнить масштабы и значение налоговых льгот в развитии сферы НИОКР разных стран достаточно сложно из-за больших расхождений в налоговых системах и структурах финансирования. По имеющимся оценкам коэффициент покрытия затрат на интеллектуальную сферу налоговой льготой в большинстве стран достаточно мал. В США, Японии, Италии и Дании он составляет менее 1%, во Франции и Нидерландах – 4-6% и лишь в Австралии и Канаде достигает значительно большей величины (соответственно 11 и 19%). Если же сравнивать данную льготу с объемом государственного финансирования, получится несколько иная картина. Так, в Японии сумма льгот достигает 2/3 бюджетного финансирования, в Нидерландах и Канаде почти равна ему, а в Австралии превосходит в 4 раза [5, с. 6, 7]. Это свидетельствует о том, что высокие и действующие продолжительное время налоговые льготы становятся не просто стимулом к инновационной деятельности субъектов хозяйствования, а важной составляющей научно-технической политики. В странах с традиционно низким уровнем бюджетного финансирования налоговые льготы могут обеспечивать финансовые потоки в сферу интеллектуальных ресурсов, превышая прямые бюджетные вложения.

В целом в развитых странах сформировались три основных направления налоговой политики, стимулирующей инвестиции в высокорисковые инновационные проекты. Первое заключается в создании общего низкого уровня налогообложения прибыли корпораций (США, Великобритания), второе направлено на формирование дополнительных стимулов внедрения рисковых инновационных проектов (Италия, Испания, Германия), третье направление применяет общие высокие ставки налогов и различные специальные налоговые стимулы для инновационной деятельности (Франция).

Рассматривая ситуацию в контексте перехода украинской экономики на инновационный путь развития на фоне низкого уровня бюджетного финансирования НИОКР, выход видим в усилении роли механизма налогового стимулирования инновационной деятельности. Среди принципов построения и назначения системы налогообложения Закон Украины “О системе налогообложения от 25 июня 1991 г. [2; 1991. – № 39. – Ст. 510] в ст. 3 называет: а) стимулирование научно-технического прогресса, технологического обновления производства, выхода национального товаропроизводителя на мировой рынок высокотехнологической продукции; б) введение льгот по налогообложению прибыли (дохода), направленного на развитие производства; в) стабильность в том числе налоговых льгот в течение бюджетного года и т.д. Согласно ст. 17 ХКУ законы, которыми регулируется налогообложение субъектов хозяйствования, должны предусматривать оптимальное сочетание фискальной и стимулирующей функции налогообложения.

Несмотря на это, в Украине на сегодняшний день не разработана действенная система налогового стимулирования инновационной деятельности. Более того, закрепление льгот для инновационной деятельности на законодательном уровне встречает резкое сопротивление фискальных органов государственной власти и управления. В силу того, что налоги представляют собой доходную часть бюджета, такие органы усматривают в установлении налоговых льгот бюджетные расходы, что, по их мнению, нарушает принцип его сбалансированности. Такая позиция часто подкрепляется мнением некоторых ученых [10, с. 104]. Однако, с нашей точки зрения, расходами могут считаться только формы прямой финансовой поддержки (дотации, субсидии, кредиты, инвестиции и пр.).

В законодательстве Украины предпринимались попытки внедрить определенные налоговые льготы. К примеру, Закон Украины “Об инновационной деятельности” (далее – Закон) в ст. 21 предусматривал особенности в налогообложении инновационной деятельности, в частности, что средства в размере 50% от суммы налога на прибыль, полученной при выполнении инновационных проектов, остаются в распоряжении предприятий, зачисляются на их специальные счета и могут быть использованы лишь для финансирования инновационной и научно-технической деятельности, а также расширения собственных научно-технологических и опытно-экспериментальных баз. Аналогичная норма была предусмотрена и для налога на добавленную стоимость (НДС). Кроме этого, инновационным предприятиям разрешалась ускоренная амортизация основных фондов и льгота по выплате земельного налога в размере 50% действующей ставки налогообложения. Однако нормы ст. 21 и ч. 3 ст. 16 Закона, предусматривающей право инновационного предприятия на льготы, сначала приостанавливались ежегодно соответствующими законами о Госбюджете, а затем и вовсе были исключены в марте 2005 г. изменениями к Закону Украины “О государственном бюджете на 2005 год” [2; 2005. – № 17, 18 – 19. – Ст. 267]. Похожая схема льготного налогообложения была предусмотрена и Законом Украины “О специальном режиме инновационной деятельности технологических парков” [2; 1999. – № 40. – Ст. 363] и действовала до принятия вышеуказанных изменений.

Если же обратиться к анализу норм об особенностях налогообложения, закрепленных ранее в специальных законах, можно выявить существенные недостатки разработанной ранее системы. Во-первых, действие налоговых льгот было напрямую связано с реализацией инновационного проекта, а не с самим фактом существования инновационного предприятия, как это происходит во всем мире. Кроме того, для придания проекту статуса инновационного по решению Министерства науки и образования Украины необходимо было пройти сложнейшую и длительную процедуру его согласования и экспертизы, предусмотренную порядками, утвержденными соответствующими постановлениями Кабинета Министров Украины. Во-вторых, указанные льготы представляли собой (по приведенной в статье классификации) скорее всего уменьшение ставки налогообложения и применялись на протяжении срока действия свидетельства о государственной регистрации проекта, который составлял 3 года. Между тем уже давно доказано, что жизненный цикл инновации составляет по оценкам специалистов [См.: 8; 12] не менее 5 – 12 лет до выпуска конечной продукции. В-третьих, средства в размере 50% налога на прибыль и НДС, зачисляемые на спецсчета, могли быть использованы лишь для финансирования инновационной, научно-технической деятельности и расширения собственных научно-технологических и опытно-экспериментальных баз. При этом на практике часто возникали проблемы с налоговыми и контролирующими органами по поводу толкования объема и направлений таких расходов. Такое жесткое администрирование и бюрократизация предоставленных льгот явились следствием существенных различий в механизме реализации стимулирующего налогового режима инновационной деятельности в Украине и за рубежом. Например, в Украине предприятие, зарегистрировав инновационный проект, сначала получало право на льготу, а уже потом осуществляло расходы на инновационную деятельность, а в странах с развитой экономикой предприятие получает право пользования льготой после осуществления указанных расходов.

Следующий момент, на который необходимо обратить внимание, – это недостаток ключевого понятия инновационного предприятия, статус которого давал ему право на получение льгот по Закону как предприятия, более 70% объема продукции которого за отчетный налоговый период составляет инновационная продукция или продукт. Такой процент представляется весьма завышенным и не соответствует международной практике, которая не знает таких ограничений. Так, ограничения применяются в некоторых странах относительно объема затрат данного предприятия на НИОКР (к примеру во Франции не менее 15%). Кроме того, в Законе не определялось понятия налогового периода, а максимальный налоговый период, установленный Законом Украины “О налогообложении прибыли предприятий” в редакции от 22 мая 1997 г. [2; 1997. – № 27. – Ст. 181] составляет один год. Таким образом, привязка в Законе делалась даже не к сроку реализации проекта (3 года), поэтому достичь выполнения данных требований представлялось просто невозможным.

К тому же, если в течение срока действия свидетельства, а также 12 месяцев после его окончания (п. 3. ст. 21 Закона) предприятие не успевало получить прибыль от реализации инновационного проекта, суммы льгот зачислялись в Госбюджет, так как Законом не предусматривалась возможность переноса права на льготу на последующий период. В это же время вышеуказанными специальными законами требовалось ведение отдельного бухгалтерского учета и отчетности для каждого инновационного проекта, что приводило к усложнению и повышению стоимости бухгалтерского обслуживания на предприятии.

На данный момент Закон “О внесении изменений в Закон Украины “О государственном бюджете на 2005 год” и в некоторые другие законодательные акты Украины” от 25 марта 2005 г. ввел 5-летний мораторий на предоставление новых или расширение существующих льгот по НДС и устранил действие льгот в рамках специальных режимов. К тому же прекратили существовать льготы, предусмотренные Законом Украины “О специальном режиме инновационной деятельности технологических парков” от 16 июля 1999 р. Однако 12 января 2006 г. принят Закон “О внесении изменений в Закон Украины “О специальном режиме инновационной деятельности технологических парков”, вступивший в силу с 1 февраля 2006 г., который вернул налоговые льготы технопаркам в рамках действия спецрежима. В соответствии с этим Законом налог на прибыль фактически не уплачивается в бюджет, а зачисляется на специальные счета (50% – на спецсчета участников технопарка, а 50% – на спецсчет руководящего органа технопарка). Льготы же предоставляются государством в качестве целевых субсидий, которые во всем мире являются формой прямого государственного финансирования.

К сожалению, концептуально указанный Закон не меняет системы и механизма государственной поддержки, в частности, льготного налогообложения инновационной деятельности, повторяя большинство ошибок Закона Украины “Об инновационной деятельности”. А между тем необходимы новые подходы к вопросу стимулирования инновационной активности предприятий Украины, которая на первое полугодие 2005 г. находится на уровне 10%. На наш взгляд, требуется внедрение льгот по схеме налогового кредита с учетом особенностей его форм. Преимуществом налоговой скидки по объемному принципу, когда предприятие имеет право уменьшать налог на прибыль пропорционально размеру расходов на инновационную деятельность, является легкость и прозрачность ее применения, как субъектами инновационной деятельности, так и налоговыми органами. Но при этом нет гарантий со стороны предприятий, что они реинвестируют средства, появившиеся вследствие применения налогового кредита, в инновационную деятельность. А для этого существует приростная налоговая скидка, позволяющая предоставлять еще большие льготы предприятиям, инновационная активность которых возрастает. При этом можно ввести ограничения размера списания налогов по скидкам. В дальнейшем необходимо будет проработать вопрос определения процентов скидки, соотношения форм ее применения, размера ограничений, а также уровня, по отношению к которому будет определяться прирост для облегчения администрирования налога на прибыль.

Отдельной программы поощрения и облегчения налогового бремени требует развитие венчурного бизнеса в Украине. Сейчас в стране действует порядка 40 венчуров, однако размер привлеченных ими средств составляет не более 1% ежегодных поступлений в европейские венчурные фонды, а венчурное финансирование получают 1-2% предприятий.

 

Список литературы: 1. Андрощук Г. Зарубежный опыт стимулирования инновационной деятельности // Бизнес-информ. – 1996. – № 1. – С. 19-21. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Господарський кодекс України: Офіц. вид. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 344 с. 4. Дагаев А. Налоговое стимулирование инноваций в предпринимательском секторе экономики // Проблемы теории и практики управления. – 2004. – № 3. – С. 80-86. 5. Иванова Н. Финансовые механизмы научно-технической политики (опыт стран Запада) // Проблемы теории и практики управления. – 1997. – № 5. – С. 1-7. 6. Литвиненко Є.О. Податкове стимулювання інноваційної та науково-технічної діяльності промислових підприємств // Проблеми науки. – 2004. – № 8. – С. 25-30. 7. Найбільш поширені засоби стимулювання інноваційних процесів у ряді країн світу // www.me.gov.ua. 8. Санто Б. Инновация как средство экономического развития: Пер. с венг. / Общ. ред. Б.В. Сазонова. – М.: Прогресс, 1990. – 296 с. 9. Сердюк І.Г. Стимулювання інноваційної діяльності // Фінанси України. – 2003. – № 11. – С. 81-90. 10. Титова М.В. Проблемы правового регулирования налоговых льгот на современном этапе// Известия вузов: Правоведение. – 2002. – № 5. – С. 98-107. 11. Яковлев А.І. Спрямованість податкової системи на розвиток інновацій// Фінанси України. – 2004. – № 2. – С. 105-108. 12. Ямпольский С.М., Чирков В.Г. Вопросы измерений и анализа научно-технического прогресса. – К.: Наук. думка. – 1971. – С. 42. 13. Corporation Tax and Innovation: Issues at stake and review of European Union experiences in the Nineties. European Economic Development Services, Ltd., Michel Govhenetche Consultants, MCON Consulting, 2002. – 220 с.

Надійшла до редакції   24.10.2005 р.

 

 

 

УДК 346.3                                    В.С. Мілаш, канд. юрид. наук

         Національна юридична академія України

         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ІНФОРМАЦІЯ

ЯК ОБ’ЄКТ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО

КОМЕРЦІЙНОГО ДОГОВОРУ

 

Осмисленням феномену інформації займається низка галузей сучасного наукового знання (правова, філософська, соціологічна та ін. науки), що невипадково, адже вона є найважливішим стратегічним ресурсом цивілізації. Правова наука визнає за інформацією статус об’єкта права. Особливої актуальності дослідження означеного об’єкта набуває у зв’язку із сучасними ринковими трансформаціями, коли інформація перетворюється на важливий чинник виробництва, чим зумовлює необхідність створення належних правових умов її включення в товарообіг і функціонування у його межах.

Дослідженням специфіки інформації у сфері договірної діяльності займалися такі правники, як О.А. Городов, А.Д. Корчагин, Є.В. Петров, О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, С.І. Сімілетов, О.А. Степанова та ін. Визначення інформації міститься в низці нормативно-правових актів. За Цивільним кодексом України інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі й навколишньому середовищі [1; 2003. – № 40-44. – Ст. 356]. Угода між Україною та Європейським Співтовариством “Про наукове і технологічне співробітництво”, ратифікована Законом України від 25.12.2002 р., охоплює поняттям “інформація” як наукові й технічні дані, результати або методи науково-технологічних досліджень і розробок, що виникають у результаті спільних досліджень, так і будь-які інші дані, що стосуються спільної діяльності [1; 2003. – № 6. – Ст. 53]. За ст. 1 Закону України ”Про інформацію” нею є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі [1; 1992. – № 48. – Ст. 650].

Увесь інформаційний простір поділяється на вільну і зв’язану інформацію. Вільна безперешкодно циркулює між різними матеріальними носіями і, на відміну від зв’язаної, ще не пройшла стадії опредмечення [5, с. 72]. На означеній стадії відбувається встановлення логічних зв’язків між інформаційними сутностями, в результаті чого виникає певний синтетичний образ, який за наявності відповідних умов може досягти рівня логічної замкнутості [3, с. 97].

Традиційно вирізняють декілька рівнів інформаційної реальності:

1) первинні фундаментальні сутності визначають організаційну першооснову матеріальної субстанції – перший рівень;

2) вторинні фундаментальні сутності виникають у результаті розвитку живої природи та суспільних відносин – другий рівень;

3) інформаційні сутності третього рівня виникають у результаті фіксації, обробки соціумом інформації перших двох рівнів;

4) четвертий рівень становлять інформаційні продукти інтелекту, а також інформаційна продукція, що виробляється за допомогою комп’ютерних програм [47 с. 173-175], так званого „штучного інтелекту”.

Таким чином, інформація перших двох рівнів виступає ресурсом, необхідним для генерації інформації наступних.

Інформація, яка є продуктом інтелектуальної праці (йдеться не тільки про об’єкти права інтелектуальної власності), проходить етапи статистичної (механічної) й аналітичного обробок інформації, об’єктивно існуючої в межах певної соціальної системи. У низці випадків вона набуває товарної форми і служить об’єктом підприємницьких комерційних договорів, зокрема, про надання інтелектуальних (наукомістких) послуг.

Особливості інформації як об’єкта підприємницького комерційного договору (товару) зумовлені її нематеріальною природою. За своїми фізичними властивостями вона не є споживним благом, тому її використання за призначенням не призводить до її зменшення чи фізичного знищення [10, с. 133]. З економічної точки зору інформації не притаманна вартість у її традиційному розумінні (витрати праці відіграють тут другорядну роль), оскільки її основа базується головним чином на споживчій вартості відомостей, що набувають товарної форми. Відштовхуючись саме від цих обставин, Г.І. Черкасов робить висновок, що інформація є не справжнім товаром, а лише його перетвореною формою [11, с. 49]. Дійсно, вартість інформації, на відміну від більшості товарів господарського призначення, не має вираження у величині витраченої праці на її виробництво (збір, аналіз, розробка), а головним критерієм її оцінки виступає корисність для виробничого споживання.

Закон України „Про інформацію” містить два класифікаційних критерії інформації – змістовий і формальний (йдеться про режими доступу до інформації). За першим вирізняється статистична, адміністративна, соціологічна, правова інформація, а також інформація про особу, про діяльність державних органів влади й органів місцевого й регіонального самоврядування та довідково-енциклопедичного характеру.

У названому нормативному акті згадується такий різновид інформації, як комерційна, однак не визначається її місце в загальній класифікації й не надається її загальне тлумачення. На нашу думку, зазначену нормативну класифікацію доцільно поповнити таким класифікаційним критерієм, як економічна цінність інформації (значення для комерційного обороту), за яким поділити її на комерційну й некомерційну. Під комерційною пропонуємо розглядати будь-які відомості про ринковий оборот, ринкові процеси, первинним джерелом яких є сам ринок. Однак не будь-яка комерційна інформація може набувати товарної форми, оскільки вона як би розщеплюється на два різновиди – комерційну нетовароздатну та комерційну товароздатну. Приміром, одним із різновидів нетовароздатної комерційної інформації є банківська таємниця. Стаття 60 Закону України “Про банки та банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. банківською таємницею називає інформацію щодо діяльності й фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта і взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові [1; 2001. – № 5-6. – Ст. 30]. Банківська таємниця є об’єктом господарських прав, який позбавлено якості товароздатності встановленим щодо нього правовим режимом, відповідно, угода (правочин) щодо її відчуження становить собою правопорушення у сфері господарської діяльності.

Отже, комерційна інформація, як об’єкт підприємницького комерційного договору, становить собою сукупність відомостей, які (а) спеціально зібрано або розроблено для втягнення у царину ринкового обміну, (б) створюють ефект корисності для певного суб’єкта (суб’єктів) економічної діяльності, чим набувають якість товароздатності, (в) не обмежені правовим режимом, установленим щодо них, і (г) втілені в матеріальну форму. Комерційна товароздатна інформація за своєю змістовою характеристикою може бути технічною, економічною, організаційною тощо.

Інформація, яка набуває товарної форми, не повинна бути загальнодоступною. За режимом доступу вона поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. У свою чергу, інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну й таємну. Згідно зі ст. 30 Закону України “Про інформацію” фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією, що є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, і встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Товароздатна інформація досить швидко втрачає свою рентабельність, фізично старіє, оскільки підкоряється дії більшості принципів функціонування ринкового механізму, зокрема, законам попиту і пропозиції, життєвого циклу товару тощо. Із цих міркувань слід не погодитися з П.В. Лютиковою, яка вважає, що „...ніхто не може бути виключним власником інформації; ...інформація, будучи благом нематеріальним, фізично не старіє” [6, с. 46].

Об’єктом підприємницького комерційного договору є науково-технічна й технологічна інформація, яка є одним із її різновидів. Вона є результатом науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектно-конструкторських, технологічних, пошукових та проектно-пошукових робіт, а також інших, пов’язаних з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання. Зазначені роботи можуть проводитися як науково-дослідними (науково-технічними) установами на комерційній (або некомерційній) основі, так і спеціалізованими фірмами – суб’єктами підприємницької діяльності. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт може мати природу як некомерційного господарського договору, так і підприємницького комерційного одностороннього чи двостороннього інституційного характеру. Головний акцент при визначенні правової природи такого договору припадає на його суб’єктний склад і мету, задля якої він укладається. Управненою за договором стороною може бути як державний замовник, який вступає в договірні відносини з метою досягнення певного соціального ефекту, так і суб’єкт підприємницької діяльності, метою якого є комерціалізація відповідної інформації у власне виробництво для отримання конкурентних переваг на певному сегменті ринку. Законом України „Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993 р. безпосередньо встановлено, що інформаційна продукція й послуги органів науково-технічної інформації, підприємств, установ, організацій, окремих громадян, які здійснюють науково-інформаційну діяльність, можуть бути об’єктами товарних відносин, що регулюються чинним законодавством. Означені суб’єкти, які реалізують свою інформаційну продукцію й інформаційні послуги, є товаровиробниками [1; 1993. – № 33. – Ст. 345].

Специфіка предмета науково-дослідних, конструкторських, технологічних робіт має вираження не лише у творчому характері результату, який повинен бути досягнутий виконавцем, а й у неможливості заздалегідь точно визнати його конкретні параметри. При укладенні договору сторони, як правило, визначають лише загальні науково-технічні, економічні, екологічні та інші вимоги, яким має відповідати очікуваний результат [2, с. 363-365].

Об’єктом договорів на виконання конструкторських, технологічних робіт, на відміну від ліцензійного договору, не завжди може бути науково-прикладний результат у формі об’єкта права промислової власності; ним може виступати інформація, що містить відомості про можливість (неможливість), доцільність (недоцільність) упровадження науково-технічного результату, коефіцієнт його корисності тощо. Така інформація потенційно спроможна стримати замовника від невиправданих витрат, які мали б місце за умови його непоінформованості щодо неможливості використання того чи іншого виробничого ресурсу і т. ін.

Інформація, що містить відомості про науково-прикладний результат, може отримати зовнішнє вираження (форму) у звіті, проектних пропозиціях, конструкторській або технологічній документації на науково-технічну продукцію, натурному зразку тощо. Втілення інформації в матеріальну форму є обов’язковою умовою її включення до комерційного обороту.

Для успішного провадження господарської діяльності господарюючим суб’єктам недостатньо обмежитися залученням нових технологій; останні також повинні бути поінформовані про ринкову кон’юнктуру, тенденції попиту та пропозиції на ті чи інші товари, правові умови здійснення господарської діяльності, особливості відповідних товарних ринків у певних регіонах тощо. Отримання такої інформації зазвичай вимагає укладення відповідних договорів, зокрема, інжинірингу. Визначення інжинірингових послуг (робіт) міститься лише в п. 1.36. Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. Відповідно до його положень інжиніринг – це надання послуг (виконання робіт) зі складання технічних завдань, проектних пропозицій, проведення наукових досліджень, техніко-економічних обстежень та інженерно-розвідувальних робіт з будівництва об’єктів, розробка технічної документації, проектування та конструкторське опрацювання об’єктів техніки й технології, консультації та авторський нагляд під час монтажних і пусконалагоджувальних робіт, а також консультації економічного, фінансового або іншого характеру, пов’язані з такими послугами (роботами), які, як правило, об’єктивуються у формі звітів, висновків [1; 1995. – № 4. – Ст. 28]. Існують такі види інжинірингу: 1) консультаційний (пов’язаний з наданням консультаційних послуг); 2) технологічний (пов’язаний з розробкою на замовлення нових технологій); 3) будівельний, або загальний (пов’язаний з проектуванням об’єктів, постачанням обладнання та машин, їх монтажем і введенням в експлуатацію) [8, с. 189].

Одним з найпоширеніших видів інжинірингу є консалтингові послуги, які передбачають створення інформації не лише технічного (технологічного) характеру, а й правового, економічного, фінансового, що мають цінову вартість. Отже, правочини, до предмета яких входять дії щодо аналізу економічної та (або) правової ситуації, у якій знаходиться господарська організація, можливих перспектив подальшого розвитку її підприємницької діяльності й надання пропозицій щодо її оптимізації, є договорами про надання консультативно-інформаційних послуг (консалтингу). Виконавець за цим договором зобов’язується здійснювати інформаційно-консультаційне обслуговування в основному за такими напрямками: а) складення й аналіз бізнес-планів, окремих проектних рішень, б) аналіз фінансової діяльності підприємства, в) консультування з питань оподаткування, оптимізації системи управління персоналом, г) розробка й аналіз інвестиційних проектів, тощо.

Досить великим попитом користуються консалтингові послуги у сфері зовнішньоекономічної діяльності, оскільки функціонувати на світовому ринку, не знаючи його кон’юнктури, досить ризиковано. У СНД стрімко збільшується попит на консалтингову допомогу у царині організації інвестування. Щоб отримати необхідні капіталовкладення з будь-яких фінансових джерел, потрібне ретельне і глибоке вивчення всіх пов’язаних з інвестиціями економічних питань – від строків окупності до оцінки ризику, визначення потенційного ринку збуту, цін, інших можливих витрат [9, с. 291].

Отримання замовником за договором про надання інжинірингових послуг інформації (за винятком тієї, що становить собою об’єкт права інтелектуальної власності) за загальним правилом має незворотній характер. Єдиним видом інформації (окрім тієї, що набула правової форми об’єкта патентного права), щодо якої можливе укладення договору на передачу в користування, є ноу-хау.

У вітчизняній доктрині існує три точки зору щодо співвідношення категорій “ноу-хау” – „комерційна таємниця”: а) вони є тотожними поняттями; б) комерційна таємниця – поняття загальне, ноу-хау – різновид комерційної таємниці; в) абсолютно несумісні поняття. Ноу-хау, на нашу думку, є окремим різновидом комерційної таємниці, що співвідноситься з нею, як часткове із загальним. Головні відмінності ноу-хау від інших різновидів комерційної таємниці полягають у тому, що ноу-хау має (а) прикладний характер (хоча може бути ще не випробуваним), тобто є одним із чинників виробництва, (б) ефект новизни і (в) якість товароспроможності. Інформація, яка не відповідає зазначеним кваліфікаційним ознакам, однак стосується окремих сторін діяльності господарюючого суб’єкта (фінансової, маркетингової тощо), є комерційною таємницею за умови надання їй останнім режиму конфіденційності, що не перетворює її на ноу-хау.

Отже, під “ноу-хау” слід розуміти знання і досвід як технічного (йдеться про інформацію, право власності на яку не засвідчено патентом), так і нетехнічного характеру, яким притаманні наступні ключові ознаки (характеристики): (1) конфіденційність (незагальновідомість), (2) комерційний та (3) прикладний характер, (4) новизна.

Однією з ключових відмінностей ноу-хау від інших різновидів товароздатної комерційної інформації, отриманої за допомогою договірної форми, як уже відзначалося, є властивість новизни. Ноу-хау завжди містить принципово новий варіант вирішення проблемних питань, що виникають у господарській діяльності. Наприклад, за договором на надання консалтингових послуг виконавцем може були створено інформацію, яка містить у собі пропозиції подальшого успішного зайняття підприємницькою діяльністю, які є як традиційними (лише адаптованими для конкретної особи), так і принципово новими варіантами здійснення певного бізнесу (ноу-хау організаційного характеру).

У договірній діяльності ноу-хау може виступати як самостійним об’єктом договору, так і бути складником комплексного об’єкта, приміром, включеним до франшизи (об’єкта ліцензійного договору). Це пояснюється ускладненням сучасних винаходів, і як наслідком цього – практичною неможливістю описання останніх у патентних матеріалах з повнотою, необхідною для їх практичного використання [4, с. 156]. Таким чином, ноу-хау, як об’єкт підприємницького комерційного договору, на момент його укладення може бути (а) реально існуючим товаром (договір купівлі-продажу ноу-хау) або (б) корисним результатом (договір технологічного інжинірингу), задля якого сторони вступають у договірні відносини.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновки, що інформація, яка створюється в результаті інтелектуальної праці, може набувати різної правової форми: (1) об’єкта права інтелектуальної власності, (2) інформації прикладного характеру щодо об’єкта права інтелектуальної діяльності – ноу-хау, (3) інформації консультативного характеру, яка є необхідною для подальшого успішного здійснення господарської діяльності (бізнес-плани, маркетингові плани, інвестиційні проекти та ін.). Усі названі різновиди інформації спроможні служити об’єктом підприємницького комерційного договору. Правова характеристика інформації як об’єкта останнього полягає в наступному:

1) така інформація є вторинною за своєю природою: це результат праці учасників економічної діяльності, підготовлений (її зібрано, проаналізовано, розроблено та ін.) спеціально для ринкового обміну (продажу);

2) за своїми фізичними властивостями вона є благом неспоживчим: її використання за призначенням не призводить до її зменшення чи фізичного знищення. Однак як об’єкт підприємницької комерційної угоди вона досить швидко втрачає свою рентабельність, тобто старіє;

3) за своєю фактичною природою інформація є зв’язаною (опредмеченою): її предметом є різні сторони діяльності господарюючого суб’єкта – як виробничі процеси, так і її маркетингова, фінансова діяльність, правове забезпечення тощо;

4) вона є комерційною інформацією, якій притаманна товароздатність, не обмежена правовим режимом, установленим щодо даного об’єкта права.

5) така інформація не є загальновідомою й загальнодоступною;

6) її вартість, на відміну від більшості товарів господарського призначення, не може мати вираження величиною затраченої на її підготовку праці, а головним критерієм її оцінки виступає корисність для виробничого споживання;

7) споживча вартість такого товару, як інформація, завжди має спеціальний характер, адже ефект корисності вона утворює для окремих суб’єктів економічної діяльності;

8) обов’язковою умовою включення інформації до комерційного обороту є її втілення в матеріальну форму.

За сучасних ринкових умов зростають темпи комерціалізації інформації, яка відбувається при залученні договірної форми. Означене вимагає дослідження специфіки цього об’єкта права, з метою забезпечення його належної правової регламентації і вдосконалення чинного господарського законодавства у сфері договірної діяльності. Отже, проведення подальших досліджень у даному напрямку є, безумовно, актуальним і має своє теоретичне і практичне значення.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради. 2. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1998. – 784 с. 3. Жданов Г.Б. Информация и сознание // Вопр. философ. – 2000. – № 11. – С. 97-104. 4. Зенин И.А. Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособ. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 192 с. 5. Кремянский В.И. Методологические проблемы системного подхода к информации.– М.: Наука, 1997. – 287 с. 6. Лютикова В.П. К вопросу об информации как объекте гражданского права // Пробл. законності. – 2001. – Вип. 47. – С. 42-46. 7. Мельник Л.Г. Фундаментальные основы развития. – Сумы: Университ. кн., 2003. – 288 с. 8. Охорона промислової власності в Україні / За ред. О.Д. Святоцького, В.Л. Петрова. – К.: Ін Юре, 1999. – 400 с. 9. Соколенко С.І. Сучасні світові ринки та Україна. – К.: Демос, 1995. – 354 с. 10. Цивільне право України: Підручник / За ред. Ч.Н. Азімова. – Х.: Право, 2000. – 368 с. 11. Черкасов Г.И. Рынок: регулирование рынка: Учеб. пособ. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 222 с.

Надійшла до редакції   15.02.2006 р.

 

 

 

УДК 349.22: 377.354              С.О. Сільченко, канд. юрид. наук, доцент

      Національна юридична академія України

      імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ

НА ВИРОБНИЦТВІ: ОКРЕМІ ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

 

Серед чинників, що зумовлюють динамічний розвиток економіки, чільне місце посідають цілеспрямована підготовка й підвищення кваліфікації робочої сили. Професійна підготовка кадрів сприяє підвищенню продуктивності праці, забезпеченню випуску конкурентноспроможної продукції, входження України у світове економічне співтовариство. У нашій державі з початку 90-х років ХХ ст. чисельність працівників, які проходили професійну підготовку й перепідготовку, невпинно зменшується. Рівень їх кваліфікації багато в чому відстає від потреб ринкової економіки. Негативні тенденції у сфері виробничого навчання зупинилися лише у 2004 р. на фоні зростання національної економіки й усвідомлення багатьма керівниками суб’єктів господарювання важливості впливу на ефективність виробництва професіоналізму робочої сили. За статистичними даними у 2004 р. різними видами виробничого навчання було охоплено 1 млн. 270 тис. працівників, що на 260 тис. більше ніж у 2003 р. Підвищення кваліфікації проходили понад 900 тис. осіб. Для задоволення поточних потреб виробництва у працівниках за потрібними професіями підприємства використовували такий вид навчання, як підготовка й перепідготовка кадрів. У 2004 р. здобули нові професії понад 320 тис. осіб, з них – 63,3% проходили перепідготовку для отримання другої професії, решта оволодівала новою професією вперше [7; 2005. – № 36. – С. 4, 5].

Ураховуючи важливість діяльності по професійній підготовці кадрів на виробництві, законодавець у проекті Трудового кодексу України передбачив низку правових норм, присвячених цій проблемі, закріпивши їх у П’ятій книзі Проекту “Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації” (ст. 326-335).

Цілями цієї статті є проведення аналізу теоретичних засад правового регулювання правовідносин, що виникають у процесі набуття професії безпосередньо на виробництві, визначення їх галузевої належності й вироблення пропозицій, спрямованих на подальше вдосконалення чинного законодавства у цій царині.

Відповідно до п. 7 ст. 41 Закону України “Про освіту” [1; 1996. – № 21. – Ст. 84] громадяни можуть одержати професію, підвищити кваліфікацію, пройти перепідготовку безпосередньо на виробництві. Господарський кодекс України [1; 2003. – № 18-22. – Ст. 144] у ч. 2 ст. 69 передбачає, що підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як у власних навчальних закладах, так і в інших за певними угодами. Підприємство надає пільги згідно з законом своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва.

Отже, крім освітніх закладів навчанням громадян займаються безпосередньо підприємства. Поширення такого виду діяльності зумовлено тим, що професійно-технічні навчальні заклади займаються підготовкою робітничих кадрів лише за 550 професіями, у той час як на виробництві їх застосовують понад 5 тис. Таке становище є наслідком надмірно обтяжливої системи ліцензування права на впровадження освітньої діяльності, застарілих підходів і вимог до організації навчального процесу. Старіння й вибуття висококваліфікованої робочої сили, погіршення демографічної ситуації в країні також зумовлюють зростання потреби підприємств у кадрах виробничих професій, що змушує підприємства активно готувати кадри безпосередньо на виробництві.

Цей напрямок освіти регулюється трудовим правом. Закони та інші нормативні акти про працю створюють умови для отримання працюючими базової й загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти у відповідних навчальних закладах шляхом установлення зобов’язань для власників або уповноважених ними органів по створенню сприятливих умов для навчання без відриву від роботи, наданням працівникам різноманітних пільг, що сприяють успішному навчанню.

Згідно з Основними напрямками розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року, затвердженими Указом Президента України від 3 серпня 1999 р., № 958/99 [11; 1999. – № 155-156. – 19 серп.] метою державної політики розвитку трудового потенціалу є створення правових, економічних, соціальних та організаційних засад щодо його збереження, відтворення й розвитку, спрямованих на створення умов для отримання професійно-технічної й вищої освіти, професійних послуг по підготовці, перепідготовці й підвищенню кваліфікації відповідно до суспільних потреб. Генеральною Угодою між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців України і всеукраїнськими профспілками та профоб’єднаннями на 2002-2003 роки [7; 2002. – № 6. – С. 6-10] передбачалося протягом найближчого часу розробити і здійснити комплекс заходів щодо сприяння підприємствам в організації професійного навчання кадрів, у тому числі безпосередньо на виробництві, з метою підвищення якості робочої сили та її продуктивної зайнятості.

Регулювання відносин виробничого навчання здійснюється КЗпП України (ст. 201-207), Законом України “Про професійно-технічну освіту” [1; 1998. – № 32. – Ст. 215], Положенням про професійне навчання кадрів на виробництві, затвердженим спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики й Міністерства освіти і науки України від 28 березня 2001 р., № 127/151 [5; 2001. – № 15. – Ст. 667], Положенням про оплату праці за час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших професій, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р., № 700 [5; 1997. – № 28. – С. 88]. Окремі органи державного управління в межах власної компетенції також затверджують нормативні акти щодо професійного навчання на виробництві.

Для професійного навчання кадрів на виробництві застосовуються такі його види, як (а) первинна професійна підготовка робітників, (б) їх перепідготовка, (в) підвищення кваліфікації робітників, (г) підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців[2].

Первинна професійна підготовка робітників – це професійно-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої професії, що забезпечує рівень їх кваліфікації, необхідний для продуктивної діяльності. На виробництві вона провадиться із числа осіб, зарахованих на роботу учнями. Як правило, на підприємстві готують кадри зі спеціальностей, які не потребують тривалих строків навчання. До категорії учнів належать усі працівники, чия праця має навчальний характер і спрямована на отримання нової професії або спеціальності. Немає значення, приймають особу на роботу вперше чи вона переходить з іншого підприємства або вже працює на даному виробництві.

На учнів поширюються закони та інші нормативні акти про працю. Під час прийняття їх на навчання мають дотримуватися правила, які встанов­лю­ють мінімальний вік для укладення трудового договору (не молодше шістнадцяти років), вимагають попереднього медичного огляду для осіб, молодше вісімнадцяти років. Не можна навчати підлітків роботам зі шкідливими умовами праці, які включено до переліку заборонених для них робіт.

Професійна підготовка нових робітників здійснюється за рахунок власних коштів роботодавця. Основні форми навчання – індивідуальне, бригадне й курсове.

При індивідуальному навчанні робітник вивчає теоретичний курс самостійно та шляхом консультацій у викладачів теоретичного навчання. Виробниче навчання провадиться індивідуально на робочому місці під керівництвом інструктора – кваліфікованого робітника.

Бригадна форма навчання передбачає об’єднання учнів у навчальні бригади. Невеликі за складом, вони можуть входити до складу комплексних робітничих бригад.

При курсовому навчанні, (а при можливості й індивідуальному) теоретичний курс учні (слухачі) вивчають у навчальних групах загальною чисельністю від 5 до 30 осіб. Виробниче навчання здійснюється у два етапи: на першому воно провадиться у групі чисельністю 5 – 15 осіб під керівництвом викладача (інструктора) теоретичного навчання із числа фахівців підприємства або майстра виробничого навчання, якщо навчання здійснюється на створеній для цього навчально-виробничій базі; на другому етапі – на робочих місцях підприємства, які атестовані за умовами праці, індивідуально під керівництвом не звільненого від основної роботи кваліфікованого робітника – інструктора виробничого навчання. Підготовка робітників, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням об'єктів підвищеної небезпеки, здійснюється лише у формі курсового навчання.

Щоб навчання не призводило до збільшення робочого часу, встановленого для учнів певного віку (до 40 год. на тиждень для осіб, старших вісімнадцяти років; до 36 год. – для осіб від шістнадцяти до вісімнадцяти років і до 24 год. – для учнів віком до шістнадцяти років), закон визначає, що виробниче навчання й теоретичні заняття проводяться в межах робочого часу, встановленого КЗпП для робітників певного віку, професії, виробництва.

З огляду на специфіку виробничого навчання роботодавець не має права протягом його строку використовувати учнів на будь-якій роботі, що не стосується спеціальності, яка вивчається (ст. 205 КЗпП України).

За час виробничого навчання робітникам виплачується заробітна плата, розмір якої залежить від форми навчання, специфіки професії, яка вивчається, та системи оплати праці, що діє на підприємстві за цими професіями і визначається відповідно до Положення про оплату праці за час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших професій. Строки навчання нових робітників, як правило, не перевищують одного року. Професійна підготовка завершується кваліфікаційною атестацією, яка провадиться згідно з Положенням про порядок кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікації особам, які здобувають професійно-технічну освіту, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства освіти України від 31 грудня 1998 р., № 201/469 [5; 1999. – № 9. – Ст. 357]. Особам, які успішно її пройшли, присвоюється робітнича кваліфікація "кваліфікований робітник" із набутої професії відповідного розряду (категорії) і видається свідоцтво. По закінченні професійного навчання на виробництві робітникові надається робота за отриманою кваліфікацією (розрядом, класом, категорією).

Відносини виробничого навчання належать до предмета трудового права, оскільки особи, які його проходять, прийняті на роботу. На думку А.Ю. Пашерстника, навчальні правовідносини виникають на базі трудових після їх установлення [6, с. 41, 42]. Цей висновок можна підтвердити, спираючись на деякі норми права. Наприклад, Положенням про оплату праці за час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших професій визначається саме порядок оплати праці учнів.

Юридичною підставою навчальних правовідносин, які виникають під час опанування нової спеціальності чи професії, а також актом, що значною мірою визначає їх зміст, служить учнівський договір. У літературі з трудового права висловлено різні погляди на його природу.

О.В. Смирнов вважає правовідносини професійної підготовки безпосередньо на виробництві самостійною групою суспільних відносин, які регулюються трудовим правом. Він обґрунтовує свій погляд тим, що укладення такого правочину є формою здійснення права на освіту протягом роботи на виробництві [9, с. 83, 84].

Учнівський договір, з точки зору О.С. Пашкова й О.В. Магницької, не є трудовим і має самостійне значення. На його підставі виникають навчальні правовідносини, які містять у собі елементи трудових. З накопиченням знань починають домінувати елементи останніх, які по завершенні навчання повністю витісняють навчальні правовідносини. Юридичним фактом, який перетворює учнівські відносини на трудові, є отримання кваліфікації й перехід на самостійну роботу за отриманою спеціальністю [3, с. 54, 55].

На думку К.М. Гусова, існують два основні види договорів про працю, які різняться за змістом – трудові й навчально-трудові. До останніх належать учнівські договори й угоди про підвищення кваліфікації. Для сторін навчально-трудових правочинів визначальним є не лише опанування певного обсягу знань, а й пролонгація або укладення після закінчення навчання трудового договору, встановлення трудових відносин. Науковець визнає подібність правового статусу учнів і звичайних працівників. Праця учнів має як навчальний, так і виробничий характер. Учнівство не є самоціллю; воно спрямовується на досягнення певного результату, зокрема, встановлення трудових відносин [2, с. 33, 38-42]. Тому К.М. Гусов заперечує концепцію одночасного існування двох договорів – учнівського і трудового.

О.І. Процевський пише: “Договір про учнівство – це трудовий договір, у який включено умову про опанування спеціальності.” Зобов’язання навчити працівника професії є, на думку вченого, додатковою умовою двостороннього правочину, яким є трудовий договір. Навчальні відносини за своєю сутністю є трудовими [8, с. 89, 90].

Схожу думку обстоює і Ю.П. Орловський, який визнає навчальні пра­во­відносини трудовими, а учнівський договір – строковим трудовим договором, строк якого визначається характером спеціальності, за якою провадиться навчання [4, с. 180]. Навчальні зобов’язання встановлюються учнівським договором, він же визначає й умови праці після припинення правовідносин учнівства. Учнівський договір – це форма реалізації права на працю, яка має навчальний характер [10, с. 228, 229].

Ми підтримуємо останню позицію правознавців, за винятком того, що учнівський договір належить до строкового. Визнання строку обов’язковою умовою цього правочину суперечить його сутності, оскільки метою укладення останнього є підготовка або підвищення кваліфікації працівників. Роботодавець навчає їх для себе, а не для інших юридичних чи фізичних осіб. Закон виключає можливість припинення трудових правовідносин у разі закінчення учнівства. На осіб, які проходять виробниче навчання, поширюються права й гарантії, передбачені законодавством про працю, а також вимоги щодо забезпечення дисципліни праці.

Зв’язок учнівських і трудових відносин очевидний: по-перше, навчання відбувається в межах навчально-трудової функції. У договорі визначається рід роботи, яку має опанувати особа і яку, будучи  робітником, вона виконуватиме після завершення професійної підготовки; по-друге, під час навчання учні отримують заробітну плату за виконану роботу; по-третє, вони повинні дотримватися правил внутрішнього трудового розпорядку (ст. 204 КЗпП України); по-четверте, невиконання зобов’язань за учнівським договором спричиняє такі ж наслідки, як і невиконання будь-якого іншого трудового договору.

Професійна підготовка за будь-якою спеціальністю вимагає певного часу. У більшості випадків він відомий ще до укладення учнівського договору. Приймаючи відповідні зобов’язання, сторони узгоджують строк навчання, який, утім, не впливає на долю трудових відносин, що виникають на підставі учнівського договору. Перевірити набуту учнем кваліфікацію роботодавець може шляхом проведення кваліфікаційних іспитів. Учням, які не закінчили повного курсу навчання або отримали незадовільні оцінки з теоретичного чи практичного курсів, може бути надана можливість через деякий час скласти іспити повторно. Їх працю роботодавець має право використовувати відповідно до обсягу отриманих навичок.

За наявності законних підстав учень може бути звільнений з роботи. У разі виявлення його провини в тому, що він в обумовлений строк не зміг освоїти професію, порушував навчальну дисципліну, за умови попереднього застосування дисциплінарного чи громадського стягнення можливе припинення трудового договору згідно п. 3 ст. 40 КЗпП України. Також існує можливість звільнення за п. 2 ст. 40 КЗпП України.

Строковість трудових правовідносин за договором учнівства по закінченню навчання зникає. Останній, утративши свої специфічні ознаки, набуває характеру трудового договору на невизначений строк, хоча роботодавець може домовитися із працівником про встановлення строку відпрацювання після завершення професійної підготовки на підприємстві. Але обов’язкового укладення строкового трудового договору у зв’язку із професійним навчанням трудовим законодавством не передбачено.

Підводячи підсумок дослідження, відзначимо позитивні сторони проекту ТК України, а також звернемо увагу на його недоліки, які варто усунути під час підготовки законопроекту до остаточного ухвалення.

Частини 1 і 2 ст. 326 проекту ТК України  у яких закріплені права на професійну освіту, професійну підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації, цілком узгоджені з положеннями Конституції України (ст. 53), законодавчими актами про освіту (ст. 41 Закону України “Про освіту”, статті 3; 5 Закону “Про професійно-технічну освіту).

Новою, заслуговуючою на підтримку, є положення ч. 3 ст. 326 проекту ТК, якою передбачено право особи і відповідний обов’язок роботодавця щодо неї, ще до початку навчання на інформування про характер та умови роботи за майбутньою професією, що сприятиме більш свідомому вибору учнем напрямку професійної діяльності.

Положення ч. 1 ст. 327 проекту ТК, що окреслює критерії визначення потреби у виробничому навчанні, є теж новим для вітчизняного трудового законодавства. У сучасних умовах доцільність навчання на виробництві має обумовлюватися передусім економічним інтересом роботодавця. Але й держава через нормативне закріплення випадків обов’язковості здійснення виробничого навчання не залишатиметься осторонь цієї проблеми.

На забезпечення балансу інтересів працівників щодо підтримання належного рівня власної професійної підготовки та інтересів роботодавця щодо якості робочої сили спрямовані норми, які зобов’язують роботодавців створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням, забезпечувати надання гарантій і компенсацій, передбачених трудовим законодавством, колективним і трудовим договором.

Розширенню договірних засад у регулюванні відносин виробничого навчання сприятиме ч. 1 ст. 329 проекту ТК України, відповідно до якої умова стосовно проходження професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації може погоджуватися роботодавцем і працівником як під час укладення трудового договору, так і протягом його дії.

Важливою гарантією від надмірної експлуатації працівників є вимога щодо здійснення професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації безпосередньо на виробництві в межах робочого часу, встановленого трудовим законодавством для працівників відповідного віку, професії й виробництва. Крім того, варто підтримати встановлення обов’язку роботодавця надавати працівникові роботу після успішного закінчення професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації відповідно до здобутої ним професії, кваліфікації та присвоєного розряду.

Що стосується недоліків законопроекту, вважаємо основним із них відмову від безпосереднього закріплення в законі глави чи окремих норм, присвячених пільгам працівників, які поєднують працю й навчання, що не сприятиме їх професійній самореалізації й удосконаленню майстерності, працівника, якщо у цьому роботодавець не заінтересований.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Гусов К.Н. Договоры о труде в трудовом праве при формировании рыночной экономики: Автореф. дис. … д-ра. юрид. наук: 12.00.05. – М., 1993. – 50 с. 3. Магницкая Е.В., Пашков А.С. Распределение трудовых ресурсов: (Правовые вопросы). – М.: Юрид. лит., 1980. – 176 с. 4. Орловский Ю.П. Правовое регулирование подготовки и повышения квалификации кадров // Трудовое право и научно-технический прогресс / Иванов С.А., Лившиц Р.З. и др. – М.: Наука, 1974. – С. 162-214. 5. Офіційний вісник України. 6. Пашерстник А.Е. Теоретические вопросы кодификации общесоюзного законодательства о труде. – М.: Изд-во АН СССР,  1955. – 231 с. 7. Праця і зарплата. 8. Процевский А.И. Метод правового регулирования трудовых отношений. – М.: Юрид. лит., 1972. – 288 с. 9. Смирнов О.В. Природа и сущность права на труд в СССР. – М.: Юрид. лит., 1964. – 209 с. 10. Советское трудовое право: вопросы теории / Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. – М.: Наука, 1978. – 366 с. 11. Урядовий кур’єр.

Надійшла до редакції   29.11.2005 р.

 

 

 

УДК 349.42                                  В.Ю. Уркевич, канд. юрид. наук

         Національна юридична академія України

         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕДАЧІ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ЯК ПАЙОВИХ ВНЕСКІВ

ДО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

 

Внутрішні (внутрішньогосподарські) аграрні правовідносини, що складаються в перебігу господарювання сільськогосподарських підприємств, характеризуються великим розмаїттям. У цій системі особливе місце посідають правові відносини, пов’язані з формуванням земельного масиву аграрних товаровиробників, тобто внутрішні (внутрішньогосподарські) аграрні земельні правовідносини. Вони виникають передусім між сільськогосподарськими підприємствами та їх членами й опосередковують процеси як передачі земельних ділянок (права користування земельними ділянками, права на земельну частку (пай)) сільськогосподарським підприємствам як пайових внесків, так і їх повернення останніми в разі припинення членства. У цілому названі внутрішні (внутрішньогосподарські) аграрні земельні правовідносини складаються з певних видів (підвидів).

У даній статті зупинимося на характеристиці лише окремих аспектів правовідносин, пов’язаних з передачею земельних ділянок як пайових внесків до сільськогосподарських підприємств. Адже саме ці відносини започатковують появу внутрішніх (внутрішньогосподарських) аграрних земельних правовідносин і забезпечують їх подальше існування.

У юридичній літературі правові питання внесення земельних ділянок як пайових внесків до сільськогосподарських підприємств комплексно не розглядалися. В окремих роботах науковцями висвітлювалися правові питання  оформлення права власності сільськогосподарського підприємства (переважно щодо сільськогосподарських кооперативів) на передані йому земельні паї [4], внесення земельних пайових внесків [1, с. 279, 280], передачі як пайових внесків права користування земельними ділянками [5] тощо. Спираючись на це, а також на відсутність у законодавстві України чітких приписів щодо регламентації процесу передачі земельних ділянок як пайових внесків сільськогосподарським підприємствам, можна вважати тему даної статі актуальною.

Метою є аналіз наукових поглядів щодо правового регулювання передачі земельних ділянок членами сільськогосподарських підприємств як пайових внесків, дослідження відповідного земельного й аграрного законодавства України й опрацювання на цій підставі пропозицій щодо змін і доповнень до законодавства України. Розв’язання поставлених завдань сприятиме як удосконаленню теорії права України (аграрного й земельного права, що має певне теоретичне значення), так і вирішенню практичних завдань, що виникають при передачі земельних пайових внесків сільськогосподарським підприємствам.

Внесення пайового внеску земельною ділянкою має низку переваг, причому і для члена сільськогосподарського підприємства, і для самого підприємства. Так, останнє отримує можливість розширення територіальної бази своєї діяльності й залучення додаткових земель у господарський оборот. Член же сільськогосподарського підприємства позбавляється необхідності передачі грошових коштів (або ж іншого майна) в рахунок пайового внеску, а шляхом передачі підприємству земельної ділянки як пайового внеску забезпечує її належне господарське використання, отримує відповідні виплати на такий земельний пай.

На етапі передачі земельної ділянки як пайового внеску до сільськогосподарського підприємства виникає багато невирішених правових питань. Передусім неврегульованими законодавчо є відносини щодо визначення вартості такого внеску. Зважаючи на те, що чинне аграрне й земельне законодавство України не містить жодних приписів із цього приводу, можемо зробити висновок, що вартість такого земельного пайового внеску визначається за згодою сторін, тобто спільним рішенням сільськогосподарського підприємства (його органів управління) й особи (члена підприємства), яка передає його останньому. Названий внесок у вартісному вираженні зараховується до відповідного майнового фонду сільськогосподарського підприємства. З метою гарантування прав селян, які переважно виступають власниками земельних ділянок, що можуть бути внесені як пайові внески, доцільно закріпити в законодавстві норму стосовно незалежної експертної оцінки вартості такої землі. Такий припис законодавства гарантуватиме дотримання прав селянина щодо визначення справедливої (ринкової) вартості його земельного пайового внеску.

Важливими виступають просторові характеристики земельної ділянки, що передається як пайовий внесок. Як видається, її площа також має бути чітко окреслена (зафіксована) сторонами внутрішніх (внутрішньогосподарських) аграрних правовідносин. Адже така характеристика земельної ділянки є однією з вирішальних не лише при вступі до сільськогосподарського підприємства, а, й, наприклад, при реалізації його членом права на пай у разі припинення членських відносин і повернення земельного паю в натурі (на місцевості).

Неабияке значення для земельного пайового внеску має місцезнаходження земельної ділянки. З огляду на потребу господарського використання таких земель її розташування на тій чи іншій відповідній місцевості відіграватиме одну з вирішальних ролей при вирішенні питання її передачі сільськогосподарському підприємству як пайового внеску. На нашу думку, беручи до уваги відсутність будь-яких нормативних приписів у чинному законодавстві України, питання погодження місцезнаходження земельного пайового внеску (конкретної земельної ділянки) повинно вирішуватися самими суб’єктами внутрішніх (внутрішньогосподарських) аграрних правовідносин – сільськогосподарським підприємством та його членом.

Варто вказати й на наступний аспект розглядуваної проблеми. Законодавство України не містить приписів щодо обов’язкової передачі як пайового внеску до сільськогосподарського підприємства земель сільськогосподарського призначення. Отже, в наявності маємо ситуацію, коли як пайовий внесок може бути передана земельна ділянка, що не належить до земель сільськогосподарського призначення. Тому передачу такої (несільськогосподарської) землі треба розглядати як належне виконання обов’язку члена сільськогосподарського підприємства щодо внесення пайового внеску. Однак з урахуванням того, що йдеться переважно про передачу землі саме сільськогосподарським виробничим підприємствам, основною метою діяльності яких є виробництво сільськогосподарської продукції, яке не може здійснюватися без використання земель сільськогосподарського призначення, доцільно закріпити в законодавстві правило, що як пайовий внесок таким сільськогосподарським підприємствам їх членами повинні передаватися перш за все земельні ділянки саме сільськогосподарського призначення. Хоча, звісно, названі підприємства можуть потребувати й інших (окрім сільськогосподарських) земель, що, однак, скоріше буде винятком із загального правила.

Якщо звернемося до особливостей правового регулювання передачі земельних ділянок сільськогосподарським підприємствам, можемо констатувати, що чинне земельне законодавство, зокрема, Земельний кодекс України, не передбачає такої підстави набуття останніми права власності на земельні ділянки, як внесення їх членами як пайових внесків, на що вже зверталася увага в попередніх публікаціях автора [6].

Незалежно від виду (організаційно-правової форми) сільськогосподарського підприємства невирішеною залишається проблема оформлення факту передачі земельного пайового внеску та його прийняття цим підприємством. Зауважимо, що в аграрно-правовій літературі висловлювалися різні думки щодо порядку оформлення передачі як пайового внеску земельної ділянки. Зокрема, пропонувалося укладення договору між особою й сільськогосподарським підприємством, у якому й має бути визначено правовий режим переданих до пайового фонду земельних ділянок [1, с. 279]. На нашу думку, така позиція потребує додаткового уточнення.

Так, аграрне законодавство України не передбачає необхідності укладення якогось особливого правочину (угоди, договору) при передачі сільськогосподарському підприємству пайових внесків, у тому числі земельних ділянок. Проте можна вести мову про те, що на момент внесення земельних пайових внесків такий своєрідний правочин уже укладено між суб’єктами внутрішніх (внутрішньогосподарських) аграрних правовідносин (при вирішенні питання щодо вступу особи до сільськогосподарського підприємства), яким, зокрема, регулюються й питання передачі відповідних пайових внесків. Окремі елементи названої домовленості фіксуються в рішенні відповідного органу управління сільськогосподарського підприємства щодо прийняття особи до такого підприємства.

З іншого боку, в силу приписів земельного законодавства України доцільно названий правочин щодо передачі земельного пайового внеску оформлювати у вигляді окремого документа (договору, угоди). Справа в тому, що згідно зі ст. 132 Земельного кодексу України угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі й нотаріально посвідчуються. Отже, враховуючи необхідність нотаріального посвідчення такого правочину, можемо запропонувати укладення договору про передачу сільськогосподарському підприємству земельної ділянки як пайового внеску.

Названий договір відповідно до ст. 132 Земельного кодексу України має містити: (а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові, найменування члена сільськогосподарського підприємства, назву юридичної особи, якій передається пайовий внесок); (б) вид угоди (договір про передачу земельної ділянки як пайового внеску сільськогосподарському підприємству); (в) предмет угоди (передача земельної ділянки з визначенням місця її розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму); (г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку (номер і дата видачі державного акта на право власності на земельну ділянку; (д) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки; (е) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути); (є) договірну ціну (тут слід вказувати вартість земельної ділянки, якій буде відповідати вартість набутого членом сільськогосподарського підприємства права на земельний пай); (ж) зобов'язання сторін (обов’язки сільськогосподарського підприємства та його члена стосовно строків і порядку передачі земельної ділянки, щодо набуття ним права на земельний пай, повернення пайового внеску). Такий договір по передачі земельного пайового внеску набуватиме чинності з моменту його нотаріального посвідчення.

Що стосується оформлення фактичної передачі земельної ділянки, то, за відсутності нормативної регламентації можна запропонувати оформлення факту приймання-передачі земельного пайового внеску до сільськогосподарського підприємства відповідним актом, який має укладатися між сільськогосподарським підприємством та його членами на підставі нотаріально посвідченого договору про передачу такого внеску. Зауважимо, що названий акт може бути довільної форми, однак до нього повинна додаватися копія державного акта на право власності на земельну ділянку члена сільськогосподарського підприємства. Саме такий порядок дозволить однозначно ідентифікувати земельну ділянку, що вноситься до сільськогосподарського підприємства як пайовий внесок, з урахуванням того, що в державному акті обов’язково зазначаються площа земельної ділянки (із додаванням її плану), її місце розташування й цільове призначення [3].

Після укладення договору про передачу земельної ділянки як пайового внеску, його передачі сільськогосподарському підприємству, підписання акта приймання-передачі постає проблема оформлення права власності на ділянку за цим підприємством. Фактично момент виникнення права власності на земельну ділянку, передану як пайовий внесок, пов’язано з підписанням акта приймання-передачі. Ураховуючи значення земель серед інших об’єктів правовідносин, ст. 125 Земельного кодексу України встановлює, що право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує це право (державного акта), та його державної реєстрації.

Констатуючи наявність прогалин у законодавстві України, В.І. Семчик, наприклад, пропонує певні доповнення до останнього щодо оформлення права власності на передані сільськогосподарському підприємству як пайові внески земельні ділянки. Він наголошує на необхідності встановлення такого правила: у разі передачі у власність сільськогосподарського підприємства земельної ділянки як пайового внеску державний акт на право власності на неї, що є у члена підприємства, “… замінюється на сертифікат…”. Державний же акт на право власності на земельну ділянку, на думку вченого, слід видавати сільськогосподарському підприємству [4, с. 212, 213]. Відмітимо, що така слушна пропозицію до сьогодні не знайшла свого закріплення в законодавстві. Але, з нашого погляду, при передачі земельної ділянки як пайового внеску слід вести мову про анулювання державного акта на право власності на земельну ділянку члена сільськогосподарського підприємства, а не про його (державного акта) заміну на сертифікат.

Йдеться, зрозуміло, про сертифікат, який має видати сільськогосподарське підприємство як посвідчення внесення його членом земельної ділянки як пайового внеску й набуття такою особою права на земельний пай. Чинне законодавство України не передбачає можливості видачі підприємством такого документа (сертифіката), але й не забороняє цього. Законодавству відомі лише сертифікати про право на земельну частку (пай), що видаються внаслідок розпаювання земель сільськогосподарських підприємств та організацій. За аналогією можна запропонувати, щоб у сертифікатах про право на земельний пай, які мають видаватися сільськогосподарськими підприємствами їх членам, вказувалися такі ж характеристики земельних ділянок, що їх передбачено в законодавстві для права на земельну частку (пай), здобуте внаслідок паювання сільськогосподарських земель (зокрема, розмір земельної ділянки в умовних кадастрових гектарах, вартість земельної частки (паю) тощо).

Повною мірою окреслені правові проблеми передачі окремих категорій земель як пайових внесків сільськогосподарським підприємствам вдадуться до взнаки трохи пізніше, оскільки на сьогодні земельним законодавством України встановлено мораторій на передачу окремих видів земельних пайових внесків. Так, відповідно до приписів п. 15 розд. X “Перехідні положення” Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., № 2768-III до 1 січня 2007 р. громадянам і юридичним особам заборонено відчужувати належні їм земельні ділянки, призначені для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва [2; 2002. – № 3-4. – Ст. 27]. Зрозуміло, що такий припис забороняє внесення земельних ділянок як пайових внесків і до сільськогосподарських підприємств, оскільки в такому разі відбувається відчуження таких ділянок на користь названих підприємств. Вочевидь, указане обмеження стосується всіх категорій осіб, які можуть бути членами сільськогосподарських підприємств і поширюється на неможливість передачі як пайових внесків лише окремих категорій земель сільськогосподарського призначення. Можна зробити висновок від зворотного: мораторій на передачу земельних пайових внесків не поширюється на сільськогосподарські землі, призначені для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, для дослідницьких і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства, для ведення підсобного сільського господарства (ст. 22 Земельного кодексу України), а також, звичайно, на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Проведене дослідження дозволяє зробити деякі висновки. Відносини, що виникають між сільськогосподарськими підприємствами та їх членами в разі передачі останньому земельних ділянок як пайових внесків урегульовані законодавством України недостатньо. Проведений аналіз дозволяє сформулювати пропозиції щодо необхідності внесення змін і доповнень до законодавства України, як-то:

а) серед підстав набуття права власності на землю, встановлених ст. 82 Земельного кодексу України, передбачити передачу земельних ділянок сільськогосподарським підприємствам їх членами як пайових внесків;

б) доповнити законодавство імперативним приписом щодо укладення між сільськогосподарським підприємством та його членом договору про передачу земельної ділянки як пайового внеску такому підприємству, що підлягає нотаріальному посвідченню;

в) закріпити в земельному й аграрному законодавстві (зокрема, Земельному кодексі України, Законах України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про сільськогосподарську кооперацію” “Про фермерське господарство” тощо) правило стосовно видачі на ім’я сільськогосподарського підприємства державного акта на право власності на земельні ділянки, передані членами таких підприємств як пайові внески;

г) установити необхідність анулювання державних актів на право власності на земельну ділянку при передачі відповідних земельних ділянок сільськогосподарським підприємствам їх членами як пайових внесків;

д) змінити форму державного акта на право власності на земельну ділянку, передбачивши додатково серед документів, які служать підставою для його видачі, нотаріально посвідчений договір про передачу земельної ділянки як пайового внеску сільськогосподарському підприємству, акт приймання-передачі земельної ділянки як пайового внеску сільськогосподарському підприємству від його члена;

е) умістити в аграрному й земельному законодавстві припис стосовно видачі сільськогосподарським підприємством його членам сертифіката про право на земельний пай у разі внесення ними до такого підприємства земельних ділянок як пайових внесків.

Перспективою подальших наукових розвідок у напрямку обговорюваних проблем може бути вивчення правових питань передачі як пайових внесків сільськогосподарським підприємствам права користування земельними ділянками і права на земельні частки (паї).

 

Список літератури: 1. Аграрне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного. – К.: Істина, 2004. – 448 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою: Пост. КМ України від 02.04.2002 р., № 449 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 14. – Ст. 753. 4. Семчик В.І. Організаційно-правові засади діяльності сільськогосподарської кооперації // Правова держава. Щорічн. наук. пр. – Вип. 9. – К.: Ін Юре, 1998. – С. 208-214. 5. Шульга М.В. Правові питання використання земель сільськогосподарськими кооперативами // Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матер. наук. конф. 21-22 черв. 2001 р., Харків / Упорядники Ю.М. Грошевий, М.І. Панов. – Х.: Право, 2001. – С. 432-435. 6. Шульга М., Уркевич В. Земля і виробничі сільськогосподарські кооперативи: проблеми правового регулювання // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2 (33) – 3 (34). – С. 593-600.

Надійшла до редакції   30.11.2005 р.

 

 

 

УДК 342                               Л.П. Коваленко, канд. юрид. наук

                                                Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРОБЛЕМИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ

 

Заходи по попередженню правопорушень спрямовані в першу чергу на ліквідацію причин та умов, які сприяють їх здійсненню. Це дійовий шлях охорони природи, форма раннього втручання у взаємозв'язок подій, які можуть привести до негативних явищ. Профілактична робота дозволяє вирішувати завдання попередження адміністративних правопорушень без активного включення складного механізму адміністративного впливу. Впливаючи на різноманітні обставини, що зумовлюють здійснення адміністративних проступків, попереджувальна робота відрізняється комплексним характером, що створює надійне підгрунтя для широкого наступу на правопорушення, ефективного використання не тільки правових, а й економічних, організаційних, технічних та інших засобів. Попередження адміністративних правопорушень в усіх галузях – поняття широке. Воно охоплює: а) загальнодержавні заходи правового, економічного, соціального, виховного напряму, які містять у собі переконання й адміністративний примус при попередженні правопорушень; б) конкретну діяльність державних органів, громадських об'єднань по виявленню причин та умов, що сприяють здійсненню правопорушень і прийняттю заходів до їх уникнення, виховання порушників; в) здійснення заходів, що викликаються конкретним станом профілактики правопорушень.

Профілактика адміністративних правопорушень у галузі довкілля ведеться за двома основними напрямками. Один з них знаходить свій прояв у виявленні правопорушень, припиненні їх і притягненні до відповідальності винних. При цьому сам факт призначення адміністративного стягнення уже має попереджувальне значення як щодо порушника, так і інших, схильних до порушень осіб. Однак усе це – реагування на вже здійсненний проступок, і тільки застосуванням адміністративних заходів відповідальності вирішити проблему поступового скорочення правопорушень неможливо. За сучасних умов головна увага має зосереджуватися на їх попередженні. Перенесення центру ваги на профілактику важливо перш за все тому, що причини, що породжують адміністративні проступки, пов'язані з природою розвитку суспільства. Попередження правопорушень, яке спрямовано на ліквідацію причин, що породжують проступки, та умов, що сприяють їх учиненню, стає перепоною для заподіяння шкоди суспільним інтересам і в кінцевому підсумку дозволяє вирішувати завдання боротьби з ними з найменшими витратами для суспільства [2, с. 21]. Попередження правопорушень, таким чином, найбільшою мірою відповідає інтересам суспільства. Впливаючи на різні чинники, що зумовлюють учинення адміністративних проступків, попереджувальна робота відрізняється комплексним характером, що створює надійну основу для наступу на правопорушення, відмічалося С.А. Ємельяновим [1, с. 9].

Профілактика правопорушень у сфері охорони довкілля, послідовне їх подолання нерозривно пов'язано з перетвореннями в житті нашого суспільства, які проходять поетапно в економіці, соціальній царині та інших сферах суспільних відносин. У цьому процесі недопустимі спроби вирішити проблеми викорінення правопорушень заходами попередження або іншими засобами, які не відповідають сформованим суспільними відносинами, рівню їх розвитку . Цілеспрямоване проведення широкого комплексу економічних, соціальних, правових та інших заходів повинно спиратися на загальні закономірності розвитку України й використання ефективних форм впливу, які забезпечують подолання існуючих недоліків і протиріч. Це потребує зусиль усього суспільства, усіх ланок державного механізму. Однією з важливих умов успішної роботи в цій царині є повна і всебічна інформаційна забезпеченість правоохоронної діяльності, дотримання законності, відповідальності у процесі застосування правил охорони навколишнього природного середовища органами, уповноваженими складати протоколи про адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, розглядати адміністративні справи.

Профілактика адміністративних правопорушень щодо охорони природи, як і в інших галузях, спирається на такі основні принципи, як верховенство права, законність, науковість, оптимальність і передбачуваність попереджувальних дій, диференціація запобіжних заходів. Система перелічених принципів у взаємозв'язку визначає вихідні підвалини профілактики, її цілеспрямованість, реальність і конкретність.

Цілеспрямована діяльність по виявленню й усуненню причин, що породжують правопорушення в царині охорони природи, та умов, що сприяють їх учиненню, складається з багатьох взаємозв'язаних заходів. Вони відрізняються за своїм обсягом, масштабом, конкретним змістом та іншими ознакам. В одних випадках профілактичні заходи провадяться в усій системі охорони природи або відповідних сферах (галузях), в інших – вони охоплюють окремі ланки. Поряд із цим для попередження правопорушень у сфері охорони довкілля важливе значення має цілеспрямований вплив на причини й умови, які можуть сприяти вчиненню проступків конкретними особами (індивідуальна профілактика).

Профілактика правопорушень у сфері екології має комплексний характер, і віднесення тих або інших заходів до певної групи в низці випадків досить умовне. Серед попереджувальних виокремлюють заходи ранньої, безпосередньої профілактики і профілактики рецидиву. За своєю масштабністю вони можуть мати загальний, локальний або індивідуальний характер. Можлива класифікація запобіжних заходів адміністративних правопорушень у галузі охорони природи й залежно від тривалості дій на довготривалі, короткотривалі й, разові. Викликає зацікавленість поділ профілактичних заходів за їх змістом. Найчастіше серед них називають заходи соціально-економічного, організаційно-управлінського, правового й виховного характеру [4, с. 41].

Система заходів попередження адміністративних та інших правопорушень на сьогодні не має чіткого законодавчого закріплення. Правові норми, що регулюють профілактичну діяльність, містяться в різних нормативно-правових актах. З нашого погляду, необхідно опрацювати спеціальний акт, який визначав би цілі й завдання профілактики, органи, які здійснювали б її, форми й методи їх роботи, а також встановлював відповідальність за недодержання посадовими особами (органами) правил попереджувальної роботи.

Динаміка адміністративних правопорушень у царині охорони природи залежить від ефективності діяльності адміністративно-юрисдикційних органів. Їх діяльність має відомий вплив і на профілактику правопорушень, тому при застосуванні заходів адміністративного примусу важливо забезпечувати гласність, законність, невідворотність відповідальності за адміністративні проступки, дотримуватися правил накладення адміністративних стягнень і процедури вирішення конкретних справ. Недостатня інформація громадськості про стан правоохоронної діяльності, практика застосування законодавства про адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері захисту довкілля породжують уяву про безкарність порушників.

Профілактика і припинення адміністративних проступків у розглядуваній галузі поряд з адміністративно-юрисдикційними здійснюються різними державними органами та громадськими організаціями, які становлять систему органів управління охороною природи. Певні функції тут виконують Верховна Рада України, судова система, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Важливі завдання у сфері охорони довкілля покладено на місцеві органи виконавчої влади всіх рівнів, їх галузеві органи, всі ланки правоохоронної системи (органи прокуратури, внутрішніх справ), органи місцевого самоврядування, комісії та інші відділи місцевих органів влади й спеціалізовані інспекції, громадські організації, їх органи, трудові колективи. Усім суб'єктам попередження властиві єдність завдань і цілей правового регулювання здійснюваної роботи, науково-методичне й інформаційне забезпечення, а також комплексний характер функціонування, динамізм, взаємодія на всіх рівнях з органами управління охороною природи.

На відміну від правоохоронних органів, які здійснюють специфічну профілактику (в основному кримінологічну), місцеві органи державної влади мають можливість провадити попереджувальну роботу в усіх напрямках. Це зумовлено не тільки своєрідними їх повноваженнями й тим, що низка заходів економічного, виконавчого й організаційного характеру, які здійснюються у процесі економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць і регіонів, ефективно використовується в профілактичних цілях. З урахуванням важливу організаційну роль місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, рад у забезпеченні дотримання законів і громадського порядку, прав громадян законодавчо на ці органи покладено координацію на своїй території діяльності всіх державних і недержавних органів та організацій по забезпеченню екологічної безпеки, як і в інших сферах управління. До форм координації, як показує практика, належать: а) спільна розробка програм заходів по забезпеченню екологічної безпеки та профілактики правопорушень; б) прийняття скоординованих дій по нейтралізації чинників, що сприяють протиправній поведінці; в) надання практичної допомоги нижчим органам; г) спільний аналіз стану й динаміки правопорушень, вивчення їх причин; д) участь у розробці планів профілактики правопорушень; е) підготовка інформації про правопорушення у відповідні періоди; є) обмін досвідом попередження правопорушень та інформацією щодо цього; ж) забезпечення профілактичної діяльності.

На це зверталась увага в наукових публікаціях [3, с. 71]. На жаль, не всі місцеві органи виконавчої влади активно й систематично координують діяльність підвідомчих їм та інших органів, які ведуть боротьбу з адміністративними правопорушеннями. Недостатньо уваги спрямовується й на те, як усі ці органи дотримуються приписів КпАП України в царині забезпечення ефективного попередження адміністративних правопорушень, виявлення й усунення причин та умов, які сприяють їх учиненню. Як відмічалося у спеціальній літературі, постійні комісії, депутатські групи, громадські організації мало займаються питаннями профілактики порушень у сфері охорони довкілля. Недостатньо уваги приділяється профілактичній роботі серед неповнолітніх. Між тим повне використання місцевими органами своїх повноважень по попередженню правопорушень сприятиме дотриманню загальнообов'язкових правил у природоохоронній діяльності.

У профілактичній діяльності місцевих органів виконавчої влади слід підкреслити практичну значущість єдиних комплексних планів запобіжних заходів, які враховували б правові, організаційні й виховні чинники. Комплексні плани, підкреслювала Р.О. Халфіна, виступають не тільки складовою частиною системи планування, й організаційним підгрунтям зміцнення єдності дій державних органів і громадських об'єднань, поступовості й безперервності в боротьбі з правопорушеннями [5, с. 15].

Вивчення змісту комплексних планів заходів по профілактиці правопорушень, розроблених низкою обласних і районних державних адміністрацій, рад, органів місцевого самоврядування, показує, що вони в цілому достатньо чітко визначають основні напрямки охорони навколишнього природного середовища. Позитивний досвід комплексного планування профілактики правопорушень накопичено Харківським міськвиконкомом. План, як правило, складається із залученням до цього процесу працівників правоохоронних органів, науковців і громадськості. У ньому передбачаються конкретні заходи по профілактиці порушень правил охорони природи, центральне місце приділяється головній проблемі – виявленню й усуненню причин правопорушень. Заходи, передбачені планом, ураховують накопичений досвід профілактичної роботи. Вони спрямовані на чітку координацію й забезпечення взаємодії всіх державних органів, громадських формувань, органів місцевого самоврядування. Обов'язковість цих заходів, практична діяльність після їх затвердження радами забезпечують їх послідовну реалізацію. Потребує вдосконалення контроль виконання запланованих заходів, як і вимогливість до посадових осіб та організацій щодо їх реалізації.

Заходи по попередженню правопорушень тісно пов'язані з активізацією правового виховання, роз'ясненням законодавства про адміністративну відповідальність і загальнообов'язкових правил в царині охорони довкілля, наданням юридичної допомоги населенню. Нині правове виховання потрібно спрямувати на те, щоб юридичні знання громадян втілилися в розуміння необхідності дотримання норм права, щоб вони керувалися ними в повсякденному житті. Правове виховання має за мету досягнення такого становища, коли правомірна поведінка стане звичкою людей.

Таким чином, профілактичні й виховні дії мають базуватися на комплексному, системному підході до проведення роботи по попередженню правопорушень у сфері охорони природи з урахуванням проблем економічного й соціального розвитку. Слід підкреслити також значення профілактичної діяльності громадських організацій, яка полягає в обговоренні питань попередження правопорушень, участі у плануванні певних заходів, використанні впливу громадськості на порушників, проведенні індивідуальних і колективних бесід, здійсненні контролю за виконанням правоохоронних заходів.

Аналіз причин та умови здійснення адміністративних правопорушень , заходів профілактики останніх у галузі охорони навколишнього природного середовища, спрямованих на ліквідацію того, що заважає їх застосуванню в низці областей, дають можливість зробити наступні висновки:

1. Чисельність дикої мисливської фауни в мисливських угіддях залишається недостатньою, значно зменшився вилов риби з водоймищ, що пояснюється зменшенням об'ємів рибовідновлення, недостатніми заходами щодо профілактики браконьєрства й запобігання захворюваності риби. Підпорядкована Комітету рибного господарства України відомча рибінспекція, обмежує свої функції виявленням браконьєрства, не займається проведенням робіт по організації і збільшенню запасів риби, інших водних тварин, регулюванням промислу, відтворенням рибних ресурсів, розробкою заходів по біологічній меліорації та ін.

2. Збільшується викид шкідливих домішок від автотранспорту.

(Наприклад, у м. Харкові й Харківській області у 2004 р. він склав 147.601 тис.тонн , що на 55, 2 тис.тонн більше порівняно з минулими роками. Це пояснюється головним чином експлуатацією технічно застарілого автомобільного парку (за деякими оцінками – до 80%), низькою якістю паливно-мастильних ресурсів, аварійним станом доріг, невідпрацюванням оптимальних швидкостей дорожнього руху.

3. Унаслідок антропогенного (у тому числі й техногенного та рекреаційного) впливу, а також скорочення обсягів лісогосподарських робіт частина лісів знаходиться в незадовільному санітарному стані. Тому, на нашу думку, з метою попередження правопорушень, потрібно розпочати роботи з лісового моніторингу, постійно вести поточне лісопатологічне обстеження й рекогносцирувальний нагляд за поширенням осередків шкідників, не зменшувати витрати на охорону й захист лісів. Для цього:

а) створити у найближчий час в управліннях екологічної безпеки областей сектори охорони заповідних ресурсів і заповідної справи, що сприятиме розвитку останньої;

б) з метою профілактики ввести в дію нову методику обчислення викидів від пересувних джерел та ін.

4. Адміністративна відповідальність за порушення правил охорони довкілля посідає особливе місце в системі заходів забезпечення належного додержання правових норм у сфері екології. Аналіз практики притягнення порушників природоохоронного законодавства до адміністративної відповідальності свідчить про значну кількість таких правопорушень, про те, що природоохоронними органами й органами, уповноваженими розглядати подібні справи, допускаються численні порушення встановлених приписів при застосуванні адміністративної відповідальності. Це пов'язано з несистематизованістю норм, установлюють адміністративно-правові заходи охорони природи, з нечітким визначенням у законодавстві компетенції органів державного управління, громадських організацій, інших державних органів, щодо цього питання, у тому числі по застосуванню адміністративного примусу.

5. З метою усунення названих недоліків доцільно прийняти закон "Про адміністративно-правові заходи охорони довкілля", який складався б з наступних розділів: а) загальні положення, б) адміністративно-правові заходи охорони навколишнього природного середовища, в) повноваження центральних органів виконавчої влади в сфері охорони довкілля, г) повноваження місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян по застосуванню заходів адміністративного примусу, д) строки й порядок застосування заходів адміністративного примусу.

Оскільки недостатньо врегульована адміністративна відповідальність юридичних осіб за екологічні правопорушення та механізм її застосування, щодо цього також є сенс прийняти окремий закон, у якому вирішити основні питання, зокрема, стосовно поняття “адміністративне правопорушення” завдань законодавства, видів стягнень, що мають застосовувати до юридичних осіб, механізму їх застосування, оскарження та ін.

6. При провадженні адміністративних справ щодо охорони навколишнього природного середовища природоохоронні органи мають бути зобов'язаними разом з іншими обставинами встановлювати причини й умови конкретного правопорушення, здійснювати заходи по їх усуненню.

За глибоким нашим переконанням, природоохоронні органи, мають змогу і повинні здійснювати профілактичну роботу. Система заходів попередження адміністративних та інших правопорушень на сьогоднішній день не має чіткого законодавчого закріплення. Правові норми, що регулюють профілактичну діяльність, містяться в різних нормативно-правових актах. Виникла необхідність у підготовці спеціального акта, який визначав би цілі й завдання попередження правопорушень, перелік органів, які здійснювали б його, форми й методи їх роботи, порядок звітності перед державою та і суспільством за свою діяльність.         

 

Список літератури: 1. Емельянов С.А. Предупреждение правонарушений средствами общего надзора. – М.: Наука, 1980. – 125 с. 2. Ерофеев М. Охрана окружающей природной среды: проблемы конституционно-правового обеспечения // Право Украины. – 2001. – № 4. – С. 147. 3. Колбасов О.С. Концепция экологического права // Право окружающей среды в СССР и Великобритании. – М.: Юрид. лит., 1988. – 290 с. 4. Подобедов Н.С. Природные ресурсы Земли и охрана окружающей среды: Учебник для вузов. – М.: Недра, 1985. – 360 с. 5. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1972. – 186 с.

Надійшла до редакції   30.10.2005 р.

 

 

УДК 342.951.713                        В.Я. Настюк, д-р юрид. наук

                                                         Національна юридична академія України

                                                         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МИТНИХ ПРАВОВІДНОСИН

 

На сучасному етапі розвитку суспільних відносин дедалі більшого значення набуває дослідження митних правовідносин. Ці їх види досліджувалися такими науковцями, Д.М. Бахрах, Б.М. Габричидзе, Є.В. Додін, С.В. Ківалов, Т.О. Коломоєць, Д.В. Приймаченко, М.Г. Шульга та ін. У той же час поза увагою вчених залишались проблемні питання визначення характерних ознак митних правовідносин.

Приступаючи до розв’язання вказаної проблеми, зазначимо, що митне право за своєю структурою – явище складне, багатопланове, має комплексну природу. Це царина, у якій за предметною й цільовою ознаками поєднується доволі різнорідний правовий матеріал. Предметною ознакою служить характер регульованих суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у процесі переміщення товарів та інших предметів через митний кордон. Цільова ознака прямо пов’язана із завданням забезпечення ефективності управління в митній сфері. Тому й суспільні відносини в ній можуть бути поділені на групи, що відрізняються значною специфікою і регулюються нормами різних галузей права – конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, трудового, міжнародного тощо. Водночас об’єднуючим усі ці групи відносин у єдине ціле є те, що у своїй сукупності вони складають суспільні відносини у сфері здійснення митної справи.

У загальній масі всіх цих відносин, звичайно, переважають ті, що пов’язані з переміщенням через кордон товарів, транспортних засобів, з вибором митних режимів, запровадженням митного оформлення, митного контролю, справлянням митних платежів. Як бачимо, усі вони мають управлінський характер і тому багато в чому охоплюються адміністративно-правовим регламентуванням. Але обмежитися цим висновком – значило б серйозно звузити цю проблему, цілком її не освітивши, оскільки крім управлінських відносин, які власне кажучи, можна віднести до царини виконавчої діяльності, серед них, у сфері митного регулювання можна вирізнити й інші, досить специфічні групи суспільних відносин [2, с. 164].

Наприклад, ті з них, що пов’язані із заходами щодо запобігання контрабанді, як випливає зі змісту статей 317 і 318 Митного кодексу України [3] (далі – МКУ), регулюються нормами Кримінального Кодексу України (ст. 201). А за наявності ознак цього злочину дізнання, здійснюване митними органами, провадиться на підставі норм Кримінально-процесуального кодексу України. Відносини, що стосуються сплати митного тарифу і справлянням митних платежів, регламентуються також нормами фінансового, податкового, банківського, валютного права. Деякі відносини, пов’язані зі статусом посадових осіб, приміром, тривалість робочого часу, різні компенсації, соціальний захист тощо, регулюються відповідно до вимог трудового  права чи  права пенсійного забезпечення.

Отже, регламентація вищеназваних відносин охоплюється нормами різних галузей права. Зрозуміло, що всі ці групи відносин мають свої особливості, відмінності: одні з них мають вертикальний характер, інші – горизонтальний. І все ж при всій своїй відособленості, відносній автономності це не означає замкнутості, відсутності взаємозв’язку різних груп суспільних відносин, а, навпаки, вони в сукупності утворюють систему, якій притаманні нові якості [1, с. 172].

Зауважимо, що у всьому цьому масиві суспільних відносин домінуючу роль відіграють ті, що пов’язані з адміністративною організацією діяльності митних та інших органів виконавчої влади, тобто які врегульовані переважно нормами адміністративного й митного права.

На підставі вищевикладеного як висновок виділимо наступні визначальні ознаки митних правовідносин: а) будучи правовими, вони регулюються відповідними нормативними актами, що видаються компетентними державними органами; б) виникають у зв’язку і з приводу переміщення товарів, транспортних засобів та інших предметів через митний кордон; в) мають комплексний характер; г) одним із їх суб’єктів, як правило, виступає митний орган, тому в основному вони мають державно-владну (публічну) природу; охороняються від можливих порушень примусовою силою держави в особі її компетентних органів.

Значить, митні правовідносини характеризуються як спеціалізовані, майнові, публічні, імперативні, що охороняються від порушень примусовою силою компетентних органів Української держави.

У загальному ж сенсі їх система визначається МКУ; саме в ньому названі основні групи суспільних відносин, сукупність яких і становить предмет регламентування митного законодавства. Залежно від конкретних цілей виникнення і формування можна виокремити такі основні групи митних правовідносин. Це суспільні відносини, пов’язані:

1. з адміністративною організацією митної справи (розд. І МКУ), які виникають між митними та іншими органами, що виконують покладені на них відповідні функції у сфері державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

2. з організацією і здійсненням митного контролю (розділи ІІ, ІV МКУ), які складаються у зв’язку з перевіркою митними органами документів і відомостей, необхідних для митних цілей: огляд і переогляд товарів, транспортних засобів, ручної поклажі та багажу; особистий огляд; перевірка митних платежів; облік товарів і транспортних засобів; усне опитування; розпорядження товарами, що перебувають під митним контролем тощо;

3. з митним оформленням (розділ ІІІ МКУ), що виникають у зв’язку з процедурами митного оформлення, які вчиняють посадові особи митних органів для забезпечення митного контролю за переміщенням через українську митну територію товарів, транспортних засобів із застосуванням заходів тарифного й нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів підприємництва;

4. з переміщенням і пропуском товарів і транспортних засобів через митний кордон України (розділи IV, V, ІХ МКУ), що складаються між митними органами, фізичними та юридичними особами, які переміщують товари і транспортні засоби через митний кордон з використанням різних видів транспорту;

5. з підприємницькою діяльністю по наданню митних послуг, щодо декларування товарів, їх перевезення через митний кордон (розд. VII МКУ), які виникають між спеціальними суб’єктами митного права – митними брокерами й митними перевізниками, фізичними (юридичними) особами й компетентними органами митної служби з приводу надання оплатних митних послуг учасникам зовнішньоекономічних зв’язків;

6. з регулюванням митних режимів стосовно товарів, транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України (розд. VІІІ МКУ), що складаються між митними органами й особами, які вибирають відповідний митний режим для переміщення товарів через митний кордон України;

7. зі здійсненням контролю за переміщенням об’єктів інтелектуальної власності через митний кордон (розділ Х МКУ), що виникають між митними та іншими органами держави щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також особами фізичними (юридичними), які переміщують через митний кордон такі об’єкти;

8. зі справлянням мита, визначенням митної вартості товару, країни його походження, наданням митних пільг та преференцій (розділи ХІ, ХІІ, ХІІІ МКУ), які виникають між митними органами та іншими компетентними й заінтересованими особами з приводу застосування заходів тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

9. з веденням митної статистики і класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (розділи ХIV, ХV МКУ), що складаються у зв’язку зі зборами, обробкою й аналізом митними органами даних про переміщення товарів через митний кордон, веденням спеціальної статистики, а також здійсненням митними органами функцій, необхідних для забезпечення ведення української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності;

10. зі здійсненням заходів щодо запобігання контрабанді (розд. ХVІІ МКУ, ККУ ст. 201), які виникають у зв’язку зі здійсненням митними органами дізнання й оперативно-службової діяльності у справах про контрабанду, ухилення від сплати митних платежів, незаконні операції та інші дії з валютними цінностями, предметами історико-культурної спадщини, що стосуються митної справи;

11. із вчиненням адміністративних правопорушень у сфері митної справи, що регламентуються КУпАП, а також розділами ХVІІІ і ХIХ МК. Вони складаються у зв’язку з порушеннями митних правил, провадженням у цих справах, їх розглядом і застосуванням митними органами заходів адміністративного примусу;

12. з організацією державної служби в митних органах і виконанням посадовими особами органів митної служби покладених на них завдань і функцій. Вони пов’язані із застосуванням митниками фізичної сили, спеціальних засобів і зброї, і складаються у процесі надання правового й соціального захисту працівникам митних органів (розд. ХХ МКУ). Сюди також належать відносини, які виникають, наприклад, у зв’язку з визначенням правового статусу митних працівників, перепідготовкою й підвищенням їх кваліфікації, призначенням на ті чи інші посади;

13. з участю України в міжнародному співробітництві з питань митної справи. Ці митні правовідносини лише зазначені в загальних положеннях, але вони, беззаперечно, є самостійним видом суспільних відносин у сфері здійснення митної справи (гл. 5 МКУ).

Головна особливість наведеної систематизації суспільних митних правовідносин полягає в тому, що всі вони складаються  в той чи інший спосіб у зв’язку з переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон, оформленням і контролем, а також справлянням мита. У своїй сукупності вони визначаються поняттям “митні правовідносини”, а їх регулятором виступає митне право та його відповідні норми.

Значною мірою норми митного права служать правовою формою реалізації завдань, функцій і повноважень, покладених МК України та іншими актами національного законодавства на органи митної служби. Вони регламентують ті відносини за участю митних органів, що виникають з приводу здійснення останніми покладених на них функцій. Саме тому митні органи й виступають в ролі головних суб’єктів митних правовідносин, які становлять собою “поле” реалізації ними митно-правових норм, функцій і повноважень.

Таким чином, при визначенні характеристики змісту правовідносин необхідно враховувати:

а) царину здійснення митної справи, яка охоплює будь-які процедури (операції), пов’язані з переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон;

б) наявність в розглядуваній сфері суб’єктів митного права – органів Держмитслужби України, митних брокерів, митних перевізників та ін.;

в) практична реалізація митними органами своїх повноважень щодо здійснення завдань митної політики і функцій митної справи;

г) наявність у митній сфері специфічного “майнового” об’єкта: товарів – будь-якого рухомого майна (у тому числі культурних й валютних цінностей); електричної, теплової та інших видів енергії, а також транспортних засобів, за винятком використовуваних виключно для перевезення пасажирів і товарів через митний кодон України.

Отже, суспільні відносини, що регламентуються митним правом, досить різноманітні, але всі вони виникають у зв’язку зі здійсненням митної діяльності. Закони та інші нормативно-правові акти, митно-правові норми, що в них містяться, регулюють, закріплюють і охороняють найбільш важливі суспільні відносини в царині митної справи.

Безумовно, запропонована для розгляду характеристика митних правовідносин не претендує на вичерпність і за бажанням може бути доповнена й іншими чинниками. Проте, ми намагалися встановити й проаналізувати закономірності, властиві досліджуваному виду суспільних правовідносин. Послідовне й системне їх дослідження дозволяє продовжувати подальші наукові пошуки щодо нормотворчої діяльності із максимальним використанням потенціалу правознавства в митному праві України.

 

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т. – Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 359 с. 2. Габричидзе Б.Н., Чернявский А.Г. Таможенное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. Б.Н. Габричидзе. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд.-торг. Корп. “Дашков и Ко”, 2004. – 841 с. 3. Митний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – № 38 – 39. – Ст. 288.

Надійшла до редакції   13.03.2006 р.

 

 

УДК 346. 7                          В.М. Пашков, канд. юрид. наук

Полтавський факультет

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Полтава

 

ЗМІСТ І КЛАСИФІКАЦІЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

 

Розширення обсягу й поглиблення змісту юридичних знань про суспільні відносини в царині охорони здоров’я викликані посиленням громадського інтересу до стану й тенденцій розвитку самої галузі, приділенням більшої уваги до її проблем. Теорія і практика сучасної системи охорони здоров’я переконливо свідчать, що здійснення прав громадян на охорону здоров’я можливо лише за умов розвинутих суспільних відносин. Саме їх слід ураховувати, вивчаючи співвідношення суспільства, держави і права.

Проблеми становлення й розвитку суспільних відносин, вивчення їх ролі й місця в соціально орієнтованій ринковій економіці посідають значне місце в роботах таких науковців, як В. Агудов [1, с. 64-70], С.С. Алексєєв [2, с. 358], О.Г. Данильян [5, с. 352], Д.В. Задихайло [7, с. 149-161], О. Костенко [8, с. 20-30], П.М. Рабінович [10, с. 8-20], І.В. Спасибо-Фатєєва [13, с. 120-129], Р. Стефанчук [14, с. 136-149] та ін. У той же час у публікаціях українських правознавців проблема ролі суспільних відносин у процесах трансформації галузі охорони здоров’я не знайшла достатньо повного висвітлення.

Метою цієї статті є дослідження змісту суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, і їх класифікація, а також підвищення ефективності взаємодії держави і громадянського суспільства, спрямованої на розбудову галузі охорони здоров’я та захисту прав громадян на здоров’я.

Якщо дотримуватися доктринальних формувань щодо суспільних відносин як тих, що існують між окремими індивідами або їх об’єднаннями стосовно економічних, політичних, моральних, культурних та інших аспектів реальної взаємодії людства, то з метою визначення їх змісту в царині охорони здоров’я необхідно дослідити саме роль суспільства, а також засоби розподілу й надання основного соціального блага – права на здоров’я.

Так, суспільні відносини – це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення від інших систем матеріального світу. Кожне суспільство не є просто сукупністю людей, а становить собою єдину систему соціальних відносин, цілісний соціальний організм, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Основними елементами його виступають: а) суб’єкти, до яких належать люди та їх об’єднання; б) суспільні відносини у вигляді певного зв’язку та залежності між суб’єктами, які складають суспільство; в) соціальні інститути у вигляді різноманітних організацій, установ, що відповідають соціальній структурі суспільства, а також становлять сукупність соціальних норм і зразків, що складають стійки форми соціального поводження й дії та системи поведінки відповідно до цих норм; г) діяльність у вигляді активного ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільність.

Як складна саморегульована система, суспільство має декілька сфер громадського життя, основні з яких економічна, духовна, політична й соціальна [5, с. 257-267]. За зазначеною класифікацією галузь охорони здоров’я належить до соціальної сфери. З огляду на це П.М. Рабінович вважає, що задоволення потреб суб’єктів, у процесі якого тільки й конституюється соціальна сутність явища, відбувається у відносинах суб’єкта (носія) потреби з іншими учасниками суспільного життя, з оточуючою дійсністю в усьому її різноманітті. Виявити цінність явища можна шляхом вивчення значних суспільних відносин. Дослідження останніх у їх особистісному (суб’єктному), поведінковому й речево-предметному проявах якраз і призводить до пізнання цінності об’єктів потреби [10, с. 8-20].

Збереження життя громадян, безпосереднє їх лікування – настільки важлива справа, що суспільство включається в цей процес шляхом створення системи охорони здоров’я. При цьому в центрі цієї соціальної сфери повинна залишатися людина. Але без належної соціальної культури людський фактор виявлятиметься у вигляді зловживання законодавством [8, с. 20-30]. Тому зміст соціальних інститутів становлять певні правила (норми), а також санкції, що їх супроводять, і правові форми, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб’єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб’єктів є дозволеними, а які заборонені. Так само за допомогою соціальних інститутів забезпечуються інтеграція індивідів у соціальні групи, стійкість і стабільність громадського життя, упорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка. [15, с. 246]. Резюмуючи викладене, зауважимо, що до основних соціальних інститутів належить також інститут системи охорони здоров’я.

У той же час дослідники звертають увагу, на те, що в соціальній системі суспільства найважливішим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона й становить собою основне джерело правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави в системі суспільних відносин. За визначенням С.С. Алексєєва, держава налижить до суспільних утворень, тобто, персоніфікованих підрозділів суспільства в цілому. На відмінність від організацій, зазначене суспільне утворення становить не лише колективи людей, а й зовнішнє організаційно-юридичне вираження соціального суспільства в цілому. Суспільні утворення об’єднують якісно іншу, більш високу, ніж в організаціях, спільність людей [2, с. 153]. Держава виступає офіційним представником усього суспільства, а відносини між нею й особистістю, в галузі охорони здоров’я здійснюються на підставі взаємної відповідальності, яка виражається: (а) у прийнятті державою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення прав громадян на охорону здоров’я; (б) у наявності реальної відповідальності посадових осіб галузі за невиконання спрямованих на збереження здоров’я громадян посадових обов’язків перед суспільством та особистістю.

Однак право громадян на охорону життя і здоров’я має бути не лише проголошено, а й гарантовано державою. Такими гарантіями є закріплення права на охорону здоров’я у ст. 49 Конституції України [3; 1996. – № 30. – Ст. 141]. Реальне забезпечення цього права досягається шляхом створення механізму захисту і встановлення відповідальності, тобто суб’єктивне юридичне право виступає як державний засіб надання основного соціального блага. Сучасна наука виходить із того, що суспільство і держава не тотожні, але в той же час їх не можна протиставляти. Суспільство виникло задовго до держави, а держава виникла як нова форма організації суспільства внаслідок ускладнення суспільних відносин на певній стадії його розвитку і є його продуктом [6, с. 432]. Як стверджує В. Чушенко, держава виступає однією з форм організації суспільства. Організаційними формами об’єднання суб’єктів суспільних відносин є об’єднання громадян, політичні партії й органи самоорганізації населення. Їх розгалужена система посилює спрямовуючий вплив на суспільство. Через своїх представників громадські об’єднання беруть участь у формуванні волі народу, у формулюванні її у правових актах, які ухвалюються органами держави, самоврядування і служать проявом публічного інтересу [16, с. 104-107]. Іншими словами, структура державної діяльності визначається системою тих суспільних відносин, на які держава впливає, а тому її неможливо характеризувати окремо від системи регулювання суспільних відносин.

Разом із тим, зазначає І.В. Спасибо-Фатєєва, давно стала очевидною надмірність функцій держави. Так, не слід забувати про те, що покладання певних функцій на суспільні структури буде можливим лише за умови, якщо ці структури готові до їх прийняття [13, с. 120-129]. У галузі охорони здоров’я для демонстрації того, що держава не справляється зі своїми функціями, є декларування права на безоплатну медичну допомогу. Нинішній стан суспільства з номінальними елементами своєї інфраструктури у вигляді політичних партій і громадських об’єднань не свідчить про її дієвість. Отже, інфраструктура суспільства має формуватися паралельно з удосконаленням функцій державної влади в наступних напрямках: а) влада повинна бути підзвітна громадянському суспільству; б) суспільна й державна власність має знаходитися під контролем громадянського суспільства; в) владі та її представникам належить нести відповідальність за свої дії та їх результати [13, с. 120-129].

У галузі охорони здоров’я це має особливе значення за відсутності будь-якої відповідальності, за руйнування системи охорони здоров’я як посадових осіб органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, так і представників закладів охорони здоров’я перед громадянами за неякісне виконання своїх обов’язків, спямованих на збереження їх здоров’я.

Тому важливе значення мають і самі норми права, що народжуються в суспільстві у процесі діяльності індивідів при постійному зіткненні їх інтересів. Але суспільство виникає й розвивається на підставі необхідної співпраці. Об’єднувальним моментом у галузі охорони здоров’я крім морального, професійного й матеріального інтересу виступає охоронюваний законом інтерес у вигляді суспільних відносин, що опосередковують вигідне оптимальне задоволення потреб по забезпеченню здоров’я суб’єктів, які визначають загальні умови й засоби його задоволення. Структурними елементами інтересу стосовно галузі охорони здоров’я є: а) виникнення і спрямування потреб індивідів у правовому полі; б) нормативне закріплення суспільних відносин, що виникають при задоволенні потреб передбачених в Конституції України; в) визначення чіткої процедури захисту зазначеного інтересу. 

За таких умов набуває значення зміст суспільних відносин у галузі охорони здоров’я. Із цього приводу зазначимо, що під поняттям “зміст” у науковій літературі розуміють категорію, яка включає в себе склад елементів, тобто їх набір і структуру [1, с. 64-70]. Юридичним змістом відносин виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін, а фактичним – безпосередня діяльність, спрямована на реалізацію останніх. Отже, вплив на зазначений елемент суспільних відносин матиме вираз у визначенні прав та обов’язків. Для відносин юридично рівноправних суб’єктів нормами права встановлюються лише загальні правила поведінки; її межі, права й обов’язки описуються в загальному вигляді без кількісних і якісних характеристик, а конкретність таким правам та обов’язкам надають самі суб’єкти правовідносин. Для відносин за участю владного суб’єкта характерним є те, що права й обов’язки суб’єктів таких відносин установлюються максимально конкретно [9, с. 3-6].

Таким чином, під змістом суспільних відносин у сфері охорони здоров’я розуміють дії суспільства по створенню системи охорони здоров’я, у якій держава, як одна з форм організації суспільства, виступає його офіційним представником, а відносини між державою, іншими формами організації суспільства й особистістю здійснюються на основі взаємної відповідальності, яка виражається: а) у прийнятті державою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення конституційних прав громадян на охорону здоров’я; б) у наявності реальної відповідальності посадових осіб соціальних інститутів галузі (у вигляді різноманітних організацій та установ) за невиконання їх посадових обов’язків, спрямованих на збереження здоров’я громадян перед іншими формами організації суспільства й особистістю.

Успішне вирішення питання про класифікацію суспільних відносин у царині охорони здоров’я можливе лише за умови, якщо виявимо будь-які об’єктивні критерії, що можуть служити відправним пунктом для цього. Класифікація повинна бути пов’язана зі специфікою їх правової природи, сутнісною характеристикою і сферою суспільного життя, у якій ці відносини виникають і реалізуються. Вихідним моментом у виборі критеріїв класифікації цих відносин є визначення права на охорону здоров’я. Вважаємо за необхідне побудувати класифікаційну систему суспільних відносин у галузі охорони здоров’я за декількома критеріями, передусім за суб’єктами й об’єктами, оскільки суспільні відносини, як і будь-які інші, мають певну структуру, до якої входять їх суб’єкти, об’єкт, зміст, а також факти, що є підставою виникнення відповідних відносин.

Суб’єктний склад суспільних відносин у сфері охорони здоров’я характеризується різноманітністю й різноплановістю статусних характеристик. Із кола первинних суб’єктів права, що впливають на суспільні відносини, статус яких визначено Конституцією України, структурно можна відокремити громадян, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування й похідні суб’єкти права – суб’єкти господарювання. Як бачимо, законодавство України називає суб’єктами суспільних відносин таких його учасників, які на підставі чинного законодавства визначаються носіями суб’єктивних прав і відповідних обов’язків. Розгляд суспільства як продукт взаємодії людей, об’єднаних різноманітними економічними, сімейними, груповими, етнічними, класовими відносинами й інтересами, що становить систему суспільних відносин, дозволяє визначити суб’єктів громадського спілкування й виявити специфіку основних сфер громадського життя на сучасному етапі. Крім того, суспільству притаманні властивості, без яких воно не може існувати. Це, по-перше, наявність регулюючої сили, що окремлює суспільні відносини окремими рамками; по-друге, наявність у суспільстві певних соціальних інститутів, які надають йому організованої форми життєдіяльності. При цьому держава, як уже зазначалося, виступає специфічним соціальним інститутом, що відособлює окрему групу людей, на яких покладенно функції управління і примусу і які складають апарат держави. Таким чином, держава, як соціальний інститут усього суспільства, виконує багато функцій, що забезпечують її життєдіяльність, насамперед – упорядкування і стабілізацію суспільних відносин.

Слід звернути увагу на те, що в Основах законодавства України про охорону здоров’я, а також інших законодавчих актах (Законах України “Про місцеві державні адміністрації”, “Про місцеве самоврядування в Україні”) чітко визначено коло учасників суспільних відносин у царині охорони здоров’я й варіанти їх можливої поведінки [3; 1993. – № 4. – Ст. 19; 1999. – № 20. – Ст. 190; 1997. – № 24. – Ст. 170]. По-перше, це громадяни України, а також іноземні особи й особи без громадянства, які потребують медичної допомоги. Фізичні особи, як суб’єкти зазначених суспільних відносин, наділяються законодавством правовим статусом, що дає можливість брати участь у конкретних правовідносинах, пов’язаних з правом на медичну допомогу й медичне обслуговування. Даний правовий статус складається з наступних елементів, а саме: правосуб’єктності, закріпленних законодавчо основних прав та обов’язків та гарантій зазначених прав. По-друге, суб’єкти господарювання й негосподарюючі суб’єкти у вигляді закладів охорони здоров’я, що безпосередньо реалізують право громадян на безоплатну медичну допомогу й оплатне медичне обслуговування. По-третє, це держава через  спеціально уповноважені органи виконавчої влади, а територіальні громади через виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, що здійснюють контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового довкілля й санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

Взаємне правове становище зазначених суб’єктів права, що впливають на суспільні відносини, характеризують наступні варіанти правовідносин. По-перше, правова рівноправність, що полягає в наявності взаємних прав та обов’язків. Так, фізична особа має право вимагати від закладу охорони здоров’я медичної допомоги або медичного обслуговування й виконувати обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я, а заклад охорони здоров’я зобов’язаний надати медичну допомогу або медичне обслуговування й вимагати від фізичної особи дотримання законодавства про охорону здоров’я. По-друге, наявність правової нерівноправності у випадках здійснення Державою через спеціально уповноваженні органи виконавчої влади, або територіальними громадами – через виконавчі органи сільських, селищних та міських рад контролю й нагляду за додержанням законодавства про охорону здоров’я шляхом перевірок і видання приписів та розпоряджень. При цьому підконтрольний або підпорядкований господарюючий або негосподарюючий суб’єкт зобов’язаний виконати цей припис або розпорядження, але має право на його оспорювання. По-третє, це комбінований варіант, що виплив з другого: у разі наявності рівноправних суб’єктів, із яких один має владні повноваження, але їх відносини зумовленні спільним об’єктом. 

Основи законодавства про охорону здоров’я (ст. 3) закріплюють за кожною людиною право на охорону здоров’я, яке має комплексний характер і передбачає надання кваліфікованої медико-санітарної допомоги. А ЦК України в переліку особистих немайнових прав (ст. 270) зазначено право на охорону здоров’я, а як нематеріальне благо серед особистих немайнових благ (ст. 201) – право на здоров’я [3; 1993. – № 4. – Ст. 19; 2003. – №40. – Ст. 356]. Але проблемність ситуації полягає в тому, що сьогодні особисте немайнове благо все частіше розглядається як товар, а товаризація особистих немайнових прав відбувається не лише в наший державі, а й у всьому світі [11, с. 14-17]. Отже, право на здоров’я також все частіше набуває економічного (майнового) змісту. Причиною такого становища є самостійність функціонування ринкового економічного механізму, наявність диспропорції й дисфункції, що виникають при взаємодії економічного механізму з соціальними сферами [7, с. 149-161].

У юридичній літературі з цього приводу також висловлювалася думка, що право на здоров’я є немайновим, але пов’язано з майновим правом. Для обґрунтування цієї тези наводилися докази, що надання медичної допомоги під час лікування в закладах охорони здоров’я супроводжувалося наданням послуг немайнового характеру. Проте, як підкреслює Т. Гурська, не всі юристи погоджуються з цією думкою, оскільки звернення за медичною допомогою не змінює немайнової природи самого блага. Отже, на їх думку, здоров’я – це особисте немайнове благо, не пов’язане з товарно-грошовою формою. Право на здоров’я у своєму непорушному стані не припускає виникнення будь-якого особливого виду майнових відносин [4, с. 38-39]. Водночас Р. Стефанчук також вважає, що особисті немайнові відносини як вид суспільних відносин позбавлені майново-грошового змісту [14, с. 136-149]. Однак у галузі охорони здоров’я зазначена точка зору суперечить ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я, відповідно до якої термін “медико-санітарна допомога” включає в себе комплекс спеціальних заходів, що сприяють поліпшенню здоров’я людей, у тому числі шляхом застосування лікарських засобів, ранньої діагностики тощо [3; 1993. – № 4. – Ст. 19]. Крім того, якщо держава передбачає право на безоплатну медичну допомогу, то гарантія права на здоров’я також забезпечується шляхом надання платних медичних послуг. У цьому випадку право на здоров’я реалізується як передумова виникнення майнових прав, які можна вважати вторинними. Вони можуть або виникати у разі надання медичних послуг, або не виникати, якщо надається безоплатна медична допомога. Зазначену думку також підтримував О.О. Красавчиков, який стверджував, що діяльність виконавця послуг не завжди має речову (предметну) природу через характер та особливості цього виду діяльності. Об’єкти правовідносин можуть виступати як результати конкретних дій [12, с. 199, 200].

На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що об’єктом суспільних відносин у царині охорони здоров’я є те, на що дійсно спрямована діяльність галузі. Це право на здоров’я, особисте немайнове благо, яке не змінює немайнової природи самого блага в разі надання безоплатної медичної допомоги, або пов’язане з майновим, якщо надання медичної допомоги під час лікування в закладах охорони здоров’я супроводжується наданням платних медичних послуг немайнового характеру, тобто може бути пов’язане або не пов’язане з товарно-грошовою формою. Конкретне розуміння обєкта суспільних відносин у сфері охорони здоров’я надасть можливості визначити також компетенцію суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у цій галузі, при цьому не тільки з точки зору правильного застосування законодавчих актів, а й з огляду на повноваження стосовно прийнятих посадовими особами актів, що їм суперечать.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що в царині охорони здоров’я суспільни відносини ґрунтуються на юридичній рівності суб’єктів останніх, їх волевиявленні, спрямованому на забезпечення приватного як немайнового інтересу їх учасників, так й майнового і можуть бути як позбавлені майново-грошового змісту так й не позбавлені. Вони також спрямовані на забезпечення публічного інтересу з боку держави як соціального інституту всього суспільства, який виконує функції по впорядкуванню і стабілізації суспільних відносин, і класифікуються наступним чинном. Це відносини:

1) що виникають між індивідами, які наділяються законодавством – правовим статусом, який складається із правосуб’єктності, законодавчо закріплених основних прав, обов’язків і гарантій названих прав, що дає можливість брати участь у конкретних правовідносинах, пов’язаних з правом на медичну допомогу й медичне обслуговування, та господарюючими або негосподарюючими суб’єктами у вигляді закладів охорони здоров’я, що безпосередньо реалізують це право громадян;

2) між господарюючими й негосподарюючими суб’єктами у вигляді закладів охорони здоров’я, що беруть участь у реалізації права громадян на медичну допомогу й медичне обслуговування;

3) між господарюючими й негосподарюючими суб’єктами у вигляді закладів охорони здоров’я та державою, яка через спеціально уповноважені органи виконавчої влади, а територіальні громади через виконавчі органи сільських, селищних і міських рад здійснють контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового довкілля й санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

Отже, якщо використовувати по аналогії викладені Д.В. Задихайло засоби реалізації державної економічної політики [7, с. 149-161], встановлення змісту та класифікації суспільних відносин дозволяє виділити в галузі охорони здоров’я наступні засоби їх приватноправового й публічно-правового регулювання:

1) переважно приватноправового застосування, де роль держави виявляється через законодавче забезпечення;

2) переважно приватноправового регулювання, де держава стимулює створення господарюючимим й негосподарюючими суб’єктами саморегулівних організацій з делегуванням їм окремих регулятивних повноважень, притаманних компетенції відповіднх органів державної виконавчої влади;

3) використання сфери, де існує необхідність створення спеціальних інститутів, за допомогою яких утворюється інфраструктура системи охорони здоров’я;

4) сферу застосування публічно-правових засобів державного регулювання, передбачених ст. 12 ГК, у вигляді державного замовлення, ліцензування й патентування, сертифікації і стандартизації, регулювання цін і тарифів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій;

5) сферу, де держава вважає за необхідне здійснювати господарську діяльність через створення й функціонування державних закладів охорони здоров’я.

 

Список літератури: 1. Агудов В. Соотношение категорий “форма” и “структура” // Філософ. науки. – 1970. – № 1. – С. 64-70. 2. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник: В 2-х т. – Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 358 с. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Гурська Т. Право на здоров’я в системі особистих немайнових прав // Підпр-во, госп. і право. – 2002. – № 6. – С. 38-39. 5. Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: Навч. посіб. – Х: Право, 2003. – 352 с. 6. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 7. Задихайло Д. Держава та економічне ринкове середовище: господарсько-правовий аспект // Вісн. Акад. прав. наук України., – 2005, – № 3(42) – С. 149-161. 8. Костенко О. Людський фактор у праві (дослідження з позиції соціального натуралізму) // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2005. – № 3(42). – С. 20-30. 9. Лук’янець Д. Про структуру системи права // Підпр-во, госп.-во і право. – 2002. – № 12 – С. 3-6. 10. Рабінович П. Інструментальна цінність об’єктивного юридичного права // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2005. – № 3(42) – С. 8-20. 11. Сліпченко С. Економічний зміст особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи // Підпр-во, господарство і право. – 2005. – № 7 – С. 14-17. 12. Советское гражданское право: Учебник: В 2-х т. – Т. 1 / Под ред. О.А. Красавчикова. – М.: Высш. шк., 1968. – С. 518. 13. Спасибо-Фатєєва І. Не створюйте протилежності // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2005. – № 3(42) – С. 120-129. 14. Стефанчук Р. До питання про особисті немайнові відносини як структурну складову предмета цивільного права // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2005. – № 3(42) – С. 136-149. 15. Філософія права: Навч. посіб. / За заг. ред. О.Г. Данильяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 272 с. 16. Чушенко В. Проблеми формування соціально організованого суспільства в Україні // Право України. – 2005. – № 4. – С. 104-107.

Надійшла до редакції   13.03.2006 р.

 

 

 

УДК 347. 73                     М.А. Перепелица, канд. юрид. наук

             Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПОНЯТИЕ СИСТЕМЫ СУБЪЕКТОВ ФИНАНСОВОГО ПРАВА

 

Рассмотрение вопроса о системе субъектов финансового права позволяет более глубоко исследовать их специфику и сущность. Рассматривая участников финансовых правоотношений (отдельные их виды) как элементы единой системы, находящиеся в состоянии взаимодействия, считаем возможным проанализировать особенности их связей друг с другом внутри самой системы. Системное исследование вопроса о субъектах финансового права позволяет изучить интересуемое правовое явление с позиций динамики, т.е. непосредственного их движения и преображения и таким образом сделать выводы на более высоком уровне.

Системное исследование субъектов права уже имело место в юридической науке [См.: 3, с. 158; 1, с. 41-48]. О субъектах финансового права как определённой системе в науке финансового права хоть и не содержится различных теоретических мнений, но внутренняя логика изложения относящихся к этой проблеме конкретных вопросов свидетельствует, что учёные применяют в сущности системный подход при их рассмотрении [См.: 8, с. 221; 7, с. 25; 5, с. 308-429; 4, с. 192; 6, с. 288-294]. Это свидетельствует о том, что исследование вопроса о субъектах финансового права так или иначе объективно подводит учёных к решению проблемы об их системе и к необходимости сделать новые обобщающие итоги при изучении интересуемого правового явления.

Вообще под системой понимают совокупность элементов, находящихся в отношениях и связях друг с другом, которая образует определённую целостность, единство [9, с. 610]. Сама она как понятие характеризуется рядом признаков. В науке для логически верного исследования интересуемого объекта в рамках системы предлагается выделять ряд различных признаков [2, с. 61-63], хотя некоторые из них характеризуют далеко не все системы. Для анализа системы субъектов финансового права логично было бы обратить внимание на следующие необходимые её особенности, которые, безусловно, не являются исчерпывающими:

1. Целостность. Исходным пунктом всякого системного исследования является представление о целостности изучаемой системы, из которого вытекают два вывода: а) система может быть понята как нечто целостное лишь в том случае, если она в качестве системы противостоит своему окружению – среде, и б) деление системы приводит к понятию элемента.

2. Наличие системообразующих связей. Представление о целостности системы конкретизируется через понятие связи. В системах особое место занимают именно связи, которые лучше всего было бы назвать системообразующими – разнообразными по формам и по “жёсткости способы связей уровней, обеспечивающие нормальное функционирование и развитие системы.

3. Организация и упорядоченность. Совокупность связей приводит к понятию организации системы, т.е. упорядоченность системы зависит от устойчивости функционируемых в ней связей.

Прежде чем попытаться дать всеохватывающее определение системы субъектов финансового права, представляется необходимым на основании названных признаков выделить её специфические особенности.

Как уже было отмечено, исходным пунктом всякого системного исследования является представление о целостности изучаемой системы. Целостность в рамках системного анализа находит своё наиболее непосредственное выражение в первостепенном значении категории цели. На это обстоятельство обращается внимание при анализе систем. Например, согласно одному из определений под системой понимается совокупность элементов, организованных для выполнения некоторого множества предписываемых функций с целью достижения желаемых результатов [2, с. 237].

Из системы субъектов различных отраслей права (в частности, конституционного, административного) в системе субъектов финансового права выделяется как единое целое и неделимое цель её функционирования. Таковой целью является организованная деятельность участников финансовых правоотношений в сфере планомерной мобилизации, распределения и использования публичных фондов денежных средств для обеспечения своего существования. Будучи основополагающей, в системе субъектов финансового права она не случайна или навязана чьей-то волей извне, а является вполне закономерной и объективно обусловленной.

Достижению этой цели и подчинена деятельность (конкретные функции, обязанности) субъектов финансового права, для постоянного осуществления которой действует ряд подсистем. Например, для достижения полной и своевременной мобилизации денежных средств в публичные фонды государства и территориальных громад функционирует подсистема субъектов налогового права; для распределения и целевого их использования – подсистема субъектов бюджетного права. Следовательно, системе субъектов финансового права присущ такой признак, как целостность, который противопоставляет её системам субъектов других отраслей права.

Систему субъектов финансового права возможно подразделить на элементы. Под элементом имеется в виду минимальный компонент системы или же максимальный предел её деления [2, с. 184]. Однако, как совершенно логично отметил И.В. Блауберг, в системном исследовании такая общая характеристика оказывается недостаточной, так как “исследуемая система может делиться существенно различными способами, а потому для каждой данной системы понятие элемента не является однозначно определённым: говорить об элементе можно лишь применительно к вполне чётко фиксированному из этих способов; иное же расчленение данной системы может быть связано с выделением другого образования в качестве исходного элемента” [2, с. 184]. К примеру, понимая в нашем случае (при исследовании системы субъектов финансового права) под минимальным её компонентом отдельно взятого, обособленного участника финансового права (физическое или юридическое лицо), можно прийти к выводу о дальнейшем их делении, так как элемент должен быть минимальным, т.е. неделимым компонентом системы.

В науке предлагается иное, более чёткое определение элемента, под которым понимается неделимый компонент системы при данном способе деления [2, с. 185]. В данном случае обращается внимание на способ последнего. Поскольку элемент выступает как минимальный предел возможного деления системы, необходимо определить конкретный способ, который остановит или зафиксирует его дальнейшую градацию, и в такой ситуации уже не будет приниматься во внимание собственное его строение. Составляющие элемента уже не будут рассматриваться как компоненты определённой системы. Такой элемент должен изучаться с позиций системы, так как с точки зрения её действия важно, в первую очередь не то, каков субстрат элемента, а то, что делает, чему служит элемент в рамках целого.

Опираясь на высказанные суждения, можем сказать, что система субъектов финансового права подлежит делению на элементы и имеет свой способ градации. Минимальным неделимым элементом системы субъектов финансового права является отдельно взятый, внешне обособленный участник финансового правоотношения. Это может быть как одно лицо (физическое, юридическое), так и группа лиц (участники налоговых, бюджетных правоотношений). То, что делает такой элемент, чему он служит в рамках системы, в ракурсе нашего исследования понимается как функции (компетенция, обязанности, права) субъектов финансового права, а также их непосредственная реализация. Именно функции (компетенция, обязанности, права) и фиксируют субъекта финансового права как последний компонент системы, не давая ему возможности делиться дальше.

Следующим признаком системы субъектов финансового права является наличие в ней связей. В научной правовой литературе было отмечено, что “специфика системы не исчерпывается особенностями составляющих её элементов, а коренится прежде всего в характере связей и отношений между определёнными элементами” [2, с. 168]. Данное положение вполне логично, так как сущность системы раскрывается в первую очередь через его связи и их специфику.

В науке понятие “связь” приводится в самых различных контекстах, но мы ограничены рамками статьи, чтобы детально остановиться на этом вопросе. Однако необходимо всё же обратить внимание на один момент. Исследователи довольно часто при анализе понятия “связь” предпочитают оперировать понятием “отношение”. Но, как отмечают сами же учёные, для системных исследований такой способ решения проблемы далеко не во всех случаях приемлем, поскольку понятие “отношения” оказывается здесь слишком узким и потому недостаточным [2, с. 187]. Вот почему до сих пор в науке сохраняется необходимость дальнейшего анализа понятия “связь”.

Безусловно, что толкования терминов “связь” и “отношение” – различны по своему смысловому содержанию. “Связь” – более широкое понятие. Она может функционировать как в рамках отношения, так и за пределами его действия. Например, в бюджетном правоотношении (правоотношении по вопросу целевого использования бюджетных средств) действуют только субъекты бюджетного права. Здесь связь таких субъектов имеет место в пределах таких правоотношений. Но эти же субъекты бюджетного права одновременно являются и субъектами права финансового (т.е. как видовые входят в родовой). Эти субъекты, к примеру, могут вступать в правоотношение по финансовому контролю (например, Министерство образования и Контрольно-ревизионное управление вступают в правоотношение по вопросу целевого использования бюджетных средств), где связь между ними уже не ограничивается рамками бюджетного правоотношения, а имеет место и за его пределами. Однако следует иметь в виду, что все связи уже между субъектами финансового права могут реализовываться исключительно в рамках финансовых правоотношений. Связь, возникающая между субъектами права за пределами финансового правоотношения, будет функционировать уже в другой системе участников правоотношений.

Под связью в науке понимают преобразования векторов, описывающих состояния элементов [2, с. 194]. При исследовании связей между элементами целесообразно использовать классификационный подход, в соответствии с которым выделяются различные их виды [2, с. 188]. Конечно, в рамках статьи детально исследовать все виды связей, существующих между субъектами финансовых правоотношений, невозможно, поэтому обозначим только некоторые наиболее важные из них.

В системе субъектов финансового права функционируют связи взаимодействия, преобразования, функционирования, управления.

Связь взаимодействия в системе субъектов финансового права выражается в непосредственных связях между отдельными участниками финансовых правоотношений. Специфика её состоит в том, что она опосредуется целями которые преследует каждая из сторон взаимодействия. Так, налоговый орган преследует цель своевременно и в полном объёме мобилизовать налоги и сборы в доходную часть бюджета. Для этого он вступает в правовую связь с другим элементом системы – налогоплательщиком, без денежных средств которого реализовать свою цель налоговый орган не может. С другой стороны, налогоплательщик преследует цель своевременно и в полном объёме внести обязательные платежи в бюджет (иной целевой фонд), чтобы таким образом выполнив свою налоговую обязанность, избежать негативных для себя правовых последствий. Он вступает в правовую связь с налоговым органом (например, предоставление налоговой декларации). Такая связь взаимодействия определяет правовые положения субъектов финансового (налогового) права: налоговый орган – властвующий субъект права, налогоплательщик – обязанный.

Связь преобразования в системе субъектов финансового права заключается в том, что в процессе взаимодействия двух и более элементов они переходят из одного правового состояния в другое. К примеру, в контрольно-налоговом правоотношении два элемента системы субъектов финансового права – налоговый орган и налогоплательщик – взаимодействуют друг с другом. В ходе такого взаимодействия оба меняют своё правовое положение (некоторые его специфические особенности). Так, Закон Украины от 21 декабря 2000 г. “О порядке погашения обязательств плательщиков налогов перед бюджетами и государственными целевыми фондами” придаёт налоговому органу статус контролирующего органа в Украине. Но непосредственно контролирующим он становится, вступая в контрольно-налоговое правоотношение, где связь преобразования изменяет специфику его статуса (до вступления в такое правоотношение налоговый орган ещё не был контролирующим субъектом права). Такая связь меняет и некоторые особенности статуса налогоплательщика: он становится подконтрольным субъектом.

Связь функционирования в системе субъектов финансового права обеспечивает реальное выполнение задач и функций участниками финансовых правоотношений. Общим моментом в этом виде связей выступает то, что участники последних, объединённые связями функционирования, совместно осуществляют определённые функции, т.е. связаны единством реализуемой цели. Например, необходимо профинансировать в соответствующем бюджетном периоде Министерство здравоохранения. Для реализации этой цели каждый элемент системы (субъект финансового права) выполняет свои функции: Министерство здравоохранения составляет смету, запрос, а ВРУ (как последняя инстанция по этому вопросу) уже утверждает такой запрос в рамках Закона о Государственном бюджете. В данном случае ВРУ и Министерство здравоохранения связаны единством реализуемой цели – необходимостью финансирования последнего.

В системе субъектов финансового права функционирует и связь управления. Система этих субъектов существует не хаотично, а представлена в виде элементов или подсистем, управляемых извне. Поскольку такие элементы (участники финансовых правоотношений) обязаны дать” вполне определённый законодательством результат, значимый для вышестоящей системы, то его достижение возможно только при организованном выполнении субъектами своих функций, обязанностей, задач. Связи управления в системе субъектов финансового права функционируют под воздействием основного императивного метода правового регулирования, способного обеспечить соответствующие функционирование и развитие всей системы.

Последним рассматриваемым в данной статье признаком системы субъектов финансового права является её организация, под которой понимают определяемую устойчивыми связями её упорядоченность [2, с. 62]. Связи, функционируемые в системе субъектов финансового права, характеризуют её как организованное образование, так как они действуют не хаотично, а являются внутренне упорядоченными, устойчивыми и закономерными. Такие связи не навязаны кем-то извне, а объективно обусловлены целями существования самой системы.

Исходя из рассмотренного, считаем, что под системой субъектов финансового права предлагается понимать совокупность таких субъектов, находящихся в организационно-упорядоченных (функциональных, преобразующих, взаимодействующих, управленческих) связях друг с другом, которая (система) образует определённую целостность, обусловленную целью её функционирования.

Подводя итог всему изложенному, следует отметить, что вопрос о системе субъектов финансового права представляет собой весьма широкую проблему, которая должна составить предмет специального исследования. В данной статье мы не претендовали на полноту её рассмотрения, а только наметили пути конструктивного подхода к её дальнейшему решению.

 

Список литературы: 1. Бахрах Д.Н. Система субъектов советского административного права. // Сов. гос-во и право. – 1986. – № 2. – С.41-48. 2. Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. – М.: Наука, 1973. – 269 с. 3. Бойцов В.Я. Система субъектов советского государственного права. – Уфа: Башкирс. кн. изд-во, 1972. – 158 с. 4. Винницкий Д.В. Субъекты налогового права. – М.: Норма, 2000. – 192 с. 5. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: В 6 т. – Т.2.: Введение в теорию налогового права. – Х.: Легас, 2004. – 600 с. 6. Посікіра Р. Поняття та види субєктів фінансового права України. – Львів: Вісн. Львів. ун-ту: Серія юридична, 2002. – Вип. 37. – С. 288-294. 7. Смирникова Ю.Л. Финансово-правовой статус субъектов Российской Федерации: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2002. – 25 с. 8. Химичева Н.И. Субъекты советского бюджетного права. – Саратов: Сарат. ун-ту: – 1979. – 221 с. 9. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л.Ф. Ильичёв – М.: Сов. энцикл; – 1983. – 840 с.

Надійшла до редакції   29.11.2005 р.

 

 

 

УДК 343.9:343.43             А.В. Лысодед, канд. юрид. наук, доцент

                                             Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

АКТУАЛЬНЫЕ КРИМИНОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ

ПРЕСТУПЛЕНИЙ ПРОТИВ СВОБОДЫ,

ЧЕСТИ И ДОСТОИНСТВА ЛИЧНОСТИ

 

Одной из особенностей УК Украины 2001 г. является то, что преступления против свободы, чести и достоинства личности сосредоточены в отдельном разделе Кодекса в отличие от УК Украины 1960 г., где они были соединены с преступлениями против жизни и здоровья личности или же вообще не признавались таковыми. Например, по УК Украины 1960 г. к этим преступлениям относились: незаконное лишение свободы (ст. 123), захват заложников (ст. 1231), незаконное помещение в психиатрическую больницу (ст. 1232), похищение чужого ребенка (ст. 124), торговля людьми (ст. 1241). На сегодняшний же день данными преступлениями охватываются шесть их видов, предусмотренных разд. III Особенной части УК Украины: а) незаконное лишение свободы или похищение человека (ст. 146); б) захват заложников (ст. 147); в) подмена ребенка (ст. 148); г) торговля людьми или иная сделка по передаче человека (ст. 149); д) эксплуатация детей (ст. 150); е) незаконное помещение в психиатрическое учреждение (ст. 151).

В криминологических работах из этой группы злодеяний обращалось внимание только на преступления против личной свободы человека, при этом последние из них датируются второй половиной 90-х годов XX ст. [4]. Дополнение УК в 1998 г. статьей 1241 повлекло и ряд исследований этого вида преступлений, в первую очередь уголовно-правового характера [См.: 1; 5; 6; 7; 9 и др.]. Криминологические же исследования этой группы преступлений в целом в Украине еще не проводились, что и обусловливает необходимость очертить основные проблемы их криминологической характеристики, детерминации и предупреждения для последующего более детального анализа каждого вида указанных преступлений. Актуальность исследования именно этой группы преступлений обосновывается еще и тем, что в соответствии со ст. 3 Конституции Украины человек, его права и свободы, жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются в Украине наивысшей социальной ценностью. А государство должно всеми силами и средствами, в том числе и путем предупреждения общественно опасных посягательств, обеспечивать сохранность этих ценностей.

Исходя из данных уголовно-правовой статистики МВД Украины, за время независимости в Украине (1991-2004 гг.) было зарегистрировано около 3 тыс. подобных преступлений. Из них 58% – это незаконное лишение свободы или похищение человека; 30% – торговля людьми или иная незаконная сделка по передаче человека; 6% – захват заложников; 4% – незаконное помещение в психиатрическое учреждение; около 1% – эксплуатация детей.

При этом в 1991-1999 гг. лидировали такие преступления, как незаконное лишение свободы (750 случаев) и похищение чужого ребенка (174). На третьем месте находилось незаконное помещение в психиатрическую больницу (118), хотя по официальным статистическим данным, его регистрация прекратилась уже с 1993 г. За это время было также зарегистрировано 50 фактов захвата заложников, диапазон совершения которых колебался от 1 до 10 преступлений в год. И только с 1999 г. началась регистрация таких преступлений, как торговля людьми (10 случаев) [3, с. 230].

XXI век расставил иные аспекты как в структуре, так и в динамике преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Первое место среди них заняла торговля людьми, а незаконное лишение свободы или похищение человека передвинулось на второе место. Да и захват заложников оказался не таким уж редкостным преступлением для Украины (см. таблицу).

 

Статья

УК

                   год

 

2001

 

2002

 

2003

 

2004

 

Итого

146

139

177

205

172

693

147

8

5

108

12

133

148

149

89

169

289

269

816

150

17

9

26

151

1

1

 

Почти все обозначенные преступления имеют значительный уровень латентности. Наименее латентным из них является захват заложников, так как в большинстве случаев сам факт захвата специально придается огласке в силу специфических целей этого преступления. Более латентным считается незаконное лишение свободы или похищение человека, особенно в тех случаях, когда оно не получает общественной огласки, маскируется под лиц, пропавших без вести, под неопознанные трупы. Наиболее латентными оказались торговля людьми, эксплуатация детей, незаконное помещение в психиатрическое учреждение, подмена ребенка, уровень латентности которых часто зависит от социальной позиции жертв этих преступлений.

Преступления против свободы, чести и достоинства личности во многих случаях – спутники крупных, индустриально развитых городов и регионов. Например, для захвата заложников в некоторых случаях необходимо наличие мест массового скопления людей или специальной инфраструктуры (вокзал, аэропорт, посольство, государственные, воинские учреждения или учреждения уголовно-исполнительной системы); для торговли людьми – спад или закрытие крупного промышленного производства, что, в свою очередь, порождает массовую миграцию населения в поисках работы и заработка; психиатрические учреждения, как правило, находятся в областных центрах и городах областного подчинения.

Официальная статистика не содержит данных о цене этого вида преступлений. Следует заметить, что при совершении исследуемых преступлений в большинстве случаев кроме физического вреда причиняется и значительный моральный вред личности, измерить который в денежном эквиваленте достаточно сложно. Согласно некоторым опубликованным данным мировой доход только от криминальной секс-индустрии оценивается от 7 до 12 млрд. дол. США чистой прибыли в год. И это далеко не полная цена такого преступления, как торговля людьми.

Результаты криминологических исследований показывают, что подавляющее большинство лиц, совершающих такие преступления, являются мужчинами. Для такого из них, как незаконное лишение свободы или похищение человека, наиболее криминогенным является возраст 21-25 лет (40%) и 30-40 лет (30%). Только каждый десятый преступник, совершающий данное преступление, является женщиной, как правило, действующей в соучастии [2, с. 11-12]. Захват заложников (по данным российских исследователей, которые с определенной долей условности можно применить и к нашим реалиям, так как в Украине подобные исследования не проводились) в основном совершается мужчинами в возрасте 20-30 лет, реже – до 20 лет, еще реже – свыше 40 лет и всего чуть более 1% – женщинами [10, с. 102]. Для совершения такого преступления, как помещение в психиатрическое учреждение, необходимо наличие специального субъекта (врача-психиатра); возраст таких преступников значительно старше – 30 и более лет.

Лица, совершающие эти преступления, в основном ранее не судимы, не имеют психических отклонений, положительно характеризуются на работе или в быту, интеллектуально развиты, обладают ярко выраженными волевыми и организаторскими способностями.

При этом значительная часть преступлений против свободы, чести и достоинства, совершается в составе организованных преступных групп, деятельность которых при совершении такого преступления, как торговля людьми, почти всегда носит международный характер: преступления начинаются в Украине с факта вербовки жертв и заканчиваются в таких странах-потребителях „живого товара”, как Германия, Голландия, Греция, Кипр, Македония, Сербия, Турция, Хорватия и др. [См.: 1, с. 261; 8, с. 74; 11, с. 23, 69].

Среди мотивов преступлений против свободы, чести и достоинства личности главное место занимает корысть; применительно к незаконному лишению свободы или похищению человека мотивами также могут выступать личные неприязненные отношения, месть, получение необходимой для преступников информации [2, с. 9] и др.; захват заложников сопровождается еще и специфическими целями: побег из мест лишения свободы или освобождение лица из этих мест, выезд за границу, стремление повлиять на решение должностного лица органа исполнительной власти, правоохранительного органа, суда и пр. [10, с. 103]. Наиболее распространенные способы совершения данных преступлений – физическое и/или психическое насилие, обман.

Контингент жертв при совершении рассматриваемых преступлений достаточно разнообразен как по половому, так и по возрастному критерию. Применительно к такому преступлению, как эксплуатация детей, жертвами могут выступать только несовершеннолетние в возрасте до 15 лет, жертвами же торговли людьми в подавляющем большинстве случаев являются девушки и женщины в возрасте от 16 до 35 лет [1, с. 265; 8, с. 74].

Причины и условия преступлений исследуемого характера достаточно разнообразен, но, в основном, их можно свести к следующему:

– экономическая нестабильность в стране, которая привела к низкому уровню жизни большинства населения, социальной стратификации по материальному положению и конфронтации между различными слоями общества, бедности, безнадзорности и беспризорности среди несовершеннолетних, безработице, особенно среди женщин, злоупотреблению спиртными напитками, насилию в семье и в быту, конфликтам в сфере совместного бизнеса и досуга, отсутствию в целом условий для самореализации личности;

– разрушение моральных устоев общества, наличие правового нигилизма, отсутствие национальной идеологии, обесценивание общечеловеческих ценностей, приведшие к психологии корыстолюбия, культу зарабатывания денег любой ценой, пренебрежительному или безответственному отношению к человеческой жизни, правам и свободам других членов общества;

– дискриминация людей по разным признакам, гендерное неравенство в различных сферах жизни;

– правовая неграмотность и доверчивость граждан, что позволяет преступникам использовать внушение и необоснованные угрозу, нажим, давление;

– отсутствие гражданского воспитания и правового просвещения со стороны органов власти и управления, органов местного самоуправления, общественных организаций, средств массовой информации;

– недостатки в деятельности правоохранительных органов, в частности, ослабление прокурорского надзора за соблюдением законности при рассмотрении заявлений о безвестно отсутствующих гражданах; сообщений медицинских учреждений о больных и иных лицах, которые их самовольно оставили; сведений жилищных органов о лицах, выбывших из приватизированного жилья в связи с его отчуждением; данных органов социальной защиты населения, банковских или почтовых учреждений об одиноких гражданах, длительное время не обращающихся за получением пенсий, пособий или другой государственной помощи [3, с. 250] и т.п. На совершение данных преступлений влияет также низкий уровень оперативно-розыскной деятельности и, соответственно, их раскрытия; отсутствие действенных методик и процедур расследования, постоянного обмена информацией между правоохранительными органами Украины и других государств о юридических и физических лицах, занимающихся трансграничной торговлей людьми, о розыске потерпевших и др.

Предупреждение преступлений против свободы, чести и достоинства личности (как и многих других) должно осуществляться на двух взаимосвязанных уровнях: – общесоциальном и специально-криминологическом. Для реализации мер такого предупреждения созданы и система соответствующих субъектов предупредительного воздействия, и надлежащая правовая база, действуют новые специальные субъекты: координационные органы по предупреждению насилия в семье при областных государственных администрациях, Межведомственный координационный совет по вопросам противодействия торговли людьми при Кабинете Министров Украины, специальные подразделения по борьбе с торговлей людьми в системе МВД Украины, Антитеррористический центр при Службе безопасности Украины и др.

В последнее время приняты Законы Украины как “О борьбе с терроризмом”, “О предупреждении насилия в семье”, “О психиатрической помощи”, “О защите общественной морали”, “Об охране детства”, “О социальной работе с детьми и молодежью”, “Об основах социальной защиты бездомных граждан и беспризорных детей”, “О социальных услугах”, “Об обеспечении равных прав и возможностей женщин и мужчин”, “О трансграничном сотрудничестве”, “Об обеспечении молодежи, которая получила высшее или профессионально-техническое образование, первым рабочим местом с предоставлением дотации работодателю”, в новой редакции принят Закон “О содействии социальному становлению и развитию молодежи в Украине”, законами Украины утверждены Общегосударственная программа поддержки молодежи на 2004-2008 годы, Государственная программа обеспечения молодежи жильем на 2002-2012 годы и др.

На уровне высших органов власти и управления также принят ряд общегосударственных документов: Долгосрочная программа улучшения положения женщин, семьи, охраны материнства и детства; Национальная программа планирования семьи; Национальная программа “Дети Украины”; Меры по улучшению положения детей-сирот и детей, которые остались без опеки родителей; Комплексные меры по профилактике безнадзорности и правонарушений среди детей, их социальной реабилитации в обществе; Концепция государственной семейной политики; Основные направления развития трудового потенциала на период до 2010 года; Стратегия преодоления бедности и др.

Реализация указанных законов и мер, предусмотренных программными документами, предполагает постепенное создание надлежащих жизнеобеспечивающих условий для всего населения, а именно: контролируемая государством безработица; повышение материального уровня народа, смягчение структуры стратификации населения; повышение культуры, образования, возрождение духовности, укрепление семьи, положения женщины в обществе; реализация через средства массовой информации просветительских программ; возрождение традиционных, проверенных временем форм организации досуга несовершеннолетних и молодежи, ликвидация беспризорности и безнадзорности детей [3, с. 251], уменьшение процесса виктимизации населения и пр., а в целом – установление мира и согласия в обществе, уважения прав и свобод других граждан.

Для предупреждения торговли людьми были также утверждены две общегосударственные программы – Программа предотвращения торговли женщинами и детьми и Комплексная программа противодействия торговле людьми на 2002-2005 годы. Последняя, в частности, предполагает реализацию следующих, интересных, по нашему мнению, мер:

– ратификацию в установленном порядке Конвенции ООН по борьбе с транснациональной организованной преступностью и Протокола к ней о предотвращении и пресечении торговли людьми, особенно женщинами и детьми, наказании за нее и приведении законодательства Украины в соответствие с ее основными положениями;

– продолжение сотрудничества с Интерполом, Европолом, Региональным центром инициативы Южно-Европейского сотрудничества по вопросам борьбы с торговлей людьми, обмена практическим опытом и информацией по розыску потерпевших вследствие этого злодеяния, а также лиц, причастных к совершению таких преступлений;

– изучение, сравнительный анализ, обобщение и распространение в Украине международного опыта борьбы с торговлей людьми; обеспечение постоянного обмена информацией между правоохранительными органами Украины и других государств по этим вопросам;

– проведение ежегодных региональных и межотраслевых семинаров по вопросам координации усилий и уточнения стратегии реализации мер по предотвращению торговли людьми;

– предоставление профориентационных услуг и обучение безработных, особенно молодежи, профессиям, пользующихся спросом на рынке труда; обеспечение занятости выпускников профессионально-технических училищ и высших учебных заведений, подготовка которых осуществляется по государственному заказу; поддержка предпринимательской деятельности среди женщин в малом и среднем бизнесе;

– осуществление постоянного контроля за деятельностью туристических фирм, брачных агентств, а также субъектов хозяйствования, имеющих лицензии на проведение хозяйственной деятельности по посредничеству в трудоустройстве на работу за границей; создание специального цикла телерадиопередач, отдельных рубрик в печатных и электронных средствах массовой информации по освещению последствий нелегального выезда за границу с целью трудоустройства;

– систематическое проведение среди лиц групп риска консультационной и разъяснительной работы, предоставление им адресной помощи; выявление и учет лиц, которые могут стать объектами торговли людьми, проведение с ними индивидуально-просветительской работы;

– повышение уровня информированности населения о средствах и методах, использующих торговцами людьми, а также о потенциальном риске эксплуатации, насилия и злоупотреблений относительно нелегальных мигрантов; предоставление информационно-консультативной и правовой помощи гражданам Украины, выезжающим за границу для трудоустройства, оздоровления, отдыха и в других целях; продолжение работы “горячих линий” и “телефонов доверия”;

– постоянное оказание помощи в возвращении из-за границы гражданам, которые стали жертвами торговли людьми; предоставление им необходимой медицинской, психологической и правовой помощи; создание для таких лиц и лиц, пострадавших от иных насильственных действий, реинтеграционных и антикризисных центров;

– привлечение международных и общественных организаций, благотворительных фондов к реализации проектов по предотвращению торговли людьми, защите прав лиц, ставших жертвами торговли людьми, розыску пропавших за границей, возвращению и реабилитации жертв торговли людьми. (Следует заметить, что в Украине работают ряд неправительственных организаций: Международный женский правозащитный центр “Ла Страда-Украина”, центр “Женщина для женщины”, организации “Женское сообщество”, “Молодежный центр женских инициатив” и другие, которые активно занимаются виктимологической профилактикой торговли женщинами и детьми).

На наш взгляд, меры вполне выполнимы. Их реализация, безусловно, должна подкрепляться надлежащим ресурсным обеспечением деятельности всех субъектов предупредительного воздействия, ибо, как свидетельствует мировой опыт, любые просветительские или предупредительные программы, в том числе и в сфере борьбы с преступностью, должны финансироваться отдельной строкой. Указание же в п.2 постановления Кабинета Министров Украины от 5 июня 2002 г., №766, которым утверждена данная Комплексная программа противодействия торговле людьми на 2002-2005 годы, на то, что министерствам, другим центральным органам исполнительной власти – ответственным исполнителям Программы необходимо предусмотреть средства на ее реализацию в пределах средств, определяющих этим органам в государственном бюджете на соответствующий год, вызывает сомнение в ее надлежащем выполнении.

Недавно в средствах массовой информации появилось сообщение, что на заседании Межведомственного координационного совета по вопросам противодействия торговле людьми был представлен отчет о состоянии исполнения центральными органами исполнительной власти вышеуказанной Программы, а также рассмотрены Концепция Государственной целевой программы противодействия торговле людьми на 2006-2010 годы и вопрос создания Бюро Национального координатора по противодействию торговле людьми [13]. Исходя из этого, в заключение хотелось бы отметить следующее:

1) государство не забывает о данной проблеме, что, безусловно, хорошо, а факт рассмотрения, а в последующем и принятия третьей общегосударственной программы даст определенные положительные результаты в сфере противодействия торговле людьми. Мы берем во внимание то, что пусть будет хоть какая-нибудь программа действий, нежели вообще бездействие;

2) отчеты о выполнении любых общегосударственных программ, в том числе и в сфере борьбы с преступностью (в частности, в сфере противодействия торговле людьми), должны доводиться до сведения общественности. Каждый законопослушный гражданин, который исправно платит налоги, имеет право знать, куда и на что расходуются деньги, выделенные на финансирование таких программ, и каким образом государство защищает его законные права и интересы;

3) общегосударственные программы в сфере борьбы с преступностью должны реально финансироваться, только тогда они будут и исполняться. Это касается и противодействия торговле людьми, иначе эта проблема снова останется острой и болезненной для Украины. Мы исходим из того (и ранее это уже подчеркивали [См.: 4, с. 193, 194; 8, с. 77]), что “любая сфера человеческой деятельности должна основываться на планировании, правовом обосновании, материальном обеспечении и исполнительной дисциплине” [12, с. 66]. Это касается как предупреждения преступлений против свободы, чести и достоинства личности, так и других групп преступлений.

 

Список литературы: 1. Батыргареева В.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические проблемы // Зб. наук. пр. Харк. Центру по вивч. організ. злочинності спільно з Америк. Ун-том у Вашингтоні. – Вип. 4-й. – Х.: Харк. Центр по вивч. організ. злочинності спільно з Америк. Ун-том у Вашингтоні, 2002. – С. 254-270. 2. Голіна В.В. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних з незаконним позбавленням волі і викраденням чужої дитини (статті 123, 124 КК України) // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. – Вип. 5. – Х.: Право, 2001. – С. 3-31. 3. Голина В.В. Преступления против личной свободы человека: теория и практика борьбы и предупреждения // Зб. наук. пр. Харк. Центру по вивч. організ. злочинності спільно з Америк. Ун-том у Вашингтоні. – Вип. 4-й. – Х.: Харк. Центр по вивч. організ. злочинності спільно з Америк. Ун-том у Вашингтоні, 2002. – С. 228-253. 4. Злочини проти особистої волі людини: Зб. матер. міжнар. наук.-практ. семінару (Харків, 19-20 вер. 2000 р.) / Редкол: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.: “Кн. вид-во “Лествиця Марії”, 2002. – 240 с. 5. Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2000. – 19 с. 6. Козак  В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2003. – 20 с. 7. Лизогуб Б.В. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2003. – 20 с. 8. Лысодед А.В., Батыргареева В.С. О некоторых путях предупреждения торговли женщинами в Украине // Организованная преступность, терроризм и коррупция: Криминол. ежекварт. альм. – Вып. 3. – М.: Юристъ, 2003. – С. 73-78. 9. Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. – К.: Атіка, 2004. – 288 с. 10. Овчинникова Г.В., Павлик М.Ю., Коршунова О.Н. Захват заложников: уголовно-правовые, криминологические и криминалистические проблемы: Науч.-практ. изд. – С.-Пб.: Юрид. центр “Пресс”, 2001. – 259 с. 11. Противодействие торговле людьми: Учеб. пособ. / Под общ. ред. Бандурки А.М. – Харьков: Консум, 2003. – 312 с. 12. Уголовное право зарубежных государств. Разработка и реализация программ борьбы с преступностью за рубежом / Под ред. А.Н. Игнатова, П.Г. Пономарева. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 176 с. 13. Усім миром проти торгівлі людьми // Уряд. кур’єр. – 2005. – № 204. – 27 жовт.

Надійшла до редакції   25.11.2005 р.

 

 

 

УДК 343.9                                    М.Ю. Валуйська, канд. юрид. наук

         Національна юридична академія України

         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

КРИМІНОЛОГІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ОСОБУ ЗЛОЧИНЦЯ –

ОСНОВА ЕФЕКТИВНОСТІ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

НА ІНДИВІДУАЛЬНОМУ РІВНІ

 

Злочинність, як негативне соціальне явище, породжуване суспільними протиріччями у процесі розподілу матеріальних благ, конфліктів на ґрунті різного розуміння норм моралі, релігійних неузгоджень тощо, супроводжує людство протягом всієї його історії. Відповідно, суспільство завжди намагалося створити механізми протидії руйнівному впливу злочинності на блага, які вважалися його підвалинами. Цілком зрозуміло, що найпершим об’єктом докладання зусиль по протидії злочинним посяганням була особа, яка їх вчиняла, оскільки саме завдяки протизаконним діянням злочинця в життя суспільства привносилися події, що завдавали фізичних і моральних страждань людям, пошкоджували і знищували власність, дестабілізували державну систему. Тому можна стверджувати, що індивідуальна профілактика злочинності є найстарішим інститутом її попередження.

Усвідомлення того, що найефективнішою така профілактика може бути тільки за умов ретельного вивчення особи злочинця, привернуло до цього феномена пильну увагу вчених різних галузей наук – від представників філософії (Г.-В.-Ф. Гегеля, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше) й засновників кримінологічної науки (Ч. Беккаріа, Ч. Ломброзо) до хіміків і біологів, які сподіваються знайти важелі впливу на поведінку людини в ланцюжках хімічних реакцій мозку й особливостях побудови ДНК. Ось чому можемо сказати, що вчення про особу злочинця, як і особу взагалі, є міждисциплінарним ученням.

Слід відзначити, що така широта підходу до вивчення цієї проблеми є запорукою успіху лише за наявності цільових узагальнень таких широкоспекторних пошуків. Саме цим і займається наука кримінологія. Її науковий багаж містить досить велику кількість поглядів на феномен особистості злочинця [Див: 5, с. 107; 6, с. 57; 7, с. 103; та ін.].  

Вирізняючи визначальні риси особистості злочинця, усі науковці є однодумцями у важливості поєднання вивчення її характеристик як біологічної істоти, з одного боку і, як специфічного учасника певної суми суспільних стосунків – з другого. З нашого погляду, особистість злочинця є багаторівневим феноменом, який характеризується соціально-демографічними й біопсихологічними властивостями й в умовах свободи волевиявлення обрав і готовий надалі обирати соціально небезпечний варіант поведінки, пов’язаний з учиненням суспільно небезпечного діяння [3, с. 106]. Іншими словами, особистість злочинця характеризується не тільки наявністю в її житті факту прояву зовні властивості суспільної небезпеки, а й тривким збереженням цієї якості й готовністю проявити її знову. Цим і пояснюється головна мета індивідуальної профілактичної роботи з особою, очікуваний результат якої – втрата останньою зазначеної властивості.

Важливою умовою досягнення зазначеної мети є системний підхід до вивчення як контингенту потенційно небезпечних осіб, так і кожного індивіда – носія суспільної небезпеки. Процес роботи з цими людьми повинен мати безперервний характер починаючи, з виокремлення так званих груп ризику, на підставі даних про виявлені відхилення у формуванні особистості й несприятливі умови первинної соціалізації. Але через різні об’єктивні й суб’єктивні причини вплив на  вказаних осіб є дискретним. Це можна було б вважати причиною досить низької ефективності попереджувальної роботи, якби не той факт, що навіть, коли особа цілодобово зазнає виховного впливу в умовах установ виконання покарання (УВП), відсоток рецидиву вчинення злочину лишається високим.

На нашу думку, покращати становище може робота з особою злочинця з урахуванням кримінологічних знань стосовно цього феномена. Саме ці знання можуть стати міцним підґрунтям у побудові реально працюючої системи по вивченню особи, яка вчинила злочин, індивідуальному підбору заходів впливу на неї, й адекватній оцінці результатів виправлення. Проблемам вдосконалення впливу умов виконання покарання на особистість засудженого присвячені наукові праці таких учених, як Ю.М. Антонян, О.В. Беца, В.П. Голубєв, О.Д. Глоточкін, В.І. Кривуша, Ю.М. Кудряков, В.Ф. Пирожков, Г.О. Радов, В.М. Синьов, Г.Ф. Хохряков та ін. Але, все одно, досить часто практичним працівникам УВП бракує наявності глибоких наукових знань, вони не мають належним чином розробленої методологічної бази роботи з засудженими особами. У результаті в суспільство повертаються особи, які не втратили властивості суспільної небезпечності, а отже, вони знову готові посягати на блага, що охороняються Конституцією та іншими правовими нормами. Зупинимося більш докладно на особливостях роботи з особою злочинця в умовах УВП. Цю роботу умовно можна поділити на три етапи: І – підготовчий, до якого входить вивчення особистості засудженого, складання плану роботи з ним; ІІ – основний, протягом якого провадиться робота по виправленню особи в умовах УВП, оцінка її ефективності й підготовка засудженого до повернення у відкрите суспільство; ІІІ – постпенітенціарний, що передбачає контроль, підтримку й закріплення результатів виправлення поза межами УВП.

Оптимізації роботи на всіх етапах сприяє побудова її на підвалинах класифікації осіб, які підлягають виправному впливу. У теорії кримінально-виконавчого права традиційно виділяють дві класифікаційні системи – юридичну, яка має правове значення, і психологічну з її педагогічним значенням. Іноді їх ще називають “зовнішньою” і “внутрішньою”, “первинною” і “вторинною” [8, с. 148]. Справедливо зазначається, що первинної класифікації недостатньо для диференційованого підходу до роботи з кожною конкретною особою. Пропонується проведення групування засуджених на підставі досить широкого спектра критеріїв, як-от: вік, освіта, риси характеру, професія, трудовий досвід, стан здоров’я, сімейне становище, ступень психологічної занедбаності, особливості моральних деформацій, ступень стійкості антисуспільної установки, спрямованість учиненого злочину, строк покарання тощо [8, с. 150-153]. 

Зрозуміло: щоб віднести людину до тієї чи іншої категорії, потрібно її ретельне вивчення. Під цим процесом треба розуміти (а) збирання даних про особу в динаміці, починаючи з моменту її народження; (б) ознайомлення з умовами її первинної соціалізації з урахуванням подальшого розвитку до моменту вчинення злочину; (в) спостереження за її поведінкою після притягнення до кримінальної відповідальності, в період відбуття покарання; (г) вивчення особи у постпенітенціарний період з вирізненням тих подій та обставин, які мали на неї криміногенний вплив, формували в неї стійкі антисуспільні настанови й готовність вчиняти суспільно небезпечні дії.

Проведення індивідуальної роботи з засудженими відбувається згідно з планом, який складається начальником загону. Але, незважаючи на те, що в системі УВП існує декілька зразків таких планів, їх змістовна частина потребує вдосконалення. (Наприклад, оцінка ступеня виправлення особи здебільшого орієнтована на суто зовнішні, формальні поведінкові прояви).

Успіх утілення у життя існуючих Методичних рекомендацій щодо класифікації засуджених та її врахування при формуванні відділень соціально-психологічної служби й організації індивідуально-профілактичної роботи з різними категоріями засуджених, складанні індивідуальних виховних програм, визначенні форм і методів такої роботи прямо пропорційні обсягу фахових знань і навичок практичних працівників, їх умінню правильно “діагностувати” особистість, підбирати необхідні заходи впливу, відкидати такі, що можуть дати зворотній ефект, адекватно оцінити результат роботи. Помилки і прорахунки в цій діяльності можуть звести нанівець ефективність роботи по виправленню й ресоціалізації особи.    

Реалії життя свідчать: коли будь-який інститут, покликаний виконувати обов’язки по соціальній адаптації осіб, не реалізує покладені на нього обов’язки, то в результаті він стає джерелом прямо протилежного суспільно негативного ефекту. Не є винятком також інститут виконання покарання: якщо він не сприяє модифікації криміногенних рис особистості, то в засудженого закріплюється усвідомлення можливості й необхідності вчинення суспільно небезпечних діянь у майбутньому. 

Принципово планування індивідуальної роботи з засудженою особою має містити у собі: а) вихідні дані (анамнез особи, особливості її первинної соціалізації, аналіз життєвого шляху, що призвів до вчинення злочину, та ін.); б) чітко сформульовану мету корекційного впливу (так би мовити, ескіз майбутнього психологічного портрету особи); в) основні напрямки роботи з особою і приблизний перелік заходів, за допомогою яких планується здійснити перехід від минулого до майбутнього (залучення до трудової діяльності, надання загальної чи професійно-технічної освіти, психологічна допомога, формування планів на майбутнє життя поза межами УВП тощо). Причому цей перелік у процесі роботи з особою може бути виправлений і (або) доповнений з огляду на динаміку змін у структурі особистості засудженого. “Ескіз” також може зазнавати корекційного впливу з урахуванням розширення його світогляду, упорядкування його системи цінностей та ін.

Наприклад, загальна концепція індивідуальної роботи з тими, кому притаманні агресивні прояви (здебільшого це особи, засуджені за насильницькі й корисливо-насильницькі злочини), має бути спрямована на подолання ірраціональних настанов, завдяки яким зовнішнє середовище сприймається цими особами як агресивне. Не зважаючи на те, що серед широких прошарків населення, як і серед більшості практичних працівників пенітенціарних закладів, а також фахівців у галузі психології укоренилася думка про неможливість успішної ресоціалізації осіб, схильних до насильства, існують емпіричні матеріали, які свідчать про успішність результатів застосування деяких програм роботи з особами, схильними до неадекватних проявів агресії. Приміром, відмічається позитивний вплив когнітивної й біхевіоральної корекції на молодих злочинців з указівкою, що більш позитивний ефект ці методики справляли на дівчат, ніж на юнаків, а також на молодших, аніж на старших правопорушників [2, с. 431-434].

Вважаємо, що при роботі з особами, які вчинили насильницькі дії, ефективним може бути руйнація в них жорстко фіксованої схеми ірраціонального сприйняття дійсності, яке, з одного боку, виконує роль психологічного захисту, а з другого – блокує відчуття вини й перешкоджає адекватному усвідомленню себе в системі суспільних стосунків. Наявність зазначених вад тягне за собою категоричне відхилення потреб у будь-яких змінах морально-психологічних якостей вказаних осіб.

Нездатність і небажання перевірити реальність своїх дисфункційних інтерпретацій особистого “Я” і його взаємозв’язків із суспільством набирає у цих осіб тривкого характеру. Ось чому основною лінією при роботі з ним має стати не пошук зовнішніх стосовно них стимулів злочинної поведінки, а виявлення детермінант суб’єктивно-психологічної готовності до злочинних форм реагування на ці стимули. Про відсутність адекватної самооцінки а значить, і наявність викривленого сприйняття дійсності свідчать дані, згідно з якими на запитання “Чи потребуєте ви виправлення?” позитивно відповіли лише 13,5% опитаних засуджених; 61,5% відповіли, що вони вже виправилися, а 25% вважали, що вони не потребують його й ніколи не потребували.

Поряд із цим опитані засуджені не змогли дати чіткої відповіді на запитання, в чому полягало їх виправлення і які риси в них потрібно виправляти. Здебільшого на перше запитання відповідали: “Я став краще поводися”, на друге типовою була відповідь: “Я нестриманий”. Таке викривлене, поверхове сприйняття реальності свідчить про суттєві недоліки в роботі з засудженими з боку суб’єктів виховної діяльності. Виявлено, що деякі особи не можуть організувати корекційну роботу належним чином, оскільки не мають поняття про вихідні категорії психологічної й педагогічної діяльності – поняття і структури особистості, закономірності її формування, причини відхилення від нормального розвитку, шляхи й методи ресоціалізації тощо [1, с. 162-173]. 

Зауважимо, що не втратило своєї актуальності питання про важливість надання працівникам пенітенціарної системи узагальненого освітнього курсу, який містив би в собі основні засади фахових знань психології, педагогіки, психіатрії, структурованих і систематизованих щодо їх застосування до специфічного об’єкта – особи злочинця. 

Немає сумнівів у тому, що найточнішим критерієм істини є практика. Але з урахуванням дуже високого відсотка рецидиву з боку осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, потрібно переглянути орієнтири, якими керуються практичні працівники при визначенні ступеня виправлення засуджених осіб. Здебільшого вивчення особистісних рис засудженого відбувається “у зв’язку з актами поведінки, які будуть свідчити про досягнення мети виправлення й перевиховання стосовно до конкретного засудженого” [4, с. 27-35]. Але досвід свідчить, що правослухняна поведінка в період відбуття покарання далеко не завжди є надійним індикатором ступеня виправлення. Частіше це не втрата властивості суспільної небезпечності, а результат дії, так би мовити, захисних механізмів поведінки, метою яких є пом’якшення травмуючих чинників, пов’язаних з умовами відбуття покарання. З урахуванням досить широкої розповсюдженості морально-психологічних деформацій засуджених та їх уміння в умовах УВП демонструвати ті риси характеру й форми поведінки, що можуть створювати враження позитивної динаміки змін в особистісній структурі, вельми актуальним постає питання про пошук ефективних методів, за допомогою яких можна відрізнити дійсну втрату якості суспільної небезпечності від зовнішніх проявів, за якими засуджений приховує відсутність позитивних змін.

Для адекватної оцінки результатів особистісних змін доцільно використовувати поєднання контролю поведінкових, вербальних і невербальних реакцій засуджених протягом тривалих спостережень і періодичних співбесід і тестувань. У зв’язку з цим зазначимо, що при оцінці поведінки засудженого в умовах УВП формалізований (без урахування особливостей перебігу психологічних механізмів пристосування до умов позбавлення волі) підхід до цього часто тягне за собою сприйняття бажаного за дійсне. Успішне проведення співбесід вимагає наявності професійних навичок по встановленню психологічного контакту, що без завдання шкоди процесу виправлення й ресоціалізації може бути досягнено тільки в результаті спеціальних тренінгів. Що стосується контролю невербальних реакцій, зауважимо, що він може здійснюватися за допомогою як візуального спостереження за особою (фіксація реакцій напруження, почервоніння тощо), так і проведення простих вимірювань артеріального тиску чи (й) пульсу. Інколи цілком виправданим може бути застосування складних тестових програм і спеціальної апаратури, за допомогою якої можна зафіксувати реакцію різних ділянок кори головного мозку на ту чи іншу ситуацію, подразник та ін.

Але, беручи до уваги матеріально-технічне становище в системі УВП, варто зазначити, що оптимальним вирішенням питання про контроль ефективності дії цих установ є підвищення фахової кваліфікації суб’єктів виховної діяльності шляхом введення спеціальних курсів з пенітенціарної педагогіки в програми вищих навчальних закладів, а також періодичного підвищення кваліфікації практичних працівників з урахуванням новітніх наукових досягнень стосовно особи злочинця й заходів корекційного впливу на неї.

Нарешті, слід вказати на нерозвиненість інституту постпенітенціарної підтримки і слабке закріплення результатів виправлення. Належна реалізація завдань, поставлених перед інститутом адміністративного нагляду, є скоріше винятком, аніж правилом. Вихід вбачається у створенні державою спеціальної системи податкових пільг для підприємств та організацій, які візьмуть на себе обов’язки по адаптації звільнених осіб. Існує позитивний досвід успішної ресоціалізації колишніх злочинців, досягнутий зусиллями офіційно зареєстрованих релігійних, жіночих організацій.

Використання кримінологічних знань у сфері індивідуального попередження злочинності нададуть практичної можливості по реальному підвищенню ефективності результатів роботи суб’єктів попереджувальної діяльності, подоланню формалізму в роботі з засудженими, який дуже часто зумовлений саме браком спеціальних знань. Адекватне самосприйняття дійсності особами, які вчинили злочини (як у ретроспективі вчиненого злочину, так і в проекції на майбутнє), сприятиме формуванню у них правильної самооцінки, стимулюватиме перебудову викривленої системи цінностей, що зрештою позитивним чином відіб’ється на всіх рівнях суспільного клімату.

 

Список літератури: 1. Астемиров З.А. Проблемы перевоспитания осужденных несовершеннолетних. – М.: Юрид. лит., 1974. – 176 с. 2. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. – С-Пб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 512 с. 3. Валуйська М.Ю. Теоретичні підвалини вивчення феномена особистості злочинця в кримінологічній науці // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 68. – С. 101-107. 4. Голубев В.П., Кудряков Ю.Н. Организация индивидуальной работы с осужденными в зависимости от их типологических характеристик // Психолого-педагогические проблемы исправления и перевоспитания осудженнях: Сб. науч. тр. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1985. – С. 27-35. 5. Даньшин И.Н. Общетеоретические проблемы криминологии. – Х.: Прапор, 2005. – 224 с. 6. Зелинский А.Ф. Кримінологія: Курс лекций. – Х.: Прапор, 1996. – 260 с. 7. Кальман А.Г., Христич И.А. Понятийный апарат современной криминологии: Терминолог. словарь / Под общ. ред. В.В. Голины. – Х.: Гимназия, 2005. – 272 с. 8. Кримінально-виконавче право України: Підручник / За ред. А.Х. Степанюка. – Х.: Право, 2005. – 256 с.

Надійшла до редакції   10.11.2005 р.

 

 

 

УДК 343.9(4)                               О.Ю. Шостко, канд. юрид. наук, доцент

         Національна юридична академія України

         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДІЯЛЬНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКИХ

КРИМІНОЛОГІЧНИХ УСТАНОВ

 

Сьомий Конгрес ООН з попередження злочинності й поводження з правопорушниками (1985 р.) у своїй резолюції закликав усі країни до більш інтенсивного співробітництва й кооперації між науковими та професійними організаціями й установами для найповнішого використання наявних ресурсів на регіональному, міжрегіональному, міжнародному рівнях і вніс пропозицію заснувати Міжнародну раду із наукових, дослідницьких, професійних та академічних установ для зміцнення міжнародної співпраці щодо попередження злочинності і прискорення обміну інформацією про неї.

Багато європейських кримінологічних установ щільно пов’язані зі структурами ООН, виконуючи її завдання. З огляду на процеси євроінтеграції українські вчені мають співпрацювати з міжнародними кримінологічними установами й організаціями Європейського Союзу у сфері практичного втілення теоретичних наробок у царині протидії злочинності.

Саме ООН є найголовнішим міжнародним органом, на який покладено завдання здійснення єдиної кримінальної політики у всьому світі. Безпосередньо формує останню й розробляє рекомендації по контролю над злочинністю Комісія ООН з попередження злочинності і кримінальної юстиції, створена в 1992 р. у складі Економічної й Соціальної ради ООН. До неї входять представники 40 держав. Комісія планує заходи ООН з питань контролю злочинності, зокрема, щодо таких видів злочинів, як організована, економічна злочинність, відмивання “брудних” грошей, готує матеріали для проведення періодичних Конгресів ООН. Щорічні засідання Комісії проходять у Відні, (Австрія) [12].

У 1997 р. було створено Відділ ООН з питань злочинності й наркотиків (UNODC) зі штаб-квартирою також у Відні. Ним розроблено постійно діючу Програму з попередження злочинності і кримінальної юстиції, завдяки якій країнам – членам ООН надається допомога у впровадженні міжнародних принципів у таких сферах, як незалежність судової влади, захист жертв злочинів, альтернативні позбавленню волі покарання, спільна правова допомога, програм запобігання злочинності, розроблених з урахуванням високих стандартів справедливості, дотримання прав людини, професійної поведінки [9].

У межах Програми ООН з попередження злочинності і кримінальної юстиції створено мережу кримінологічних науково-дослідних інститутів. Серед європейських установ найбільш важливими є Центр ООН з міжнародного попередження злочинності (CICP), що знаходиться у Відні. Його основними завданнями є запобігання злочинності, проведення досліджень щодо ефективності функціонування органів кримінальної юстиції й реформи кримінального права [10]. Особлива увага приділяється транснаціональній організованій злочинності, проблемам протидії корупції і торгівлі людьми. За допомогою впровадження сучасних інформаційних технологій Центр має найширшу електронну базу статистичних даних по різних країнах, публікацій з різних аспектів злочинності, але, в першу чергу, документів ООН з цієї проблематики, а також інформацію щодо партнерських організацій. Центр плідно співробітничає з відомим у всьому світі міжрегіональним інститутом ООН з досліджень злочинності і юстиції (ЮНІКРІ), що знаходиться в Турині, (Італія). Ця наукова установа заснована в 1967 р. як дослідницький інститут соціального захисту під егідою ООН; до 2000 р. він розташовувався в Римі (Італія) [16].

Основними науковими інтересами інституту є порівняльні дослідження. У 2003 р. його увагу сфокусовано на трьох проблемах: транснаціональній організованій злочинності, торгівлі людьми й корупції. ЮНІКРІ разом із Центром ООН з міжнародного попередження злочинності розробив Глобальні програми боротьби з названими видами злочинів. Вони спрямовані на допомогу країнам у втілення в життя норм Конвенції ООН проти транснаціональної злочинності й нещодавно прийнятої Конвенціі проти корупції і протоколів до них. В Україні поки що не проводиться адекватної кримінальної політики щодо протидії вищеозначеним видам злочинів. Тому безпосередні контакти й участь у спільних проектах науковців і практичних працівників України можуть прискорити впровадження власної моделі протидії цим злочинам.

В Італії, у м. Сиракьюзі працює міжнародний інститут вищих досліджень з кримінальних наук, у Мілані в 1991 р. створено міжнародну наукову і професійну Раду програми ООН з попередження злочинності і кримінальної юстиції [11].

У Хельсінкі (Фінляндія) знаходиться ще одна відома установа – Європейський інститут з попередження злочинності й контролю над нею (HEUNI). З 1981 р. інститут є тією ланкою, що об’єднує мережу інститутів, які діють у рамках Програми ООН з попередження злочинності і кримінальної юстиції. Інститут проводить конференції, організовує курси підвищення кваліфікації практичних працівників кримінальної юстиції, публікує тематичні збірники наукових праць, у яких висвітлюються результати останніх досліджень, проведених ученими інституту й науковцями з інших європейських країн. Усе ж таки головним у роботі цього закладу, з нашого погляду, є робота груп експертів, які готують доповіді щодо сучасних тенденцій розвитку злочинності та її окремих видів, а також впливу на них різних запобіжних заходів. Важливим є те, що після завершення досліджень урядам різних країн Європи надаються рекомендації. Саме у Фінляндії роль дослідників-експертів є достатньо впливовою, багато політичних рішень приймається саме з огляду на їх висновки. Наприклад, раціональна й гуманна політика щодо ув’язнених, яку здійснювала влада країни з урахуванням наукових розвідок, призвела до найнижчих показників чисельності утримуваних в’язнів (90-ті роки) порівняно з іншими країнами й ситуацією, що склалась у Фінляндії у 70-х роках XX ст. [Див.: 4, с. 10, 11 ; 14].

Серед європейських інституцій крім вищезгаданих наукових установ вагому роль відіграє Європейський комітет з проблем злочинності (ЕССP), який розробляє проекти конвенцій (кримінально-політичних рекомендацій), а також Рада міністрів юстиції і внутрішніх справ країн – членів ЄС [3, c. 90]. Оскільки однією з цілей Шангенської угоди між європейськими країнами є попередження і протидія злочинності, Рада кожні два місяці обговорює проблему розвитку і впровадження загальної кримінальної політики. Із багатьох питань провадяться консультації з Европарламентом.

Рішенням Ради Європи у 2001 р. засновано Європейську мережу запобігання злочинності (EUCPN) [8, с. 3; 13]. Метою її діяльності проголошено розвиток різних аспектів попередження злочинності на місцевому й національному рівнях. У процесі реалізації цієї мети Європейської мережі найбільша увага приділяється таким складникам злочинності, як злочинність неповнолітніх, злочинність у великих містах і злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків. Основними її діями є прискорення кооперації, контактів, обмінів інформацією, виявлення прогалин у певних сферах знань, організація спільних зустрічей, розповсюдження цільової інформації серед країн – членів ЄС. Важливим у діяльності Мережі є тісна співпраця між ученими і практичними працівниками для заповнення прогалин, що існують між цими двома агентами. У першу чергу, кожній стороні надається можливість викласти свою точку зору й надати можливість поділитися знаннями, якими вони володіють [8, с. 12].

З кожним роком у європейських країнах збільшується число суб’єктів попередження злочинності. Крім традиційних – правоохоронних органів – нові групи державних і приватних установ залучаються до такої діяльності, серед яких муніципалітети, міністерства освіти й соціальної допомоги, представники індустрії, у тому числі будівельні корпорації, громадські організації, приватні особи та ін.

Мережа акумулює знання про те, які запобіжні стратегії є найбільш ефективними, а які заходи не спрацьовують. Уже зібрано дані (понад 100 задокументованих прикладів) щодо успішних програм зменшення проявів вандалізму, крадіжок із крамниць, насильства під час проведення масових акцій, шахрайства з кредитними картками, пограбувань банків, крадіжок мобільних телефонів, контролю за вживанням алкоголю у громадських місцях тощо [Див.: 8, с. 12, 13]. Ці програми стосуються так званого ситуаційного попередження злочинності, коли зусилля спрямовуються на зниження можливостей учинення злочинів. На нашу думку, українським кримінологам було б корисно вивчити і проаналізувати їх досвід, бо саме цей вид запобіжної діяльності поки ще не знайшов свого відбиття на практиці. Немає також і грунтовних теоретичних досліджень стосовно цієї проблематики.

Безумовно, і в європейських країнах чималою є проблема втілення теоретичних знань у практичну площину. Мережа здійснює зусилля щодо поширення знань для всіх заінтересованих організацій-партнерів, надає роз’яснення, що дедалі збільшує чисельність користувачів інформації.

Серед кримінологічних установ Європи відомою є Скандинавська дослідницька рада з кримінології, створена в 1962 р. міністрами юстиції Данії, Фінляндії, Ісландії, Норвегії та Швеції. Рада фінансово підтримує дослідження вчених цих країн, проводить семінари, публікує свій журнал англійською мовою. До неї входять по три представники від кожної країни, серед яких два кримінологи й один представник міністерства юстиції [4, c. 11].

Вартим уваги вітчизняних учених є вивчення досвіду роботи Рад з попередження злочинності, створених у скандинавських країнах в 70-80-х роках XX ст. Для них основною є робота в царині соціального й ситуативного запобігання злочинним проявам, у якій активну й безпосередню роль відіграють самі громадяни й неформальний соціальний контроль. Так звану “нордичну” модель відрізняє те, що запобіжні заходи базуються на конкретних знаннях, які включають у себе національні й міжнародні дослідження [4, с. 11].

Однією з найвідоміших є італійська кримінологічна школа. Тривалий час у цій країні панував клінічний підхід у сфері попередження злочинності. На даний момент найвпливовішими є ті наукові установи, які працюють під егідою ООН. Деякі з них були описані нами раніше. Згадаємо також Спільний дослідницький центр по вивченню транснаціональної організованої злочинності (Transcrime), який пов’язаний з університетом м. Тренто і Католицьким університетом Мілана. Цей заклад відомий своїми професійними дослідженнями у вищеозначеній сфері, а також висококваліфікованими кадрами [15].

Цікаву й давню історію має кримінологія в Бельгії. Перший гурток з з цієї дисципліни було організовано у Брюссельскому вільному університеті в 1880 р. юристом А. Принсом і психіатром П. Хегером. У 20-30 роки XX ст. кримінологічні школи почали розвиватися на юридичних факультетах університетів у найбільших містах країни. І до сьогодення фундаментальні і прикладні дослідження провадяться саме в цих установах. З 90-х років дослідження присвячуються проблемам функціонування системи кримінальної юстиції, у тому числі поліції, її реформи, а також впливу даного фактору на злочинність і безпеку. При Міністерстві юстиції було створено Національний інститут криміналістики і кримінології, а в Міністерстві внутрішніх справ – Секретаріат з попередження, які повинні були координувати зазначені дослідження. У 2000 р. для покращання прозорості стосовно прийнятих рішень щодо, фінансування, доступу до інформації, контролю за якістю наукових пошуків дослідницькими центрами міністерств і кафедрами кримінології університетів прийнято “Консультативну платформу для правосуддя й безпеки” [7, с. 3; 12].

У Великобританії найбільш знаними кримінологічними осередками є Кембріджський, Оксфордський і Лондонський університети. Особливістю цієї країни є те, що більшість науково-дослідних розробок здійснюється під керівництвом і за фінансової підтримки Міністерства внутрішніх справ, яке визначає тематику досліджень і їх пріоритетні напрямки. Тому, як вважає О.М. Ведерникова, “державна” модель британської кримінології знаходить прояв у “ державному” підході щодо впливу на злочинність” [1, с. 531; 2].

Найвідомішою кримінологічною установою Німеччини вважають Інститут зарубіжного й міжнародного кримінального права М. Планка, що знаходиться у м. Фрайбург. Інститут є незалежним від місцевого університету, складається з двох підрозділів – кримінального права і кримінології. Останній співпрацює з німецькими міністерствами, Європейською комісією, з Відділом ООН з питань наркотиків і злочинності. Більшість досліджень інституту присвячена європейським і міжнародним темам, включаючи проблеми соціальних змін, контроль над злочинністю, систему покарань та її ефективність, політику проти незаконного обігу наркотиків тощо [5, с. 3; 20, 21]

Важливе значення в дослідженні злочинності має Європейське товариство кримінологів, створене у 2000 р. з метою об’єднання осіб, які займаються вивченням, викладанням, практикою в царині кримінології, для підтримки наукового обміну і співробітництва кримінологів континенту, поширення кримінологічних знань на міжнаціональному рівні. Ним було проведено чотири щорічних конференції, у кожній з яких виступали з доповідями 350 – 450 учених. З урахуванням того, що у 2007 р. кількість країн – членів ЄС збільшиться вдвічі на цих конференціях підкреслювалася роль нових ідей щодо попередження злочинності в умовах високої мобільності населення. Що можуть зробити кримінологи в рамках об’єднаної Європи? З точки зору колишнього президента товариства Е. Савони, по-перше, потрібні надійні статистичні дані для проведення порівняльних досліджень, по-друге, з огляду на розширення викладання кримінології в Західній Європі як на рівні університетської освіти, так і для аспірантів і докторів слід спрямувати зусилля на збільшення обсягу викладання цієї дисципліни і в університетах Східної Європи. Серед основних питань для наукової співпраці Е. Савона назвав порівняльний аналіз стану злочинності в європейських країнах, розвиток методів оцінки політики стосовно попередження злочинності, нові технології у справі попередженні злочинів, співвідношення між безпекою і дотриманням прав людини [6, с. 2].

Насамкінець підкреслимо, що в інтересах нашої держави слід здійснювати узгоджену кримінальну політику разом з країнами – членами європейської спільноти. Розширення міжнародного співробітництва саме з країнами, які мають давню кримінологічну історію й реальні досягнення у практичній протидії злочинності, як вбачається, є пріоритетним для України.

 

Список літератури: 1. Ведерникова О.Н. Основные криминологические системы современности // Закономерности преступности, стратегия борьбы и закон / Под ред. Долговой А.И. – М.: Рос. криминолог. ассоциация, 2001. – 576 с. 2. Ведерникова О.Н. Теория и практика борьбы с преступностью в Великобритании. – М.: Рос.криминолог.ассоциация, 2001. – 344 с. 3. Шнайдер Г. Криминология / Пер. с нем. / Под общ. ред. Л.О. Иванова. – М.: Изд. гр. «Прогресс» – «Универс», 1994. – 504 с. 4. Lappi- Seppala T. Criminology in Finland // Newsletter of the European Society of Criminology. – March 2003. – 24 p. 5. Paoli L., Albrecht H. The Max Planck Institute for Foreign and International Criminal Law // Newsletter of the European Society of Criminology. – July 2004. – 24 p. 6. Savona E. Message from the President // Newsletter of the European Society of Criminology. – October 2003. – 20 p. 7. Snacken S. Criminology in Belgium // Newsletter of the European Society of Criminology. – October 2003. – 20 p. 8. Waard J. The European Crime Prevention Network // Newsletter of the European Society of Criminology. – July 2002. – 16 p. 9. Crime Programme/http://www.unodc.org/unodc/crime_cicp.html 10. Introduction to the Centre for International Crime Prevention/ http://uncjin.org/CICP/cicp.html 11. International Scientific and Professional Advisory council of the United Nations Crime Prevention and Criminal Justice Programme. Milan, Italy/http://www.ispac-italy.org/ 12. The Commission on Crime Prevention and Criminal Justice/ http://www.unodc.org/unodc/crime_cicp_commission.html 13. The European Crime Prevention network/http://europa.eu.int/common/justice_home/eucpn /about.html 14. The European Institute for Crime Prevention and Control/http://www.heuni.fi 15. Transcrime, University of Trento and Catholic University of Milan, Italy http://www. transcrime.unitn.it/chi-siamo. dhtml 16. United Nations Interregional Crime and Justice Research Institute/ www.unicri.it

Надійшла до редакції   27.10.2005 р.

 

 

 

УДК 340.12                               С.І. Максимов, д-р. юрид. наук, професор

      Національна юридична академія України

      імені Ярослава Мудрого, м., Харків

 

БАГАТОГРАННІСТЬ ПРАВА

 

Право є складним багатогранним феноменом, що має різноманітні аспекти, форми свого буття. Ще на початку XX ст. І.О. Ільїн писав, що “право саме по собі є деякою найвищою мірою складне й багатостороннє утворення, що володіє цілою низкою окремих сторін і форм “буття” [1, с. 13]. Відповідно до цих сторін він вирізняє декілька аспектів розгляду права, розбиваючи їх на два ряди правопізнання: “юридичне” (нормативне й логічне) і “реальне” (історичне, соціологічне, політичне і психологічне) які різнобічно описують феномен права [1, с. 14-29].

Питання про форми буття права в радянському правознавстві порушувалося Г.М. Мановим, щоправда, аксіоматично, без спроб співвіднести його з різними поглядами на сутність права: “У процесі правотворчості право реалізується в трьох формах: нормативні акти, правовідносини, правосвідомість, четвертого не дано” [2, с. 30]. У пострадянській філософії права В.С. Нерсесянц формами існування права називає всі правові феномени, що тлумачаться як форми вираження сутності права принципу формальної рівності [3, с. 49, 50].

Метою цієї статті є дослідження форм буття права, або різних рівнів, сторін цілісної правової реальності за допомогою феноменологічного методу. Це означає, що ці форми розглядатимуться не в їх емпіричній конкретності, а в узагальненому смисловому вираженні. Таке їх вивчення спирається в основному на досвід феноменологічного аналізу права, що здійснювався філософами права першої третини XX ст. І.О. Ільїним, М.М. Алексєєвим, Г.А. Нанейшвілі, а також німецьким філософом права другої половини XX ст. А. Кауфманом. Разом із тим феноменологічний метод застосовується в єдності з діалектичним, який є способом осягнення будь-якого об'єкта, включаючи й право, у його динамічному становленні через вирішення внутрішніх суперечностей.

Зазначені методологічні підстави дозволяють уявити правову реальність у динаміці як процес становлення права та його теоретичного відтворення в розгортанні філософсько-правових категорій від абстрактних визначень сутності права до більш конкретніших і змістовних визначень форм його існування. При цьому можна виокремити такі шари, або рівні правової реальності (форми буття права): а) світ ідей (ідея права); б) світ знакових форм (правові норми й закони); в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя). Єдність цих шарів і становить собою право, або правову реальність. Кожен з них рефлективно проектується на інші. Вони відносно автономні не тотожні і в той же час пов'язані між собою.

Уся ця багатошарова реальність просякнута такою собі єдиною (ейдетичною) структурою свідомості, що й завдає якості правового всім формам правового буття. Кожен із цих шарів знаходить своє відбиття у відповідних філософсько-правових концепціях: ідея права у класичних теоріях природного права, особливо деонтологічного напрямку, норми права в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то в ньому, у свою чергу, можуть бути вирізнені два шари: а) світ ідеального смислу соціальних взаємодій, що виявляється в центрі уваги феноменологічних і герменевтичних підходів (мікросвіт); б) світ соціальної предметності, що знаходиться в центрі уваги соціологічних підходів (макросвіт). Останній рівень, світ соціальної предметності, це межовий шар, у якому право ніби загасає, переходячи у світ соціальної реальності. Одночасно цей світ бере участь у формуванні права, наділенні його матеріальним змістом.

Що ж становить собою право? Один із цих шарів чи їх сукупність? Якщо сукупність, то чи зводиться буття права до простої їх суми, чи передбачається наявність якогось інтегрального моменту? Попереднє рішення полягає в такому: кожен з рівнів, або форм буття, права становить собою більш конкретну за змістом форму, більш повне його буття. Розглянемо зміст кожного з них.

1. Ідея права є вихідним, логічно (хоча аж ніяк не онтологічно) першим компонентом правової реальності, що містить масштаб істинності права. У різних концепціях цей рівень має різні позначення: “абстрактно-загальні принципи справедливості”, “природне право”, “ціннісно-смислове ядро правосвідомості”, “правовий логос”, “проект” та ін.

Ідея права, як допозитивний масштаб для законодавства й судових рішень, становить собою найбільш загальне, абстрактне (тобто бідне у змістовному плані) вираження сутності права, його проект, або завдання. Це ідеальний аспект буття права, його форма (в аристотелівському сенсі), те, що, власне, і робить його правом. У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб'єктної (антропологічної) компоненти (містить інформацію про те, хто здатен бути суб'єктом права, на кого воно орієнтується; таким суб'єктом є той, хто вміє відрізняти цінне від нецінного й диференціювати цінності);

б) аксіологічної компоненти (становить систему цінностей, що реалізуються в праві, виражається інтегрально в понятті “справедливість”);

в) деонтологічної компоненти (як ідея повинності, що виражає єдність прав та обов'язків) [4, с. 76-78].

Кожен із цих елементів відбиває в собі інші сторони правової ідеї, нерозривний і незлитний” з ними.

Правова ідея – це даність нашої свідомості, що виражає в найбільш загальному вигляді момент повинності. Призначення ідеї права полягає в тому, щоб служити підставою і критерієм оцінки існуючого правопорядку. Однак своє призначення вона може виконати лише в тому разі, якщо є дійсною. Хоча дійсність права і фактичного буття й відрізняються, проте перша підпадає під визначення: “дійсне все те, що дано як певна значущість, і те, що одночасно діє” [5, с. 14]. Ідея права не має якості дії актуально, а лише потенційно, як претензія на здійснення, тобто прагне здійснитися в сущому, фактичному бутті, що означає, що право, досягнувши своєї мети, набувши найбільш розвинутої й конкретної форми свого буття, переходить в іншу реальність соціального життя.

У той же час ця потенційність настільки істотна, що завдає дійсності, отже, нормативної сили позитивному праву, що становить собою опредмечування, реалізацію ідеї права.

Значущості ідеї права і в кінцевому результаті його дійсності додає операція логічного визнання, що виражає укладену в повинності логічну необхідність через виявлення смислу права. “Норму ми визнаємо логічно, в акті її осмислення, пише Г.А. Нанейшвілі, оскільки за допомогою цього акту ми осягаємо смисл і зміст норми” [5, с. 20]. Таке визнається або інтуїтивно, або на підставі теоретичного (світоглядно-філософського) обгрунтування ідеї права, що є центральним завданням філософії права. Не може бути виявлено початку буття ідеї права в часі. Це позачасове буття ідеального плану. Тому твердження, що ідея передує праву, слід розуміти виключно в логічному, а не історичному смислі. Зобов'язуюча сила такої ідеї має виключно ідеальний (моральний, логічний) характер. Ідея не є правом у власному смислі, а тільки засновком, умовою його дійсності. Звичайно, тенденція до здійснення, що виражає істотний момент у природі права, це не якась містична закономірність, а прояв включення людини, суб'єкта в структуру права і процес його розгортання.

2. Необхідною сходинкою на шляху до здійснення ідеї права виступає позитивне право система санкціонованих державою норм, узагальненим вираженням яких виступає поняття “закон”. Позитивне право становить собою реалізацію ідеї права, завдяки чому вона набуває якості діючої, а закон чинності. Втілення цієї ідеї права в позитивному праві відбивається у феноменологічній структурі самих норм права, що містять такі елементи, як суб'єкт (той, кому адресовано норму), момент цінності (в ім'я чого вона діє, що захищає) і належний об'єкт (що має бути здійснено, тобто права й обов'язки).

Якщо ідея права не містить часових параметрів, норма позитивного права має початок у часі, про неї можна сказати: “Сталося так, що було прийнято ту чи іншу норму права і в той чи інший проміжок часу її може бути скасовано”. Щодо цього вираз “природжені права”, звичайно ж, є метафорою. Ці права не можна тлумачити як права, надані людині при її народженні, а треба розуміти як допозитивні права, що існують ще до будь-якого позитивного права та до і незалежно від такого юридичного факту, як народження людини. Пов'язування виникнення прав людини з якоюсь часовою подією установка буденної свідомості осмислювати право виключно в категоріях позитивного права.

Подібно тому, як на художньому полотні естетична ідея знаходить своє втілення, так і ідея права в позитивному праві набуває діючого правового змісту. Хоча позитивне право й постає насамперед у формі закону, воно не зводиться до нього. Закон це конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Він є актуалізацією й конкретизацією принципів права, кроком на шляху до конкретного права, але він не є ще правом у всій його повноті. Це свого роду застигле право, право на певному етапі його становлення. Закон є загальною нормою для безлічі можливих випадків. Він існує як судження про належне.

Опосередкованою ланкою при переході від ідеї права до позитивного права є процес правотворчості, смисл якої полягає в тому, щоб дати початок позитивному праву, здійснити акт, який би виступив джерелом цього права. Проте втілення волі влади лише результуючий чинник нормоутворення, що безпосередньо з'єднує форму й матерію права (в аристотелівському сенсі цих понять), тобто ідею права – принципи справедливості й реальні фактичні суспільні умови, які виражаються через категорію “інтерес”. Рівнодіюча принципів справедливості і фактичних умов, що визначають можливість реалізації справедливості в даних історичних умовах, і формує зміст позитивного права. Тому правоутворення не є чисто дедуктивним процесом конкретизації ідеї права; це різноспрямований дедуктивно-індуктивний процес. Законодавець приймає закон на підставі ціннісного рішення, у якому переплітаються вимоги справедливості й доцільності.

Вимога врахування реальних життєвих умов указує на тісний зв'язок права з життям. У той же час життя не є право, а право за своєю структурою відрізняється від життя емпіричної соціальної реальності. Ця відмінність виявляється вже в тому, що умови місця, часу, соціального середовища не стільки осягаються в праві раціонально, скільки виражаються як цінності. Логічне визнання останніх формує життєвий етос, що забезпечує добровільне виконання права.

Таке поєднання справедливості й доцільності є дуже складним як у сенсі суто технічному, так і в сенсі впливу наявних соціальних умов. Тому завжди виникає проблема зв'язку природного і позитивного права як проблема розбіжності його сутності й існування.

3. Наступний аспект правової реальності світ соціальних взаємодій. Це, мабуть, найскладніший світ, найменше досліджений з позицій філософії права рівень правової реальності. Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію в здійсненні права, як правореалізація. Центральною його фігурою є суб'єкт як виконавець норми в його ставленні до інших людей, що виявляється можливим за наявності певних його здібностей, якостей. Г.А. Нанейшвілі підкреслював: “Зобов'язуючий характер норми сам указує на того, до кого вона звернена, тобто того, хто у взаємодії здатен зрозуміти, що він має правомочність, а розуміння того, що я маю право, означає, що я осяг зміст суб'єктивного права, але таке осягнення можливе лише в результаті логічного визнання норми права” [5, с. 29]. Отже, основною якістю суб'єкта права є здатність визнання: (а) логічного визнання норми, що здійснюється в акті визнання ідеї права і (б) психічно-вольового визнання норми, коли вона розглядається як бажана чи небажана для даного суб'єкта. В останньому випадку виникає конфлікт суб'єкта й норми.

Можуть бути виокремлені три основні рівні психічно-вольового ставлення суб'єкта до норми: а) нижчий бажання порушити норму; б) середній бажання підкоритися нормі (з міркувань корисності чи зі страху покарання, тобто в цілому як нейтральна мотивація); в) вищий повне визнання вираженої в нормі цінності.

Саме соціальні суб'єкти люди й соціальні об'єднання є тими “архімедовими важелями”, завдяки чому ідея права знаходить своє втілення і впливає на життя. Формою такого втілення виявляється правомірна поведінка. Здійснення права це результуюча його характеристика, яку може бути виражено категорією правопорядку. На цьому рівні право як належне переходить у суще, правове життя стає моментом соціального життя.

Цей рівень буття права є найбільш конкретним вираженням його змісту, коли всі його окремі моменти, визначення подані в єдності в конкретному порядку співіснування людей. Тут право найтісніше пов'язано із суб'єктом, що задає йому основу, життя і рух. А. Кауфман писав, що “право це не те, що міститься в нормах, не абстрактна схема для правильної дії, воно саме є правильною дією і правильним рішенням у конкретній ситуації” [6, с. 131]. Тому найбільш конкретною (розвинутою) формою буття права є правильні дії й рішення в конкретній ситуації самого суб'єкта права. У них смисл права і предметна форма втілення подані в єдності. Не випадково ще Ф. Аквінський відзначав, що у своїй сутності право означає насамперед, власне, справедливу справу.

Щоб право могло здійснитися у правильній поведінці, необхідні певні психологічні й соціальні умови (шанси здійснення норми), які не є самим правом, але внаслідок особливої значущості для його здійснення включені до структури правової реальності. Це особливі засоби, їх необхідність демонструє те, що в середовищі права як сфери належного діє закономірність іншої, не причинної природи. До таких чинників належать:

а) психічно-вольове визнання норми суб'єктом, її бажаності чи небажаності для нього (умовою можливості такого визнання виступає попереднє логічне визнання права, яке припускає філософське обґрунтування смислу норми);

б) примушення як гарант визнання й виконання права іншими;

в) влада як сила, що забезпечує здійснення права, з якими б перешкодами воно не зіткнулося [5, с. 32-34].

Усі ці засоби виражають особливість права в його конкретному бутті, підґрунтя якого становить міжсуб'єктна взаємодія його інтерсуб'єктивний характер. Саме цей рівень структури права робить правовідносини тим моментом, який перетворює дійсність права на фактичну дійсність.

На інтерсуб'єктивну природу права звертає увагу М.М. Алексєєв, коли підкреслює, що двосторонній характер правового зв'язку (як єдності і протилежності прав та обов'язків) може реалізовуватися виключно через спілкування, взаємодію суб'єктів. Правової реальності не існуватиме, доки сторонами подібних відносин не стануть реальні особи або принаймні доки реальні особи не визнають для себе значення подібних правових відносин. “Уявне право, писав він, – не є правом реальним, реальне право ми спостерігаємо, тільки, коли ідеальна структура права одержує якесь соціальне втілення” [4, с. 239].

Право реалізується не відособленим суб'єктом, а в комунікативному процесі його взаємин з іншими суб'єктами. Конкретні рішення виконуються як суб'єктами, так і органами права для його забезпечення здійснення права. Центральним моментом, найбільш інтегральним вираженням таких рішень у ситуації, коли має місце конфлікт між суб'єктом і нормою, а також між самими суб'єктами, виступає суд. Саме він є тим осередком, де право існує у всій його повноті.

Аналіз структури правової реальності дозволяє стверджувати, що закон не є найбільш повною формою вираження права. Право не знаходиться в готовому вигляді в законі, з якого може бути безпосередньо взято. Але чи означає це, що закон є лише необов'язковою рекомендацією для судді? Аж ніяк ні. Суддя пов'язаний чинним законом, але останній повинен бути співвіднесений і з визнаними в даному суспільстві принципами справедливості, і з природою речей, тобто справедливістю в конкретній ситуації. Тому методи конкретного правового рішення, як і методи позитивного законодавства, також дедуктивно-індуктивні. Тут відбувається як процес інтерпретації норми, так і процес конструювання конкретних обставин. При цьому якщо законодавством ураховуються можливі життєві обставини, то правосуддям певні фактичні життєві обставини. У результаті відбувається наповнення належного моментом сущого і збагачення сущого належним.

Правосуддя це творча робота, а не просте застосування закону на основі силогізму, субсумції. Право є те, що виникає із закону в процесі правосуддя, а не тільки те, на підставі чого він приймається.

Ідея права виступає логічно первинним елементом, дійсною підставою права, однак онтологічно первинним виступає право в конкретній ситуації. З ідеально поданої ситуації (життєвого світу) береться ідея справедливості шляхом феноменологічного охоплення смислу права. Ці два моменти права момент свободи (ідея права) і момент рівноваги, порядку (правовідносини) знаходяться у відношенні взаємного покладання, виступають умовою можливості один для одного.

Право з різним ступенем конкретності реалізується й у принципах справедливості (ідеї права), і в законі, і в конкретних правовідносинах, і в судовому рішенні. При цьому кожне правове рішення (тобто правильне, істинне) є успіхом не одного законодавця чи навіть судді. Це творче рішення, в якому беруть участь усі: законодавець, суддя, представник виконавчої влади (чиновник) і звичайний громадянин. Усі учасники правової комунікації об'єднані спільним правовим етосом, який виник на основі образу права, праворозуміння, що сформувались у цих соціокуль-турних умовах. Правильне рішення є одночасно підвищенням кваліфікації всіх, хто бере в ньому участь, підвищенням правової культури. Щодо цього публікація найбільш вдалих рішень, за типом прецедентів в англо-американській системі, значною мірою підвищила б рівень правосвідомості і правової культури не тільки представників органів правосуддя, а й усіх громадян.

У сучасній правовій державі всі гілки влади повинні співпрацювати, щоб право здійснилося. Саме це й має бути смислом їх діяльності, щоб оформлення права в суспільстві дозволяло кожній галузі державної влади виконувати свої власні завдання і функції. Тому питання про співпрацю галузей влади розуміється нами не тільки в політичному смислі як орієнтація на певні цілі, а й у правовому. Головним об'єктом такої співпраці має бути насамперед здійснення права. На підґрунті права можливе забезпечення не тільки єдності різних гілок влади, а й єдності влади і громадянина.

Таким чином, як складна багатогранна система право являє собою не статичний набір елементів, а динамічний процес власного становлення. Відносно автономними рівнями правової реальності (формами буття права) є: світ ідей (ідея права); світ знакових форм (правові норми й закони); світ соціальних взаємодій (правове життя). Вони є рівнями становлення права від абстрактних до конкретних визначень. Вищою формою буття права є судові рішення, у яких акумулюється весь досвід осмислення права. Правосуддя об’єднує зусилля всіх гілок влади навколо завдання утвердження права. Саме феноменологічний аналіз правосуддя є дуже важливим і перспективним напрямком філософсько-правових досліджень.

 

Список літератури: 1. Ильин И.А. Понятие права и силы (Опыт методологического анализа) // Ильин И.А. Сочинения: В 2 т. Т. 1: Философия права. Нравственная философия. М.: Медиум, 1993. – С. 73-300. 2. Манов Г.Н. Аксиомы в советской теории права // Сов. гос-во и право. 1986. № 9. – С. 30-36. 3. Нерсесянц В.С. Философия права: Ученик для вузов. М.: ИНФРА-М–НОРМА, 1997. – 697 с. 4. Алексеев Н.Н. Основы философии права. Прага: Пламя, 1924. 283 с. 5. Нанейшвши Г.А. Действительность права и опыт обоснования нормативных фактов. Тбилиси: Изд-во Тбил. ун-та, 1987. 127 с. 6. Kaufmann A. Reichtsphilosophie im Wandel. Stationeneines Weges. Frankfurt a.M.: Athenaum, 1972. – 395 s.

Надійшла до редакції   27.12.2005 р.

 

 

 

УДК 340.12                         Ж.О. Павленко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ

ПРАВОВОЇ ДОКТРИНИ В ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОМУ

СУСПІЛЬСТВІ

 

Сучасне правознавство характеризується пошуками таких підходів, які дозволили б перебороти неспроможність позитивного права, зменшити обсяг протиріч у правовій реальності, підвищити ефективність дії права. Такі цілі викликають потребу в обгрунтуванні більш широкого розуміння права, перетворення філософії права на діючого складника правознавства.

На сучасному етапі суспільного розвитку відбувається глобальна трансформація соціальних відносин, викликана значним розвитком інформаційних технологій, які суттєво впливають на економіку, політику й соціальну сферу, що свідчить про настання принципово нового, наступного після індустріального цивілізаційного етапу розвитку людства – інформаційного суспільства. Теорія постіндустріального суспільства стала фактично єдиною філософсько-соціологічною концепцією XX ст., повною мірою підтвердженою історичною практикою. Суспільство масового споживання породило сервісну економіку, а в її рамках найбільш швидкими темпами став розвиватися інформаційний сектор господарства. Суспільства Заходу, що перебували в період становлення підвалин даної концепції в глибокій кризі, знову відновили свій статус лідерів світового розвитку, одержавши переконливу перемогу над індустріальними державами. Тенденції розвитку країн Заходу переконливо свідчать, що роль людини в сучасній господарській системі радикально відрізняється від тієї, яку вона відігравала в індустріальній економіці. Технологічний прогрес останніх років призводить до того, що творчі можливості особистості, її здатність до генерування нового знання й інформації стають головним ресурсом сьогодення. Більше того, найважливішою відмінністю сучасного працівника від традиційного виявляється новий характер мотивів і стимулів, що визначають його щоденну діяльність: усе більшою мірою вони трансформуються із зовнішніх, що ставлять собі прагнення до зростання матеріального добробуту, у внутрішні, породжувані спрагою самореалізації й особистісного зростання.

В умовах глобалізації виникає чимало практично-важливих питань щодо гармонізації різних граней планетарної земної культури в інформаційному суспільстві, стосовно правового регулювання фінансово-господарської діяльності, інформаційної безпеки та ін. Вітчизняне законодавство повинно відповідати потребам суспільства і стану розвитку наукової думки. Правосвідомість учених-юристів та їх погляди, сформульовані в наукових концепціях, впливають на процес формування права, тому недооцінювати вплив доктрини на останній і на реалізацію законодавства не можна. З огляду на перспективу входження України в Європейський Союз нагальним завданням українських юристів з використанням досвіду країн Заходу, є створення цілісної концепції, що враховує особливості розвитку правової системи країни.

Сучасний період розвитку українського законодавства можна охарактеризувати як невиразний, неспокійний час: нескінченні зміни й доповнення нормативних актів, суперечливість низки законів, бум народження нових галузей права. Це викликано разом з іншим відсутністю у вітчизняній юридичній науці єдиної доктрини, що сприяла б розвитку законодавства в одному напрямку. Економічна й політична криза супроводжується кризою культури й моральності. Одна з причин цього - також брак ідеології, єдиної теорії (доктрини), що була б вагомим чинником стабілізації суспільства.

Правові доктрини становлять собою розмаїття форм теоретичного й методологічного вираження тих концептуальних підходів і способів осмислення політико-правової реальності, що історично склалися в рамках дослідження політики і права з позицій філософії, юриспруденції, соціології тощо, у яких закріплюється історичний процес пізнання політичних і правових явищ. Не звертати уваги на сферу взаємопроникнення права і сучасних комп'ютерних технологій неможливо, оскільки вони розвиваються такими темпами, які багаторазово перевершують темпи розвитку права. А вважати, що нові технології не зможуть знайти відбиття в політико-правових доктринах на тій підставі, що ніякі технології не робили цього раніше, - значить виключати, в принципі, можливість дослідження нових сфер. Отже, проблема формування інформаційної моделі правової доктрини постіндустріального суспільства за сучасних умов має комплексний характер. Саме тому на вчених-юристів сьогодні покладається велика відповідальність при формулюванні основних юридичних категорій, теорій, ключових напрямків розвитку вітчизняної юридичної науки. Правові аспекти інформаційних технологій в різному ступені знайшли відображення в роботах таких дослідників, вчених, юристів, як Бачило І.Л., Вершинська О.М., Гаврилов О.А., Голоскоков Л.В., Матузов М.І., Сасскінд Р., Фітцджеральд Г. та ін.

Не викликає сумніву, що право має інформаційну природу, яка полягає в тому, що норма права є неперсоніфікованим сигналом, сигналом типу “тим, кого це стосується”, а звідси випливає необхідність аналізу перекладу правової інформації в дії її адресатів – тих осіб, кому вона спрямована. Як бачимо, інформаційний аспект права тісно пов'язаний із психологічним, тому що право, як знакова система, здатне регулювати поведінку, тільки коли адресна інформація, сприйнята й засвоєна свідомістю особистості, трансформувалася в мотив її дії [17, с. 153]. Норма, правозастосовчий акт та інші загальні (вторинні) правові засоби виступають способами передачі інформації. Інформаційна природа права пов'язана з формальним компонентом права: об'єктування в тій чи іншій формі єдиного масштабу (у законах, постановах та інших нормативних актах) потрібно, щоб інформація про можливу й належну поведінку, про наслідки порушення цього масштабу надходила до адресатів права [4, с. 87, 88].

Адресат у загальному випадку мусить мати можливість переробляти інформацію відповідно до функції мети, тобто в ньому передбачається наявність деякого центра трансформування інформації (мозок, центральний процесор тощо), і мати вихід для останньої, що забезпечує реалізацію цієї функції. Відповідно до теорії пізнання добір (виявлення) інформації є одним з найважливіших складників інформаційного процесу, для якого характерні:

– добір інформації, що забезпечується наявністю властивості вибірковості, що дозволяє вирізнити лише істотну інформацію;

– передача інформації, яка повинна звести до мінімуму затримку між моментами відправлення інформації й надходження її до адресата; високі вимоги до вірогідності переданої інформації;

– переробка інформації, що характеризується наявністю алгоритму (програм) трансформації, масивів вихідної й кінцевої інформації – продукту останньої;

– збереження інформації, пов'язане із швидким темпом зростання обсягу накопичених людством знань. Як видиться, виникає проблема не тільки в тому, щоб устигнути компактно зафіксувати необхідну інформацію на будь-якому матеріальному носії й забезпечити його схоронність протягом визначеного строку. Основна проблема полягає саме в її пошуку;

– пред'явлення (видача) інформації. Цей складник – кінцевий етап інформаційного процесу. Однак, ведучи мову про кінцевий етап, ми розуміємо під цим закінчення деякого визначеного циклу інформаційного процесу: добір – передача – переробка – збереження – видача. Процес видачі інформації визначається цільовою функцією, закладеною у відповідному циклі цього ланцюжка.

Якщо вихідна інформація (результат видачі) призначається користувачеві, виникають питання узгодження виходу інформаційного процесу з рецепторним полем людини за фізичними характеристиками, за кількістю інформації, формою подання вихідного сигналу, кількістю інформації, що може сприймати людина в одиницю часу [16, с. 22-28].

З більш широкої точки зору інформаційний процес варто розглядати як безперервний і нескінченний. Дійсно, видача інформації при завершенні одного циклу інформаційного процесу породжує інформаційне поле або частину його для іншого. Тому всі інформаційні процеси, що протікають у людському суспільстві, знаходяться у взаємозв'язку і є безперервними в тому розумінні, що одна складова інформаційного процесу переходить безпосередньо в іншу. До загальних властивостей як фізичної (технологічної), так і семантичної (змістової) інформації належать вірогідність, довговічність, значущість (цінність) [11, с. 30].

Спільність інформаційних характеристик, поєднання різних видів інформації є об'єктивними закономірностями природи, що визначаються єдністю інформаційних процесів у різних об'єктів. В умовах формування демократичної правової держави й підвалин цивільного суспільства, ринкової економіки важливого значення набуває чітке і всебічне правове регулювання інформаційних відносин, що виникають і розвиваються у правовій сфері. Відомості про наші права (або нормативна правова інформація), що міститься в законодавчих актах , є особливо важливим видом останньої. Вона лежить в основі нормального функціювання суспільства, у фундаменті його економічного й політичного життя, використовується або приймається до уваги при підготовці будь-яких рішень. Її відсутність, неповнота або неточність породжують моральні й матеріальні втрати, незрівнянні з витратами на її обробку й послуги при її наданні користувачеві. Недостатня правова інформованість викликає розбалансованість економіки, деформує правосвідомість громадян, підвищує рівень злочинності, істотно ускладнює перехід до правової держави й ринкової економіки. Особливо гостро завдання надання достовірної, повної, несуперечливої інформації в реальному масштабі часу постає в системі юстиції, де інформаційний голод безпосередньо позначається на роботі судів та органів юстиції.

Основним джерелом правової інформації для фахівців і широкого кола громадян у нинішній час є засоби масової інформації – традиційні друковані видання, а також електронні засоби (комп'ютерні правові системи, радіо, телебачення).

Якщо вести мову про споживачів правової інформації, то через сформовані звички й навички суттєва частина фахівців і переважна більшість пересічних громадян воліють сприймати правову інформацію, відтворену на папері. Сьогодні низку завдань зручніше вирішувати, користуючись паперовим варіантом документів. Так, детальний одночасний аналіз кількох документів на папері, при якому є можливість робити необхідні позначки в тексті, не завжди зручно замінити роботою на комп'ютері навіть за використання багатовіконного інтерфейсу. Також офіційне опублікування нормативно-правових документів сьогодні відповідно до чинного законодавства можливе тільки на паперових носіях. Разом із тим поступово чисельність постійних користувачів персональних комп'ютерів зростає. Недоліки застосування друкованих видань для забезпечення доступу до правової інформації також очевидні: це відносна обмеженість обсягу публікацій, неефективність збереження великих масивів інформації й пошуку в них конкретних документів, низька оперативність при передачі останньої. Радіо й телебачення теж можуть бути використані для поширення правової інформації, але тільки з погляду загального правового виховання громадян.

Безумовно, усе більше масового характеру набуває застосування різних комп'ютерних баз правової інформації. Уже сотні тисяч фахівців використовують комп'ютерні правові системи у своїй роботі, а число їх користувачів і далі стрімко зростатиме. Це зумовлено все більшою доступністю персональних комп'ютерів як для підприємств і компаній, так і для приватних осіб, а також низкою унікальних переваг і можливостей комп'ютерних технологій. У першу чергу це можливість компактно зберігати значні обсяги інформації, оперативно розшукувати потрібні документи або навіть їх фрагменти у величезних масивах даних, з високою швидкістю передавати її по телекомунікаціях на будь-які відстані. Подібні системи є високоефективним інструментом, що допомагає користувачеві при його самостійній роботі і при прийнятті рішень, оскільки вони накопичують у базі даних надзвичайно широкий обсяг матеріалів (нормативні акти, думки експертів тощо), що знижує ймовірність помилки. Цілком очевидно, що вже в найближчому майбутньому практично жоден фахівець, який працює з правовою інформацією, не зможе обійтися у своїй діяльності без довідкових правових систем.

Зважаючи на те, що вже сьогодні багато країн використовують у своїй практиці роботи по створенню “електроного уряду”[3] (E-Government), наше завдання - запропонувати деякі елементи правової доктрини держави інформаційного суспільства, які могли б вивести законотворчість і правозастосовчі процеси на новий рівень, що відповідає державі інформаційної епохи, існуючої в умовах глобалізації.

Поняття електронного уряду досить часто зводиться чиновниками фактично до електронного спілкування влади з громадськістю і ще до декількох прикладних аспектів: ввести електронний документообіг, що дозволить зменшити бюрократичні перепони і прискорити прийняття рішень, перевести в електронну форму спілкування громадян і бізнесу з владою і зробити державне управління більш прозорим, дебюрократизувати владу й наблизити її до громадян.

Однак цей підхід, на наш погляд, є економічно невиправданим. Електронний уряд, як забезпечення державних структур рішеннями на основі нових технологій, означає додаткові бюджетні витрати, спрямовані на просте дублювання в електронному виді офф-лайнової діяльності. У країнах з розвинутою економікою, які в числі перших серйозно звернули увагу на ІТ-розробки (у першу чергу в США і Великобританії) існує інший підхід: електронний уряд розглядається скоріше як концепція, спрямована на підвищення ефективності діяльності держави в цілому. Зокрема, електронний уряд у зарубіжному сприйнятті складається з 3-х основних модулів: G2G - government to government (уряд уряду); G2B - government to business (уряд бізнесу); G2C - government to citizens (уряд громадянам) і містить численні прикладні елементи, зокрема, (а) свободу доступу громадян до державної інформації, (б) переведення державних органів на безпаперове діловодство, (в) установлення для всіх державних органів показників ефективності роботи на рік, (г) регулярний їх контроль, що провадиться як парламентом, так і громадянами, (д) введення в державних органах пластикових карт для ідентифікації державних службовців, (е) перерахування їм зарплати й розрахунків за відрядження, (є) перенесення в мережу більшості стандартних трансакцій між державою і громадянами або бізнесом і т.п., що до того ж сприяє зниженню корупції в державних органах влади.

Утім, повноцінна реалізація комплексної програми електронного уряду, незважаючи на безліч технологічних і теоретичних розробок, почала реалізовуватися не дуже давно навіть в постіндустріальних країнах. Наприклад, з листопада 2002 р. Південна Корея ввела в дію урядовий портал, що вже досить повно відповідає вимогам електронного уряду, а не уряду он-лайн.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що реалізація правового компонента державної інформаційної політики повинна здійснюватися не тільки через розробку нових законів, узгодження існуючих і нових законів із законодавством в інших сферах, розробку підзаконних актів, що забезпечують правозастосування поточного й розроблювального законодавства. Слід також уніфікувати законодавство - прийняти закони, які працювали б синхронно або максимально однаково у просторах держав СНД [2, с. 89], розробити міжнародне законодавство в царині інформаційних відносин та узгодити з ним вітчизняне [9, с. 7], щоб гармонізувати, або, принаймні, зробити його універсально застосовним для усунення виникнення непотрібних конфліктів [20, р. 1083].

Переконання в тому, що “сьогодні державна політика у сфері побудови інформаційного суспільства визначається переважно не в масштабі окремої країни, а на трансєвропейському і глобальному рівнях” [5, с. 53], поділяють багато фахівців, які вважають, що формування інформаційного суспільства має супроводжуватися інтеграцією країни в міжнародне інформаційне співтовариство, зокрема, гармонізацією національного законодавства з міжнародними правовими системами, забезпеченням взаємодії і спряженості національних інформаційних систем і мереж із закордонними [6, с. 11]. С.Л. Шварц, узагальнюючи аналіз правових аспектів посередницьких ризиків при транзакціях у глобальній економіці, робить висновок, що проблеми таких ризиків “взагалі не вирішуються в рамках існуючих правових систем” [21, р. 1546], і тому пошук потрібних нам компонентів правової доктрини держави інформаційного суспільства треба починати з припущення про те, що передумови для їх існування є одночасно в багатьох державах. Ці компоненти повинні характеризуватися продуктивністю, бути універсальними, щоб їх можна було прийняти як компоненти правової доктрини й у державах з романо-германською, і з англосаксонською правовими системами.

Порівняємо соціокультурні передумови минулого і сьогодення, що найбільше вплинули раніше і здатні зараз вплинути на розвиток права. Якщо в епоху Просвітництва такою передумовою нової системи комунікацій, загальної кодификації законів одночасно в багатьох країнах став винахід друкарства, то сучасна епоха пропонує більш революційний інструмент розвитку права - мережні технології, як нові засоби комунікації, які призводять до зміни самої культури, оскільки ми сприймаємо новий досвід, зразки поведінки і способи використання інформації [19]. Але нас цікавить вплив мережних технологій і засобів комунікації тільки на одну з культурних сфер суспільства - право.

Як відшукати властиві багатьом державам сфери соціокультурної напруженості? Для цього вирізнимо з правових проблем сучасної держави дві найважливіші. Позначаючи першу, погодимося з тим, що матеріал у правовій царині настільки великий за обсягом і настільки складний за змістом, що створення інтелектуальних, зокрема, експертних систем, не тільки можливо, а й необхідно [7, с. 103]. Відзначимо при цьому й те, що у зв'язку зі значною кількістю нормативних актів виникає запитання: як вони можуть точно виконуватися, коли про існування багатьох із них знають лише юристи вузького профілю? Потрібно визнати, що ця проблема зовсім не нова. Так, ще в III-II століттях до н.е. Мо-цзи критикував учення Конфуція: Їхнє велике вчення не може бути правилом для світу... За все життя неможливо осягти їх учення, за цілий рік не можна виконати їх церемоній... [12, с. 198]. Сьогодні проблема перейшла критичну межу, й управління за допомогою правових норм часто дає серйозні збої. В останні ж роки серйозною проблемою у всіх розвинених країнах стало прогресуюче ускладнення особливо податкових процедур і правил [3, с. 61]. І це не дивно, тому що кількість нормативно-правових актів стосовно питань оподаткування в Україні тільки за період із січня по вересень 2005 р. склала 782 документи [8]. Особливо це ускладнення відчули всі господарюючі суб’єкти після неодноразового прийняття змін до Закону “Про Державний бюджет України на 2005 рік” [13]. Крім того, у системі права спостерігаються неповнота, неузгодженість нормативних актів не тільки за рівнями системи нормотворчості, а й у самих законодавчих підвалинах, існують також труднощі уніфікації в царині класифікації законодавства, обліку й надання цієї інформації користувачам. [1, с. 24].

Друга проблема полягає в тому, що, як правило, прийняття потрібних актів відбувається із запізненням [2, с. 92]. Особливо швидко застарівають норми податкового права, які часто застарівають ще на стадії розробки законопроекту, і прийнятий закон податковими ставками регулює ситуацію, що вже залишилася в минулому. У нашій країні таке становище залишається актуальним уже багато років, а способів його розв’язання не запропоновано. Треба відзначити, що точно така ж проблема існує й в інших країнах. Так, Г. Фітцджеральд стосовно Австралії зауважує: Якщо податкова політика не буде еволюціонувати разом з технологіями, ми зіштовхнемося з відставанням і проблемами. Можливості відхилення від податків будуть збільшуватися будь-якого разу, коли податкові чиновники будуть відставати у виявленні відхилень [17].

Причини юридичних колізій мають як об'єктивну, так і суб'єктивну природу. До об'єктивних належать суперечливість, динамізм і мінливість регульованих правом суспільних відносин, їх стрибкоподібний розвиток. Немаловажну роль відіграє також відставання (старіння, консерватизм) права, що в силу цього, звичайно, не поспіває за плином реального життя. Тут раз у раз виникають “позаштатні” ситуації, що вимагають державного реагування [10, с. 409]. Аналогічну оцінку стану справ у праві дає Д. Пінто: “Вузьке місце будь-якого централізованого законодавчого апарата і природні недоліки правотворчого процесу базуються на письмовій, офіційній централізованій системі генерації текстів, не відповідній для рішення різноманітного набору проблем великого масштабу, що швидко змінюються, на зразок тих, що ставляться мережею”.

Отже, соціокультурна напруженість виявляється у вимозі держави до суб'єктів права дотримуватися законів і в неможливості її виконання ними повною мірою при діючій системі прийняття норм права. Не знімає цю напруженість і процес заміни паперового тексту права електронним, що інтенсивно відбувається на наших очах: це правові бази даних “Ліга: Закон”, “Законодавство”, “НАУ”, “Парус-Консультант”, “Право” та ін. Треба визнати, що правове регулювання відносин тільки на рівні “сьогодні” і “зараз” в умовах стрімкого руху, передислокації всіх організаційних і функціональних ресурсів стає малопродуктивним. Щоб зняти напруженість і показати вихід із критичної ситуації, вбачається необхідним автоматизація процесу прийняття й виконання законів у сфері оперативного керування економічними, фінансовими, податковими, митними та іншими процесами; і ця автоматизація буде головною ідеєю, що може стати підгрунтям побудови правової доктрини держави інформаційного суспільства.

Стратегічну перспективу розвитку права показує Р. Сасскінд на схемі контінуума правової інформації, де забезпечувані технічні можливості він демонструє наступним ланцюжком можливостей: системи текстових пошуків ® поліпшені системи текстових пошуків ® гіпертекстові системи ® інтелектуальні системи контролю ® діагностичні експертні системи. І чим далі вправо рухатися за технологіями контінуума, тим більш глибоким належить бути управлінню і, у свою чергу, тим має бути відносно менший обсяг потреб у додатковій людській допомозі [22, р. 86, 87].

Одна з найважливіших новацій, що привносяться технологіями в право, полягає в тому, що нова мережна парадигма правового управління передбачає появу методу візуалізації деяких правозастосовчих процесів у реальному часі. Тому розвиток мережних аспектів права, у тому числі для розвитку правової науки й освітніх цілей як головний акцент при розробці інформаційної моделі правової доктрини, вважаємо вельми необхідним і актуальним.

 

Список літератури: 1. Бачило И.Л. Информационное обеспечение государственного регулирования в области экономики. Правовые проблемы // Информ. об-во. - 1999. - Вып. 2. - С. 19-25. 2. Бачило И.Л. Проблемы гармонизации в законодательстве // Журн. рос. права. - 2000. - 8. - С. 84-92. 3. Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. эконом. - 2002. - №7. - С. 54-69. 4. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Ч. ІІ: Теория права: В 2-х т. – Т. I. – М.: Юристъ, 1996. – 166 с. 5. Вершинская О.Н. Существующие модели построения информационного общества // Информ. об-во. - 1999. - Вып. 3. - С. 53-58. 6. Волокитин А.В., Курносов И.Н. Роль государства в развитии информационного общества // Информ. об-во. - 2000. - Вып. 1. - С. 11-15. 7. Гаврилов О.А. Курс правовой информатики: Учеб. для вузов. - М: Изд. гр. НОРМА-ИНФРА-М, 2000. – 432 c. 8. Комп’ютерна правова бібліотека “Ліга: Закон” (версія Еліт), http://www.liga.net. 9. Крупнов А.Е., Финько О.А., Черешкин Д.С. О государственной политике России в области формирования информационного общества // Информ. об-во. - 1999. - Вып. 1. - С. 4-9. 10. Матузов Н.И. Коллизии в праве. Глава XVIII // Общая теория государства и права: Академ. курс в 3-х т.- Т.З. - Изд. 2-е. перераб. и доп. - М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. - С. 405-427. 11. Морозов В.К., Долганов А.В. Теории информационных сетей. – М.: Высш. шк., 1987. – 270 с. 12. Мо-цзы. Глава «Против конфуцианцев»: Ч. 2-я // Древнекитайская философия: Собр. Текстов: В 2-х т. - T.I. - M.: Мысль, 1972. – 363 c. 13. Про Державний бюджет України на 2005 рік: Закон України від 23.12.2004, № 2285-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2005. - № 7-8 (25.02.2005). - Ст. 162. 14. Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд”: Пост. КМ України від 24.02.2003 р., № 208 // Офіц. вісн. України. – 2003. - № 9. - Ст. 378. 15. Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій: Указ Президента України від 20.10.2005 р., № 1497/2005 // Урядовий кур'єр. - 2005. - № 207. 16. Рыбаков Ф.И. Системы эффективного воздействия человека и ЭВМ. – М.: Радио и связь, 1985. – 200 с. 17. Тихонравов Ю.В. Основы философии права: Учеб. пособие. – М.: Вестник, 1997. – 608 с. 18. Fitzgerald G. The GST and Electronic Commerce in Australia // E Law – Murdoch University Electronic Journal of Law. Vol. 6. N3 (September, 1999). Par. 38, http://www.murdoch.edu.au/elaw/issues/v6n3/fitzgerald63_text.html 19. Katsh M.E. Cybertime, Cyberspace and Cyberlaw // Journal of Online Law. Article 1. June 1995, {par. 5}, http://www.wm.edu/law/publications/jol/95_96/katsh.html. 20. Litan R.E. Law and Policy in the Age of the Internet // Duke Law Journal. February 2001. - Vol. 50. - N4. - P. 1083, http://www.law.duke.edu/shell/cite.pl?50+Duke+L.+J.+1045. 21. Schwarcz S.L. Intermediary Risk in a Global Economy // Duke Law Journal. April 2001. - Vol. 50. - N6. - P.1546, http://www.law.duke.edu/shell/cite.pl?50+Duke+L.+J.+1541. 22. Susskind R.E. The Future of Law: Facing the Challenges of Information Technology. Published in the United States by Oxford University Press Inc., Revised paperback edition. - New York. - 1998. - P. 86,87.

Надійшла до редакції   24.10.2005 р.

 

 

 

 

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

 

 

УДК 349. 412                      М.В. Воскобійник, аспірантка 

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ОСОБЛИВІСТЬ СТРУКТУРИ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ

ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

Економічні відносини власності становлять певну суспільну форму, за якою людина й суспільство привласнюють предмети природи. У юридичному значенні власність на земельні ресурси проявляється як результат закріплення її суспільних відносин у правових нормах [7, с. 7]. Поняття ,,власність” має суто економічний характер, а її форма визначається правом. Оскільки праву власності також притаманні форма і зміст, то форма відбивається за допомогою правових норм, які одночасно становлять собою право власності в об’єктивному розумінні. Зміст же права останньої визначається такими правомочностями, як володіння, користування й розпорядження.

Метою цієї статті є аналіз і визначення взаємозв’язку управління і права комунальної власності на землю. Різні науковці [2; 9; 11; 13-16; 18] досліджували відповідні його аспекти. Проаналізуємо співвідношення між управлянням та правом комунальної власності на землю.

Термін ,,управління” є одним з неоднозначно тлумачуваних як у законодавстві, так і в юридичній літературі вже протягом багатьох десятиліть. Між тим термінологічна точність у праві має особливе значення. При правильному використанні того чи іншого поняття визначається не тільки справжній зміст певного явища, а й логічний його взаємозв’язок, співвідношення з іншими поняттями у відповідній понятійній системі [14, с. 90].

Зміст права комунальної власності на землю, як і права власності на інші об’єкти взагалі, становить тріаду, до якої входять володіння, користування й розпорядження. Існують різні точки зору на правомочності права власності, що стосуються і природних ресурсів. Так, А. Оноре виділяв такі правомочності, як право (а) володіння, (б) користування, (в) управління, (г) на доход, (д) на відчуження, споживання, про марнотратство, зміну чи знищення речі, (е) на безпеку (імунітет від експропріації), (є) на передачу речі, (ж) на безстроковість реалізації правомочностей, (з) заборони використання речі на шкоду, (и) відповідальності (можливість відібрання речі в рахунок сплати боргу), (і) на відновлення  порушеної правомочності [18].

Традиційне вчення про зміст права власності визначає три елементи – право володіння, користування і розпорядження. Прихильником класичної тріади, введеної в російську юриспруденцію М.М. Сперанським (1833 р.), був Ф.Л. Морошкін, яка, на думку останнього, становить основну сутність права власності [11]. Як зазначають учені-правознавці, ні в екологічному, ні в цивільному законодавстві України немає визначення понять ,,володіння”, ,,користування” і ,,розпорядження” як складових частин змісту права власності на природні ресурси [5, с. 84]. У чинному Земельному кодексі України (ст. 78) зазначається, що право власності на землю – це право володіти, користуватися й розпоряджатися земельними ділянками. Проте визначення цим складникам змісту права власності на землю не надається. На теоретичному рівні закріплюється, що право володіння – це юридично забезпечена можливість фактичного панування суб’єкта над відповідними природними ресурсами (землею). Право користування – юридично забезпечена можливість власника отримувати від природних ресурсів (землі) користь, використовуючи їх властивості для задоволення своїх потреб. Право розпорядження – це юридично забезпечена можливість вирішувати долю природних ресурсів (землі).

Зміст права власності на природні ресурси передбачає вищезазначені правомочності, що уможливлюють право власника на природні об’єкти, які він реалізує для задоволення власних потреб і на власний розсуд. Хоча й висловлюється думка [10, с. 379], що такі правомочності не виражають ні всього обсягу, ні сутності права власності. Отже, постає питання про можливість віднесення до загальновизнаної тріади правомочностей такого складника, як управління, що має важливе значення для реалізації суб’єктом комунальної власності на землю належного йому права.

Аналізуючи дані юридичного словника стосовно понять управління, управлінської діяльності, управлінських функцій [17, с. 658, 676], можна визначити, що управління у відповідних сферах діяльності характеризується здійсненням суб’єктом таких функцій, як спостереження, дослідження, експертиза, контроль, регулювання тощо. Механізм дії суб’єктів управління створений законодавцем у такий спосіб, що кожен із суб’єктів різного рівня має окремо визначені функції і компетенцію, також діє у спосіб, визначений законодавцем; його дії залежать від об’єкта управління [4, с. 66]. Зміст управління зводиться до переведення якогось об’єкта в необхідний стан [9, с. 12]. Під управлінням власністю необхідно розуміти організаційно-розпорядчу діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування по володінню, користуванню й розпорядженню земельними ділянками, тобто по реалізації права власності на земельні ділянки [13, с. 132].

Під державним управлінням за радянських часів розумілась організуюча діяльність компетентних державних органів по практичному здійсненню цілей і завдань, що стояли перед Радянською державою й виражались у законодавстві [8, с. 176]. У свою чергу, Г.О. Аксеньонок розглядає управління як безпосереднє завідування землями. Тому до функцій управління єдиним земельним фондом він відніс облік і реєстрацію земель, заходи щодо проведення землеустрою та ін. [1, с. 379]. Ю.О. Вовк  указував, що управління землею з боку Радянської держави передбачає організацію діяльності, спрямованої на найбільш раціональне використання всіх земель [3, с. 56]. Управління розглядається перш за все стосовно цільового господарського використання земель у складі єдиного державного земельного фонду й установлення порядку їх раціонального використання [16, с. 103]. Управління об’єктами комунальної власності і право розпорядження ними певним чином співвідносяться. Проте це не означає, що ці категорії тотожні, оскільки лише власник вправі розпоряджатися відповідними об’єктами на свій розсуд. Тому управління об’єктами комунальної власності відрізняється від права розпорядження ними (а) за суб’єктом, яким, як правило, є не власник, а уповноважений ним орган; (б) вторинністю, залежністю управління від права власності; (в) обмеженістю повноважень з управління та (г) їх закріпленням у законодавстві [6, с. 172]. У більшості випадків управління здійснює особа, яка виступає від імені власника. Кожен власник управляє, але не кожен суб’єкт управління виступає власником.

Серед ключових моментів дослідження явища управління об’єктами комунальної власності можна вирізнити: (а) необхідність з’ясування цивільно-правової сутності такого роду управління; (б) визначення кола суб’єктів (органів) управлінської діяльності; (в) визначення обсягу повноважень (компетенції) суб’єктів органів управління.

З'ясування цивільно-правової сутності управління необхідно передусім для розуміння його відмінності від публічно-правової. Звернімо увагу на їх наявні тлумачення. У публічно-правових галузях права під поняттям ,,управління” розуміється організаційно-розпорядча діяльність уповноваженого суб’єкта як окремий владний акт або їх сукупність. Подібної одностайності в цивільному праві не існує. З однієї точки зору, управління визначається як ще одна правомочність, складова частина права власності (наприклад, володіння, користування й розпорядження). За іншою науковою думкою, управління є лише засобом здійснення трьох уже зазначених правомочностей. Перша точка зору вважається обґрунтованою, бо управління може бути відокремлене від інших правомочностей власника (приміром, відносини комунальної власності). Територіальна громада того чи іншого села, селища, міста чи району міста, залишаючись володільцем, користувачем і розпорядником певного об’єкта власності, повноваження щодо управління останнім передає одному з органів місцевого самоврядування [12, с. 28, 29]. Виходячи з розуміння подвійної конструкції права державної власності на землю, що базується на конституційному принципі права власності Українського народу на землю в межах території України, О.Г. Бондар стверджує, що необхідним елементом права власності держави, територіальних громад у земельних відносинах є правомочність управління у сфері використання й охорони земель [2, с. 9]. Управління є необхідним елементом права власності держави й територіальних громад, але не як правомочність, а як певна характеристика, особливість права публічної власності на землю. Подвійність суб’єктного складу комунальної форми власності виражається також і в його структурній характеристиці. Так, відповідно до Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є: ,,(б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування” (ст. 80 ЗКУ).

У сфері права публічної власності (права комунальної власності на землю) управління (поряд з володінням, користуванням і розпорядженням) набуває особливого значення. Воно є особливою характеристикою, яка полягає в тому, що, по-перше, при виникненні права комунальної власності на землю передбачається існування управління як елемента, притаманного цьому праву; по-друге, незважаючи на те, що воно може здійснюватися територіальною громадою, управління реалізується органами місцевого самоврядування. Можливість здійснення права комунальної власності на землю не лише територіальною громадою безпосередньо, а й за допомогою органів місцевого самоврядування є передумовою виникнення управління як особливості права комунальної власності на землю.

Зміст суб’єктивного права комунальної власності на землю складається з правомочностей володіння, користування, розпорядження. Управління виступає характеристикою, притаманною цьому праву в силу особливості його суб’єкта, органів та їх взаємодії.

На підставі вищенаведеного, підсумуємо, що управління як особливість права комунальної власності на землю – це спрямована на забезпечення можливості здійснення правомочностей цього права організаційна діяльність територіальної громади чи органів місцевого самоврядування, які діють від її імені.

Отже, дослідивши управління як особливість структури права комунальної власності на землю, можемо зробити висновок, що його необхідно вирізняти поряд з такими елементами права комунальної власності на землю, як володіння, користування й розпорядження, в силу особливості структурної характеристики суб’єктного складу цього права. 

 

Список літератури: 1. Аксененок Г. А. Право государственной собственности на землю в СССР. – М.: Юрид. лит., 1950. – 307 с. 2. Бондар О.Г. Земля як об’єкт права власності за земельним законодавством України: Автореф. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / ІДП НАНУ – К., 2005. – 20 с. 3. Вовк Ю.А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Общ. ч. – Х.: Вища шк., 1986. – 160 с. 4. Денчук Р. Органи місцевого самоврядування як суб’єкти управління комунальної власністю // Юрид. Україна. – 2005. – № 3. – С. 64-68. 5. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана. – Х.: Право, 2001. – 480 с. 6. Ільченко Я. Зміст управління комунальною власністю: теоретико-правовий аспект // Вісн. Нац. акад. держ. управління при Президентові України. – 2003. – № 4. – С. 171-178. 7. Каракаш И.И. Право собственности на землю и право землепользования в Украине: Науч.-практ. пособ. – К.: Истина, 2004. – 216 с. 8. Колбасов О.С. Экология: политика – право. – М.: Наука, 1976. – 230 с. 9. Кузнецов Н.Н. Право собственности и управление народным хозяйством в СССР: Учеб. пособ. – М.: ВЮЗИ, 1984. – 73 с. 10. Маслов В.П. Наиболее общее понятие собственности // Академ. юрид. думка. – К.: Ін Юре, 1998. – С. 375-392. 11. Морошкин Ф.Л. О владении по началам русского законодательства. – М., 1837. 12. Первомайський О.О. Управління об’єктами комунальної власності // Право власності: проблеми забезпечення, реалізації та захисту: Тези доп. та наук. повід. наук. семін. молод. вчених, 14-15 вер. 2001р. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. – С. 28-30. 13. Попов М.В. Право муниципальной собственности на землю в России: проблемы теории и практики: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.06. – М., 2001. – 198 с. 14. Прохорова Н.А. Понятие ,,управление” в земельном праве // Гос-во и право. – 2003. – № 6. – С. 90-95. 15. Самойленко А.В. Форми власності та право власності: погляд крізь призму Конституції України // Вісн. Київ. ун-ту: Юрид. науки. – Вип.35. – 1998. – С. 30-35. 16. Шульга М.В. Научные и правовые проблемы использования земель // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1997. – Вип. 32. – С. 99-104. 17. Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – 696 с. 18. Honore A. Ownership // Oxford Essays in Jurisprudence Ed. A. W. Guest. – Oxford, 1961. – P. 101-147.

Надійшла до редакції   23.11.2005 р.

 

 

 

УДК 346:368.811                      І.Б. Чайкін, аспірант

        Національна юридична академія Украйни

        імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СТРАХУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РИЗИКІВ

СІЛЬГОСОДАРСЬКИХ ВИРОБНИКІВ В УКРАЇНІ

 

Останнім часом одним з пріоритетів розвитку держави визнано стимулювання агропромислового комплексу, що можливо лише в разі поєднання приватних і публічних засобів впливу. Ось чому потрібно поєднувати ці два методи правового регулювання. Одним з найефективніших засобів стимулювання сільгоспвиробників є проведення збалансованої кредитної політики із залученням приватного капіталу. Проте кредитний ризик при укладенні подібного роду угод залишається досить високим, тому кредитні установи намагаються знайти ефективний засіб для його мінімізації й захисту законного інтересу своїх вкладників.

Розв’язання проблеми мінімізації ризиків шляхом страхування було започатковано досить давно. У різні часи над нею працювали такі відомі науковці, як В.К. Райхер, В.І. Серебровський, Ю.Б. Фогельсон та ін. [Див.: 1; 4; 5]. Динамічний же розвиток різних видів страхування ставить сьогодні перед науковцями низку нових науково-практичних питань.

Мета цієї статті – виробити науково-практичні рекомендації щодо вирішення деяких питання правового регулювання страхування фінансових ризиків сільгоспвиробників в Україні.

Інститут страхування фінансових ризиків дозволяє перенести ризик на ширше коло осіб завдяки професійному носієві ризиків – страховим компаніям, але в системі галузевого ринку страхових послуг вона продовжує займати досить незначний відсоток. Така ситуація пояснюється насамперед високими ризиками, які існують при сезонному виробництві продукції, та проблемами визначення ступеня ризику, визначення якого є складним і дорогим. Великий ризик також обумовлений відсутністю на українському агропромисловому ринку компаній зі сталою репутацією й міцним фінансовим становищем.

За таких умов комерційні банки вимушені вступати у складні правовідносини і створювати механізми, які при будь-якому випадку забезпечують повернення коштів. Одним із них є надання грошей сільгоспвиробникам за кредитним договором для фінансування проектів по вирощуванню врожаю. За умовами останнього зобов’язання забезпечувалися майбутнім врожаєм. Паралельно з кредитним договором укладається страховий між сільгоспвиробником і страховою компанією, за яким страхується майновий інтерес сільгоспвиробника, пов’язаний із прямими фінансовими втратами через загибель урожаю сільськогосподарських рослин внаслідок форс-мажорних обставин. 

Особливістю цих правочинів є наявність умови, відповідно до якої особою, яка має право на отримання страхового відшкодування, є банківська установа. У цьому разі ризики сільгоспвиробника вважалися захищеними, а банківські установи мали покрити витрати, пов’язані з невиконанням зобов’язань, із страхового фонду.

Однак неврожай 2001 р. зумовив хвилю невиконань кредитних зобов’язань сільгоспвиробників через загибель врожаю. Кредитні установи й сільгоспвиробники звернулися з вимогою про відшкодування збитків до страхових компаній, які почали відмовлятися від покриття збитків, посилаючись на відсутність факту страхового випадку, оскільки подія, яка сталася, не є безпосередньо причиною шкоди.

Так, у серпні 2002 р. ТОВ „Агрофірма „Лан” (далі – Агрофірма) звернулося до Господарського суду м. Києва із позовом до Київської обласної дирекції Національної акціонерної страхової компанії „Оранта” (далі – Київська дирекція НАСК), у якому просила визнати загибель урожаю в результаті злив страховим випадком і стягнути з відповідача 1 млн. 443 тис. 214 грн. Позовні вимоги ґрунтувалися на умовах укладеного між сторонами договору від 28 листопада 2000 р., № 131/21 (далі – договір страхування), за яким було застраховано майновий ризик Агрофірми, пов'язаний із прямими витратами внаслідок загибелі (відшкодування) урожаю сільськогосподарських культур через град, зливу, бурю (ураган), повінь, пожежу, вимерзання, блискавки, вибухи. Позивач зазначив, що 17 липня 2001 р. під час контрольного обмолоту на початок жнив виявлено втрату врожаю. Страховий випадок, який не визнав відповідач, виник саме внаслідок злив, через які зернові на полях були виснажені та вражені хворобою (оливкова пліснява), чим Агрофірмі спричинено прямі збитки на суму 856 тис. 903 грн., а у зв’язку із несвоєчасною виплатою страхового відшкодування на цю суму позивач нарахував пеню – 84 тис. 893 грн., а також 3% річних – 24 тис. 312 грн.

Позивач указав, що за кредитним договором від 26 січня 2001 р., № 01–10-01 (далі – кредитний договір) відкрите акціонерне товариство Комерційний банк „Хрещатик” (далі – Банк) надало Агрофірмі кредит для фінансування проекту по вирощуванню зернових культур. Зобов’язання Агрофірми за кредитним договором забезпечувалися майбутнім урожаєм зернових у 2001 р. Згідно з умовами кредитного договору до договору страхування було укладено додаткову угоду від 22 січня 2001 р., відповідно до якої особою, що має право на отримання страхового відшкодування, визначено Банк. Посилаючись на те, що у зв’язку з відмовою відповідача виплатити страхове відшкодування кредит не було погашено в повному обсязі, Агрофірма просила стягнути з відповідача відшкодування збитків у сумі 379 тис. 106 грн., спричинених сплатою відсотків за кредитом, а також витрат на юридичні послуги в сумі 98 тис. грн..

Господарський суд м. Києва ухвалою від 3 жовтня 2002 р. Київську дирекцію НАСК, яка не є юридичною особою, замінив належним відповідачем – НАСК „Оранта” (далі – НАСК).

У листопаді 2002 р. Банк вступив у справу третьою особою із самостійними вимогами, подавши позов до НАСК, у якому просив визнати загибель урожаю в результаті злив страховим випадком і стягнути з відповідача 594 тис. 994 грн.. Банк зазначив, що внаслідок загибелі врожаю 2001 р. через надмірні зливи Агрофірма не виконала в повному обсязі свої зобов’язання за кредитним договором і заборгувала 594 тис. 994 грн.. Пославшись на те, що він є вигодонабувачем за договором страхування, Банк, просив зазначену суму стягнути на його користь.

НАСК позови Агрофірми та Банку не визнала. Відповідач указав, що пошкодження рослин хворобою і втрату з цих причин урожаю не можна розглядати як страховий випадок за укладеним з Агрофірмою договором страхування, у якому страховими ризиками визначено такі події, як град, злива, буря (ураган), повінь, пожежа, вимерзання, блискавки, вибух. Прямими втратами внаслідок зливи є механічне пошкодження врожаю, зокрема, вимивання рослин, оголення кореневої системи, ламання стебел, збивання цвіту і плодів, полягання рослин тощо. Фактів загибелі чи механічного пошкодження врожаю від зливи на полях Агрофірми не зафіксовано [3, с. 19-22].

Подібне стало можливим через відсутність у більшості договорів страхування вказівок на характер причинно-наслідкового зв’язку, який повинен існувати між виникненням небезпеки і завданням шкоди, щоб страховий випадок вважався таким, що наступив.

Місцевий суд задовольнив позовні вимоги сільгоспвиробника й банківської установи. Погодившись із рішенням суду першої інстанції, апеляційна й касаційна інстанції залишили рішення без змін. Не погоджуючись із рішенням Вищого господарського суду України, страхова компанія звернулася з заявою про перегляд у касаційному порядку зазначеної постанови до Судової палати в господарських справах Верховного Суду України.

Розглянувши й перевіривши матеріали справи, Судова палата визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню. У позовній заяві було поєднано декілька вимог. Відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону України „Про страхування” від 07.03.1996 р. (в ред. від 04.10.2001 р.) [1] страхове відшкодування не може перевищувати розмірів прямого збитку, якого зазнав страхувальник. За таких обставин Судова палата касаційну скаргу задовольнила, усі постановлені у справі рішення скасувала й передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції [3, с. 19-22].

Отже, в результаті цієї правової колізії майнові інтереси заінтересованих осіб залишилися незахищеними. Сільгоспвиробник не отримав страхового відшкодування, не зміг своєчасно сплатити за кредитним договором, отримав збитки через нарахування відсотків, до того ж поніс витрати на правову допомогу й був втягнутий у довгостроковий судовий розгляд. Банківська установа не отримала кошти за кредитним договором. Страхова компанія понесла як матеріальні втрати, так і втрати, пов’язані з діловою репутацією фірми. У цьому випадку приватноправові заходи мінімізації ризику виявили свою неефективність через невдале обрання форми захисту.

Усіх цих проблем можливо було б уникнути, чітко визначивши сам страховий випадок і порядок його настання. Страховий випадок визначається законодавцем як подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальникові, застрахованій або третій особі.

Таке трактування дозволяє чітко окреслити два елементи настання страхового випадку – виникнення небезпеки настання передбаченої події і факт її настання як завдання шкоди заінтересованій особі. Проте правове регулювання причинно-наслідкового зв’язку між небезпекою настання події і фактом її завдання не отримало законодавчого закріплення й залишено для визначення сторонами. Це пов’язано з тим, що причинно-наслідковий зв’язок між небезпекою настання події і фактом її завдання може бути різним за своїм характером. Саме тому відсутність у договорах страхування вказівок на характер таких зв’язків, які повинні існувати між виникненням небезпеки і фактом шкоди, для визнання страхового випадку таким, що відбувся, тягне за собою настання непорозумінь. Практика виробила таке поняття, як „доктрина безпосередньої причини”, за яким страховий випадок вважається таким, що наступив, якщо факт настання події є безпосередньою причиною дії небезпеки, на випадок якої провадилося страхування. Проте це правило за своєю природою є диспозитивним, тобто сторони у правочині можуть передбачити інше регулювання цих відносин.

Іншим правовим механізмом опису небезпеки виступає поняття „механізм виключеної небезпеки”. У цьому випадку разом з позитивним описом передбаченого факту настання страхового випадку, в угоді зазначаються винятки, на які страхове покриття не поширюється. Так, у вищезазначеному випадку при зазначенні у страховому договорі положення про те, що страхова компанія не несе відповідальності за шкоду, нанесену шкідливими хворобами, викликаними кліматичними умовами, позбавило б сторони від непорозумінь.

Тут існують спеціальні правила для визначення, яка небезпека є не виключеною, а яка нею вважається. Так, Ю.Б. Фогельсон визначає декілька випадків:

1) виключена небезпека передує за часом невиключеній. Якщо остання – безпосередній наслідок виключеної, тобто наявний причинно-наслідковий зв’язок між ними, то шкода є безпосереднім її наслідком і страховим захистом не забезпечується. Якщо ж причинно-наслідковий зв’язок між виключеною і залишеною небезпекою переривається сторонніми обставинами, шкода не є безпосереднім наслідком першої і страховий випадок вважається таким, що настав;

2) якщо невиключена небезпека передує за часом виключеній, обидві вони є ланками одного причинно-наслідкового зв’язку і тому шкода вважається спричиненою залишеною небезпекою і страховий захист повинен надаватися. Якщо ж між двома передбаченими небезпеками є якась стороння обставина, що перериває причинно-наслідковий зв’язок, безпосереднього зв’язку між невиключеною небезпекою і шкодою немає, тому страхового захисту не надається. Правовим наслідком є завдання шкоди двома небезпеками безпосередньо, незалежно одна від одної [5, с. 28, 29].

Найбільш прийнятним , на нашу думку, було б використання в цьому випадку прямого страхування сільськогосподарського кредиту, застосування якого більше відповідає природі ризику вищезгаданих сторін, який має фінансовий характер. При цьому важливо створити сприятливі умови для використання цього різновиду страхування фінансових ризиків. Основною завадою на такому шляху стають високі страхові тарифи, що пов’язано з: а) нерозробленістю страхових правил страхування сільськогосподарських кредитів; б) залежністю ступеня ризику від кліматичних умов, що є неоднаковим для різних областей України; в) відсутність державних програм пріоритетного страхування сільськогосподарських кредитів як провідного інструмента підтримки сільгоспвиробника і зменшення відсоткової ставки за договором кредитування.

Для вирішення цього питання пропонуємо створити Уніфіковані (типові) правила страхування сільськогосподарських кредитів, які передбачали б єдиний порядок страхування фінансових ризиків з урахуванням кліматичних особливостей регіонів. На цей час кожна страхова компанія розробляє питання, пов’язані зі страхуванням самостійно, що спричиняє деякий хаос на ринках фінансових послуг. Єдині ж стандарти можна розробити на базі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України або, згідно з ст. 32 Закону України „Про страхування” створити Фонд страхових гарантій, який разом з безпосередньою функцією додаткового забезпечення страхових зобов’язань здійснював би аналітичну роботу з розробки правил страхування.

Як страховий механізм захисту сільгоспвиробника пропонується створити систему пільг (наприклад, знижки з страхових платежів), яка дозволила б напрямки використовувати механізм страхування саме фінансового ризику.

Сутність викладеного дає підстави твердити, що причинно-наслідковий зв’язок між передбаченою страхуванням небезпекою і фактом настання страхового випадку має важливе значення. При укладанні договорів страхування важливо й доцільно передбачати характер цього зв’язку. Особливо це має сенс при укладанні правочинів на ринках фінансових послуг, оскільки причинно-наслідковий зв’язок у цій сфері подекуди має складний характер. 

Публічним же інструментом є створення Уніфікованих (типових) правил страхування сільськогосподарських кредитів і надання пільг для агропромислового комплексу.

 

Список літератури: 1. Про страхування: Закон України від 07.03.1996 р. в ред. від 04.10.2001 р., № 85-96 – ВР // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 44. – Ст. 1951. 2. Райхер В.К. Общественно-исторические типы страхования. – М.: Изд-во АН СССР, 1947. – 279 с. 3. Рішення у господарських справах // Вісн. госп. судочинства. – 2004 – № 7. – С. 19-22. 4. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. – М.: Статут, 1997. – 567 с. 5. Фогельсон Ю.Б. Основные понятия страхового права. – Гос-во и право. – 2001. – № 8. – С. 17-29

Надійшла до редакції   09.10.2005 р.

 

 

 

УДК 347.73                         Чыонг Тхи Ким Зунг, аспирантка

                 Национальная юридическая академия Украины

                имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

О НЕКОТОРЫХ ВОПРОСАХ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ СИСТЕМЫ

НАЛОГООБЛОЖЕНИЯ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ

РЕСПУБЛИКИ ВЬЕТНАМ

 

Актуальность исследования правового регулирования системы налогообложения Социалистической Республики Вьетнам (далее – СРВ) обусловлено тем, что налоги и сборы занимают важное место в структуре доходов государства, обеспечивая его необходимыми финансовыми ресурсами для осуществления важнейших государственных функций и задач в различных сферах жизнедеятельности. Специфика реформирования экономической системы современного Вьетнама предопределяется курсом государства на становление многоукладной рыночной экономики, который предполагает интенсификацию всех звеньев народного хозяйства, модернизацию техники и технологии, формирование благоприятного инвестиционного климата, международную экономическую интеграцию. Для проводимых в настоящее время в стране преобразований огромное значение имеет совершенствование правового регулирования налоговых отношений, реформирование действующей системы налогообложения.

Учет опыта иностранных государств в этой сфере поможет создать действенную финансовую систему СРВ, обеспечить процесс реформирования национального законодательства надлежащей теоретической базой. В этом контексте представляет научный интерес изучение особенностей правового регулирования в постсоциалистических условиях систем налогообложения, исследование эволюции финансовых правоотношений в бывших республиках Советского Союза, прежде всего в таких странах, как Россия и Украина. В непосредственной связи с этим предопределяется цель настоящей статьи, которая состоит в необходимости сопоставления отдельных положений национальных законодательств, существующих научных точек зрения по отдельным проблемам правового регулирования налоговых отношений, восприятия в этих государствах, а также в СРВ содержания понятия “система налогообложения”, что в конечном итоге будет способствовать выработке научно обоснованных рекомендаций по совершенствованию правового регулирования системы государственных доходов современного Вьетнама.

Вопросам определения понятия, содержания и структуры системы налогообложения в последние годы уделяли внимание в своих работах не только юристы-финансисты, но также экономисты, социологи, философы, историки. Среди правоведов, которые занимались вопросами правового регулирования налоговых отношений, можно назвать Г.В. Бех, Д.В. Винницкого, Е.Н. Евстигнеева, М.П. Кучерявенко, Г.В. Петрову и многих других [См.: 1; 3; 5; 6; 9]. Вместе с тем следует отметить, что в юридической литературе в настоящее время не существует единого общепринятого подхода к определению понятия “налоговая система”. Отсутствие четкого определения рассматриваемого объекта существенно ограничивает возможности выделения и уяснения составляющих его элементов, существующих между ними взаимосвязей и взаимодействий, что в итоге затрудняет выработку научно обоснованных рекомендаций по совершенствованию правового регулирования налоговых отношений.

Следует отметить, что не только в юридической литературе, но и в законодательствах отдельных стран используются различные термины, а именно: “система налогообложения”, “налоговая система” и “система налогов и сборов”. Например, в Украине действует Закон “О системе налогообложения” [4; 1997. – № 16. – Ст. 119], а гл. 2 Налогового кодекса Российской Федерации именуется “Система налогов и сборов Российской Федерации” [10, с. 463].

По мнению Е.Н. Евстигнеева, налоговая система – это взаимосвязанная совокупность действующих в данный момент в конкретном государстве существенных условий налогообложения [5, с. 84]. Наряду с этим он рассматривает систему налогообложения как модель, которая “в наиболее общем виде характеризует концептуальные основы налогообложения и состоит из ряда взаимоувязанных и взаимозависимых компонентов как теоретического, так и прикладного характера” [5, с. 10]. Представляется, что этим ученым термин “налоговая система” применяется для обозначения конкретной системы налогообложения с четко определенными характеристиками, но вместе с тем он не раскрывает ни её содержания, ни структуры.

Существуют и иные подходы к определению понятия “налоговая система”, которые уже анализировались в юридической литературе [2]. Так, согласно взглядам Д.Г. Черника, налоговая система рассматривается лишь как совокупность налогов, сборов, пошлин и иных обязательных платежей в бюджеты разных уровней и государственные внебюджетные фонды на принципах и в порядке, установленных налоговым законодательством [7, с. 44]. В данном случае содержание рассматриваемого объекта значительно уже, чем в определении, данном Е.Н. Евстигнеевым, и сводится к совокупности взимаемых в стране обязательных платежей.

Рассматривая вопрос о налоговой системе, Н.П. Кучерявенко пишет, что, “с одной стороны, она представляет совокупность налогов, сборов, платежей и выступает как механизм определенных, законодательно закрепленных рычагов по аккумуляции доходов государства, а с другой – содержит в себе достаточно широкий спектр процессуальных отношений по установлению, изменению, отмене налогов, сборов, обязательных платежей, обеспечения их уплаты, организации контроля и ответственности за нарушения налогового законодательства, налоговую систему как совокупность налогов и сборов, законодательно закрепленных в данном государстве; принципов, форм и методов их установления, изменения или отмены, действия, обеспечивающие их уплату, контроль и ответственность за нарушение налогового законодательства” [12, с. 163]. По нашему мнению, такой подход более полно соответствует структуре налоговой системы. В нем отражается существующая правовая основа формирования и функционирования системы налоговых отношений в конкретных условиях, не только указывается на материальное содержание явления, отражающее его статику, но также подчеркивается динамика посредством акцента на процессуальную составляющую. Считаем такой подход более взвешенным и обоснованным, поскольку научная оценка явления должна охватывать все его проявления, учитывать и отражать все присущие ему признаки.

Для юридической литературы Вьетнама свойственно включение в состав налоговой системы существующих видов налогов и сборов, элементов их структуры, налогового законодательства, а также функциональной структуры по контролю за его выполнением [16, с. 23]. Такой подход содержит в себе лишь функциональную схему налогообложения и не отражает структуры правового регулирования налоговых отношений в целом. Это ограничивает возможности выработки научно обоснованных рекомендаций по совершенствованию правового регулирования системы государственных доходов СРВ.

Если рассматривать налоговую систему Вьетнама в её узком значении, то следует отметить, что с момента своего возникновения налоги выполняют основную функцию по обеспечению доходов государства, выполнение которой предполагает четкое юридическое закрепление налогового механизма. Налог устанавливается исключительно государством и основывается на правовых актах, обладающих высшей юридической силой. Согласно ст. 84 Конституции СРВ Национальное собрание уполномочено и обязано устанавливать, дополнять, изменять и отменять налоги законами [15, c. 86]. Иными словами, правовое регулирование налоговых отношений основывается на праве (компетенции) высшего представительного органа государства устанавливать и взимать налоги в процессе разработки, рассмотрения, утверждения и реализации Государственного бюджета. Помимо норм Конституции налоговое законодательство Вьетнама, как в России и Украине, составляют законы и акты Национального собрания, акты Президента, Совета Министров, а также нормативные акты центральных органов исполнительной власти СРВ. Имея такую многоуровневую структуру, акты налогового законодательства подразделяются на общие и специальные.

В системе общего налогового законодательства наиболее значимыми являются акты об органах налогового контроля, система которых включает налоговую и таможенную службы. Специальные акты налогового законодательства регулируют взимание конкретных видов налогов в стране.

Действующая система налогообложения Вьетнама является результатом первого этапа налоговой реформы, которая началась в 1990 г. (практически к этому времени относится и зарождение налоговой системы независимой Украины). До этого налоги в СРВ применялись только в секторе частного и кооперативного хозяйства. Решением VIII съезда IV созыва Национального собрания во Вьетнаме в 1989 г. был введен единый налоговый режим для всех категорий субъектов независимо от формы собственности, принадлежности к какому-либо экономическому укладу и виду предпринимательской деятельности [13, c. 88]. Впервые в истории современного Вьетнама налоги и сборы становятся основными доходами Государственного бюджета. В ст. 8 Закона СРВ “О Государственном бюджете на 1990 год” было установлено, что “Государственный бюджет состоит из налогов и сборов таким образом, чтобы полностью покрывать текущие расходы и создавать необходимое накопление” [13, c. 48]. За период с 1990 по 2003 годы доля налоговых поступлений составляла от 85% до 95% доходов Госбюджета СРВ, из которых 76% было расходовано на текущие расходы, а 24% направлены в фонды накопления [16, c. 92].

Принятая по решению VIII съезда IV созыва Национального собрания программа проведения налоговой реформы направлена на усиление распределительной и стимулирующей роли налогов путем повышения привлекательности инвестиций в современные технику и технологию, увеличения товарооборота во внешней торговле, поддержки развития малого и среднего бизнеса и на ликвидацию теневой экономики [14, c.13].

На первом этапе налоговой реформы (1990 - 1995 гг.) было введено 9 видов налогов: а) с оборота, б) на доход, в) на экспорт и импорт, г) с особого потребления, д) с лиц, имеющих высокие доходы, е) на природные ресурсы, ж) на землю сельскохозяйственного назначения, з) земельные участки и строения, и) патентный налог.

На втором этапе налоговой реформы (1996 - 2010 гг.) намечено качественно преобразовать систему действующих налогов. В перспективе систему налогообложения СРВ должны составить налоги: а) на добавленную стоимость, б) с особого потребления, в) на прибыль предприятий, г) подоходный налог с физических лиц, д) на экспорт и импорт, е) на землю, ж) на природные ресурсы, з) имущественный налог, и) на защиту окружающей среды.

В процессе осуществления налоговой реформы во Вьетнаме принимаемыми новыми налоговыми законами обеспечивается юридическое равенство налогоплательщиков вне зависимости от формы собственности или принадлежности к какому-либо экономическому укладу. По мере совершенствования постепенно внедряются более прогрессивные виды налогов, в частности, вместо налога с оборота и налога на доход соответственно вводятся налог на добавленную стоимость и налог на прибыль предприятий. Применение налога на добавленную стоимость по сравнению с налогом с оборота значительно увеличивает поступления в Госбюджет за счет расширения круга налогоплательщиков. Так, если налоговые поступления по налогу с оборота составили 13 000 млрд. донгов в 1998 г., то поступления по НДС в 1999 г. составили 16 700 млрд. донгов, а в 2000 г. уже достигли 22 000 млрд. донгов [17, c. 6].

Обязанность по уплате налога на добавленную стоимость касается почти всех субъектов предпринимательства. В результате этого обеспечивается необходимое равенство между субъектами для поддержания условий свободной конкуренции на рынке.

В отличие от Украины, где применяется единая ставка – 20% по НДС для всех категорий субъектов, во Вьетнаме она дифференцирована в зависимости от ряда факторов, в частности, для отечественных субъектов предпринимательства она составляет 15%, 20% и 25%, в то время как для плательщиков с иностранной инвестицией – 10%, 15% и 20%. Естественно, гибкая ставка налога имеет более существенный стимулирующий эффект для приоритетных отраслей экономики и привлечения иностранных инвестиций в отечественное производство.

Вместе с тем имеет место некоторое социально-экономическое неравенство между субъектами хозяйствования, что нарушает принцип свободной конкуренции на рынке. Более того, во многих случаях усложняется работа по контролю за соблюдением налогового законодательства. С целью устранения данных недостатков более рациональным представляется вариант единой ставки. В настоящее время рассматривается возможность применения в СРВ единой ставки НДС в размере 10 % для всех категорий плательщиков, что существенно снизит налоговое давление и будет способствовать росту конкурентоспособности вьетнамских товаров на внутреннем и внешнем рынках.

Аналогичная ситуация имеет место и относительно правового регулирования налога на прибыль предприятий. В отличие от налога на доход, которым облагаются только доходы от предпринимательской деятельности, объектом обложения налога на прибыль охватываются все возможные доходы, полученные или приравненные к полученным плательщиком в отчетном периоде. Введение налога на прибыль наметило стойкую тенденцию к увеличению доходов Госбюджета СРВ. Так, в 2000 г. по данному налогу поступления составили 10 300 млрд. донгов, в 2001 г. они достигли 15 300 млрд. донгов (для сравнения: в 1998 г. поступления от налога на доход равнялись 8 700 млрд. донгов) [17, c. 6].

Если при применении налога на доход ставка была установлена по гибкой шкале – 25%, 35% и 45% в зависимости от вида предпринимательской деятельности, то налог на прибыль предприятия взимается по единой ставке – 32% для всех категорий плательщиков и источников доходов. Это обеспечивает социальное равенство между субъектами хозяйствования, что немаловажно в условиях становления рыночных отношений.

Вместе с тем с целью стимулирования инвестиционной активности были установлены льготные ставки налога на прибыль предприятий в размере 15%, 20% и 25% для отечественных инвесторов, а для иностранных инвесторов соответственно – 10%, 15% и 20%. Однако, в связи с повышенной конкурентоспособностью продукции, выпускаемой на предприятиях с иностранными инвестициями, которая достигается за счет многочисленных налоговых льгот, сейчас остро ставится вопрос о необходимости совершенствования правового механизма налога на прибыль предприятий. В частности, предлагается введение единой ставки размере 28%, а также изменение порядка установления и предоставления льгот по уплате данного налога.

Подводя итог изложенному, следует отметить, что в настоящее время налоговое законодательство Вьетнама в целом сформировано и представляет собой целостную систему. Оно постепенно укрепляется и совершенствуется. В результате проведения налоговой реформы система налогообложения качественно видоизменяется, что оказывает существенное положительное влияние на национальную экономику. Однако сложившаяся практика налогообложения свидетельствует о необходимости дальнейшего совершенствования правового регулирования налоговых отношений, в частности, более четкого закрепления элементов налогового механизма по конкретным видам налогов, а также определение более рациональной структуры взимаемых налогов, с тем чтобы налоговая система СРВ могла обеспечивать экономике страны необходимые условия функционирования в жестких условиях экономической конкуренции на региональном и мировом рынке, способствовать интеграции в региональную экономическую систему и вместе с тем предоставлять государству необходимые для его функционирования средства.

 

Список литературы: 1. Бех Г.В. Правовое регулирование косвенных налогов в Украине. – Х.: Легас, 2003 – 128 с. 2. Бех Г.В. Правовое регулирование налоговой системы в Украине // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 41. – С. 145-149. 3. Винницкий Д.В. Российское налоговое право: Проблемы теории и практики. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 397 с. 4. Відомості Верховної Ради України. 5. Евстигнеев Е.Н. Налоги и налогообложение. – С-Пб.: Питер, 2005. – 272 с. 6. Кучерявенко М.П. Теоретичні проблеми правового регулювання податків та зборів в Україні: Дис. … д-ра юрид. наук. – Х., 1997. – 370 с. 7. Налоги: Учеб. пособ. / Под ред. Д.Г. Черника. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 399 с. 8. Налоговое право Украины: Учебник // Под ред. Кучерявенко Н.П. – Х.: Легас, 2004. – 488 с. 9. Петрова Г.В. Налоговое право: Учебник для вузов. – 2-е изд., стереотип. – М.: Норма, 2001. – 271 с. 10. Сборник кодексов Российской Федерации. – М.: Лига-Пресс, 1999. – 704 с. 11. Финансовое право: Учебник / Под ред. О.Н. Горбуновой. – М.: Юристъ, 1996. – 400 с. 12. Фінансове право України: Підручник / За ред. М.П. Кучерявенка. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 320 с. 13. Chủ biên Võ Đình Toàn. Giáo trình Luật Tài chính. – Hà Nội: Nhà xuất bản Công an Nhân dân, năm 2002. – 418 trang. 14. Chương trình cải cách thuế đến năm 2010 // Tạp chí Thuế Nhà nước. – Hà Nội: Nhà xuất bản Tổng cục thuế. Bộ Tài chính. – năm 1995. – Số tháng 2. – Từ trang 12 đến 17. 15. Hiến pháp năm 1992. – Công báo. – 1992. – Số 6. – tháng 6. 16. Nguyễn Thanh Tuyền và Nguyễn Ngọc Thanh. Giáo trình thuế. – Hà Nội: Nhà xuất bản Thống kê, năm 2001. – 302 trang. 17. Sửa đổi bổ sung 3 Luật thuế. Huy động mọi nguồn thu, giảm nhẹ nghĩa vụ đóng góp và thực hiện công bằng xã hội // Tạp chí thuế Nhà nước. – Hà Nội: Nhà xuất bản Tổng cục thuế. Bộ Tài chính. – năm 2002. – Số tháng 4. – Từ trang 2 đến trang 10.

Надійшла до редакції   29.12.2005 р.

 

 

 

УДК 343.81                         Т.К. Любжина, науковий співробітник

                                                Інститут вивчення проблем злочинності,

                                                м. Харків

 

ЗАГАЛЬНООСВІТНЄ І ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНЕ НАВЧАННЯ

ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

 

Згідно з ч. 2 ст. 65 Кримінального кодексу України (далі – КК) особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення й попередження нових злочинів. Особливе місце в системі кримінальних покарань, передбачених ст. 51 КК України, займає покарання у виді позбавлення волі на певний строк, яке, на жаль, застосовується судами ще дуже часто.

Стаття 63 КК України розкриває сутність і зміст покарання у виді позбавлення волі, яке полягає в ізоляції засудженого й поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчу установу. За ч. 1 ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) покарання має на меті захист інтересів особи, суспільства й держави шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

До основних засобів виправлення й ресоціалізації засуджених законодавець відносить: а) установлений порядок виконання й відбування покарання (режим), б) суспільно-корисну працю, в) соціально-виховну роботу, г) загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, д) громадський вплив (ч. 3 ст. 6 КВК).

Дослідженням засобів виправлення займалися такі вчені, як О.О.Бєляєв, Л.Г. Крахмальник, О.С. Михлін, О.Є. Наташев, І.С. Ной, М.О. Стручков та ін. [див: 1; 4; 5; 6].

У 70-80-ті роки ХХ ст. на сторінках юридичної літератури обговорювалося багато питань, пов’язаних з навчанням засуджених до позбавлення волі. Особливо хвилювало питання отримання ними спеціальної середньої й вищої освіти оскільки, як зазначав О.О.Бєляєв, і в середніх спеціальних, і у вищих навчальних закладах засуджені не можуть навчатися через ізоляцію [1, с. 109].

Л.Г. Крахмальник вважає, що навчатися засудженим можна на різних професійно-технічних курсах, у заочних середніх спеціальних навчальних закладах [4, с. 110]. І.С. Ной пише, що жодних перепон для навчання в середніх спеціальних установах осіб, позбавлених волі, немає за наявності можливості й доцільності створення на базі виправно-трудових колоній технікумів з профілем їх виробництва [6, с. 118]. За думкою О.С. Михліна, є сенс у створенні засудженим до позбавлення волі умов для заочного навчання у середніх спеціальних навчальних закладах, оскільки потяг до вдосконалення своєї освіти серед них великий: “Кожен третій з них підвищує освіту за час перебування в ВТУ. Тенденція до підвищення освітнього рівня – явище, характерне для всіх радянських людей, у тому числі й для засуджених” [5, c. 174].

Сьогодні соціологічні дослідження в середовищі засуджених показують, що нові соціально-економічні умови нашого суспільства негативно позначилися на їх особистості. Адже прогрес або регрес суспільства залежить від кожної людини, її розвитку, освіти, культури, що, у свою чергу, визначає її потреби, соціальну спрямованість. Найбільш яскраво соціальні проблеми виявилися в установах виконання покарань. Їх можна простежити на педагогічних характеристиках засуджених, складовою частиною яких є рівень освіти та вплив її на особистість.

У 90-ті роки ХХ ст., коли в країні почалася розширюватися комерційна діяльність, коли з’явилася можливість швидкого отримання прибутків, престиж освіти почав спадати. До того ж Закон України “Про освіту” (1991 р.), а також його доповнення законодавчо закріпили зниження рівня обов’язкової освіти в державі від середньої (повної) загальної до основної загальної освіти. [2; 1991.– № 34. – Ст. 451 з наст. змін.]. Інакше кажучи, держава надала громадянам вільний вибір безоплатної освіти.

Це зразу ж знайшло своє відбиття й на рівні освіти засуджених до позбавлення волі. Зросла чисельність злочинців-неповнолітніх, які ніде не вчилися й не працювали. За даними Держдепартаменту з виконання покарань на 1 вересня 2005 р. з 1422 неповнолітніх, які знаходяться в установах виконання покарань і в слідчих ізоляторах, не мають середньої освіти 1235, з них повної середньої освіти – 699, базової середньої освіти – 430, початкової середньої освіти – 165, неписьмених – 78.

У 1994 р. більшість загальноосвітніх шкіл у колоніях було зачинено або (як сталося в Качанівській колонії м. Харкова) після неодноразових клопотань колективу школи й адміністрації колонії перед багатьма інстанціями школу було залишено, але реорганізовано в навчально-консультативний пункт. Приміщення школи пішло під гуртожиток, благо хоч лишилися викладачі, які багато років працювали із засудженими, знали специфіку роботи з жінками, засудженими до позбавлення волі, і які зуміли зберегти традиції педагогічного колективу.

Ще гірша доля спіткала професійно-технічні училища. Їх було зачинено, а залишилося тільки курсове навчання протягом 3-4-х місяців на виробництві підприємств колоній для засуджених у віці до 40 років, які не мають робочої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній колоні.

Європейські стандарти утримання в’язнів у розд. “Освіта” висловлюють зовсім інший погляд на освіту: Загальна і професійна освіта впродовж багатьох років відігравала важливу роль у в’язничних режимах підготовки. Як і в загальній концепції виправлення, в освіті відбулося зрушення від виправних і дисциплінарних підходів до концепції збагачення особистих знань, розвитку особистості й соціальних здібностей, які розширюють перспективи соціальної реінтеграції. Освіта в концептуальному плані як ніколи відіграє важливу роль у процесі виправлення [3, с. 57].

Після утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань у 1998 р., на нього були покладені завдання, відповідно до яких він забезпечує організацію виховної роботи з особами, яких утримують в установах кримінально-виконавчої системи, залучає до її проведення представників творчих спілок, громадських і релігійних організацій, трудових колективів, у взаємодії з Міністерством освіти України організовує професійну підготовку засуджених та їх загальноосвітнє навчання [7; с. 140].

Сьогодні організація загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених визначена ст. 53 Конституції України, статтями 1 і 2 Закону України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р., ст. 125, 126 КВК України. Відповідно до ст. 53 Конституції України кожен громадянин має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує її безкоштовно, як і професійно-технічну освіту.

За ст. 2 зазначеного Закону основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є забезпечення: а) права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти; б) необхідних умов функціонування й розвитку загальної середньої освіти; в) нормативно-правової бази щодо обов’язкової повної загальної середньої освіти; визначення структури та змісту загальної середньої освіти; визначення прав та обов’язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту [2; 1999. – № 28. – Ст. 230].

Відповідно до ст. 125 КВК засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, які створюються місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування. За ст. 13 зазначеного Закону учбово-виховний процес у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється за груповою й індивідуальною формами навчання, положення про які затверджує Міністерство освіти і науки України. Мережа класів у загальноосвітньому навчальному закладі залежить від кількості поданих заяв (але не більше 30 учнів) і санітарно-гігієнічних умов, придатних для здійснення навчально-виховного процесу.

Зарахування учнів відбувається, як правило, до початку навчального року за наказом директора, що видається на підставі особистої заяви засудженого, а також свідоцтва про народження (копії), документа про наявний рівень навчання.

Навчальний рік починається 1 вересня і закінчується не пізніше 1 липня наступного року. Навчання у випускних 9 і 11 класах завершується державною підсумковою атестацією. За результатами навчання учням видається відповідний документ (свідоцтво, атестат, довідка).

За даними Держдепартаменту України з питань виконання покарань протягом 2001-2002 рр. було поновлено загальноосвітні навчальні заклади у всіх колоніях. “На даний час загальноосвітні навчальні заклади функціонують при кожній виправній колонії (у тому числі, 31 вечірня школа, 59 навчально-консультативних пунктів, 10 класів (груп) з вечірньою формою навчання” [8, с. 19]. На 1 вересня 2005 р. вже в 132 установах розпочали роботу загальноосвітні навчальні заклади (у 128 виправних колоніях і 4-х слідчих ізоляторах).

У виправних колоніях і виправних центрах утримувалося 20713 засуджених, які не мали загальної середньої освіти, з яких 15150 – не одержали повної середньої освіти, 1011 – початкової середньої, 478 – взагалі є неписьменими.

Число засуджених, охоплених навчанням, порівняно з минулим роком збільшилося на 11440 осіб (18%), або 52,2% від тих, які не мають середньої освіти. Із числа засуджених, які навчаються, 8638 осіб (75% тих, які не мають середньої освіти) – віком до 28 років (на 16% більше, ніж навчалося в минулому році). І як втілення ідеї заочного навчання, що обговорювалася 25 років тому, 18 засуджених навчаються за дистанційною формою навчання у вищих навчальних закладах.

У Качанівській колонії у 2005-2006 навчальному році середню освіту здобувають 158 засуджених жінок, у 2005 р. її отримали 27 засуджених.

Важливе значення для жінок, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, є також професійно-технічне навчання. У перебігу дослідження, проведеного співробітниками Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, були отримані дані аналізу анкетування засуджених жінок (80 осіб), різних за віком, за вчиненим злочином і строком відбування покарання, які відбували його у Качанівській колонії, з питань їх загальноосвітнього рівня та професійно-технічної освіти. Особливий інтерес викликають дані, отримані від групи молодих жінок віком до 28 років і до 40. Таких було відповідно 29 і 16 осіб. З’ясувалося, що в молодіжній групі неповну середню освіту (9 кл.) мають 17 осіб, загальну повну – 1, закінчили ПТУ – 7, технікум – 3.

У групі до 40 років ПТУ закінчили 6 осіб, мають повну загальну школу – 3, вузи – 2, неписьмених – 2.

Дуже велику роль для жінки відіграє сім’я. Але із 45 засуджених з обох груп лише 4 були заміжні, й 1 засуджена не мала житло. А от заважали вчитися далі в основному відсутність допомоги з боку батьків і необхідність заробляти на життя 26 засудженим.

Не мають спеціальності в молодіжній групі – 10 жінок, у другій – 6.

Висловили бажання продовжувати освіту у групі до 28 років – 25 із 29 осіб, отримати спеціальність з обох груп бажають 37 з 45 осіб. Найбільш популярною спеціальністю серед засуджених є швачка – 15 осіб, перукар – 4, і кухар – 3.

На виконання ст. 9 Закону України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” відповідно до Положення про навчальний центр при установі виконання покарань, затвердженого спільним наказом Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 26 лютого 2004 р., № 153/32, після 8-річної перерви почали працювати навчальні центри і філії навчальних центрів з професійної підготовки засуджених. Раніше вони називалися ПТУ (професійно-технічні училища). Усього в Україні у 2004 р. отримали професію понад 1800 засуджених жінок. У Качанівській колонії спеціальність отримали 45 засуджених, з 1 вересня 2005 р. навчаються 60 жінок. Соромно порівнювати дані 1994 р. з 2004 р., бо це не на користь сьогодення. Руйнувати завжди легше, ніж будувати. Коли зачинили ПТУ, було втрачено великий штат майстрів-викладачів, які мали достатній досвід навчання засуджених, знали специфіку роботи з ними. Було втрачено матеріально-технічну базу ПТУ, приміщення, де вони розташовувалися, переобладнали для інших потреб установ виконання покарань, а само обладнання розмонтували. У 1994 р. вибір спеціальностей, яким навчали в ПТУ, був чималий. У Качанівській колонії жінки отримували спеціальності з одержанням свідоцтва про закінчення ПТУ: швачки-мотористки, електрика, закрійниці, механіка швейного обладнання, плиточниці, маляра-штукатура, регулювальниці радіореле тощо.

У професійному навчанні склалося два види: а) у ПТУ системи державної профтехосвіти і б) на виробництві установ виконання покарань у виді позбавлення волі (курсове), де навчання ведеться без відриву від виробництва.

Курсове навчання надавало жінкам такі спеціальності, як швачка виробів зі шкіри, швачки взуття, робітниця художнього розпису посуду, плетіння фріволіте, плетіння светрів, виготовлення штучних квітів, дитячих м’яких іграшок, вишивки тощо.

Із 2004 р. перед керівництвом навчальних центрів і їх філій при установах виконання покарань стоять складні завдання щодо організації навчальної роботи серед засуджених до позбавлення волі.

Згідно з наказом Держдепартаменту України з питань виконання покарань № 116 від 17 червня 2004 р. в Качанівській виправній колонії постійно ведеться робота по залученню засуджених до участі у програмах диференційованого виховного впливу. У реалізації освіти для засуджених до позбавлення волі жінок брали участь у програмах (а) “Освіта” – 112 осіб, (б) “Професія” – 379, (в) “Духовне відродження” – 112, (г) “Правова просвіта” – 108.

У навчально-консультативному пункті у 2004 р. навчалося 196 засуджених жінок. У 2003 р. 31 засуджена отримала атестат, у 2004 р. – 18, у 2005 р. до школи пішли вже 158 засуджених. Створено 7 класів, заняття проходять у дві зміни, з урахуванням того, що жінки працюють у дві зміни. У школі працюють 6 викладачів, які мають достатній досвід роботи із засудженими (понад 20 років). Розклад занять – як у вечірній школі.

Для складання іспитів засуджені звільняються від роботи на час, передбачений трудовим законодавством і Законом України “Про оплату праці” [2; 1995. – № 17. – Ст. 121, з наст. змін.]. Заробітна плата їм за цей час не нараховується, харчування безкоштовне.

А от п. 78 розд. “Освіта” Європейських стандартів утримання в’язнів закликає до іншого підходу. “Досвід свідчить про те, що коли в’язничні схеми оплати не враховують належним чином взаємозв’язок між роботою та освітою як головними елементами в’язничних режимів, розміщення в’язнів по програмах, які найкращим чином враховують їхні індивідуальні потреби, викликає певні труднощі. Для активізації виробничої діяльності необхідно запроваджувати певні стимули, але слід також забезпечити, щоб в’язні, розміщені по освітнім програмам, що відповідають їхнім потребам, не відчували себе у несприятливому становищі у зв’язку із втратою заробітної плати” [3, с. 58].

З нашого погляду, у школі або в навчально-консультативних пунктах для засуджених повинно братися до уваги те, що в них навчаються злочинці, і тому приділяти більшу увагу таким предметам, як право, яке вивчають лише в 9-х класах. Велика кількість жінок в установі палить, вдома пиячили, вживали наркотики, тому, вважаємо, треба викладати також предмет здорового способу життя людини; потрібні також уроки фізичного виховання для молоді. При складанні іспитів, з огляду на рекомендації Європейських стандартів утримання в’язнів слід нараховувати заробітну платню засудженим, які постійно працюють.

Брак бажання підвищити свій рівень освіти й культури, недостатність фінансових можливостей у значної частини молоді навчатися у престижних платних вузах, безперспективні або непрестижні професії, слабка заінтересованість держави (фінансова підтримка) в наданні якихось вагомих засобів у соціальній політиці – усе це надзвичайно негативно впливає на загальний рівень освіти й культури громадян України.

Численні дослідження показують, що освітній рівень є істотною характеристикою індивіда, особливо засуджених людей. Високий загальноосвітній рівень виявляється як антикриміногенний чинник: чим вище освіта людини, тим менша ймовірність вчинення нею злочину.

 

Cписок літератури: 1. Беляев А.А.Правовое положение осужденных к лишению свободы. – Горький: ВШ МВД СССР, 1976. – 119 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Європейські стандарти утримання в’язнів / Харків. правозахисна група / За ред. Є.Ю. Захарова, І.Ю. Раппа – Х.: Фоліо, 1998. – 112 с. 4. Крахмальник Л.Г. Кодификация исправительно-трудового законодательства. – М.: Юрид. лит., 1978. – 199 с. 5. Михлин А.С. Личность осужденных к лишению свободы и проблема их исправления и перевоспитания. – Фрунзе: Кыргызстан, 1980. – 200 с. 6. Ной И.С. Теоретические вопросы лишения свободы.– Саратов: изд-во. Сарат. ун-та, 1965. – 167 с. 7. Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань // Зб. нормат. документів і метод. рекомендацій з питань організації вихов. та соціал.-психол. роботи серед осіб, засуджених до позбавлення волі / Уклад.: С. Скоков, Ю. Олійник, О. Янчук – К.: МП “Леся”, 2002. – С. 169-209. 8. Скоков С.И. Гуманизация условий содержания осужденных женщин // Аспект: Інформ. бюл.– 2004. – № 2. – С. 17-21.

Надійшла до редакції   30.10.2005 р.

 

 

 

УДК 342.95                         Ю.В. Мех, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАПРОВАДЖЕННЯ НОВОЇ ФОРМИ КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ:

ПРО СУТНІСТЬ АУДИТУ ЕФЕКТИВНОСТІ

ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТНИХ ПРОГРАМ

 

Фінансово-бюджетній дисципліні колишнього СРСР була притаманна жорстка система засобів контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів у межах доведених лімітів. Державний фінансовий контроль в Україні історично успадкував від цієї системи суто фіскальну природу і форми його здійснення, які в переважній більшості реалізують завдання контролю. Про це свідчить той факт, що система контрольних процедур націлена на вчасний пошук відхилень від установлених норм і правил використання фінансових ресурсів, а також виявлення й застосування санкцій до осіб, винних у допущених порушеннях.

У вітчизняних і зарубіжних дослідженнях з питань державного фінансового контролю обґрунтовано, що шлях до підвищення ефективності контролю лежить через удосконалення основних складників його системи, зокрема, через уточнення мети, завдань, суб’єктів, об’єктів і форм контролю.

Проблема форм контролю завжди цікавила не лише науковців, а й практичних працівників, оскільки від правильного вибору форми залежить ефективність проведених дій. На сьогодні ця проблема набула особливого значення із запровадженням нещодавно в Україні нової форми контролю – аудиту ефективності виконання бюджетних програм (далі аудит ефективності). Завдання даної статті – дати загальну характеристику цієї форми, довести необхідність її введення або відсутність такої.

З нашої очки зору, в Україні давно назрівала потреба введення аудиту ефективності. Певною мірою цей крок було зроблено завдяки еволюції економіки країни в бік ринку, і державний фінансовий контроль, як елемент фінансової політики, не міг залишатися в колишньому вигляді. Уряд в останні роки дедалі більше наголошував на потребі в оцінці ефективності управління державними ресурсами, що, відповідно, викликало до життя модернізацію державного фінансового контролю.

Ще зовсім недавно право на здійснення відповідними державними контролюючими органами аудиту ефективності юридично закріплено не було. Це суттєво стримувало дії держави щодо можливості всебічного аналізу ринкового простору, адже у більшості країн конституціями або законодавством чітко визначено право певних суб’єктів органів державної виконавчої влади на здійснення цієї форми контролю (до речі, його ще називають оперативним, управлінським аудитом або аудитом адміністративної діяльності).

Уперше в українському законодавстві категорія термін „аудит ефективності виконання бюджетних програм” вжито в Бюджетному кодексі України (далі БК) [2; 2001. – № 37-38. – Ст. 189], де у ст. 2 було проголошено принцип ефективності: досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів і максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. На вимогу ст. 113 БК контроль за цільовим й ефективним використанням бюджетних коштів покладено на органи державної контрольно-ревізійної служби.

Другим кроком запровадження аудиту ефективності потрібно вважати схвалення розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2002 р. Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі [4; 2002. – № 38. – С. 24], націленої на підвищення ефективності використання бюджетних коштів і досягнення результатів від вкладення державних ресурсів.

Стратегією розвитку системи державного фінансового контролю, що здійснюється органами виконавчої влади [4; 2003. – № 31. – С. 43], у п. 2 основних заходів по виконанню зазначеної стратегії ГоловКРУ доручено запровадити аудит ефективності. Крім того, на засіданні уряду 15 жовтня 2003 р. схвалено і прийнято ініційовані ГоловКРУ зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08 серпня 2001 р. “Про затвердження Порядку планування контрольно-ревізійної роботи органами державної контрольно-ревізійної служби” [4; 2001. – № 32. – С. 212], якою тепер передбачено планування проведення аудитів ефективності.

Логічним завершенням такої організаційної роботи стало створення в ГоловКРУ Управління організації і проведення аудиторських досліджень, в регіональних контрольно-ревізійних управліннях – відповідних відділів, а також розробка Методичних рекомендацій про проведення аудиту ефективності виконання бюджетної програми [3]. 10 серпня 2004 р. постановою Кабінету Міністрів України затверджено Порядок проведення органами державної контрольно-ревізійної служби аудиту ефективності виконання бюджетних програм [4; 2004. – № 32. – С. 35].

У чому ж полягає суть аудиту ефективності? Звернімося до світової практики. У п. 84 Глосарію основних термінів [7], розробленого в 1989 р. в рамках Міжнародної організації вищих контрольних органів (ІNТOSAI), це поняття має наступне значення: аудит ефективності використання ресурсів – це форма контролю якості управлінських рішень щодо економічності й ефективності використання трудових, фінансових і матеріальних ресурсів.

Перед нами постає питання: чи доцільно запроваджувати в нашій державі ще одну форму контролю поряд з уже існуючими (ревізією, перевіркою, фінансово-господарським аудитом)? Щоб відповісти на це запитання, зробимо порівняльний аналіз цих форм.

Ревізія – це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, це спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань [2; 1993. – № 13. – Ст. 111]. Головною її метою є виявлення порушення у фінансово-господарській діяльності суб’єкта господарювання з метою ліквідації їх і недопущення надалі.

Перевірка це обстеження й вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів [2; 1993. – № 13. – Ст. 111] .

Фінансово-господарьский аудит – форма державного фінансового контролю, спрямована на запобігання фінансовим порушенням і забезпечення достовірності фінансової звітності [4; 2005. – № 1. – С. 33].

Аудит ефективності становить собою форму контролю, спрямовану на визначення ефективності використання бюджетних коштів для реалізації запланованих цілей і встановлення чинників, які цьому перешкоджають [4; 2004. – № 32. – С. 35]. Головна мета аудиту ефективності визначення слабких місць в організації виконання державних програм, впливу виявлених недоліків на досягнення запланованих цілей та обґрунтування пропозицій щодо підвищення ефективності використання державних ресурсів.

Отже, вищеназвані форми контролю, по суті, виконують одне завдання – виявляють порушення у фінансово-господарській діяльності суб’єкта господарювання з метою ліквідації їх і недопущення в майбутньому. Суттєво вони між собою не розрізняються: використовуються однакові джерела інформації, висновки обґрунтовуються тільки на достовірних відомостях, підтверджених документально, визначаються особи, винні у завданні збитків, тощо). Однак за наявності багатьох спільних рис, аудит ефективності має свої особливості. Він (а) не є формою суто фіскального контролю. Його основне завдання не зводиться до виявлення фінансових порушень і розкрадань, установлення винних у цьому осіб і притягнення їх до відповідальності); (б) є більш функціональною, ширшою формою контролю, яка може містити в собі й ревізійні дії; (в) при ревізії чи перевірці ревізор акцентує увагу на достовірності операцій і правильності відбиття їх у реєстрах бухгалтерського обліку, тобто вивчає минулі факти. На відміну від цього, при проведенні аудиту ефективності ревізор має враховувати якість прийнятих рішень щодо управління бюджетними коштами чи іншими державними ресурсами, вивчати резерви їх раціонального використання, тобто працювати на перспективу.

Досить часто у практиці постає питання про заміну ревізії аудитом ефективності. Ми погоджуємося з точкою зору І.Б. Стефанюка [6, с. 10] і вважаємо неможливим в умовах сьогоднішнього стану економіки країни здійснити такі дії: адже має місце високий рівень криміналізації фінансової сфери, що вимагає застосування в боротьбі з порушеннями фіскальних форм контролю (ревізії, перевірки). Але в майбутньому така заміна цілком можлива. Це припущення підтверджується точкою зору керівників органів виконавчої влади різних рівнів і звітом місії Міжнародного валютного фонду в Україні, підготовленим для уряду, де наголошується, що проведення аудиту ефективності має стати основним напрямом роботи ДКРС [5, с. 6].

Про значення цієї форми контролю в практичному посібнику „Аудит адміністративної діяльності”, виданому Шведським національним бюро аудиту, сказано: ”Приватний сектор має автоматичну систему оцінки успішності діяльності компанії, а саме ринковий механізм і отримання прибутків. Прибуткова компанія отримує прибуток і залишається на ринку, тоді як неприбуткова зрештою збанкрутує і буде витіснена з ринку. У державному секторі такого механізму немає – неприбуткове Міністерство охорони здоров’я ніколи не збанкрутує. У цьому разі аудит адміністративної діяльності в державному секторі може замінити ринкові механізми приватного сектора” [1, с. 17].

На сьогодні введення аудиту ефективності в Україні цілком розумне рішення. Доцільність його зумовлена потребою отримання інформації щодо оцінки рівня віддачі від вкладених бюджетних коштів (державних ресурсів) та аналізу причин недосягнення поставлених цілей для подальшого прийняття рішення стосовно ефективного виконання бюджетних програм. Результатом буде висновок, чи раціонально продовжувати вкладення бюджетних коштів у неефективну програму і які зміни необхідно внести для поліпшення управління щодо її реалізації.

Оскільки перспектива розвитку аудиту ефективності знаходиться у прямій залежності від рівня фахової підготовки ревізорів, вважаємо за доцільне запропонувати у вищих навчальних закладах, де здійснюється підготовка ревізорів, ввести курс „Аудит ефективності” для визначення на теоретичному рівні проблем і гіпотез аудиту і застосовування в майбутньому на практиці отриманих знань для розробки за результатами аудиту ефективності обгрунтованих рекомендацій по виконанню державних програм.

 

Список літератури: 1. Аудит адміністративної діяльності: Теорія та практика / Пер. з англ. В. Шульги. – К.: Основи, 2000. – 416 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Документи для роботи (Галицькі контракти). – 2003. – № 46. – С. 62-78. 4. Офіційний вісник України. 5. Рубан Н.І. Аудит ефективності: надбання, проблеми, перспективи //Фін. контроль. – 2004. – № 6. – С. 4-6. 6. Стефанюк І.Б. До нової якості бюджетного контролю через аудит ефективності // Фін. контроль. – 2004. – № 2. – С. 10. 7. http://www.intosai.org

Надійшла до редакції   20.10.2005 р.

 

 

 

УДК 340.121                       Д.О. Вовк, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І РЕЛІГІЇ

У ПРАВОСЛАВНІЙ ФІЛОСОФІЇ

КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

Важливим аспектом сучасного праворозуміння є вирішення проблеми співвідношення права і релігії. Актуальність теми підсилюється зростанням рівня релігійності суспільства, що відбувається зараз.

Ураховуючи, що протягом усієї історії Україна світоглядно, психологічно та ідеологічно відчуває вплив у першу чергу православ’я, науково й методологічно обґрунтованим є, на нашу думку, розгляд провідних концепцій співвідношення права і релігії саме в російській філософії права, найбільш плідна розробка яких проводиться наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ сторіччя. Мета цієї статті – дослідити основні положення співвідношення права і релігії у творчості російських православних філософів зазначеної доби. Указана мета зумовлює такі завдання: проаналізувати загальний стан проблеми; з’ясувати концептуальні ідеї щодо проблеми у філософії В.С. Соловйова; дослідити погляди Б.П. Вишеславцева та І.О. Ільїна як найбільш яскравих представників дуалістичного й моністичного підходів до співвідношення релігії і права.

Релігійна (православна) тема в російській філософії завжди посідала особливе місце. Релігія обстоювала так звану особливість російського шляху, адже саме православ’я стало філософською й ідеологічною базою концепції „Москва – третій Рим”. На фоні завжди жорстокої й дуже часто несправедливої держави й усього, що з нею пов’язано, релігія цементувала й утримувала у спокої суспільство. Нарешті, саме православна релігія (мається на увазі зокрема, відома антитеза візантизму і євангелізму [2, c. 4]) зумовила існування того, що Ю.М. Лотман називав „принциповим дуалізмом російської цивілізації” [7, c. 89]. Достатньо згадати, що в католицтві потойбічний світ складається із трьох сфер – раю, чистилища і пекла, яким відповідає три типа людської поведінки: безумовно свята, проміжна і грішна, яка допускає спасіння після певного очищення. Православ’я наполягало на членуванні потойбіччя на рай і пекло. Це поширювалось і на позацерковні поняття. Так, державна влада та її закони могли трактуватися як божественні або диявольські, але ніколи – як нейтральні щодо цих понять.  

Тому велика кількість проблем нормативного регулювання суспільного життя (зокрема, правового) мала вирішуватися з урахуванням релігійного чинника. А через це співвідношення права і релігії – одна з центральних тем російської філософії права з часів „Закону і благодаті” Іларіона, яка набуває свого розквіту наприкінці ХІХ ст. Особливо це помітно у творчості філософів, які розвивали ідеї природного права на релігійному підґрунті. Відлік філософської думки слід розпочати з В.С. Соловйова, означені питання розглядалися також М.О. Бердяєвим, Б.П. Вишеславцевим, І.О. Ільїним, С.Л. Франком та ін.

У цілому можна вирізнити два протилежні підходи при вирішенні питань взаємодії та взаємовпливу права і релігії: дуалістичний (право і релігія мають бути розділені), серед представників якого були М.О. Бердяєв, Б.П. Вишеславцев, С.Л. Франк, і моністичний (право і релігія повинні існувати в єдності), позиції якого відстоював І.О. Ільїн. Але спільною рисою зазначених мислителів є те, що всі вони, розробляючи власну концепцію, зазнали впливу поглядів В.С. Соловйова, „найбільш яскравої та впливової постаті „періоду систем” російської філософії” [4, c. 458].

Одну з підвалин філософії моралі В.С. Соловйова становить думка про те, що суспільна організація і правові установи, безумовно, потрібні для морального прогресу. Як відмічав П.І. Новгородцев, „роль права у людському житті постала для нього у світлі його вищого ідеального призначення. Слугувати цілям морального прогресу, допомагати моральному началу поширюватися серед людей – ось те вище завдання права, яке Соловйов підкреслює” [8, c. 526, 527]. Необхідно підкреслити, що, за В.С. Соловйовим, сама категорія „моральність” має яскраво виражений релігійний, християнський характер, а тому встановлення зв’язків між правом і моральністю у нього є фактично одним з аспектів розгляду співвідношення права і релігії.

Позицію цього російського філософа щодо ролі права як одного з чинників, засобів морального вдосконалення, допоміжного фактора яскраво ілюструють розроблені ним форми суспільства. Першою формою є суспільство економічне, первісним елементом якого є родина, яка мала і продовжує мати (з урахуванням посилення морального складника) переважно економічне значення. Друга визначає ставлення людей одне до одного і має своїм предметом їх самих у взаємодії як членів певного цілого. Це є суспільство політичне, або держава. Основним природним принципом цього суспільства виступає законність, або право, як вираз справедливості. При цьому В.С. Соловйов песимістично додає, що окремі форми цього принципу, а саме право і закони, діють у конкретних політичних суспільствах, мають відносний, тимчасовий характер, оскільки визначаються різноманітними й постійно змінюваними історичними умовами. Інакше кажучи, виникнення права тут трактується в дусі історичної школи права. Усі діючі правові установи за критерієм абсолютних начал правди і блага є ненормальними, а все політичне існування людства видається якоюсь спадковою хворобою. Ліками від останньої є перехід до третьої форми суспільства, що визначається релігійним характером людини, яка бажає не тільки матеріального (суспільство економічне) і правомірного існування (суспільство політичне), а ще й абсолютного існування – повного й вічного. Оскільки досягнення абсолютного існування, або вічного і блаженного життя, є вищою метою, однаковою для всіх, то вона і стає необхідним принципом суспільного союзу, який можна назвати духовним, або священним, суспільством (церквою) [11, c. 147, 148].

Для відмежування права від моральності В.С. Соловйов використовує відомий принцип А. Шопенгауера: „нікому не завдавай шкоди, але всім скільки можеш допомагай” [1, c. 78]. Перша його частина (нікому не завдавай шкоди) визначає царину права, тобто сферу негативно сприйнятої справедливості, що забезпечує свободу і формальну рівність, друга (усім скільки можеш допомагай) належить до моральності, тобто царини позитивних обов’язків, що регулюються християнським ідеалом любові.

Згодом у роботах 90-х років ХІХ ст. концепція цього філософа, у тому числі з розглядуваних питань, дещо змінюється, що пояснюється його розчаруванням у власній теократичній утопії, проте ці зміни не настільки радикальні, як іноді стверджується у філософській літературі [1, c. 82; 9, c. 101]. Розгляд співвідношення права і моральності доповнюється такими положеннями: (а) вимоги права суворо обмежені, тоді як чисто моральні вимоги (наприклад, християнська новозавітна любов до ворогів) є за своїм змістом необмеженими і всеосяжними; (б) хоча вимоги права порівняно з вимогами моральності є мінімальними, воно орієнтує на обов’язкову реалізацію мінімального добра в суспільному житті (право як мінімум моральності); (в) виконання вимог моральності є добровільним, тоді як право допускає і навіть вимагає примусу.

Певних змін зазнає й бачення В.С. Соловйовим іншої сторони взаємодії права і релігії – відносин держави і церкви, які мають бути такими: держава визнає за вселенською церквою вищий духовний авторитет, який визначає загальний напрямок доброї волі людства й кінцеву мету її історичної дії, а церква надає державі всю повноту влади для узгодження законних мирських інтересів і політичних справ з цією вищою волею й вимогами кінцевої мети, щоб у церкви не було ніякої примусової влади, а примусова влада держави ніяк не зачіпала сферу релігії. „Християнська церква, – підкреслював цей філософ, – вимагає християнської держави” [10, c. 338]. Такий підхід, по-перше, був революційною або принаймні дуже сміливою спробою започаткувати процес відмежування держави від церкви, а по-друге, як справедливо зауважує В.С. Нерсесянц, став обґрунтуванням теорії соціальної держави у її християнсько-моральному трактуванні [8, c. 540].

З урахуванням поглядів В.С. Соловйова дуалістичний підхід до співвідношення права і релігії розробляє Б.П. Вишеславцев. Основним питанням для нього виступає дихотомія благодаті й закону (йдеться про дихотомію релігії і права). З його погляду, “протиставлення закону і благодаті, закону і любові, закону і Царства Божого проходить через усі Євангелія і точно формулюється як основний принцип християнства” [5, c. 17]. Ця суперечність вирішується Б.П. Вишеславцевим на користь релігії, яка підпорядковує право. При цьому повне заперечення закону неможливе, тому що “все наше життя складається зі справ і обплетене законами”. Людство приречене залишатися у стані трагічної несумісності закону і благодаті, що уособлює боротьбу безвір’я і віри, супротивників і прихильників Христа. Апогей цієї боротьби – розп’яття Христа. Здійснене “законом і за законом”, воно є наслідком прокляття закону й одночасно актом нового прокльону самому законові. Розп’яття Христа символізує вічний трагізм життя: усякий, хто захоче звільняти кого-небудь від прокльону закону, сам зазнає його прокляття [3, c. 29].

На думку Б.П. Вишеславцева, закон відбиває гріховну природу людини, а тому не може бути орієнтиром людського буття. Навіть потенційно спрямований на утвердження й захист вічних цінностей закон на будь-якому історичному етапі розвитку людства набуває огидних форм, обумовлених суспільною правосвідомістю.

Через призму наведених поглядів філософ розглядає і проблему порушення закону. Недосконалість останнього, вважає Б.П. Вишеславцев, надає право людині порушувати його. Христос показав, що абсолютне дотримання закону може суперечити любові, стати причиною вищої несправедливості, і тому сам зі своїми учнями постійно його порушував. Так, Христос порушував абсолютну заборону що-небудь робити в суботу, бо тоді він позбавлявся права робити в цей день добро (“не людина для суботи, а субота для людини”). Але Христос порушував закон не в ім’я беззаконня, а в ім’я любові. Віра в Бога, чекання Царства Божого (фактично ж – релігійні норми) повинні стати єдиним критерієм, що дозволяє людині вирішувати питання про доцільність порушення закону [3, c. 21].

Принципово інший підхід до проблеми пропонував І.О. Ільїн, який обстоював моністичну концепцію співвідношення права і релігії. Моністичне розуміння означало для нього необхідність розкриття у праві релігійних засад. Аналіз творчості вченого дозволяє вирізнити принаймні два окремих аспекти розглядуваного питання: (а) він порівнює нормативну природу права і релігії, і (б) намагається розкрити зв’язок правосвідомості і релігійності.

Цікавим для юристів є перш за все саме намагання І.О. Ільїна визначити місце права і релігії в системі суспільних регуляторів. У цьому проявляється суттєва суперечливість його теорії: ведучи мову про релігійні підвалини права, він, тим не менше, не знаходить жодної спільної риси між релігією і правом як нормативними явищами.

У свою чергу, розрізнення норм релігії і права філософ провадить за декількома критеріями: (а) за авторитетом, який установлює правило (у релігії – воля Божа; у праві – зовнішній авторитет, тобто інші люди, суворо визначені й окремо уповноважені); (б) за порядком формулювання правила (у релігії – соборне викладення одкровення, наданого обраним людям; у праві – послідовне проходження правила через усі чітко встановлені етапи розгляду, в якому беруть участь багато людей); (в) за тим, хто отримує припис (норми релігії, як і норми моралі, є чинними лише для тих, хто їх визнав добровільно; норми права обов’язкові для кожного із членів певного союзу незалежно від його згоди і визнання); (г) за характером поведінки, яку вимагає певна норма (у релігії – внутрішня поведінка, яка виростає з глибин душі й виражається в зовнішніх вчинках, тобто в цьому випадку мають значення негативні бажання чи рішення самі по собі; у праві – зовнішня поведінка, доки людина не проявила наміру порушити правову норму й не вчинила жодного діяння, з яким закон пов’язує настання певних наслідків, при цьому влада, яка наглядає за дотриманням права, не має права вторгатися в його внутрішній світ); (д) за санкцією (у релігії – гнів і суд Божий над грішником, до цього приєднується й застосовувані церквою накладення покаяння й виключення людини з церковного союзу; у праві – загроза неприємних наслідків і зовнішні примусові засоби [5, c. 90-92].

Розглядаючи проблеми співвідношення правосвідомості і релігійності, І.О. Ільїн стверджує, що релігія не може існувати окремо від права й держави, оскільки ці інститути становлять собою не “зовнішньо-механічну”, а “душевно-духовну” організацію, що базується на релігійному почутті. Релігія не може заперечувати право й державу, навіть якщо вона заперечує їх конкретно-історичні форми, а тому зближення права і релігії є необхідним кроком для забезпечення прогресу людства.

І.О. Ільїн переконаний, що зближення права і релігії – загальна тенденція сучасності, що забезпечить прогрес “усім державам і всьому людству” [5, c. 95]. Очевидно, що він наповнює право релігійним змістом для того, щоб підвищити його цінність та ефективність, щоб право виконувало свою регулюючу функцію не стільки примусово, скільки на підставі переконання. Але реалізація такої схеми може призвести або до втрати правом своїх специфічних юридичних властивостей або перетворити право на засіб тотального контролю за людиною.

Підсумовуючи наведене, можемо зробити таки висновки:

1. Для вирішення проблеми співвідношення права і релігії через низку чинників актуальним є дослідження цієї проблеми в російській релігійній філософії кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., у якій можна вирізнити два протилежні підходи – дуалістичний (право і релігія мають бути розділені) і моністичний (право і релігія мають існувати в єдності).

2. Проблема співвідношення права і релігії є однією із центральних у філософії права В.С. Соловйова, який вирізняє два окремих її аспекти: (а) співвідношення і взаємодію права і моральності, яка має релігійний, християнський характер, і (б) відносини держави і церкви.

3. Основним питанням у проблемі взаємодії релігії і права для представника дуалістичного підходу Б.П. Вишеславцева є дихотомія благодаті і закону (йдеться про дихотомію релігії і права), яку філософ вирішує на користь першої, зазначаючи при цьому, що повне заперечення закону неможливе. Прихильник моністичного підходу І.О. Ільїн вирізняє два окремих аспекти досліджуваної проблеми: (а) порівнює нормативну природу права і релігії, і (б) намагається розкрити зв’язок правосвідомості і релігійності.

У цілому вирішення проблем співвідношення права і релігії, запропоноване російською православною філософією зазначеного періоду, сприяло розвитку певних позитивних світоглядних тенденцій щодо права в суспільстві (зокрема, ідеї природного права, соціальної держави тощо), що може бути предметом окремого дослідження. У той же час неподоланним залишилося тяжіння до зменшення регулятивних можливостей права, погляд на останнє лише як на допоміжний інструмент на шляху самовдосконалення людини.

 

Список літератури: 1. Алиева кызы Антен Лахути. Вопросы нравственности и права в религиозной философии Вл. Соловьева // Вестн. МГУ: Сер. 7: Философия. – 1999. – № 5. – С. 70-86. 2. Бачинин В.А., Никитин И.Ю. Истоки конфликта между византизмом и евангелизмом (Исторические портреты Иосифа Волоцкого и Нила Сороского). – С.-Пб.: Б/и, 2003. – 120 с. 3. Вышеславцев Б.П. Этика преображенного Эроса. М.: Зерцало, 1999. 210 с. 4. Зеньковский В.В. История русской философии. – Х.: Фолио; М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 896 с. 5. Ильин И.А. Теория права и государства / Под ред. и с предисл. В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2003. – 400 с. 6. Лосев А.Ф. Владимир Соловьев. М.: Госполитиздат, 1983. – 145 с. 7. Лотман Ю.Н. История и типология русской культуры. – С.-Пб: Изд-во ЛГУ, – 2002. – 280 с. 8. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2000. – 652 с. 9. Новгородцев П.И. Об общественном идеале. – М: Вагриус, 1991. – 652 с. 10. Соловьев В.С. Оправдание добра. – М.: Мысль, 1996. – 437 с. 11. Соловьев В.С. Сочинения в 2 т. – Т. 2 / Общ. ред. и сост. А.В. Гулыги, А.Ф. Лосева. – М.: Мысль, 1998. – 822 с.

Надійшла до редакції   31.10.2005 р.

 

 

Збірник наукових праць

 

 

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

 

Випуск 81

 

Відповідальний за випуск проф.  М.І. Панов  

Редактор  Г.М. Соловйова   

Коректор  Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка  Г.С. Полякової

 

               

 

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории государства и права, конституционного и государственного строительства, гражданского, трудового, финансового, хозяйственного, административного, таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и гражданского процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.

 

 

План 2006.

 

 

Підп. до друку 13.02.2006.  Формат  84х108 1/16. Папір офсетний. 

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 12,89. Облік.-вид. арк. 13,16. Вид.        .

Тираж 300 прим. Зам. №          Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакція Республіканського міжвідомчого

наукового збірника  "Проблеми законності"

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

 

 



[1] Відповідно до ст. 8 Конституції Французької Республіки, з якою досить часто порівнюється Україна, президент самостійно призначає прем’єр-міністра, а за його пропозицією – й інших членів уряду [16, с. 82].

[2] У межах цієї статті буде проаналізовано лише професійну підготовку на виробництві осіб, які не мають професії, тобто трудові відносини з учнями.

[3] Зокрема, в Україні на законодавчому рівні вже закріплено створення “електронного уряду” в Постанові Кабінету Міністрів № 208 від 24.02.2003 р. “Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний уряд”, а 20.10.2005р. Президент України підписав Указ “Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій”, у якому, зокрема, Кабінету Міністрів України доручено організувати роботу по наданню юридичним і фізичним особам адміністративних послуг на підставі електронної інформаційної системи “Електронний уряд”.